Зіткнення цивілізацій

Сьогодні світ живе у великій напрузі. Основні геополітичні центри – Вашингтон, Брюссель, Пекін і Москва – прагнуть підсилити свої позиції. У сучасному світі вони поводять себе як центри притягання не лише з військового, політичного та економічного, а й зі світоглядного погляду. Їх можна визначити як центри цивілізацій. Майже 30 років тому у праці «Зіткнення цивілізацій» Семюел Гантінгтон писав, що у майбутньому конфлікти відбуватимуться між цивілізаціями. І саме це ми тепер спостерігаємо. Російсько-українська війна є частиною цього «зіткнення цивілізацій».

Юрій ПІДЛІСНИЙ,

доктор філософії, фахівць із філософської антропології, моральної та суспільної філософії

керівник програми “Етика-Політика-Економіка” УКУ

– Чого можна очікувати від агресивних дій Путіна на українському кордоні і спроб дипломатичного врегулювання? Скупчення військ – це підготовка до великої війни чи інформаційна спецоперація? Публікація «Bild» більше нагадує навмисне вкидання інформації, адже такі документи зазвичай суворо засекречені.

– Путін – непередбачувана людина. І тепер, і в останні кілька років ми бачимо від нього лише ескалацію, підняття ставок і бажання повернутись до геополітичного впливу Радянського Союзу, розпад якого він називає найбільшою катастрофою 20 століття. Але ми повинні подивитись на ці події у ширшому контексті.

Інформаційна війна є невід’ємною частиною сучасної війни. Вона може містити як вкидання фейкової, так і навмисний «злив» частини правдивої інформації. Ми можемо лише здогадуватися, що означає це скупчення військ. Якщо вони вже розгорнуті довкола України, а у нас вже восьмий рік триває війна, хоча й не в таких масштабах, то ми не можемо відкидати підготовку до гарячої повномасштабної війни. Але це може бути також і підняття дипломатичних ставок на переговорах. Можливо, їхньою метою є не лише Україна, а й щось інше. Проте ми повинні сприймати це скупчення військ дуже серйозно, адже передислокація армії у таких масштабах – це дуже дороге задоволення, яке просто так ніхто собі не може дозволити.

– У випадку повномасштабної війни Захід, найімовірніше, не відправить своїх солдатів воювати за Україну проти Росії, але він має економічні та міжнародно-правові механізми її стримування: нафтове ембарго, замороження «Північного потоку-2», від’єднання Росії від системи SWIFT та ін. Чи можуть ці заходи стримати Путіна від вторгнення в Україну?

– Мали би. Але ми не знаємо, що переважить на шальках терезів у Путіна – економічні втрати чи бажання відновити імперію. Я думаю, що колективний Захід помиляється, думаючи, що на Росію можна тиснути санкціями. Економічні втрати для Росії не є чимось найважливішим. Захід радше мав би піти на дії, які б з економічного погляду означали крах путінського режиму. Але чи він на це піде? Адже ми бачимо економічну співпрацю Заходу, зокрема Німеччини, з Росією. Навіть сам факт того, що «Північний потік-2» все-таки добудували, означає, що економічні інтереси Німеччини як члена НАТО і одного з найпотужніших представників західного світу відіграють дуже суттєву роль. Той факт, що колишній керівник Німеччини Герхард Шрьодер є членом правління «Газпрому», багато про що свідчить. Те, що адміністрація Джо Байдена допустила завершення будівництва «Північного потоку-2» й не застосувала санкцій, як того вимагали Конгрес і Сенат, теж досить промовистий. Можливо, у цьому випадку Байдену важливо налагодити зіпсуті за часів Трампа контакти з Німеччиною, але, на мою думку, – це велика помилка, яка свідчить про те, що в Заходу є не лише цінності, а і фінансові інтереси.

– Якщо говорити про фінансові інтереси, то сучасна Росія – це не Радянський Союз. Російські олігархи, на відміну від радянських генсеків, інтегровані в міжнародну фінансово-економічну систему. Вони тримають свої капітали у західних банках, живуть у Лондоні і т. д. Санкції мали би зачепити їхні інтереси. Чи є олігархи тією силою, яка би могла стримати Путіна від вторгнення в Україну?

