«Чи справді українське суспільство кардинально змінилося після Євромайдану?»
Микола РЯБЧУК
Запитання, винесене в назву моєї доповіді, – "чи справді українське суспільство кардинально змінилось після Майдану", – не має, правду кажучи, однозначної відповіді. Тут багато що залежить від того, як ми розуміємо слово “кардинально”.
Для мене кардинальність означає революційність. Кардинальні зміни — це ті, які докорінно змінюють політичний устрій, характер економічних відносин, стан суспільства, загальні правила гри.
Вікіпедія донедавна окреслювала революцію як спробу кардинально за стислий проміжок часу змінити політичну владу й сам спосіб її функціонування шляхом масової мобілізації населення.
Фахівці дають загалом подібні визначення: революція – це “поєднання наскрізних структурних трансформацій та масового повстання";¹ це "більш-менш швидкі фундаментальні суспільні, економічні та/або культурні зміни під час або невдовзі після боротьби за державну владу”;² це "швидкі, фундаментальні, насильницькі внутрішні зміни у панівних цінностях та суспільних міфах, у політичних інституціях та соціальній структурі, у керівництві й діяльності уряду".³
Якщо ми робимо наголос на фундаментальних соціальних та економічних змінах, то мусимо визнати, що їх насправді не відбулося ані після Помаранчевої революції, ані після Євромайдану. Економіка й далі опанована олігархами, і діють у ній занадто відчутні позаекономічні механізми. Політика й далі здійснюється непрозоро; правової держави як не було, так і немає; влада й далі грається з правилами замість грати за правилами, як це влучно колись зауважив Хав’єр Солана. За всіма – чи принаймні за більшістю окреслених вище параметрів Україна аж ніяк не виглядає державою після успішної революції.
Хоч Вікепедія й не слугує для фахівців за авторитетне джерело, проте в наведеній там дефініції революції донедавна містилося надзвичайно для нас важливе слово efforts – зусилля чи спроби. Тобто спроба не конче мусить бути успішною, головне – що вона була. І Помаранчева революція, і Євромайдан були справді спробами кардинально змінити суспільство. Це той імператив, який і далі залишається для українського суспільства актуальним.
Фактично й одна українська революція, і друга були спробами реалізувати те, що нашим центрально-європейським сусідам вдалося зробити ще далекого 1989-го, натомість ми так цього й не довершили ані у 1991-му, ані пізніше. Патримоніальна номенклатурна система в Україні трансформувалася (“мутувала”) у патримоніальну олігархічну, проте не змінилася її патрон-клієнтелістська, квазіфеодальна сутність; не змінився режим закритого доступу, який унеможливлює розвиток динамічної економіки, ефективних державних інституцій та повноцінного громадянського суспільства. Велика східноєвропейська Революція 1989 року була не просто антикомуністичною й антиавторитарною, вона була також модернізаційною, причому модернізація в нашому реґіоні завжди уявлялась як вестернізація й артикулювалася відповідно як “повернення до Європи”.
Москва обмежувала суверенітет східноєвропейських народів, тож їхні демократичні революції мали природний, хоч і менш артикульований національно-визвольний аспект. “Повернення до Європи” вимагало звільнення з-під московської геґемонії. Усі українські революції теж були, крім усього іншого, національно-визвольними. От тільки в Україні ніколи не було такого консенсусу, як у Центрально-Східній Європі, щодо модернізації саме як вестернізації, тобто як усебічного і беззастережного “повернення до Європи”. Для багатьох була та й лишається досі актуальною православно-східнослов’янська цивілізаційна матриця, яка суттєво ускладнює нашу модернізацію через вестернізацію. Це стосується і політико-інституційного рівня, і культурно-ментального.
Потребу у навздогінній модернізації відчувають практично всі, проте далеко не всі готові розірвати пуповину, що єднає їх із уявною, ідеологічно сконструйованою православно-східнослов’янською спільнотою – світом “наших”, який не включає в себе не лише західних чи центрально-східних європейців, а й, як показують соціологічні опитування, галичан і загалом західних українців. Провина багатьох українських політиків не в тому, що вони вимушено рахувалися з цими настроями (усі настрої так чи так слід враховувати), а в тому, що їх усіляко підживлювали й маніпулювали.
