Аделіна Єфіменко


Оперна студія Баварської Штатсопер поставила у Мюнхені «Консула» одну з найуспішніших опер американського композитора з італійським корінням Джана Карло Менотті. У часи прем’єри (15.3.1950, Філадельфія) питання про повернення до рідної домівки, пошук нової Батьківщини та самого себе у зруйнованому світі були типовими для післявоєнної реальності. Підсилена охорона державних кордонів, суворі візові обмеження позбавляли багатьох людей шансу побачити своїх рідних у досяжному майбутньому. Відсутність шляхів вирішення цих проблеми законним шляхом доводила людей до суїциду. Після прем’єри «Консул» Менотті отримав престижну нагороду Pulitzer-Preis, що в галузі медіа, журналістики, літератури прирівнюється до Oscar.

 

Магда Сорель ‑ Селене Дзанетті, Секретарка – Ніам О’Суліван.

 

Імпульси написати оперу на сюжет з робочих буднів консульства, розкрутити колізію навколо зовсім «не-оперного» конфлікту, виникли у Менотті після замітки у газеті New York Times від 12 лютого 1947 року про самогубство польської емігрантки, якій консульство США відмовило у в’їзді до Америки. Як і польська емігрантка, головна героїня опери Магда Сорель, дружина національного героя Джона Сореля в об’єктиві таємної поліції, звертається до консульства з проханням на виїзд за кордон, але замість дозволу на офіційну візу знаходить смерть для себе і свого сина. Перед смертю в пориві гніву Магда кидає в обличчя секретарці слідом за паперовими документами гостре звинувачення державній диктатурі, «культі особи», людській байдужості. Магда жорстко скандує квінтесенцію сюжету «Консула» ‑ «коли ми молимося не до Бога, а на людину, ми перестаємо бути людьми».

 

У післявоєнний період ідея опери кореспондувала з мистецькими шедеврами: роман Франца Кафки «Процес», фільм «Міст» про австрійських біженців, сценарій до якого написав сам Д. К. Менотті. Мюнхенцям постать неординарного американського композитора, лібретиста і режисера, який збагатив і якісно оновив оперну панораму Америки ХХ століття, добре відома. В епоху Вольфганга Заваліша з величезним успіхом пройшла постановка Менотті dramma giocoso В. А. Моцарта «Так чинять усі». Знаменита мюнхенська оперна діва Інге Борк, перша виконавиця ролі Жінки Красильника у мюнхенській прем’єрі «Жінки без тіні» Р. Штрауса (1963), була улюбленою співачкою Менотті, а також однією з перших виконавиць партії Магди в опері «Консул». Арію Магди «Моя дитина померла» з оркестром Берлінської Штатсопер у виконанні Інге Борк можна послухати за посиланням.

 

Постановка Баварської Штатсопер, яка відбулася в Кувільє-театрі 28 березня 2017 року, привернула увагу до проблем світобудови у фундаменті державної влади і вдосконаленої системи бюрократії. Ці питання не втратили гостроти до сьогоднішнього дня. Позачасовість конфлікту опери очевидна. «Консул» Менотті ніколи не втратить актуальності, викликатиме дискусії, темпераментну реакцію публіки – доки існують державні кордони, війни, політичні переслідування, замовлені вбивства, політичні маніпуляції таємної поліції, соціально-економічне приниження мас.

 

Як свідчать біографи, композитор уникав у оперній творчості акценту на моральних аспектах. На думку Лілії Ханіної, оперні сюжети Менотті хоч і торкаються соціальної проблематики, але зосереджені, перш за все, на особистості. Композитор не пропагує політичних ідей. Його думка розвивається у камерній сфері повсякденної життєвої моралі, взаємин між звичайними людьми, між членами сім'ї, друзями, знайомими. Проте, соціальні проблеми неодмінно визначають вектор розвитку конфлікту в стилі сімейної побутової драми.

 

Музикознавці й оперні критики досі не визначилися с жанром «Консула». Одні характеризують оперу як психологічну драму, інші – як трилер з елементами чорного гумору або соціальним гротеском державної бюрократії. А на думку Луїджі Ноно «Консул» Менотті можна вважати яскравим зразком «антирадянської пропаганди».

 

Агент таємної поліції – Ігор Царьков, Джон Сорель – Йоганнес Каммлер.

