Нобель добрих почуттів

Ґі Сорман

Наполеон І, коли створив орден Почесного легіону, про червону стрічку якого мріють усі французи, без омани заявив, що “народами правлять за допомогою брязкалець”. З усіх брязкалець Нобелівська премія є найбільш бажаною – з огляду на суму, якою вона супроводжується, престиж, який вона надає, і її світовий характер. Та кожного року вибір шведського комітету (чи норвезького для Премії миру) нас спантеличує. Що винагороджують ці відзнаки? Перш за все інновації, які змінюють світ – заради спільного блага. Для так званих “точних наук”, в яких поняття прогресу є практично беззаперечним, Нобелівські премії зрідка є контроверсійними. Ці премії підтверджують афоризм філософа Карла Поппера: “Уперед рухається лише наука”.

Що далі ми відходимо від точних наук, то неочевиднішим стає концепт прогресу. Так, медицина часто перебуває на межі між мистецтвом і наукою. Лайнус Полінг, нагороджений у 1954 році за свої хімічні зв'язки в біології, скористався славою для того, аби згодом популяризувати вітамін С як універсальний засіб, яким він не є. А в 1962 році він отримав другу Нобелівську премію – Премію миру, цього разу за свою боротьбу проти ядерних випробувань. Також він ілюстрував принцип, який часто підкреслював Мілтон Фрідман: Нобелівська премія дає право її лауреатам висловлюватися на будь-які теми, особливо ті, в яких вони не тямлять, позаяк вони дістали Нобелівську премію.

Нещодавнім прикладом неналежної Нобелівської премії з медицини є випадок француза Люка Монтаньє, якого нагородили за відкриття вірусу СНІДу в 1983 році. Монтаньє нічого не відкрив – він попросту був директором Паризького інституту Пастера, де різнодисциплінарні команди виявили той вірус. І щоби проілюструвати теорему Фрідмана, досить сказати, що відколи Монтаньє отримав цю відзнаку, він став проводити кампанію проти вакцинації; дурні слухають його бздури, тому що йому дали Нобелівську премію.

На протилежному боці від науки – ясна річ, література і мир. Для премії в галузі літератури у світі існують автори, достатньо хороші для того, аби список нагород був якщо й не беззаперечним, то принаймні дуже достойним; є багато великих письменників, про яких забули – але з єдиною премією на рік це неминуче. Ми також знаємо, що для того, аби бути обраним, краще мати переклад на шведську мову, ніж на суахілі; видавці це знають. Певний час тому краще було бути лівим, ніж правим, та коли преміювали Октавіо Паса і Маріо Варґаса Льйосу, це перестало бути безсумнівним.

Щодо Нобелівської премії миру мало що можна заперечити, якщо розуміти її природу; вона схожа на резолюції ООН, які не мають наслідків, але демонструють шляхетні наміри. Цього року намагалися не позбавляти надії Африку і, вибравши прем'єр-міністра Ефіопії, показати: таки можливо, що цей континент, спустошений його керівниками, подолає етнічну гризню і прикордонні конфлікти. У кожному разі, краще Абій Ахмед, ніж Ґрета Тунберґ, свята Ґрета глобального потепління.

Я завершу Нобелівською премією з економіки, яка з'явилася недавно, у 1969 році, за ініціативи Банку Швеції. Економіка – це наука чи мистецтво? Комітет ніколи не висловлювався на цю тему і присуджував винагороди поперемінно то економістам-лібералам, то соціалістам; у 1974 році Гуннар Мюрдаль, натхненник шведського соціалізму, розділив цю премію з Фрідріхом фон Гаєком, спеціалістом з теорії вільного ринку. Як до біса вони обидва могли мати рацію, коли все їх протиставляло?

Те саме я запитав себе цього року щодо трьох лауреатів: Майкла Кремера, Абхіджита Банерджі, Естер Дюфло. Їхні роботи апріорі є чудовими, вони сповнені добрих почуттів. У двох словах: вони оцінюють дієвість гуманітарних втручань у найбідніших країнах світу. Наприклад, основне питання, яке так і не було повністю вирішене: населенню, яке перебуває в небезпеці, краще дарувати протимоскітні сітки, просякнуті інсектицидом, чи продавати їх?

Якщо протимоскітні сітки дарувати, то існує ризик, що вони залишаться без ужитку або ними ловитимуть рибу; тому дослідження з даної теми закликають продавати їх хоча б за символічну ціну. Такий тип досліджень є особливо корисним для гуманітарних організацій, які, вважаючи, що діють у найкращий спосіб, іноді мимоволі порушують нестійку рівновагу виживання.

Однак ця Нобелівська премія, присуджена мікроопитуванням з дуже обмеженими вибірками, несе в собі меседж, який я вважаю фатальним: дозволяє думати, що гуманітарні втручання, якими б корисними вони не були, можуть замінити політику розвитку. Якщо сотні мільйонів бідних перестали ними бути одне покоління тому, то сталося це завдяки світовому капіталізму. Але наші три милі дослідники в своїх роботах не згадують жодної зі справжніх причин бідності, головним чином в Африці: некомпетентна і корумпована влада та неможливість підприємництва і товарообмінів. Також є правдою, і про це не говорилося, що Естер Дюфло є активісткою руху проти глобалізації і капіталізму. Вона має на це право – але мала би бути чесною і визнати, що глобалізований капіталізм викорінює малярію ефективніше, ніж роздавання протимоскітних сіток.

У незаявлений спосіб цьогорічна Нобелівська премія з економіки, як і в 1974 році, прославляє дві несумісні візії розвитку: за допомогою щедрості чи шляхом ефективності? Мені б хотілося знати, що про це думають бідняки світу, які не засідають у жодному комітеті.