Свого часу чимало з них закликали “до Європи разом з Росією”; ще більше – пропонували альтернативний шлях модернізації через “євразійську інтеґрацію” довкола Москви (бо ж у Європі, мовляв, “на нас ніхто не чекає”). Сьогодні, в умовах війни, ці гасла начебто втратили актуальність, проте нутряні антизахідні настанови знаходять і далі свій імпліцитний вираз у закликах до “третього”, тобто “власного” шляху розвитку – як начебто альтернативного до вестернізаційної моделі модернізації. Дарма, що весь накопичений на сьогодні світовий досвід показує неспроможність такої альтернативи: третій шлях веде виключно в третій світ.
Так чи так, навздогінна модернізація залишається першорядним викликом для України. І відповіді на нього не конче мають бути революційними. Тобто вони мають бути революційними сутнісно – як перехід від патримоніальної держави до правової, від економіки закритого доступу до відкритого, від суспільства підданих до суспільства громадян, від спільноти тутешніх до політичної нації, – проте за формою вони цілком можуть виглядати як еволюційні. Революції, власне, й відбуваються там, де еволюційний шлях розвитку заблоковано і де іншого способу повернутися на цей шлях немає. Гальмування на цьому шляху дратує, зупинка – обурює, намагання повернути назад – провокує масові виступи, звані у нас революціями.
Визнаючи, що за три пореволюційних роки в Україні не відбулося переходу ані до правової держави, ані до економіки відкритого доступу, мусимо уважніше приглянутися до тих галузей, де суттєві зміни, на думку багатьох експертів, усе ж відбулися. Насамперед це стосується помітного розвитку громадянського суспільства та зміцнення української національної ідентичності. Ось лише кілька ентузіастичних висловлювань західних фахівців, вражених подіями в Україні:
“Путін об’єднав Україну як ніколи раніше”, – написала в поважному американському двомісячнику “World Affairs” Хана Тобурн.⁴ “Обурення українців путінською анексією Криму консолідувало українську національну ідентичність”, – ствердив Майкл Макфол у “New York Times”.⁵ “Результат путінської війни виявився протилежним до сподіваного… Україна не розвалилася. Навпаки, Путін консолідував українську державу, націю, армію й апарат безпеки, підштовхнувши країну в бік ЄС, НАТО та реформ”, – так написав Олександр Мотиль у тижневику “Newsweek”.⁶ “Путін зробив більше для української незалежності, ніж будь-яка інша постать, – заявив Пітер Дікінсон. – Путінський акт аґресії посприяв консолідації почуття національної ідентичності в українців та об’єднав країну, як не зміг би жоден український політик”.⁷ Подібним чином парадоксальні заслуги Путіна оцінив і Джеймс Шер, один із провідних експертів британського Chatham House. “Путін зробив більше, ніж будь-який інший лідер, російський чи український, для зміцнення української національної ідентичності…⁸ Попри війну й анексії, Україна сьогодні сильніша країна, ніж була в 1991 чи навіть на початку 2014 року”.⁹
Я, звісно, не поспішатиму тут з похвалами на адресу Владіміра Путіна як видатного консолідатора української нації. Сподіваюся, його історичні заслуги коли-небудь належно оцінить Міжнародний трибунал у Гаазі. Та загальний висновок з наведених коментарів зрозумілий: в Україні справді відбулося щось надзвичайно важливе. Україна не розвалилася, не впала під натиском, хоча багато що було знищено і розвалено – включно з армією та Службою безпеки, які фактично контролювалися російською аґентурою. Не збулося те, на що розраховував Путін і що, зрештою, багато хто прогнозував на тому ж таки заході. Україна встояла багатьом на подив, гіркий чи радісний. І це, звісно, дало підстави говорити про консолідацію нації та про зміцнення української національної ідентичності. Принаймні в цьому аспекті ми можемо догледіти певні революційні зміни.
Ми знаємо про них із повсякденного досвіду – з розгортання потужного волонтерського руху, анґажування багатьох із нас у харитативну діяльність, появи нової, суспільно активної молоді та нових, діяльних і дієвих громадських організацій, які спонукають консервативну, сутнісно неокучмістську, патримоніальну владу до вкрай небажаних для неї реформ. Ми знаємо також із соціологічних досліджень, що значно зріс рівень патріотизму, зросла підтримка національної незалежності, зросла прихильність до Європейського Союзу і неприхильність до так званого Митного. Зросла підтримка навіть для гіпотетичного вступу України в НАТО, хоча ще чотири роки тому вона не перевищувала кільканадцяти відсотків, тимчасом як майже дві третини наших співгромадян ставилися до НАТО неґативно.
