І. Поміщуємо статтю надіслану до Великодного числа вже по його видрукуванню. Прим. Ред.
Рішення Ради Амбасадорів у Парижі з 14 березня 1923 р. про інкорпорацію Польщею Східної Галичини та започаткування т. зв. українізаційного курсу в Радянській Україні викликали з одного боку депресію, з другого надії деякої частини галицько-українського громадянства, зокрема інтеліґенції, що існуючий стан у Галичині не триватиме довго, коли за Збручем Україна будиться до нового життя. Ці настрої частини нашого громадянства в Галичині використала зручно большевицька аґітація у свою користь і в цей спосіб стали ширитися у нас небезпечні у своїх наслідках просовітські симпатії. Створення совітського консуляту у Львові з українським комуністом Лапчинським у проводі, мало на меті в першу чергу якраз поширення і поглиблення серед галицьких українців просовітської орієнтації, що дало б змогу підсилити комуністичну акцію в краю і розложити грізну для них українську національну свідомість та вбити противника в його власній хаті. Помостом до цього мала служити між іншими і новостворена в Галичині совітофільська політична організація Української Партії Праці з її пресовим органом "Радою" у Львові, що не була ні комуністичною, ні навіть соціялістичною, та під покровом голосного націоналізму ширила просовітську орієнтацію — на щастя без більших успіхів. Зате безпосередною предтечею партійної комуністичної організації мала служити партія Сель-Роб, що в Галичині також не здобула ширшого ґрунту та за це розрослась на Волині, а ще більше на Холмщині і Поліссі, де справді на довгий час засмітила й унерухомила наше національне життя.
Як сказано, просовітська орієнтація в Галичині ширилася передусім серед частини нашої місцевої інтеліґенції, а вже найбільше серед частини наших науковців, деяких письменників і взагалі мистців, значить серед людей зправила найменше життєво практичних. Консуль Лапчинський влаштовував у себе сходини і запрошував чимало людей. Уладжено кілька поїздок на Україну, яких учасники могли бачити хіба большевицьку потемкіяду, бо ж дійсного життя не змогли там бачити. Були спроби втягнути в орбіту рішальних большевицьких впливів і галицьку кооперацію. На Радянську Україну зачали вертати не тільки наддніпрянські зміновіховці, але посунув туди теж і гурт деяких старших галицьких громадян і всіх їх там невдовзі винищено. Ширилася у нас грізна совітофільська пошесть, але її вилікували самі большевики своїм протиукраїнсЬким курсом, починаючи з процесу Спілки Визволення України. Від 1932 р. перестали усякі дотеперішні залицяння большевиків до галичан і наше громадянство очуняло, тут зовсім з просовітського похмілля.
Між тими, до кого большевицький консулят у Львові — конс. Лапчинський, опісля і його наслідник консуль Радченко — старався зблизити, знайшовся і я. Від Лапчинського, потім від Радченка, дістав я кілька разів в Тернополі, де проживав я тоді, як адвокат, письменні запросини прибути ласкаво на таку а таку імпрезу до совітського консуляту у Львові. Нікого з тих обох панів я не знав і не мав найменшої охоти пізнати, не відповідав на запросини й очевидно у них не був.
З кінцем червня 1931 р. тодішній урядуючий тернопільський віцевоєвода Казимир Ґінтовт Дзєвалтовський улаштував у Тернополі обласну хліборобську виставу. На цю виставу приїхали до Тернополя зі Львова совітський консуль Радченко і його заступник, Ґриґорієв. По візиті у Дзєвалтовського прийшли вони біля пятої години пополудні до мого приватного помешкання, звідкіля перед хвилиною вийшов о. пралат Леонтій Куницький. Представилися і заявили, що знагоди свого побуту в Тернополі бажають пізнати мене особисто й дещо зі мною поговорити. Ми розбалакалися і вони залишилися в мене на підвечірок. Побули десь до девятої години. В розмові запитали мене, чи читав я репортажі відомого польського соймового посла Мацкевича, редактора консервативного щоденника "Слово" у Вильні з його подорожі до Совітів п. з. "Міґавки", цікаво написані, засадничо неприхильно для Совітів, хоч деякі образки були й прихильні. Я сказав, що читав і на тему тих репортажів розвелася між нами довша розмова; оба говорили по українськи доволі добре. При тій нагоді згадали, що нажаль немає чогось подібного по українськи, бо ті галичани, які побували в Україні, не публікували своїх вражінь. Запропонували мені, щоб я виїхав до Совітів, постарався про пашпорт, дістану візу і я як гість Совітів зможу оглянути дещо більше, ніж це було з тими галичанами, які вже їздили. Очевидно, сподіють, що свої вражіння та пoмічeння по повороті оголошу друком. Особистої небезпеки для мене нема і я здоров вернуся назад. Йде про те, щоби peпoртажі зі Совітів написав саме я.
