Голгофта.

Уже шіснадцятий раз соняшний розсвіт блиснув над шпилями Єрмону, як мідяний диск Римлянина, і шіснадцятий раз сонце покотило ся у бездну позіхаючу необнятою загадкою від коли Мисалех, виповнюючи обіт, вийшов із свойого хутора в землї сирійській і пустив ся в путь до Єрусалима.

Бодрість ні раз не опустила його і кождого ранка, встаючи з твердої рогожі в стрічній господї, повній буденної суєти і молодого крику служебниць, він простягав гнучкі мускули під ритм своєї побожної радости і поснїдавши жменею міґдалів чи фіґ та кубком жерельної води, йшов далї. Білий вис сон, яким опоясав чоло аж по брови носив слїди пилу і роси, таксамо згортки плаща та грудь розхрістана і блискуча силою. Чорні кучері волося спадали аж до рамен, заслонюючи уха і цїле лице було тим більш бойке, строге і так виразне, як маска Августа на новій драхмі.

До ceї пори його минала лиха пригода, спочивав від спеки під смоквами, що відбували сторожу на богатих полях, стрічав чорних і нагих, на пів здичілих пастухів, що поїли його молоком овець, не беручи заплати, а вечером сходив з битих доріг на левади зарослї чабраком і розмаєм, у села, де на майданах сидїли срібнобороді старцї і розсуджували справи дня.

Але лучило ся, що Мисалех, хоча від Єрусалиму дїлив його йно день дороги, не стрінувши довший нас нїкого, — заблудив. Чорна тїнь, яку обійти здавало ся йому легкою, з далека річю, оказала ся густим, шумливим лїсом, вигненим в півколесо, за якого довжиною зір не годен був надоспіти, і так проймаючим виразом своїм, як тятива Богом напруженого лука. Мисалех пустив ся зразу окраїною гущі, надїючи ся, що надибле стежку, яка сей лїс пересїкає. Правда, тут і там були тропинки витоптані ходаками чередників, но вони губили ся зараз серед дикого мірту, золотих чаш підвой, пірнатих папоротий і хвощі. Тому що дниною сильно натомив ся, Мисалех усїв над холодною течійкою, що витрискувала з під коріня старого, посивілого велетня і ясував думки, поки шелест галузя і луна легкої ходи не заслонила його ухови співу тріщуків та музичного вигукуваня стернадок. Він прихилив ся, від привички йти довго в блиску піднїс руку до чола, а серце його стало чогось то тріпотати ся у грудях мов сонце. Із теплої лїсової зелени і золота виринуло саме двоє рамен як двоє містичних крил, a за ними постать Ізраильтянина мила і благородна. У руцї незнайомого була палиця на весь ріст мов у пастиря овець, а з боку, перевішена через плече, тяжіла шерстяна тайстра на скіряних ременях. Одїж ізраїльтянина була з парчі дорогої учинена, біла з голубим рубцем, як її носять рабіни, а звуть "талїтою". До згорток її поприлипало бодяче і цїла вона була жорстоко на тернинї обдерта. Сам молодець був так чудово гарний, як ними можуть бути лиш гостї з неба. Його очи були як ясні зорі, що пливуть з водами Йордану, обриси фіґури, як мистецьки уточене золото, тїло мало матову блїдість бисеру, а тонкий рисунок жилок на висках блестїв коштовністю шафірів.

Путник встав на зустріч грядущому і промовив:

— Мир дорозї твоїй, сину знатного отця!

— І тобі мир! — відповів молодець уважно, аби їй не зробити шкоди, виминаючи альву, обсипану білими купками цвіту, як роєм приспаних мотилїв.

Мисалех аж тепер спостеріг, що молодець плаче, тому сказав з почутєм, яке йому роздирало серце:

— Скажи чудний красою вандрівниче, що привело тебе у сю гущу лїсову і за ким, в лахмітя подерши парчу, так ридаєш?

— Те, чого з пильністю гляджу — відповів молодець, у руки мої не вертає. Oвечка, сотна з отари батька мойого відбігла кудись і пропала. Шукаю її без відпочинку для душі, і очі з тоски виплакую за нею.

— Хто ти є? хто твій отець? — питав Мисалех, радий розважити його як-небудь.

— Мій отець є могучий володар: дванайцять полків крилатих войовників приказів його дожидає, а вкруг престола десятькратно тисяч тисячий дворян і служебників у повазї та мовчаню стоїть.

На то Мисалех:

— Коли твій господин отець таким є володарем, то що йому на одній марній овечцї залежить?

— Він її дуже милує — поясняв чужинець — а від коли пропала, переболїти cеї втрати не може і вислав мене, аби я її глядїв і так довго не вертав, аж її приведу.

Звертаючи погляд на подерту одїж незнакомого, здивуваний путник продовжав питати трохи недовірчиво:

— Не мав-же твій отець нїкого з-поміж десятькратно тисяч тисячий дворян, щоб ганяв за вівцею, а тільки тебе, убоге дитя, на таку поневірку, на злиднї і скорб вислав, хоча, здаєть ся, ти дорозший над білу вовну всїх овець мира?

(Конець буде.)