 

Показовою є і рецепція опери на межі реалізму і театру абсурду. Актуальна мюнхенська прем’єра «Консула» віддзеркалила багато гострих проблем сучасності – напружене очікування відкриття безвізу для України, проблеми сірійських біженців у Європі, вихід Британії зі складу Євросоюзу, небезпеку світового політичного дисбалансу Європи, Америки, Росії.

 

Джан Карло Менотті передбачив стратегію позачасової затребуваності своєї опери. У партитурі він завуальовував позначкою «десь у Європі» конкретне місце дії. Латентним є і соціальний конфлікт опери – конфлікт людини і надлюдини, безправної більшості і владної особи (у даному випадку – візитерів консульства і безіменного Консула, який не є реальним персонажем, а фігурує в опері як заголовний символ державної бюрократичної системи). Жодного разу консул не з’являється на сцені. Як доповідає секретарка, «з консулом ніхто не може зустрітися. Він надзвичайно зайнятий». Секретарка (ірландське сопрано Ніам О’Суліван) – також безіменний персонаж. Для державних службовців, вважає Менотті, важливе не ім’я, а функція. Зауважимо, що майже всі інші персонажі, навіть абсурдний фокусник Ніка Магадофф (британський тенор Йошуа Овен Міллс), мають імена, які на порозі консульства змінюють на номери – за досвідом колишніх концтаборів. Чи справді Менотті аж так не мав мети акцентувати соціальні питання?

 

Пріоритети світосприйняття у порівнянні з передвоєнним періодом змінилися з класово-соціальних конфліктів на психологічні. «Якщо тоді інтелектуальну моду диктував Маркс, то тепер – Фройд», ‑ влучно підмітила літературознавець Тетяна Венедиктова (Венедіктова Т. Литература США после 1945 года // Зарубежная литература ХХ века М., 2003, С. 469.). Виходячи з цього режисерка мюнхенської постановки німкеня Крістіана Лутц трактувала трагічну історію «Консула» як психологічний трилер, динамічно розіграний молодими співаками ‑ солістами оперної студії Баварської Штатсопер. За плечима молодої мисткині – цінний досвід співпраці з режисерами Ахімом Фрайєром, Андреасом Гомокі, Клаусом Гутом, Штефаном Херхаймом, Петером Конвічним та солідний список оперних інсценізацій, включи «Альчіну» для Опери Грац, «Улісса» для Бахівського фестивалю у Вісбадені, «Рінальдо», «Гензель і Гретель» для Нової Віденської опери, «Імператора Атлантиди» для Семперопер Дрездена.

 

У своїй версії «Консула» Лутц запропонувала конкретизувати місце дії. Режисерка ігнорувала меноттівську вказівку «десь у Європі», створивши яскраву алюзію конкретного приміщення: консульства США у Мюнхені з американським прапором. Складно уявити собі більший контраст розкішного рококо театру Кувільє королівської Резиденції з графічною, мінімалістично оформленою сценою «Консула» (сценограф Крістіан Андре Табакофф).

 

Режисерська ідея Лутц проста, конструктивна, візуально скупа, і не розрахована на зовнішній ефект. В імітації консульства важливий не стільки інтер’єр і предмети, скільки їх функція, прикладна атрибутика ‑ люстра, мармурові стіни і сходи, лавка для очікування, фото-автомат, телефон, стіл для заповнення анкет. Завдяки візуальному обмеженню увага фіксується на музичній реалізації характеру, поведінки, афектів персонажів. Перепади емоцій від надії до гніву, від байдужості до відчаю, від приниження до співчуття пропорційно відтіняло освітлення сцени, а сірий формат кімнати наче загальмовував почуття, позбавляючи кожного волі й бажання комунікації. Італійка (російське сопрано Анна Ель-Кашем) покірно очікує дозволу відвідати свою невиліковно хвору доньку. Анна Гомец (румунське сопрано Паула Янчик), яка вижила під час війні у концтаборі, пристрасно воліє вмерти від тиску бюрократії.