– Поки у російському істеблішменті не настануть внутрішні протиріччя, ніяке замороження чи навіть конфіскація їхніх статків суттєво ні на що не вплинуть. Адже російські олігархи теж не тримають усі свої гроші лише на Заході. Їхні капітали сильно диверсифіковані, тож санкції, на мою думку, мають бути лише секторальні. Це мають бути санкції одразу проти нафтової, фінансової чи транспортної галузей, а не проти тієї чи іншої групи російських олігархів. Вони, щоправда, можуть проводити фінансові трансакції з Китаєм чи тими державами, з якими вони домовились співпрацювати у разі відключення від системи Swift. Але без секторальних серйозних санкцій, без дипломатичної блокади, я думаю, відключення від SWIFT їх не стримає. Хіба що у російському істеблішменті відбудеться консенсус про те, що потрібно докорінно міняти підходи до внутрішньої і зовнішньої політики. А це вже переворот.

– Яку роль може зіграти Білорусь в російській агресії? Раніше Лукашенко намагався відігравати роль посередника між Україною і Росією, але тепер він вже не посередник, а повноцінний союзник Путіна. Тож чи існує загроза вторгнення не лише з боку Росії, а й з боку Білорусі?

– Лукашенко сам себе загнав у безвихідь. В очах Заходу і України від себе делегітимізував, тож єдиний, хто його підтримує, – це Путін. Але ця підтримка дуже сумнівна. Росію цікавить максимально слабкий і неефективний керівник Білорусі, адже у такий спосіб можна здійснювати повзучий «аншлюс» цієї країни, який, зрештою, зараз і відбувається. Треба, щоправда, наголосити, що Лукашенко все-таки не настільки простий, як здається. Він постійно балансував між Заходом і Росією. З одного боку, коли під час голосувань в ООН стояло українське питання, Білорусь завжди була на боці Росії. З іншого, до останнього моменту він не визнавав юридично анексії Криму. А тут він раптом почав говорити, що Крим російський і де-факто, і де-юре. Водночас він продовжує апелювати до Євросоюзу і США, стверджуючи, що продовження санкцій означатиме крах Білорусі як суверенної держави. Це означає, що Лукашенко намагається продовжувати політику балансування й хоче показати, що він у Білорусі незамінний як місток між Росією і Заходом. Схиляюсь до думки, що він буде в союзі з Росією, незалежно від того, хоче він цього чи ні.

– Часто можна почути тезу, що основним суперником США є не Росія, а Китай. США буцімто можуть пожертвувати своїми інтересами в Україні, щоби не допустити альянсу Росії і Китаю. Які основні геополітичні інтереси Сполучених Штатів, які впливатимуть на їхню політику щодо України?

– Після Холодної війни світ змінився. Зокрема, змінилась конфігурація геополітичних сил. Якщо раніше це було протистояння Заходу на чолі зі США та СРСР з його сателітами, то сьогодні Китай утверджується як друга після Америки домінуюча геополітична сила у світі. Хоча технологічно Китай ще відстає від Америки, але за ВВП він вже невдовзі її наздожене. Китай дуже швидко реформував свою економіку. Він більше не є сировинною державою чи фабрикою дешевих речей. Економічно це дуже потужна країна. Саме це суперництво між Америкою і Китаєм підштовхує Росію не втрачати своїх сфер впливу, бо якщо ключові гравці у сьогоднішньому світі – це Америка і Китай, то де ж Росія? Саме для того, щоби повернутися в серйозну геополітику, Росія почала ескалацію в Грузії, Сирії, Україні та інших країнах, куди вона намагається заходити через свої приватні армії.

Ми не знаємо, як Америка поведе себе у цій ситуації. Ми не знаємо і того, які інтереси між Росією і Китаєм. Але для України зараз набагато важливіший трансатлантичний консенсус між Вашингтоном і Брюсселем. Бо якщо тут не буде єдності, тоді Україна ризикує втратити свою суб’єктність.

– Основною системою колективної безпеки у сучасному світі є НАТО. Хоча НАТО виникло в часи Холодної війни, воно продовжило існувати як міжнародний військо-політичний альянс і після її завершення. Але сьогодні у НАТО ми бачимо серйозні протиріччя, зокрема між США і Францією. Щораз більше можна спостерігати радше інтереси і позиції окремих членів НАТО, ніж альянсу загалом. Якою є роль НАТО в сучасному світі?

