Ярослав Підгора-Гвяздовський

Документальний фільм – на великому екрані і в українському прокаті – це вже викликає зачудування. А фільм, де мова йде не про побутові проблеми чи фатальні пристрасті, а про буття, совість, провину і відповідальність, – рідкісна рідкість, що варта окремої уваги, й не лише тільки через її творця, Терренса Маліка, режисера його нового фільму «Мандрівка часу».

 

 

«Мандрівка часу» відразу викликає захоплення. Неймовірної краси небачена далечінь, із запаморочливими залишками супернової спіралеподібної галактики (чимось одночасно схожої на гігантську молекулярну хмару і чорну діру) та протопланетним диском і планетами комп’ютерного вигляду в тумані. А з іншого боку – приголомшливі та неосяжні процеси всередині клітини чи яйця, в глибинах океану, на поверхні планети та в її надрах. Ніби те ж саме, що й в космосі, тільки безпосередньо в нас під ногами і перед очима. Частково фільм компонували з фотографіями телескопу Хаббла, наданими NASA, візуальними ефектами, твореними компаніями Locktix та Method Studios, а також натурними зйомками впродовж 12 років на Гаваях, в Кенії, Арабських Еміратах, Сполучених Штатах та Австралії. А все в цілому – як єдина концепція – стверджує: все одне і все єдине, що зовнішній світ, що внутрішній. От тільки людина від цього єдиного пішла кудись убік, на узбіччя життя – збочилась. Певно, оця показана неймовірність, краса і неосяжність світу і Всесвіту стали  такими собі «цвяхами», що вразили глядача на рівні підкорки і пришпилили до крісла, аби він не зміг висмикнутись і продовжити займатися щоденним нічим.

 

Отже, глядача залучено до мандрівки далеко-далеко у макро-космос і дуже-дуже близько у  мікрокосмос, до мандрівки з дуже своєрідними, як для прокатного кіно, питаннями про життя, його сенс, звідки ми пішли, куди йдемо, куди прийшли і загалом – хто ми такі? Ці питання відволікають від буденного, до чого нас силує світ і система, нав’язана суспільством, з його обов’язковими жертвами, переслідувачами-контролерами та рятівниками, і утвореним ними трикутником страждання. Малік пропонує вийти за межі цього трикутника, і відразу перескочити з негативу через позитив аж у світ мудреців та просвітлених. Чудова спроба, але по-перше, наш світ назагал купається в стражданні, впивається ним, поділяючи людей на садистів та мазохистів. Тож глядачі, що цим живуть і таке життя приймають, не в силах зрозуміти шляху виходу в трансцендентне. А по-друге, Малік надмірно переобтяжив цей шлях своїм коронним, субіндивідуальним поєднанням жертви та мудреця, що взагалі неосяжно для тих, хто знаходиться в закритому просторі болі та звинувачень.

 

Втім, не варто відмовлятися від «Мандрівки часу» тільки на тій підставі, що світ режисера-творця фільму відмінний від світу більшості. Навіть навпаки: можливо, саме ця мандрівка для когось стане нагодою і шансом вирватися з оточення – в прямому та переносному значеннях – смурфиків, конгів, росомах, привидів та інших красивих чудовиськ і живих мерців, творців ілюзорної радості в безрадісному житті. Та може бути й інший варіант: чи не є «Мандрівка…» черговим шансом – або його проявом – досягти ідеалу конкретно для самого Маліка? Адже минуле Маліка цілком пасує для пошуків своєї таблички з підказкою «Exit»…

 

 

Визнаний в Америці ще в ‘70-х як автор з великої літери – після нового слова, сказаного фільмами «Пустки» та «Райські дні», – Малік почав перетворюватися на  радикала. На піку слави, не бажаючи йти на компроміси, які йому нав’язувала після смерті «нового Голлівуду» новітня система, просто покинув кіно та Сполучені Штати і переїхав до Франції. Гадаю, не буде чимось надзвичайним припустити як причину для таких кардинальних змін аж до розриву із «життям до» смерть його молодшого брата, який, ймовірно, наклав на себе руки через незгоду батька з його музичними уподобаннями. Після виходу з летаргійного сну свідомого 7(?)-10(?)-20(?)-річного відлюддя, режисер повернувся в студійну систему лише на два наступні фільми – «Тонку червону лінію» та «Новий світ». Підтвердив ними свою минулу славу, заробив копійку і знову, але вже остаточно, розпрощався з голлівудським розумінням планового, жанрового і глядацького кіно. Тепер він міг втілювати на екрані задумані ідеї, які раніше відкинули боси кінокомпаній; і втілювати їх так, як того хоче він, а не студія, що вимагає, аби було не складно, («як для середнього розуму») і зрозуміло («як для дитини»). Його безконтрольність, свавілля творчості та повна руйнація чіткості призвела до створення «Дерева життя». Фільму, який Малік задумав ще в ‘70-х, коли він тільки поклав на себе хрест вини за смерть брата. Фільму, який став відкриттям 2011 року і отримав «Золоту пальмову гілку» Канського кінофестивалю. Пам’ятаю, після першого показу стрічки для українських кінокритиків, Сергій Васильєв сказав: «Я ще не знаю, що ми тільки що подивилися, але точно, щось велике».