 

Персонажі мимоволі приречені стати інтровертами – з досвіду очікування, яке виявляється марним, «нескінченно вічним» за словами містера Кофнера (швейцарський бас Мілан Сільянов). Одна з відвідувачок консульства, Вєра Боронель (російська альт Альона Абрамова) все таки отримує візу. Але цей випадок лише прискорює трагічну фінальну розв’язку. Головна героїня Магда Сорель закінчує життя самогубством. Італійське сопрано Селене Дзанетті експресивно виявила безліч контрастних градацій вокальної партії Магди, артистично показала на сцені граничні емоції героїні. Страх не зупиняє Магду дати активний опір агенту тайної поліції (кримінальний образ якого чітко окреслив український бас Ігор Царьков). Страх провокує її діяти, і зрештою дати активну відсіч системі. На таку боротьбу здатні лише сильні особистості. Її слова «є тисячі таких, як я, то ми повинні померти, бо жоден корабель не рятує утоплених у морі?» ‑ вражають паралелями з сучасністю. Переконана у власній правоті, Магда наполегливо вимагає зустрічі з консулом. Вона – єдина, кому вдається переламати байдужість секретарки. Колосальна вокальна і сценічна майстерність, яку показала Селене Дзанетті у сцені бунту Магди проти абсурду державного деспотизму, пророкує співачці великий оперний успіх. Дует Селене Дзанетті з Йоганнесом Каммлером (німецький баритон), виконавцем партії Джона Сореля, може сміливо претендувати на високу оцінку виконавців як майбутньої зіркової оперної пари.

 

Магда Сорель ‑ Селене Дзанетті, агент таємної поліції – Ігор Царьков.

 

Фатальні події, на які Магда не може вплинути – смерть сина, арешт чоловіка, доказ прямого контакту консула з агентом таємної поліції – позбавляють героїню волі до життя. Вона повертається додому, і включає газовий шланг. Перед смертю в галюцинаціях їй з’являються син, чоловік, матір і фокусник, роль якого в опері межує з героями театру абсурду – наче неоднозначно натякають на ірраціональні взаємини тоталітарних міфів.

 

Органічну єдність режисури з музичною драматургією опери увиразнив звуковий стан нескінченного психологічного напруження, блискуче створений диригентом Джеффрі Петерсоном. Молодий британський маестро керувався зауваженнями композитора про оперу, що «не є театром дії, а є театром роздумів» (Wolz Larry. Gian Carlo Menotti: Words without music // The opera jornal. Vol. 10, Nr.3, 1977. P.11.)

 

Секретарка – Ніам О’Суліван.

 

Мюнхенський камерний оркестр Баварської Штатсопер під орудою молодого диригента виразно репрезентував оркестровий монтажно-компілятивний стиль Менотті. Джеффрі Петерсон в інтерв’ю напередодні прем’єри зазначив, що стилю Менотті як такого, по суті, не існує. У звучанні чуємо раптом тріо з штраусівського «Кавалера рози», у квінтеті солістів угадується Густав Малер. Потім музика стає жорстокою як «Danse sacrale» з «Весни священної» Ігоря Стравінського, а пізніше впізнаємо неокласичного Стравінського з «Пульчинелли». В партитурах Менотті вважаються звичними ремінісценції творчості таких далеких постатей, як Йоганн Себастьян Бах, Клаудіо Монтеверді, Модест Мусоргський, Джакомо Пуччіні, Бенджамін Бріттен, Сергій Прокоф'єв, Самюел Барбер, Карл Орф. Диригент винахідливо розподілив співвідношення ансамблевих і солюючих епізодів, якими рясніє оркестровка Менотті. Очевидна перевага фортепіанних соло завдячувала прекрасній тембровій інтуїції української піаністки Ольги Федорової.

 

Не випадково структурна координація вокальних та ансамблевих сцен розкриває преференції Менотті до фрагментарного поєднання кадрових блоків, які прекрасно конвертувалися з музики у режисуру. Але великий успіх мюнхенської прем’єри «Консула» завдячив не тільки гармонійній узгодженості режисерської інтерпретації з диригентом, а і високій професійній акторській та вокальній виконавській майстерності молодого інтернаціонального ансамблю солістів оперної студії. Пригадалися й талановиті постановки оперних студій Київської та Львівської національних опер України. Вкотре спалахнув момент істини про мистецтво і митців майбутнього. Розвиток і підтримка міжнародних проектів, які відкривають молодим талантам шляхи і можливості професійного вдосконалення – насправді єдиний шанс виправити історичні помилки минулого. Найціннішими цільовими проектами для державних фундацій і світоустрою «без віз» завжди були і залишаються – культурна дипломатія, культурна кооперація, якісна культурно-мистецька освіта молодого покоління у живій інтернаціональної співтворчості.

 

Фото постановки «Консул» © Wilfried Hösl

21.04.2017