– НАТО було і залишається дуже серйозною військовою і політичною силою. Але треба визнати, що суттєве ослаблення альянсу таки відбулося. На цьому наголошував ще Трамп, який вимагав від Німеччини збільшити внески у фінансування НАТО, адже він бачив, що єдиним серйозним представником НАТО залишається тільки Америка. Зрештою, вона завжди ним була, але все не може зосереджуватись лише на Америці. Трамп проводив власну військову політику. Він хотів показати, що США закінчують усі конфлікти і повертають солдатів додому. Це, звичайно, була внутрішня американська ситуація, але вона сама собою свідчила про те, що з НАТО не все гаразд. Розмови про створення європейських сил безпеки свідчать про те саме. «Брезкит», зі свого боку, теж підсилав відцентрові процеси.

Але мені здається, що останні події довкола України все-таки змусили колективний Захід і НАТО переглянути свої позиції. Зокрема, декілька днів тому відбулась зустріч керівників військових штабів натовських країн, причому позачергова, що свідчить про те, що лідери альянсу все-таки знайшли спільне розуміння того, яка небезпека чатує на його кордонах. Бо якщо почнеться широкомасштабна війна Росії проти України, це НАТО не омине, і мова тут не лише про біженців.

– Перейдімо з міжнародного контексту в наш внутрішній. Українська армія стала набагато сильнішою. Звісно, Путін теж опікується своєю армією, проте наша армія після 2014 року зробила неймовірний ривок уперед. Найголовніше, що у неї є високий бойовий дух і готовність захищати свою країну. А як щодо Президента? Адже саме на ньому зараз лежить найбільша відповідальність.

– Дійсно, армія стала сильнішою. Це не піддається сумніву. Тому можлива війна коштуватиме дуже дорого. Це всі розуміють. Щодо Президента, то важливо, щоби він спирався на думку фахівців. Провал останньої операції проти «вагнерівців» вселяє певні сумніви, чи справді Президент дослухається до думок професіоналів.

Я б хотів ширше поміркувати про роль Президента у нинішній ситуації. Коли ми говорили про зіткнення цивілізацій, я наголосив, що цивілізації є водночас політичними і світоглядними центрами. Оскільки вони несуть певні цінності, то мусимо говорити про те, що той, хто очолює державу, теж змушений мати певні цінності та світоглядні орієнтири. Те, які світоглядні орієнтири в Президента України, підказуватиме, куди ми будемо рухатися. Очевидно, що Україна як європейська країна, яка сформована тими самими чинниками, якими були сформовані і інші європейські країни, тяжітиме до того, що називають терміном «колективний Захід». Бо ми теж є Заходом. В цій війні проти Росії ми перебуваємо на передовій Заходу, і те, які світоглядні орієнтири має Президент, впливатиме на те, як швидко ми повертатимемося фактично додому – в нашу Європу. Бо від цього шляху в Європу залежить і ця війна. Вона розпочалася навесні 2014 року, коли Путін зрозумів, що Україна фактично безповоротно відійшла від Росії і йде на Захід. Війна – це єдиний спосіб її стримати. Що робитиме Зеленський: чи дозволить він Україні швидше рухатись на Захід; чи, можливо, сповільнить цей рух, – це ми дізнаємось вже зовсім скоро.

– Але чи колективний Захід готовий нас прийняти? Чи меркантильні інтереси з Росією не перешкодять йому це зробити?

– Ми повинні розуміти, що Захід сьогодні теж переживає кризу, причому це глибока криза, яка намітилась ще у 20 столітті. Занепад Європи передбачали ще сто років тому. Ми знаємо про Паризьку декларацію, в якій йдеться про те, що постмодерна Європа відходить від тих цінностей, які її сформували. На Заході стають помітними внутрішні розколи. Путін це бачить і дуже вправно на цьому грає. Росія намагається підігрувати як радикальним лівим, так і крайнім правим силам, зіштовхуючи їх разом. Що більше у Заходу буде внутрішніх протиріч, то більше він відходитиме від своїх цінностей. А це, зі свого боку, лише підсилюватиме ставки Путіна. Те, що Україну поки що не взяли в НАТО, є суто політичним рішенням. Багато країн стали членами НАТО чи ЄС із політичних міркувань, а не унаслідок досягнення ними певних стандартів перед вступом. Ці стандарти вони «підтягували» вже згодом.

