95 років тому, 29 квітня 1918 року, припинила своє існування Українська Народна Республіка. Її замінила монархічна Українська держава гетьмана Павла Скоропадського.
Практично будь-яка зміна влади в ті роки в Україні відбувалась або шляхом інтервенції іноземних військ, або через перевороти, які одні називали повстаннями чи революціями, а їх противники – заколотами та бунтами. Зупинимося побіжно лише на деяких із них.
У ніч з 17 на 18 липня в 1917 р. у Києві українські вояки з полку Павла Полуботка зайняли Арсенал та Печерську фортецю, штаб Київської військової округи, совєт робітничих і солдатських депутатів, російську міліцію, державну скарбницю та інші ключові пункти міста. Більшість російських військових частин було роззброєно. Операція пройшла блискуче і нагадувала перейняття влади у Львові у ніч на 1 листопада 1918 року. Але, на відміну від галицьких політиків, керівництво Центральної Ради відмовилось від такого подарунка долі і закликало полуботківців повернути зброю російським військам, випустити заарештованих, залишити всі об’єкти і повернутися назад до касарень. Потім В.Винниченко, виправдовуючись перед петроградським урядом, намагався зобразити ці події як “бунт дезертирів”.
Коли в Петрограді відбувався жовтневий переворот, а в Києві “білі” росіяни билися із “червоними”, Центральна Рада наважилася перейняти владу і 20 листопада 1917 року в ІІІ Універсалі проголосила утворення УНР, щоправда, все ще у федерації із Росією. А вже 9 лютого 1918 року столицю зайняли російські війська Муравйова. Перед тим уряд УНР встиг підписати у Бресті мирний договір із Німеччиною та її союзниками, з чиєю допомогою українські війська розпочали визволення України з-під більшовицької окупації.
На світанку 2 березня 1918 року Галицький полк Січових Стрільців Євгена Коновальця та Гайдамацький кіш Симона Петлюри увійшли до Києва. Але уряд Центральної Ради не задовольняв нових союзників – німців, а також місцевих, переважно російських і жидівських, олігархів. Тому вони почали шукати йому заміну.
Павло Скоропадський, якому була призначена ця роль, писав потім про квітневі дні 1918 року у своїх “Спогадах”: “Я все більше переконувався, коли я не здійсню перевороту тепер, у мене завжди залишатиметься відчуття, що я є людиною, яка задля свого власного спокою втратила можливість врятувати країну, що я боягуз і безвольна людина. Я не сумнівався у користі перевороту, навіть якби новий уряд не зміг довго протриматись”.
Нащадок гетьманського роду Скоропадських, чернігівський землевласник та царський генерал, вихований у Європі, аристократ Павло Скоропадський йшов до влади у Києві 29-30 квітня 1918 року за допомогою російських офіцерів при підтримці німців, які хотіли бачити в Україні порядок, а не напівбільшовицьку анархію.
29 квітня зранку у київському цирку розпочався з’їзд хліборобів. Спочатку в перший день планувалося підготувати його учасників, переважно заможних селян, незадоволених соціальними експериментами Центральної Ради, до думки про необхідність влади “сильної руки”, а вже наступного дня запропонувати обрати гетьмана. Однак хлібороби не стали зволікати, і сам Павло Скоропадський не чекав “такого ентузіазму”, з яким його обрали гетьманом України.
“Панове! Я дякую вам за те, що ви довірили мені власть. Не задля власної користи беру на себе тягар тимчасової влади. Ви самі знаєте, що всюди шириться анархія і що тільки тверда влада може завести лад. На вас, хлібороби, і на статечних кругах населення буду спиратися і молю Бога, щоб дав нам сили і твердості врятувати Україну”, – сказав новообраний гетьман присутнім, хоча його офіцерські загони ще не були готові переймати владу і лише ввечері стали займати урядові та стратегічні об’єкти в столиці. Все це відбувалося майже без опору, і внаслідок перевороту загинуло лише кілька осіб.