[Дїло, 13.04.1917]

— Cе тому — лагідно усміхнувши ся, відповів молодець — щоби показати, як дуже її милує. А служебників я сам не хотїв, щоб не лякати і так струдженої худібки та не вводити в сумнїв чужим лицем. Думав, що як вона догляне мене, королївське дитя, у хвилї моєї непорочної молодости, як я в довгім трудї день і ніч крізь гори і доли за нею гляджу, що вона з радісним каятєм прибіжить менї до ніг. Але її нема... Но, як-би вона попала навіть у стадо вовків, я за нею кину ся, і тисяч раз — не один — житє за неї положу.

Незнакомий заслонив лице і знов на взрид заплакав. Мисалех не міг слухати сього, так стрівожила ся його душа, тому розпрощав ся з чужинцем, бажаючи йому:

— Дай се Бог, щоб ти згубу свою скоро найшов і у радости господину-отцю її принїс!

Добрий кусень дороги відійшов вже Мисалeх, але довго ще чув оклики молодця, шукаючого утрати. Небавом попав на стежку, що просїкала лїсове нутро, та крізь світлий пролім між кедрами доглянув яхонтові тераси Єрусалимського храму.

Минули лїта: Мисалех знов вчинив Господу обіт і вибрав ся у друге в Юдею. Було під сабат і він бажав ще перед сумерком станути під кришею господи знакомого собі хуторянина. Ще й буря що надтягала, гнала його вперед, його мантію і довгу бороду вітер шарпав і розвівав. Весь день тривала спека і червоне камінє по дорогах розярило ся і пашіло, то вітер злизував сю червону жару і нїс в простори аж на межі небесної синяви, що стояла дивно низько над світом, як бальдахим, котрого стовпи хитають ся і грозять заваленєм.

Мисалех біг на ослїп, придержуючи рубець одежі над очима, в які сипали ся зерна піску, несені схвилюваним повітрєм, коли вітер принїс до нього з-нагла проймаючий шум, як-би влив тисяч голосів, роздираючих ухо окликів та зойку, то він станув як вкопаний на місци і глянув у верх:

Голгофта стояла саме в передзаходовому сонцї, чорною тїнею заметїлї видовжена в безконечне марево, доторкаюче шпильом небосклону. По стежках, що десятком перстенїв оперізували узгіря, двигала ся чорна людська біготня серед оглушуючого крику римських центуріонів, що завзивали до порядку, самі поблідлі дико, розтрясені від жаху під лискучими сталевими нагрудниками і шеломами навислими грізно на обличя. Три хрести виднїли на вершку гори: кругом середущого стояли жінки, робітники, римський сотник і дехто з фарисеїв. Поміж людські ноги пересмикували ся собаки з навислою на кровожадні очі шерстю. Дібравши собі місце обросле мягко чабриком, жовнїри, перед якими лежала біла "талїта" з голубим рубцем, як її носять рабіни, грали в кістяні астраґали, хрипло перекликуючи ся від понурої нетерплячки.

Мисалех перебрав ся з трудом через юрбу і тут побачив, що чудовий молодець, якого перед роками стрінув у лїсї, висить прибитий на хрестї, але так споневіряний і окрівавлений, що тільки по божеській лагідности облича і духовій чистотї черт пізнав його. Не тямлючи себе від грози і горя, Мисалех піднїс на хрест очі і поспитав мученика:

— Невже ти є той сам, котрого ся стрінув колись близько Єрусалима?

Із гори дав ся чути голос:

— Приятелю, я єсьм.

— О нещасний! — заплакав Мисалех — як се ти попав на те страшне дерево? Хто тїло твоє пречисте здер і оплюгавив?

Ісус склонив голову і сказав скорбно з півголоса:

— Се моя овечка учинила.

А Мисалех ломлючи руки віл грози, глядїв на тїло Розпятого і говорив:

— Се не овечі, а вовчі зуби на тобі! Се пазурі скажених собак, одичілих медведів і кровопійних вірлів!

Лагідно запевнив його Ісус у друге:

— Приятелю, се моя овечка учинила. Вона з вовками, собаками, медведями та вірлами збратала ся, у пропасти мене заманила, ногами мене потоптала і оплюгавила, і ось я вертаю до мого отця без неї, сотної і наймилїйшої. Чую, голос мій опускає мене, сили гаснуть, але всї рани мої кличуть ще:

— О миле стадо Отця мого, глянь в якій гіркости ізза тебе житя доконую! Верни до мене люба овечко! Нїякої кривди тобі не учиню, на рамени положу і у двір небесний з радістю понесу! Глянь як ради твоїх провин капля за каплею втїкає житя із мойого, копієм прошитого серця!

В тій хвилї небо роздїлило ся на двоє, немов не годно було далї слухати слїв Христа, роздерло свою шату по полям в пориві розпуки. Слїпуча ясність мов від тисяча промінів залили світ і Мисалех упав обличем на землю. Коли далеко згодом встав, гора ганьби була пуста, лиш хрест, на якім висїв Назареєць, обвили раменами як плющом три святі Марії.

На небі вилискував ся уже вузький серп місяця, такий блїдий, як лице Праведного. Над Єрусалимом стояло море пилу, мов після землетрясеням — серед него, на висотах, як маяки у мглї, червоно блимали світильники у палатї Понтія.

[Дїло, 14.04.1917]