Я відмовився, не подаючи причин. Оба розмовці цікавилися нашим внутрішнім життям у Галичині, зокрема шкільною ділянкою, де раді би дещо помогти. Відповів я, що така допомога засадничо виключена і ніяка українська шкільна оpгaнізація з ідеологічних причин не може її прийняти. Консуль Радченко сказав мені, що він невдовзі ще намір вибратися особисто до деяких більших міст Східної Галичини, як Перемишль, Стрий, Станиславів, Коломия, щоби зустрінутися з нашими місцевими передовими громадянинами, пізнати ближче наше життя в краю. На другий день оба представники совітського консуляту зглянули виставу, відвідали деякі наші установи, а в день пізніше в неділю були на отворенню гігієнічної вистави Українського Гігієнічного Товариства в Тернополі, яку отворив д-р М. Паньчишин; з ним вони того ж дня і вернулися до Львова.
На тему побуту большевицьких достойників у мене і про їх наміри написав я передову статтю в "Ділі" з відповідним насвітленням. Супроти появи тієї статті поїздка Радченка по Галичині вже не відбулася. Його за якийсь час відкликали і він пішов слідом Лапчинського — себто під "стєнку". Був це останній большевицький консуль з роду українець у Львові. Консулят у Львові обсаджено Москалями і жидами, які змісця змінили курс їх українських попередників. Провалилася у нас просовітська орієнтація з просовітськими симпатіями і згодом був убитий 1933 р. большевицький урядовець в консуляті у Львові з руки українського націоналіста.
Друга моя зустріч з большевиками відбулася вісім літ пізніше вже серед зовсім інших умовин. На початку польсько-німецької війни у вересні 1939 р. приїхав я до Львова і тут невдовзі захопила мене облога, що тривала від 12 до 22 вересня. До Тернополя не міг я вже вернутись. Останніх пять днів облоги перебував я в будинку "Дністра" при вул. Підвалля, де мешкав пок. д-р Кость Левицький, з яким підчас бомбардування пересиджував я нераз у пивницях "Дністра". В пятницю 22 вересня рано ми вже знали, що невдовзі увійдуть до Львова большевицькі війська. Д-р К. Левицький хотів створити якийсь український комітет (міська рада створила вже загальний) очевидно з неполітичним характером для допомоги українцям Львова. За підписом його, б. сен. Децикевича і моїм розіслано запрошення до 20 кількох знатніших громадян й запрошено їх на наради до салі "Дністра" на год. 11 передполуднем. Усі запрошені явилися і по короткій нараді ствоpенo комітет допомоги українцям Львова зі 7 осіб. У його проводі станули д-р К. Левицький як голова, б. сен. Вол. Децикевич як заступник і ред. д-р Іван Німчук як секретар. Його негайно залеґалізовано в маґістраті, але ніякої діяльности не зміг він розпочати і не розпочав.
Попол. 22 вересня 1939 р. большевицькі війська увійшли в місто. Вже в суботу 23 вересня рано відбулося в канцелярії пок. Костя Левицького нарада наших провідних громадян Львова. По виміні думок вирішено вислати на другий день, значить у неділю 24 вересня до команданта большевицьких військ у Львові Іванова делеґацію під пpoв. през. д-ра Левицького. Большевицької дійсности, яка наступила, ніхто собі не уявляв, а вже найменше пок. д-р К. Левицький, тоді вже 80-літній старець, але ще з живою ініціятивою. Намічено й склад: д-р Кость Левицький, проф. д-р Кирило Студинський, д-р Роман Перфецький, адв. Лев Петрушевич, дир. канцелярії "Просвіти" Семен Маґаляс, ред. Зенон Пеленський і я. В останній хвилині в неділю прилучився до делеґації ще і інж. Ган, на львівському ґрунті зовсім нова людина, як командант української міліції, що вже вспіла створитися.
(К. буде).
[Краківські вісті, 12.04.1942]
12.04.1942