Ганна Улюра

 

Павло Вольвач. Сни неофіта. Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. 288 с.

 

Розмову про «Сни неофіта» Павла Вольвача можна почати зі згадки Борхесової новели «Книга піску». Там знаки на полях книжки наче б то й повторювалися за певною системою, але (оскільки потрактуванню не надавалися) залишалися таємничо-незрозумілими. Від того і книжка здавалася ще розумнішою, хоч і нечитабельною. Зрештою, це якраз чимось і нагадує структуру сновидінь, винесених у заголовок роману Вольвача.

 

А можна засоціювати із саркастичним жартом Косинки: «Нещасна країна – десять мільйонів поетів». І тут уже буде перекличка з «неофітом» із назви, бо той «початківець» у Вольвача – зокрема, і поет-початківець. Головне, що текст у такий спосіб все одно потрапляє у визначний контекст: як не Борхес, то Косинка. Не все ж «Снам неофіта» самотужки себе «канонізувати» – завдяки глибоко вистражданим міркуваннями про Місію Митця у натовпі філістерів.

 

 

Сюжетно і тематично «Сни неофіта» Вольвача пов’язані з його (по-хорошому відвертою) «Клясою», але порівнювати новий твір із давнішнім буде явно не на користь «Снів». Тому спробуємо почитати «свіженький» роман в «автономному режимі».

 

Запоріжжя кінця 1990-х. Старт – 1996, вказівка: рік як ввели гривню. Фініш – 1999, натяк: «це ж, коханий, останній рік століття й тисячоліття, між іншим». Десь в середині твору, правда, вирине 2006-й (в актуальному художньому часі згаданий скандал із антисемітськими висловлюваннями Мела Гібсона); з якою метою передбачили тут майбутнє – не ясно. Між тим всім: Павло – поет-початківець, тб-журналіст-початківець, муж-і-батько-початківець, свідомий патріот, який страждає серед «українців-початківців». Були такі соціальні верстви у 1990-х, їх швидко змінили «професійні українці», до який зрештою Павло і належить. «Сни неофіта» – якраз історія таких-от еволюційних рухів в окремо взятому Запоріжжі. (Біографічних збігів автора і героя чимало, отже, щоб не було питань: надалі Вольвач – автор роману, Павло – герой).

 

Юнак працює в магазині автозапчастин, який «тримає» на ринку друг його проблемного дитинства. Бандитські 90-і даються взнаки. І Павло ескапує у творчість – пише вірші. З тими поезіями приходить до літературного клубу при місцевому відділені СП. Там стрічає людину, котра має всі завдатки стати його наставником – поета-невдаху Костянтина Гулого. Вони багато і поверхово говорять про літературу, сильно конкурують із митецьким оточенням і між собою – аж поки їхня взаємодія не переходить у відкриту ворожнечу «генія» і «злочинця» (хто наразі ким є – питання). Але перед тим Гулий забирає Павла з ринку і влаштовує новинарем у місцеву телекомпанію. Цей кар’єрний старт дозволяє молодій людині знайти престижну роботу в Києві і поїхати з Запоріжжя, де залишається його кохана жінка з дитиною.

 

Сюжетно скупий роман Вольвача визначає така собі суперечка жанрів – виробничий роман vs романтична біографія поета. Щоправда, обидві версії (і «романтична», і «виробнича») сприймаються за Вольвачем як пародії на відповідні жанрові установки – і то, здається, проти волі автора.  

 

Перша вимога виробничого роману – людина-яка-зробила-себе, а їй у цьому сильно заважали. Кар’єра від торговця автозапчастинами до співробітника київського радіо «Свобода» навряд здивує нелогічністю, бо вчасно «Київ запахне крізь сині вогні». Запорізьке ТБ – теж осередок не унікальний, а отже і оповідь про будні репортера є скоріше тривіальною: хто в якій стадії алкогольного сп’яніння виходить в ефір, хто і в яких розмірах бере хабарі від замовників і героїв сюжету, хто «топить» конкурентів у популярних передачах на місцевому телебаченні, хто якою мовою при цьому прислуговується. Не сильно захопливі байки, які виграшно використовують риторику «трудового подвигу». Хіба що виглядає влучною сатирою і натуральним нарисом водночас сцена, коли кмітливим журналістам директор колгоспу дарує машину свіже битої соняшникової олії, і ті щедро розподіляють її між колегами – по літру на руки. І от тоді починаються сварки і скандали, чому олія не така, чому літр не такий, і куди дивиться профспілка. Смішна коротка сатирична сценка, котра має засвідчити ту «кашу-з-маслом», яка коїлася в головах наших співвітчизників у 90-х: в момент переходу від планового виробництва до відкритого ринку, коли ці принципово різні засади мирно уживалися в межах однієї свідомості. Якщо це виробничий роман, то це ялова робота.