Зросла відповідно й готовність українців захищати країну зі зброєю в руках. У нас вона не настільки висока, як, скажімо, у Фінляндії чи Туреччині – країнах із найвищими в Європі показниками. Та все ж в українців вона істотно вища, ніж, скажімо, в поляків або латвійців, які теж фактично перебувають на фронтовій лінії.¹¹
Так само кардинально змінилося ставлення до всіх інституцій держави Росія. Насамперед, звичайно, до президента, але також і до російського парламенту та уряду. Якоюсь мірою й до громадян Російської Федерації, хоча тут переважає позитивне ставлення – 28% проти 20%. Ми далі поговоримо окремо про цей феномен.
Дуже сильно змінилося й ставлення до російських мас-медій. Ідеться не лише про споживання їхньої інформації, яке зменшилося зокрема й тому, що більшість російських телеканалів вилучені в Україні з кабельних мереж.
Важливіше, що зменшилася й довіра до них – адже російське телебачення й далі цілком доступне через інтернет та сателітарні антени. Проте новини з російського інтернету черпає лише 14% опитаних – майже вдвічі менше, ніж попереднього року (25%). А довіра до російських джерел впала майже до нуля у центрі й на заході України і не перевищує кількох відсотків (для телебачення) і кільканадцяти (для інтернету) на півдні та сході.
Всі дані засвідчують значну зміну суспільних настроїв, проте важко та й передчасно робити з них висновок про зміну ціннісних настанов. Ціннісні зміни не можуть бути швидкими, оскільки пов’язані з самим способом життя, з повсякденними практиками (формально чи неформально інституціалізованими). Хоча можемо припустити, що й проста зміна настроїв та орієнтацій певним чином впливає на ціннісні настанови. У нашому випадку – зростання проукраїнських та проєвропейських настроїв та відштовхування від Росії означає прийняття (принаймні на нормативному й переважно декларативному рівні) так званих “європейських цінностей” та відторгнення всього того постсовєтського неґативу, що його уособлює Росія, і котрий значною мірою притаманний поки що й нам. Крім того, суспільна мобілізація, спричинена російською аґресією, й анґажування громадян, особливо молоді, в різноманітні суспільні ініціативи дає всім учасникам необхідний досвід співпраці, взаємодовіри і солідарності – learning by doing, навчання через робіння, набуття громадянського досвіду як колективної чесноти.
Під цим оглядом привертає увагу значно вища готовність сьогоднішніх українців (порівняно з “дореволюційними”) відстоювати свої громадянські права. Ось характерний приклад: за кілька років (від 2011-го до 2015-го) на 4-8% зросла кількість респондентів, готових боротися з урядовцем, який порушує їхні права, скаржитися його начальству, громадським організаціям чи навіть подавати до суду, натомість на 3% (з 7 до 4) зменшилася кількість охочих “домовлятися неофіційно” і на 14% – кількість тих, хто волів би “нічого не робити”.
І звичайно ж, можемо говорити про істотні політичні зміни: вперше в історії України президентські вибори не були різновидом холодної громадянської війни й не розколювали українське суспільство на два непримиренні табори. Фактично вперше проєвропейський кандидат переміг майже в усіх округах на всій території, що кардинально відрізняється від попередніх президентських виборів, де реґіоналізація була більш ніж очевидною.
Можемо, отже, погодитися з оптимістичними висловлюваннями авторів, цитованих на початку цієї доповіді. Я загалом визнаю їхню рацію, а все ж хочу дещо проблематизувати їхній тріумфалістський підхід і звернути увагу на суспільну амбівалентність, яка насправді нікуди не зникла – хоч і стала, можливо, не настільки “шизофренічною”, як у попередні десятиліття.