 

Головні – не геройські – ролі в «… житті» виконали зірки Бред Пітт та Джессіка Честейн. Шон Пенн, що грав в епізоді, не сказав ані слова. Участь зірок стала характерною рисою наступних фільмів Маліка. Бен Аффлек, Ольга Куриленко, Рейчел Макадамс, Хав’єр Бардем, Крістіан Бейл, Наталі Портман, Кейт Бланшетт, Антоніо Бандерас, Фріда Пінто, Імоген Путц. І це ще неповний список зіркових акторів лише двох фільмів – «До дива» та «Лицаря кубків». Фільмів, зауважу, малобюджетних… На що ж вони ведуться? Зірки в лапках хочуть бодай на хвилю доторкнутися до зірок справжніх. Або принаймні до того, хто ширяє поміж них думкою. Всі вищеназвані актори, які часом погоджуються грати лише за обов’язковими для профспілки мінімальними тарифами, хочуть залишитися в історії кіно, творцем якої і є Малік. Бо його «Мандрівка часу», наприклад, – це поєднання непоєднуваного. Цим не займаються великі студії, бо розуміють непрактичність такого штибу для масового глядача. Бо в «Мандрівці часу», як горизонталь з вертикаллю, перетинаються форма фільмів National Geographic і Discovery з суттю фільмів Тарковського. Так, з першого погляду це претензійно, і у Маліка вийшло дуже пафосно, що й відвернуло багато критиків. Режисер, озвучений голосом Кейт Бланшетт, практично молиться до життя, як до Бога, щоправда, взиває не до Отця, а до Матері, як до творчині всього сутнього. Ці звернення, прохання, моління дуже подібні до поезії вірменського богослова X-го сторіччя Григора Нарекаці, і це робить їх більш вартісними. Для знавців. Хоча така, багато разів повторена  молитовна і архаїчна форма, може й покоробити.

 

На світовій прем’єрі під час Венеційського кінофестивалю фільм прийняли просто погано, слушно закидуючи йому автоповтори, відсутність нового і відверту вторинність. В Україні на прем’єрному показі для критиків один із «майстрів пера» відверто голосно іронізував щодо пафосу. Одначе яка крамола в повторі? Всі режисери знімають один і той самий фільм, просто довжиною в своє життя. Цілком оригінального нічого придумати не можливо. Але можна погратися формами і поставити вагомі питання. Створити атмосферу, що запустить двигун аналізу, відчуття – спроби осягнення себе у світі.

 

 

Малік, як і Нарекаці, занурює глядача у медитативну атмосферу величі світобудови. У її незбагненність, безкрайність та різноманіття. Чому це подобається оку і мозку – так само складно збагнути. Але факт – це приголомшує. Недаремно скорочену версію фільму взяла у свій прокат система сферичних кінотеатрів IMAX. До речі, саме цю версію з хронометражем в 44 хвилини критика оцінила краще – як ідеальну для прокату. Та треба сказати, що 90-хвилинна версія, що курсує в кінотеатрах України, складає інші враження, я б сказав, навіть глибинно інші. Адже у свою світобудову Малік вписує і людину, з одного боку – як невід’ємну частину, а з іншого – як частину хвору. За її відсутності прокрустове ложе глядацьких вимог робить «Мандрівку часу» звичайним «просто красивим» фільмом, яких той самий Discovery штампує щомісяця. Оцінити велич космосу і спорідненість з ним нашого світу, світу людини, а заразом і велич задуму Маліка, дозволяє лише повний варіант. Саме він є такою собі магією. Бо засмоктує глядача без залишку, гіпнотизує і присипляє. На жаль, приспати він може і в негативному розумінні – медитація триває занадто довго, а мозок втомлюється від надмірного напруження очного нерву. Та фільм робить те, заради чого створювався – вражає. І робить це, власне, тими самими методами, якими Голлівуд просуває свої ідеї: підсолоджує пілюлю, вкладаючи в яскраву обгортку кінематографічних ефектів потрібний йому зміст, що поглинається непомітно.

 

Після «Мандрівки…» думки про життя курсують в голові глядача мов його власні. І це плюс. Який допоможе вийти за межі трикутника страждання, на що потрібні надзусилля. Але без допомоги цього не зробити. «Мандрівка часу» – один з можливих варіантів порятунку: якщо не рятівна рука, то, принаймні, рятівна соломинка. 

19.04.2017