– В мене іноді виникає враження, що Україна зараз може бути навіть більше віддана західним цінностям, аніж колективний Захід. У вас теж воно є?

– Можливо, так. Після Помаранчевої революції в Україні зростає кількість людей, яка розуміє, що таке західні цінності. Бо раніше Європу сприймали через певну вітрину: якісні дороги, достаток в супермаркетах і т. д. Зараз ми вже дивимось глибше й сприймаємо Європу не лише як матеріальний достаток, а і як цінності, які його сформували. Приходить розуміння потреби утвердження цих цінностей і в Україні, причому воно постійно зростає. Зараз багато хто говорить, що саме Україна, можливо, є більш європейською, ніж окремі західноєвропейські країни. Декотрі політики ЄС прямо говорять: хто із нас готовий воювати за ті цінності, які створили Європу і за які воюють зараз українці?

Коли ми чуємо, що Росія хоче «збирати землі», примножувати свої території, то це ординське, кочове мислення, яке не передбачає осілості, не передбачає дому. На Київському безпековому форумі, який 1 грудня організовував Арсеній Яценюк, прозвучала доповідь Тімоті Снайдера, в якій він проаналізував статтю Путіна про «один народ». Тімоті Снайдер зазначив, що якби це був академічний виступ, то ми би посміхнулися, похитали головою і поступово би вийшли з аудиторії. Але оскільки це висловив глава держави з ядерною зброєю та агресивними амбіціями, Снайдер присвятив увагу цій статті і пояснив, що вона свідчить передусім про те, що Росія ще не віднайшла своєї ідентичності. Адже ідентичність – це категорія осілих людей. Ті, хто кочують, змінюють свою ідентичність залежно від свого місця перебування. Росія – це країна, яка шукає себе. Намагання знайти свою ідентичність через інші країни – Україну чи Білорусь – вказує на те, що Росія – це орда.

– Чому на Заході так багато симпатиків Путіна? Є навіть німецький термін «Putinversteher», тобто «той, хто розуміє Путіна». Якщо цінності Путіна – протилежні до цінностей Західного світу, тоді чому стільком людям на Заході вони так імпонують?

– Власне, це криза Заходу, коли Захід перестав жити своїми цінностями у повсякденному житті. Європа щораз більше стала скочуватися у споживацтво, у меркантильний спосіб мислення. Крім того, останніми десятиліттями загострилися багато протиріч між багатими і бідними. Тож коли Путін виголошує антиглобалізаційні тези, вони знаходять відгук у багатьох людей. Я вже говорив, що він підігрує як лівим, так і правим. Я навіть почув фразу від консервативних християнських політиків, що єдиним союзником Ватикану у багатьох питаннях є Путін. Адже він іноді публічно виступає на захист сімейних цінностей. Багатьом консервативним християнським політикам це подобається. Того факту, що він виступив за сімейні цінності через кілька місяців після свого розлучення, а в самій Росії їх лише декларують, а не підтримують; те, що в Росії процвітає гомосексуалізм, проте саме Європу глумливо називають «гейропою», багато хто на Заході просто не помічає. Люди сприймають передусім гасла. Вони чують гасло, що, мовляв, потрібно підтримувати сімейні цінності, бо «гейропа» не туди пішла, – і їм це подобається.

– Західні цінності лягли в основу трьох українських революцій. Як, на вашу думку, далі відбуватиметься ціннісний розвиток українського суспільства? Наприклад, проросійський вектор після 2014 року сильно ослаб, а підтримка демократичних цінностей, навпаки, збільшилась.

– Я був учасником усіх трьох українських революцій. У 1990 році ми були зовсім невеликою групою. Народна Рада – ця тоді умовно прозахідна група – мала приблизно 27% підтримки. Голосування за Чорновола теж було майже аналогічним. Але вже Помаранчева революція показала, що прозахідний і проросійський вектор мали приблизно однакову підтримку. А Революція Гідності остаточно засвідчила перемогу прозахідного курсу. Якщо Україна буде далі йти цим шляхом, то очевидно, що цей процес стане незворотним. Тож агресія Путіна пояснюється тим, що він хоче його зупинити. Адже він бачить, що пройде ще 5-10 років, і вже ніяка сила не зможе втримати Україну в орбіті впливу Москви. Важливо, щоб Україна не зупинялася з реформами і впроваджувала західні цінності.