Соціологи визначають амбівалентність як одночасну орієнтацію на несумісні, взаємовиключні цінності. Вона притаманна всім суспільствам, які переживають радикальні зміни – коли одна система цінностей уже втрачена, а інша ще не засвоєна. Специфіка України, однак, полягає в тому, що цей стан амбівалентності у нас затягнувся – почасти через нехарактерну для більшості посткомуністичних країн амбівалентність ідентичнісну, яку подолати вкрай важко. А почасти й тому, що посткомуністичні еліти навіть не намагалися її долати, скоріш навпаки – на різні лади її плекали й поглиблювали, догледівши в ній ще один ефективний засіб маніпулювання суспільством.¹¹
Ця амбівалентність, можливо, менш помітна у Львові, проте у Києві я стикаюся з нею ледь не щодня і на різних рівнях. Соціологія досить добре ілюструє це явище. Ось, наприклад, маємо 90 відсотків опитаних, які підтримують незалежність України, – і водночас 30% ностальгують за Совєтським Союзом. Тобто принаймні 20% наших співгромадян хотіли б одночасно і того, і іншого, дарма що поєднати ці два проекти абсолютно неможливо.
Ось інший приклад: 72% опитаних визнають, що Росія – це держава-агресор, проте лише 39% вважають російську державу чужою і лише 45% підтримують закриті кордони й візовий режим. Звичайно, це великий прогрес, тому що до війни лише 11% погоджувалися на закриті кордони і запровадження віз. А все ж, перепрошую, йде війна, і більшість населення, здавалося б, усвідомлює її як реальність – проте вперто не хоче приймати логічних наслідків, які з тої реальності випливають.
Ще чудернацькішим є непохитне уявлення 51% опитаних про українців та росіян як про “братські народи” (лише 34% з цим не погоджуються). Ця совєтська пропагандистська формула насправді не має ніякого сенсу, це суто ідеологічний конструкт, який реально нічого не означає. Спробуйте застосувати її до інших народів, хоч би яких найближчих. Наприклад, американці й канадці – це "братні народи"? Або шведи і данці? Австрійці і німці? Якщо розвіяти пропагандистську ману довкола цієї формули, вона втрачає будь-який глузд. Проте вона успішно репродукується, вона глибоко інтерналізована, закорінена не так навіть на рівні свідомості, як на рівні безумовного рефлексу.
Ось два характерні приклади амбівалентної настанови до різних історичних подій. Відносна більшість опитаних (32% проти 26%) і досі трактує позитивно Переяславську угоду, так зване “возз’єднання України з Росією”. Переяславський міф не викликає особливого спротиву навіть у завзятих прихильників української незалежності. Хоча в тому ж опитуванні відносна більшість (41% проти 7%) схвально оцінює перемогу українсько-козацького війська над московитами під Конотопом 1659 року. Це вже спрацьовує нова міфологія. Російська аґресія підвищує ціну української мілітарної перемоги, проте не спонукає поки що до радикальної ревізії переяславської леґенди і всієї пов’язаної з нею “братерської” міфології. Українці билися під Конотопом з реальними московитами, натомість у Переяславі єдналися з віртуальними членами уявленої, дискурсивно сконструйованої “православно-східнослов’янської” спільноти, до якої совєтські ідеологи долучили згодом і білорусів.
Не менш цікавим є й однаково позитивне ставлення більшості українців до УНР (49% проти 14%) та до проголошеної того самого року УСРР (45% проти 21%). З одного боку, це можна зрозуміти, бо ж люди інтуїтивно відчувають, що сьогоднішня Україна під багатьма оглядами є спадкоємцем і однієї республіки, й іншої. Проте бракує розуміння, що УСРР, проголошена в Харкові, була, у принципі, чимось дуже подібним до сьогоднішніх ДНР-ЛНР і що то власне вона була використана Москвою для знищення УНР.
Приклади можна продовжувати, деякі з них кумедні, деякі сумні. Так, лише 48% опитаних не погоджується із твердженням, що події в Києві 2014 року і, власне, Євромайдан були “незаконним збройним переворотом”. Причому на півдні та сході з цим не погоджується лише 20-30%, тимчасом як абсолютна більшість поділяє кремлівську тезу про інспірований Заходом путч.
Так само гостро реґіоналізованим є й ставлення українців до НАТО, про яке я вже згадував. Воно справді істотно змінилося в позитивний бік загалом по країні (“в середньому по палаті”), проте й далі понад 30% українців (у тому числі абсолютна більшість на півдні та сході) вважають НАТО загрозою. Під цим оглядом ми, звісно, відрізняємося від Білорусі й Росії чи, скажімо, від Сербії, де ставлення до НАТО значно неґативніше. Проте на тлі Польщі, Румунії чи Прибалтики наша амбівалентність є досить помітною, а в контексті війни з Росією ще й доволі курйозною.