 

На початку «Снів неофіта» Павло знімає сюжет про пограбування і (як йому здається) впізнає винуватця-злочинця. Тільки у самому фіналі роману буде підтвердження: він насправді знає грабіжника ще зі своїх «автозапчастиннних» часів. А отже, він став свідком якихось значних оборудок місцевої мафії. Він добрий репортер, а значить, детально нам розповість, хто і для кого ті гроші викрав, і чому тепер (завдяки тим грубим грошам) в Запоріжжі встановилася «нова влада». Розповість він це нам, сяде в київський потяг і поїде, а в ефір його рідненького «ЗТ» підуть ролики про прогресивне сільськогосподарське виробництво – бо олію ж треба і відпрацьовувати. Зрештою, «Поету не варто світитися на екрані перед мільйонами очей. Та ще й як озвучувачу інформаційного офіціозу». Псевдодетективний сюжет із пограбуванням, який формально слугує, щоб показати нам: тут почалася криза, котра надалі керуватиме сюжетом. І от-от має з’явитися журналіст із високим ідеалами, який виведе потвор на чисту воду (і спалахнуть вогнища амбіцій). Цей сюжет закінчується нічим, отже – за аналогією – і криза не надається до вирішення. А значить, маємо не професійну кризу в основі сюжету, а екзистенційну.

 

Для виробничого роману герой, який йде з виробництва, відмовляється від виконання своїх прямих трудових обов’язків, означає кінець сюжетного часу – тож тут все логічно. Герой цього шару «Снів неофіту» – не юнак перед моральним вибором, а його доцільна і результативна діяльність. Яка, очевидно, мети високої не має і суспільно-корисного результату не приносить. Під питанням, між тим, опиняється саме поняття «робота». Для «Снів неофіта» це дуже чесне питання. Бо це роман не про людей, а саме про концепти і поняття.

 

Друга половина 90-х. Коли обвалилася соціально-ідеологічна система, виявилося, що поняття «робота» не просто модифікувалося, на часі воно здавалося втраченим. Дрібні і впливові бандити у Вольвача чітко протиставлені Павлові і його поетичній тусівці, які мали б втілювати роботу як спосіб реалізації особистості, і спосіб, у який творчо перетворюється навколишній світ. Але, зрештою, як для перших, так і для других робота в «Снах неофіта» виявляється виключно засобом виживання. В цьому виробничому романі за визначенням немає професіоналів (мінімум: щоб професія збігалася з освітою, щоб розвиток особистості залежав від результату труда) – всі тут неофіти, міцно сплять вони чи на секунду заплющили очі. Тому у фіналі і збігається викриття мафіозних розборок (викриття, яке ніщо не змінить у ситуації, котра склалася в місті) з від’їздом із міста Павла (втеча, котра нічого не міняє). Чи я певна, що нічого не міняє? – Так. На вокзалі, перед тим, як сісти в потяг, Павло зустрічає свого антагоніста. Що той лиходій робить на вокзалі, не ясно і не важливо. Головне, що вони саме так зустрічаються. У вирішальну мить вдалої втечі, Павло наочно бачить своє «пасивне майбутнє».

 

Важливо: виробничий роман – перспективний за визначенням. Тобто, скерований в майбутнє. Тут навіть якщо будуть флешбеки, то позбавлені ностальгування, хіба що повчально-мотиваційні історії з минулого (у «Снах нофіта» – саме такі). Перспективи тут натомість прозорі: «Так навіть краще. Усе зараз їхнє, а що не їхнє, те — попереду, горизонт сподівань додає щему яві й уяві. Цікаво, Дарина схоже відчуває?».

