Революцію, яка перед місяцем доконала ся в російській імперії, принято в полїтичнім світї як велику несподїванку. Всї малиж у тямцї, що Росія вступала в сю нещасну війну під знаком обопільної толєранції між царським правительством і опозицією, і хоч відносини між ними згодом погіршували ся, думано загально, що до розрахунку прийде аж по війнї. Та нас дивує часто те, що дивувати не повинно, що має за собою ряд анальоґій, узятих із історичного досвіду (nota bene: коли в загалї історія має яку експериментальну вартість для полїтичного житя). Візьмім саму Росію в останних сто лїтах. З великих війн, які вела царська імперія, дві (кримська 1853—6 і японська 1904—6) скінчили ся невдатно для Росії й обі довели до внутрішних перемін (реформа Олександра II., жовтневий манїфест); дві инші великі війни відбули ся корисно (наполєонська і турецька 1875—7) і скріпили лише реакцію в державі (режім Николая І. й Олександра III. з указом 1876 р.) Значить теперішний переворот — то т. ск. історичний доказ, що Росія теперішню війну програла, здобуваючи за се можність внутрішного поступу.
Та в сїм фактї є одна повість, без анальоґій у безпосередній минувшинї: революція доконуєть ся в часї війни і ставить собі як одну з цїлий направити ще воєнну невдачу. Під сим оглядом деяка і то може зверхна анальоґія булаб у війскових та адмінїстраційних реформах Петра В. в часї північної війни (1701—25). Більше подібности має теперішня революція з подїями у Франції в меншій мірі в рр. 1792—3 та в більшій 1870—1. В першім разї революція підняла воєнний стяг, принесла Франції днї слави, доки не попала в неволю наполєонського цезaризму; у другім разї жадні зусиля француського громадянства не були в силї змінити бігу воєнно-полїтичних подїй, тільки що Франція вспіла раз на все укріпити републикансько-демократичний лад у внутрі. З огляду на сї прояви історичного досвіду годї висловлювати здогади, чи революційній Росії вдасть ся розвязати свою воєнну проблєму. Що правда, Росія є в сїм кориснім становищи, що не стоїть одинцем у війнї, лиш має мало не весь світ своїм союзником (велика француська революція борола ся як раз противно — сама проти всїх сусїдів!). Одначе не треба забувати, що російська армія се не продукт революції, як було колись у Франції або Анґлїї в часах Кромвеля, лиш витвір царського ладу, а не обставина — не вважаючи на частинне захопленє революцією війска — не підносить боєвої вартости армії.
Друга проблєма — полїтична. Вона й найважнїйша в цїлім сїм російськім переворотї, що в першій мірі змагає до поваленя старого правлїня новим полїтичним устроєм — як виходить із пануючого тепер напряму — републикансько-демократичним. Чи ся цїль достижима в теперішних обставинах чи нї? Історія дає цїлий ряд таких переворотів від монархії (навіть конституційної) до републики (Францїя, Португалїя, американські републики, Китай), одначе при сїм треба мати на увазї два моменти: один, що рідко коли такий переворот відбув ся до разу і без глубших потрясень; що вдатність такого основного перестрою вязала ся з національно-культурною одноцїльністю краю. Тому неможна бути великим оптимістом, коли розважить ся, що автократична споконвічна і цезаро-папїтична Росія, при своїй національно-племінній і культурній мозаїчности і розбіжности, малаб так легко перемінити ся в демократичну републику, все одно централїстичну чи федеративну. Тому то ся одна — полїтична — проблєма гідна того, щоб задля успішної розвязки її змагати до скорого мира.
