У цих електоральних перегонах найбільш явною американізацію французького політичного життя робить персоналізація виборчої кампанії, в якій більшої ваги надається кандидатам, аніж програмам, в які ніхто особливо не вірить.
Чи обрання Дональда Трампа якось відіб’ється на виборах французького президента, які відбудуться 7 травня? У кожній країні вибори зазвичай є місцевою справою, але ми спостерігаємо все більший вплив політики американської на французьку. Так, основна партія правого спрямування у Франції, яка спочатку була «голлістською», вже два роки називається «Республіканці» – це пряме посилання на Республіканську партію США. Її кандидат Франсуа Фійон проголошує себе прихильником суспільного консерватизму і ринкової економіки – а це саме той американський синтез, що його нібито представляє Республіканська партія. Впровадження праймеріз, щоби вибрати кандидатів від партій, є ще одним значущим елементом, який запозичили в американській системі. Як у Франції, так і в США праймеріз допомогли тим, хто мав менше можливостей бути обраними. «Республіканці», на власне здивування, висунули Франсуа Фійона замість одного з більш типових кандидатів керівного класу, як-от Алан Жюппе. І це те, що сталося в США після висунення Дональда Трампа. Активісти соціалістичної партії також обрали відносно невідомого Бенуа Амона – замість їхнього справжнього лідера Манюеля Вальса, який якраз йшов у відставку з посади прем’єр-міністра. Нарешті, кандидат від націоналістів Марін Ле Пен хоча й походить з давньої французької традиції, прихильної до ізоляціонізму і закриття кордонів, природно ототожнюється з Дональдом Трампом, якого вона вважає взірцем. Зазначмо те, що на цих виборах французький антиамериканізм продовжує існувати, але без ексцесів, які ще недавно мали місце: кандидат від ультралівих Жан-Люк Меланшон насміхається з американського капіталізму, але вже не робить це, послуговуючись лексиконом холодної війни епохи 1960-х. Кандидат від консерваторів Франсуа Фійон і кандидат від націоналістів Марін Ле Пен говорять про можливе зближення з путінською Росією, але не стільки через ворожість по відношенню до США, скільки для того, аби Франція знову зайняла ту позицію, яку, на їхню думку, вона повинна займати: рівновіддалену від двох наддержав, замість того, щоб приєднатись до однієї з них. Якщо казати більш загально: обмежений антиамериканізм кандидатів робить очевидною меншу ворожість французьких інтелектуалів до США, капіталізму і суспільства споживання. За винятком Ле Пен, політики готові примиритися з глобалізацією з американським присмаком.
Навіть ще не знаючи результату цієї кампанії, досить непевного, можна спостерегти деякі важливі її особливості. Найнесподіванішою з них є успіх центристського кандидата Еммануеля Макрона, про який ніхто не міг би навіть подумати три місяці тому. Традиційно, як в США і повсюди, праві протистоять лівим, а призначенням центру є об’єднатися з одними або іншими. Цього разу все навпаки: Макрон, який не є ні соціалістом, ні консерватором, а радше проєвропейським лібералом, виявився можливим переможцем. Він наче магніт притягує як кандидатів від лівих, так і кандидатів від правих. Його партія «Вперед!», якої ще не було шість місяців тому, стає першою партією Франції. Особистість Макрона спокушає більше, ніж його програма: перш за все його молодістю (йому 39 років) і новизною, яку він представляє. Багато французів прагнуть оновлення – і це те, що репрезентує Макрон, а також конкретних, а не ідеологічних рішень – це те, що обіцяє Макрон. Раптом усі кандидати, включно з Ле Пен, стали виглядати поряд із ним непрактичними. Його недосвідченість не турбує його прихильників, радше зовсім навпаки, і велика кількість молоді, яка зазвичай утримується, схильна голосувати за Макрона.
Ця кампанія також робить очевидним крах лівиці, поділеної між двома кандидатами-суперниками, які є абсолютно антиномічними: Жаном-Люком Меланшоном, спадкоємцем якобінської революції і комунізму, і Бенуа Амоном, соціал-демократом анархістського забарвлення, який вирізняється тим, що пропонує легалізувати марихуану… як у Колорадо. Французькій лівиці не вдається ні оновитися, ні дотримуватися чіткої лінії, як німецьким, шведським чи британським соціал-демократам. Що стосується Національного фронту, то ми схильні сказати, що тут немає нічого нового. Французький націоналізм, антиєвропейський, антиімміграційний та антикапіталістичний, сягає глибокої давнини в історії Франції. І відколи він віднайшов харизматичного лідера – спочатку Жана-Марі Ле Пена, а потім його доньку Марін – то приваблює чверть виборців, але не більше. В мажоритарній системі, якою є французька демократія, Національний фронт не може перемогти, тому що в другому турі спонукає всіх решта об’єднуватися проти нього – заради цінностей, що звуться республіканськими. Та це не стоїть на заваді тому, аби незмінна потуга Національного фронту показувала, що чверть французів почувається незручно в сучасній Франції – і це тривожить.
У цих електоральних перегонах найбільш явною американізацію французького політичного життя робить персоналізація виборчої кампанії, в якій більшої ваги надається кандидатам, аніж програмам, у які ніхто особливо не вірить. Програма Макрона не є важливою, бо йому 39 років. Пустопорожній характер програми Меланшона не має значення, якщо тільки вона є революційною. А те, що пропонує Ле Пен, є неважливим, якщо тільки вона повстає проти того, що називає ісламізацією Франції. Що ж стосується Франсуа Фійона, який три місяці тому, схоже, був упевнений, що переможе, то про його програму, яка з усіх є найретельніше складеною, забули, відколи він і його дружина опинилися в центрі фінансового скандалу. Крім того, цього разу скрупульозніше, ніж будь-коли, аналізують чесність кандидатів. Ще не так давно корупція не надто цікавила французів, які вважали, що всі політики є більш чи менш нечесними. Без сумніву, соціальні мережі, які прагнуть розкрити родинні таємниці, допомогли помістити корупцію і статки кандидатів у центр дебатів. Проте залишається те, чим Франція дуже різниться від США: французи не готові голосувати за мільйонера. І коли Дональд Трамп ніколи не приховував свого багатства, всі французькі кандидати пояснюють, що вони бідні чи майже бідні. Й остання французька особливість: три кандидати є троцькістами.
Guy Sorman
EE.UU. en las elecciones francesas
ABC, 10.04.2017
Зреферувала Галина Грабовська
13.04.2017