Євген Коновалець згадував про той час: “Швидко ми були примушені ставитись критичніше до діяльності діячів Центральної Ради, бо бачили, що їхня політика вводить у краю, замість ладу, щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, але веде державу до неминучої руїни”. Але Коновалець зберігав лояльність до Центральної Ради і її Генерального Секретаріату як до законного уряду УНР. Тому, дізнавшись про підготовку перевороту, негайно повідомив керівництво УНР про небезпеку, оголосив бойову готовність січовиків і чекав наказів. Однак жодних наказів не надходило і, коли Є.Коновалець із власної ініціативи пропонував обеззброїти російських добровольців, поки вони виступлять, військове міністерство УНР категорично цьому спротивилося.
Докладніше писав про це Василь Кучабський: «Розкинуті в різних місцях столиці Стрілецькі касарні укріплено й виставлено в них скоростріли й застави. Четвертина їхньої залоги лежала з крісами в руках, готова зараз же почати бій із усяким, проти кого б наказали піти. Але в сотнях ще відбувалися звичні зайняття, хоч серед Стрільців помітне було немале нервове напруження. Коли-ж прийшли 28 квітня відомості, що формуються московські офіцерські відділи, то це боєве напруження почало доходити аж до фізичної гарячки. Товариш міністра військових справ, ген. Греків, якому Стрілецьке Командування пропонувало, що Стрілецтво зараз же готове розігнати московські офіцерські ватаги, не дав дозволу, бо, мовляв, невідомо, як до такого факту поставились би німці, а встрявати ще й з ними в бій грозить Січовим Стрільцям страшним проливом крови. Гетьманські змовники зробили були — з погляду гетьманського інтересу — помилку, що не притягнули для своєї справи Січових Стрільців, які мали великі симпатії серед українського громадянства, і приєднання яких напевно прихилило б на бік гетьманщини значну частину українського загалу. Але з погляду втримання Української Центральної Ради при владі — тепер Стрілецьке Командування зробило помилку тим, що послухало свого військового міністерства. Ця помилка перерішила гетьманський переворот, бо у виступ Січових Стрільців проти московських ватаг німці правдоподібно ще не вспіли би вмішатися того дня: вони ще непевні були, чи переворот не викличе стихійного нищення німців по всій Україні, й боялися того».
Ще 29 квітня 1918 року сотня Федя Черника мала можливість ліквідувати заколот у зародку і заарештувати щойновибраного у київському цирку гетьмана П.Скоропадського, коли той з почтом прямував до Софійського собору на урочистий молебень.
«Сотня в’їхала на Софійський Майдан і побачила перед пам’ятником Богданові Хмельницькому юрбу кількасот людей і попів у ризах. Черник зразу зорієнтувався, що це відбувається молебень із нагоди вибору в цирку гетьмана та на хвилину завагався: чи повернути скоростріли проти юрби, й під їхньою загрозою арештувати гетьмана й ось так зліквідувати розруху, чи слухати наказу, який виразно забороняв нападати. Здається, що був би прийняв перше рішення, коли б не те, що випадково він був хворий і в дуже високій гарячці, почував, що не сміє прийняти такої відповідальної постанови, якщо нездібний холодно передумати справу. Отже серед мертвої тиші, що нараз налягла на юрбу, Стрілецька сотня спокійно переїхала попри неї вниз по Великій Володимирській у напрямку будинку Центральної Ради», – згадував В.Кучабський.
Але стрільці застали порожній будинок. Звісткою про обрання гетьмана засідання Центральної Ради було перерване, і її члени розійшлись. Лише декількох із них згодом заарештували гетьманці.
Увечері 29 квітня Павло Скоропадський запросив до себе Євгена Коновальця та Андрія Мельника і запропонував перейти на його сторону. Коновалець відповів, що “стрілецьке військо не може через ніч переходити з табору до табору лише тому, що хтось ставить їх перед доконаний факт і що стрілецтво є до краю схвильоване методою переведення перевороту та засобами, якими він, гетьман Скоропадський, користувався для перевороту”.
Гетьман згадував, що він “в національному питанні вважав, що потрібно врятувати цей багатющий край, висунувши сильно український націоналізм, але не на шкоду російським культурним починанням і не виховуючи ненависті до Росії, а даючи вільно розвиватись здоровим починанням українства. Потягу до Галичини і сприйняття галицького світогляду я не хотів, вважаючи його невідповідним для нас явищем, яке б привело нас до духовного і фізичного зубожіння”.
Але саме галичани з відродженої формації Січових Стрільців і скинули гетьмана у листопаді-грудні 1918 року, привівши до влади в Києві Директорію УНР.
27.04.2013