Нам тодішнім довелося все це придумувати – нові назви, назви, яких ніколи не було. На жодній мапі міста Лева їх не існувало, вони жили тільки у наших головах – і їх знали майже всі львів’яни: Мюнхен, Сайгон, Унітаз, Кафедра, Барабан, Сквозняк, Кентавр, Корова і Самовар… Офіційні вивіски (Бар, «Кава – соки», Пиво, Хліб, Молоко, Гастроном, Пиріжки, Варенична, Їдальня) були настілки очевидні й банальні – а головне, вони були скрізь і кругом, у кожному районі міста і в кожному місті по всій неозорій совдепії, від тундри до пісків Каракуми – що бачити їх ще тут, у Львові, на тлі архітектурного дива і культурного феномена було занадто. І Львів не виняток – так було всюди.
Треба розуміти той час і ту країну – це був уніфікований світ, в якому не було реклами. В кожному населеному пункті – селище, місто, село – були центральна вулиця Леніна, пам’ятник вождю, площа його імені, а у великих містах – і музей. Міста в союзних республіках – Ленінград, Ленінакан, Ленінабад… Маяк – це були назви кінотеатру, марки магнітофона, футбольної команди, колгоспу і швейної фабрики. Замість рекламних вогнів на будинках комуняки любили чіпляти своє гасло «Слава КПРС». Місто Львів було сіре, старий трамвай – це був просто зношений транспортний засіб, у храмах були склади, спортзали або магазини (наприклад, меблів), львівський дощ – це була звична вода з неба, яка мила бруднезний тротуар і бруківку. Всієї цієї романтики про старенький трамвай і львівський дощ ще не придумали. Кава, львівський сирник, шоколад – все буде, але потім. Тоді ж на всю совдепію славилися львівське морозиво, пиво і цукерки «Світоч». Площа Ринок була забита людьми, трамваями і старими автомобілями. «Коли приїдуть туристи», на площі Ринок буде карнавал реклами, торгівлі, вуличної музики, що притягуватиме натовпи відпочинкового люду, а старі кам’яниці як декорації цієї вистави нагадуватимуть весільний кремовий торт.
У ті неромантичні часи в барі були кава й до кави – лікери, коньяк, «кури в грилі», «гарячі канапки» – і зазвичай тихо. Можна було познайомитися, поговорити, поспілкуватися в компанії собі подібних. Просто посидіти або легко, без фальшу і нікому не потрібних церемоній серйозно випити. Серед глибокої тиші затінених вітражами вікон безтурботно провести вечір, думаючи про своє. Мріючи, фантазуючи, заповнюючи цю порожнечу і сірість своїми думками, створюючи в уяві реальність, якої немає. На вас не тиснули тік-ток, інстаграм і соціальні мережі, реклама вам не нав’язувала нічого купити. Це була книжка, яку ви читали, і всі оті «найкрасивіше місто на світі» чи «найбільша ущелина», «безкрайнє море», «неземна краса», всі ці епітети, всі ці ілюстрації (не кажучи про вигляд головних героїв – він був лиш у вас в голові) – їх зруйнувати міг лише фільм, знятий за мотивами цього літературного твору. Картинка на екрані позбавляла вас вибору, ставлячи перед фактом, не залишаючи місця для фантазії, творчості, інтерпретації.
Інтернет, тобто пошукові системи, ютуб, соціальні мережі, а тепер ШІ, при всіх своїх плюсах, мають суттєвий мінус: вони роблять те ж саме – позбавляють вас простору для фантазії, уяви і творчості, ставлять вас у рамки, це має бути тільки так. Це як ультраоброблена їжа, суттєво не корисна не тільки не для шлунку, а й для голови, – ваш мозок відпочиває, йому не потрібно трудитись, вам дали готовий продукт, за вас відповіли. Деколи й буквально – коли в аптеці або на прийомі в лікаря запитують гугл, що це за препарат, яка його дія.
Всі піцерії в Україні мають на своїх вивісках щось псевдоіталійське або назви американських міст – найчастіше Нью-Йорк або Чикаго. Єдина народна назва в сучасному Львові, яку я чув – це район Санта Барбара, а не Зубра. Перевершити уяву сучасних власників бізнесу, кафе, ресторанів, барів, магазинів, навіть спортклубів – важко та й сенсу немає. Тоді також були винятки в назвах: «Дністер», «Колос», «Карпати», «Під вежею», «Вежа», «Світоч».
Американці вже стикнулися з тим, що лікарі ставлять діагноз, запитуючи в ШІ, а студенти на екзаменах тупо скачують все (тому й вирішили повернути зошити), випускники елітних коледжів не здатні прочитати книжку на триста сторінок. У них, особливо в Силіконовій долині, серед засновників творців цього цифрового світу тепер стало популярним відправляти власних дітей у табір на «цифровий детокс», коли в них забирають все: телефони, планшети, залишаючи ручку й папір, звичайно книжки, спонукаючи їх вмикати голову і творити.
Для нас в Україні це видається як далеке майбутнє – але подивіться на сучасних дітей, які не вилазять зі своїх телефонів. «Павутину» придумали люди, які читали книжки. Несиметрична війна, набір нестандартних рішень і дій – це наш, українців, шанс (можливо, єдиний) вижити у цьому новому жорстокому світі й перемогти у цій проклятій війні.
для ілюстрації використана знимка Влодка Маковецького
03.06.2025