 

Дарина – це жінка Павла. Наскільки б то не здавалося кумедним, любовна історія «Снів неофіта» – так само частина виробничого роману. Вона обігрує ще один жанровий штамп: особисте життя «передовика виробництва» має бути невлаштованим, ба – зруйнованим, адже не належить смисловим полям «результативної праці». Він стрічає Дарину в тому магазинчику на ринку, вони швидко починають жити разом (попри зради Павла) і виховувати її дитину, вона опікується його віршами і підтримує у різні способи «творчий настрой» неоціненного генія. Він переконує її перейти на українську мову. Здається, це все. Дарина, нагадаю, у фіналі залишається в Запоріжжі. А й справді: цікаво, що ж вона відчуває?         

 

Один із телевізійників Вольвача переповідає анекдот: «Американська делегація питає у Васі-токаря: “А ви зможете работать, якщо вип’єте стакан водки?”. — Зможу, каже. — А два? — Зможу й два. — А єслі цілу пляшку? — Ну зараз же роблю – й нічого!». Стара байка, в якій мені (сподіваюсь, слідом за автором «Снів неофіта») важить оцей дует цікавості умовних американців і недбалості умовного радянського пролетаря. Якщо дивитися суто на пригоди поняття «робота», крах радянського проекту у Вольвача мало різниться від кризи протестантської етики труда, ба більше – це компліментарні процеси: «Зараз же роблю – й нічого!». А значить, перед нами знову наболіле питання про «наш третій шлях», питання здебільшого риторичне. Аби не…

 

Всі події «Снів неофіта» відбуваються на ретельно продуманому і добре виписаному тлі – пролетарському Запоріжжі. Куди б не йшли герої, як би не міняли декорації їхніх розмов, обов’язково вирине якийсь завод чи згадка про могутнє виробництво (завод Войкова, наприклад, Дніпрогес тут теж, ясно), промайне якийсь лозунг про гідність праці, нам покажуть стадіони і спортмайданчики, побудовані для дозвілля робітників, нас проведуть спецлікарнями і спальними районами з «будинками молодих спеціалістів». (Якщо варто роман Вольвача читати, то лише задля цієї змістовної урбаністики: Запоріжжя тут спокусливе і привабливе, попри очевидну «чорнуху» промислових українських міст 90-х). Ці міські ландшафти і є відповіддю на питання про перспективність: занедбанні заводи, як і втрачені змісти «праці» у Вольвача – це таке собі майбутнє-у-минулому. Втеча проти результативної праці «на місцях»? Питання актуалізоване. Відповідь – незадовільна.   

 

«Неофіт» – це маячок, що десь поруч має бути «епопт» (хоча б «адепт» для початку). Протиставлення є єдиними методом, який працює в романі Вольвача беззаперечно: в суперечці ідеологічних ворогів оприявнюється їхня повна ідеологічна знову ж таки тотожність. Пара «герой–протагоніст» визначна і для виробничого роману, і для біографії поета. В «Снах неофіта» це найочевидніше: суперечка молодого українського і зрілого радянського поетів. Павла і Гулого. До речі, саме після їхньої зустрічі Павло в романі почне стабільно іменуватися «неофітом». Неофіт, який так і не став адептом, і епопт, котрий так і залишився неофітом. Конфлікт цей, ясно, мусить завершитися повною перемогою першого, ну бо він краще знається на літературі: він читав Бродського і Маланюка, а його читали Вінграновський і Пашковський. Якщо ви побували хоча б на одному засіданні провінційного ЛІТо чи спостерігали обговорення поезії у тематичних пабліках ВКонтакті, то можна вважати, що третину роману Вольвача ви уже прочитали. У пласких і здебільшого беззмістовних розмовах героїв-антагоністів про поезію, ілюстрованих їхніми ж віршами, все ж вирішується основне щодо цього змістового шару питання: нащо людині, яка живе серед людей, займатися чимсь, що інші не зможуть до кінця зрозуміти? Простіше: продукт, який виробляє поет, не буде вчасно і правильно зужитим, а псується натомість дуже швидко. То для чого це все? За Вольвачем: митець долає не соціальні, а внутрішні кордони. Павло, «хлопець із марґінесу» – з розряду «проклятих поетів», принаймні якщо за його позами уважно стежити. Вийти за власні межі – значить, заповнити внутрішню порожнечу. І то не стан за визначенням, а процес… Кажу ж, виробничий роман про поета. (А як захочеться прочитати «Сни неофіта» як памфлет, і повідгадувати, хто є хто тут з літтусовок 90-х – є чим підживитися).  