З сим питанєм вяжеть ся тісно третє — національне. Революція зробила національну справу пекучою. Поодинокі недержавні народности гуртують ся під стягом революції лиш тому, що сподїють ся власної волї після столїть неволї за царського режіму (м. ин. Українцї). Чи надії їх оправдані? Питанє дуже цїкаве, одначе історія не має на нього відповіди. З усїх знаних революцій жадна не мала на цїли поладнаня відносин між народностями в дусї їх рівноправности. Національне питанє в Австро-Угорщинї 1848 не було продуктом революції, хоч було важним чинником її, а розвязка його ішла не по лїнїї революції, а лиш реакції. Так само не можна сказати, щоб молодотурецька революція принесла яку небудь розвязку національного питаня в османській імперії. Богато революцій — то просто запереченє ідеї рівноправности народностий і мов ти вели ся вони під кличем полїтичної і національної єдности і виключности (вел. революція у Франції задавила рух бретонський, флямандський, нїмецький, навіть провансальський; анґлїйська революція знищила Ірляндію, анектувала Шотляндію і обі винародовила). Тому то дуже не легко прийдеть ся панам російської революції виконати велику полїтичну реформу й одночасно з сим розвязати національне питанє. Правда, полїтична доктрина має готову формулу: федерація народів; біда лиш в сїм, то Росія малаб тепер перша спробувати такого ладу, подиктованого не досвідом, а самою тільки теорією. Чи не защемить серце кождому Росіянинови, який дорожить своєю державною ідеєю, її історією, цїлістю і будуччиною, коли уявить собі російську федерацію на практицї, за десять, за сто лїт? Страшно твердий горіх отсе національне питанє.*)
З низки соціяльних проблєм, які мусить розвязати російська революція, на перше місце висуваєть ся справа жидівська: право жидам жити як у містї так і на селї, як у західних ґуберніях так у середних і східних, володїти землею, доступати державних урядів тощо. В теорії все те розвязуєть ся гарно і легко, одначе в дїйсности? Можна з гори вгадати, що російська реакція покладає великі надії на сю саме підводну скалу, щоб довести корабель революції до розбитя. Історія анальоґічних прикладів не має (рівноправність жидів в Анґлїї за першої революції не вистає тут задля малочисельности і односторонного соціяльного характеру анґлїйських жидів в тім часї).
Вкінци проблєма аґрарна. Перша російська революція, зглядно перша Дума посталила так сю справу на порядок полїтичного житя Роcії, що вона стала просто пробним каменем не то нового устрою, а кождої системи правлїня. Зрозумів се Столипін і старав ся підтяти полїтичні революційні змаганя добре обдуманою аґрарною реформою. По його смерти акція спинила ся, а тепер перед новим правительством лежить в цїлій наготї сфінкс аґрарної реформи. І в сїм напрямі Росія не має жадного зразка в історії. Ся земельна реформа, яка доконала ся за великої француської революції, не вчить нїчого: там забрано лиш церковні маєтности і розпродано їх селянам і міщанам (очевидно маючі йшим): тут безземельний селянин хоче за дармо мати самостійне господарство, достаточне для себе й для ріднї. Загальнеж вивласненє —- страшно складна, трудна, в деяких разах навіть небезпечна проблєма. Маємо правда проби земельних реформ у старинї — в Римі, Спартї, Атенах — одначе вони не підходять нїчим під нинїшну російську потребу; до того були вони в цїлости й поодиноко невдатні, а принаймнї не осягли того, що просвічувало було реформаторам. Тодї бажано з одного боку здержати упадок земельної селянської власности (наслїдком обезвартненя хлїборобства через залив краю дешевим закраєвим хлїбом), з другого — спинити творенє великої власности непродуктивного, нехлїборобського характеру (лїсів, пасовиск, парків), які розширювали ся на місци самостійних селянських господарств. Тепер у Росії (і не лиш у Росії) аґрарна реформа має на цїли процес відворотний: приспішити розбитє лятифундій, яке є явищем тепер природним і загальним у краях в означенім культурнім станї. Такої доцільної і загальної реформи не перевела доси жадна европейська держава (анї Анґлїя, де ся справа здавна пекуча, анї Франція, Испанїя, Італїя — яка терпить ще на староримські лятифундїї — не кажучи про Нїмеччину, Угорщинну, Румунію, давні польські краї). Значить — Росії прийдеть ся і тут зробити перший скік у темну челюсть історичного експерименту. Для нас Українцїв, важне се питанє з двох боків: один той, що велика земельна реформа може змести неукраїнську могутну і велику власність; другий знов — що аґрарна реформа в руках московського правительства може виродити ся в історичну зброю перепеленя систематичної кольонїзації України великоруським живлом.
*) Як судитиб із найновійших звісток про Фінляндію, то русифікація сього краю починаєть ся аж тепер на добре.
[Дїло]
15.04.1917