Прощавай, американський жандарме

Ґі Сорман

Сполучені Штати вже не є вартовим світового порядку, і ми передбачаємо, що більше ніколи ним не будуть. Цей відхід від світу не є зумовлений виключно Дональдом Трампом, хоча, звісно, він його пришвидшив, дозволивши, аби Росія і Туреччина анексували сусідні території, ретирувавшись із Сирії і дуже скоро з Афганістану, не висловившись щодо заворушень у Гонконзі і Болівії чи щодо масового ув'язнення уйгурів. Вже немає абсолютної впевненості у тому, що американська армія протистоятиме російському вторгненню в Латвію, а в Азії Трамп, схоже, ось-ось віддасть Японії на субпідряд темний ліс Північної Кореї. Повторюю: йдеться не лише про Трампа; його методи і риторика нас ошелешують, але насправді це частина стратегії, яку започаткував Барак Обама.

Обаму обрали для того, аби припинити постійні і безконечні військові інтервенції його попередників у Кувейт, Афганістан, Ірак і Сомалі. Його відмова втручатися в сирійську громадянську війну у 2013 році стала символічною поворотною точкою американської дипломатії. У двох словах, Близький Схід перестав бути осереддям американських турбот; то була пора на те, аби араби вирішили свої конфлікти. Ретираді Сполучених Штатів сприяло закінчення їхньої залежності від місцевої нафти; тепер вони є першим у світі продуцентом і експортером газу і нафтосирцю. У цьому регіоні до уваги і далі береться лише Ізраїль, але він формує частину американської і західної зовнішньої політики.

В 2012 році Обама також заявив, що зовнішня політика Сполучених Штатів з того моменту “розвертається” у напрямку Азії; Європа вже не перебувала в центрі світу, а російська загроза вважалася малоістотною. Для Обами, як і для Трампа, вісь світу пролягає десь поміж Пекіном і Нью-Делі, де й вирішуються майбутнє Сполучених Штатів. Ця байдужість щодо Європи і Близького Сходу у випадку Трампа виражається у фактичному покиданні НАТО. Нещодавно Емманюель Макрон заявляв в британському журналі “Економіст”, що НАТО перебуває у стані “смерті мозку”. За цей коментар його дуже критикували, але ця критика була зумовлена не стільки суттю самого коментаря, скільки тим фактом, що вголос було сказано те, про що всі знають.

З того моменту, коли НАТО дозволило, ніяк не відреагувавши, аби Росія анексувала Крим, а згодом схід України, а потім допустило, аби Туреччина у змові з Росією вторглася у Сирію, було ясно, що НАТО вже не існує і не збирається прокидатися, що можна було передбачити, бодай трохи перечитавши історію Сполучених Штатів. Американці, народ і їхній уряд, перетворилися на світового жандарма всупереч самим собі. Сполучені Штати були засновані, аби уникнути європейських сварок, а не виступати в них посередником. Американці вв’язалися у Першу світову війну, а потім і в Другу, пізно і лиш тоді, коли виникла загроза для їхніх прямих інтересів.

Якщо після 1945 року американці залишились в Європі, створили НАТО і зайнялися Кореєю, то не стільки заради того, аби захистити світовий порядок, скільки задля того, аби протистояти світовій загрозі: комунізму. Радянський імперіалізм міг би зруйнувати цінності і навіть більше – інтереси Сполучених Штатів. Як тільки СРСР зник і на зміну йому прийшла відносна скромна російська держава, Європа була в стані захиститися, не маючи жодного реального ворога (бо ісламісти страшні, але маргінальні), тож залишається лише Китай, щоб затінити США. Однак Китай залишається військовим карликом, не має імперських прагнень в радянському стилі і, попри те, що “краде” деякі робочі місця і патенти в Сполучених Штатів, не становить для американців небезпеки.

Усе це дозволяє Трампові повернутися до традиції, яка є більш вкоріненою в американського народу, а саме ізоляціонізму. У 1821 році у відповідь на прохання грецьких борців за незалежність проти османів державний секретар Джон Квінсі Адамс відповів: “Сполучені Штати не шукають собі монстрів для знищення”, знаменита декларація і підвалина принципу невтручання аж до двох світових воєн.

Чи після Трампа треба чекати якогось повернення Сполучених Штатів на світову сцену? Сумнівно, зважаючи на те, що жоден з його конкурентів з Демократичної партії не згадує про зовнішню політику. Нечисленні протести в Сполучених Штатах проти того, що курдські союзники в Сирії були покинуті напризволяще, вже заглухли, і нинішні американці, так само як президент Вудро Вільсон, коли в 1918 році домовлявся про майбутню карту світу, добре не знають, де розміщений той Курдистан. Усе це знову приводить нас в нашу стару Європу.

Хто гарантуватиме її безпеку без американського жандарма? Чи їй щось загрожує? Поляки, прибалти і румуни після анексії Криму та українського Донбасу мають реальні мотиви для стурбованості. Побудова нового ісламського халіфату між Буркіна-Фасо і Нігером стане небезпечною терористичною базою для Європи і її найближчих союзників, наприклад, Марокко. Тому треба облишити НАТО і замінити його спільною європейською обороною; і це не вибір, а необхідність, не чекаючи на невідомо якого американського месію. Американським солдатам, які загинули за нас, ми маємо сказати дякую і прощавайте.