 

Така дрібничка, по правді: Павло знаходить давнішній вірш Гулого про Леніна. А той при будь-якій нагоді твердив, що ніколи не піддавався спокусі оспівувати офіційних героїв і тим підвищити статус в системі. Дрібничка у, з одного боку, максималістському, з іншого – недооформленому світі Павла править за велику брехню, що веде до руйнації ідеалів. Бо це «слід» системної брехні – вона ближче не до «прихованого», а до «руйнівного»: позаяк повністю втрачена реальність, котру ця Вольвачева «дрібна брехня» спростовує… До речі, теж варіант визначити Мистецтво. 

 

Не такий, як усі. Це рефрен журливої пісеньки про Павла: «Бальшинство мисліт нє так, как ти, Паша! Щодо більшості Павло згоден». Мовне питання болить україномовному Павлові в російськомовному Запоріжжі 90-х. Але не всяке наболіле питання він годен вирішувати. Його мова – це травматичний досвід: «У визивній окремішності, зав’язаній на мові, є певний драйв, але нехай». І він використовує цю травму на правах ексклюзивного досвіду: він не такий, як всі, він переживає щось, іншим недоступне. І це робить його кращим за інших. От такі ці психологічно зрозумілі переваги мінориті-свідомості: «З більшістю сперечатися важко. Підіть посперечайтеся з фактом їхнього існування».

 

Герой залюблений в себе до нестями, і його природно дратує світ, нездатний осягнути його велич і полюбити його так само сильно. Не дивина в «поетичних» біографіях, чого вже там. Гротеск – це, здається, єдиний метод, який надається до «біографії Поета». Але цікавий ефект у романі виникає, коли розумієш: автор цієї великої любові героя до себе явно не поділяє. «"Хіба він не відчуває, він, жвавий, упертий, винахідливий Гулий, вимогливий Костянтин Григорович, не розуміє, що це – потурання смакам обивателя, причому – старої формації, місцями пoшле до мурашок?”. Павло заклав коло по кімнаті, узяв книжку і знову відсунув». Типова (від Гофмана, котрий її подолав, починаючи) пастка романів-становлення про поетів: міркуючи про «пошлість» мовою «пошлості», сам стаєш «пошлим». І тут залишається, либонь, хіба-не-відчувати тієї вульгарності: «Наче нічого й не було. Тільки мак літер звично розбігався сіруватим папером». І при цьому (щоб до кінця всіх заплутати, либонь) Вольвач позичає герою «Снів» своє ім’я, свої найуспішніші вірші («Видихне слово, як дим через ніздрі, / Непередбачене, як крововилив», зокрема) та пізнавані фрагменти власної біографії (запорізьке ТБ і київська «Свобода»)… Якось так: Вольвач зі «Снів» в себе закоханий, але невзаємно. Ба, йому навіть незручно за власне внутрішньо-романне існування.

 

Є в «Снах неофіта» один психологічно ніяковий момент (а бодай би один). Знайомий критик показує вірші Павла Вінграновському, і той дає на них нестримно-схвальний відгук: «“Він наш брат по крові... Я полюбив його. Він...”. “Спасибі, Поете. Я вас теж люблю”, – це мандрівець також промовляє вголос, у темінь і сюрчання цвіркунів». Висока похвала. Але «гонор стримує неофіта ті слова переказувати». Павло цілком погодиться з цілісністю подібної внутрішньої установки… і розкаже цю історію з відгуком Вінграновського двічі. То не марнославство, як на нього не скидалося би. З одного боку, ця байка свідчить про природні пошуки «неофітом» свого «магістра». І то пошуки марні. Бо, з іншого боку, саме такий підхід, якого притримується Павло, робить з людей, котрі його оточують, стале «середовище виживання». А отже, його Поетична Місія живиться відчуттям: я включений в певну природну спільноту, яка живе своїми кризовими законами, але вони не скидаються на закони людського співіснування. Функцію «середовища буття» натомість перебирає на себе Місто, «метафізика вулиці» (ще раз наголошу на прийомах гетеротопії – безперечно успішній складовій роману).

 

Чергова неглибока проза про муки поета.

Щось там у в’їдливій ремарці Косинки про бідну націю десяти мільйонів поетів було про одного письменника, так?...

 

18.04.2017