Вся ця ідентичнісна амбівалентність є похідною від глибоко закоріненого інтерналізованого уявлення про українців та росіян як про “братні народи”, чи, як простіше й дохідливіше окреслює це Владімір Путін, “майже один народ”. Ця міфологема згубна для нас під багатьма оглядами. Вона демобілізує й деморалізує багатьох українців перед обличчям аґресора; вона дає виправдання місцевим колаборантам і західним “корисним ідіотам”, які закликають свої уряди не втручатися у російсько-українську “сімейну сварку”; вона надихає, зрештою, російських імперців захищати своїх “однокровних братів” від зловорожого Заходу і ще лихіших “бендер”, які замахнулися на священне східнослов’янське братство.
Українці до певної міри самі провокують відповідне до себе ставлення – як до “недонації” й “недокраїни”. Зокрема й тих 66%, які вважають російську культуру близькою або й дуже близькою – попри війну й кільканадцять тисяч убитих співвітчизників в ім’я цієї “вищої” буцімто культури. Українці вже начебто розлюбили Путіна, а проте 30% усе ще з симпатією ставляться до росіян як народу (і лише 21% ставиться неґативно) – так ніби це не той самий народ, що майже одностайно і очманіло підтримує свого фашизоїдного лідера і всі його злочини у “ближньому й дальньому зарубіжжі”.
Володимир Кулик провів нещодавно цікаве дослідження, в якому аж 64% респондентів повністю або в основному погодилися з твердженням, що хоч би що там коїла влада, хоч би що робили політики, російський народ завжди буде близький українському. “Ці цифри, – коментує автор, – показують, що близькість між українцями і росіянами, між українським народом і російським залишається найменш суперечливим аспектом української ідентичності”,¹² – аспектом, який викликає найменше спротиву та заперечень.
Oдним із побічних наслідків цієї міфічної віри у близькість, спорідненість, майже-тотожність українців і росіян є відомі всім реґіональні поділи в Україні, які набувають зловісного цивілізаційного забарвлення не лише через гадане невігластво Гантінґтона та безумовну недоумкуватість українських політиків, а й через цілком реальну віру більшості українців (на сході, на півдні й навіть у центрі) у близькість, “братерськість” із росіянами – і водночас відсутність такої віри, а отже й близькості та “братерськості” у західних українців, особливо у галичан. Брак віри робить їх іншими – не конче гіршими (це залежить зокрема й від політичних поглядів того, хто оцінює), але безумовно інакшими, цивілізаційно відмінними, “не нашими” – тобто не настільки “нашими”, як росіяни та білоруси чи українці з інших, крім західного, українських реґіонів.
Разумковські опитування 2006-го й 2016 років напрочуд наочно ілюструють цей цивілізаційний розлам, доволі стабільний, пропри всі політичні пертурбації. В обох опитуваннях респондентам пропонували оцінити за п’ятибальною шкалою близькість між українцями з різних реґіонів, а також між українцями та росіянами в Україні й росіянами в Росії. Питання звучало так: “Існують різні думки про ступінь близькості культур, традицій і поглядів різних груп. Наскільки близькі культури, традиції, погляди наведених груп?”
З’ясувалося, що в усіх реґіонах, крім західного, західняків вважають віддаленішими від себе й від жителів інших реґіонів України (за “культурою, традиціями та поглядами”), аніж росіян – чи то в самій Україні, чи навіть у Росії. На жаль, із новішого опитування випали білоруси. У попередньому опитуванні вони поступилися галичанам за “близькістю” лише в центральному реґіоні, зате впевнено їх випереджали і на півдні, й на сході. Що, звичайно, підтверджує суто ідеологічний характер сконструйованої православно-східнослов’янської спільноти, до якої більшість українців все ще належить разом із росіянами та білорусами, тимчасом як західні українці від неї відпали і стали чужими, “не нашими”. Зверніть увагу, що українці в основній своїй масі не мають практично жодних стосунків із реальними білорусами; вони знають їх надто мало, щоби вважати до себе “ближчими”, ніж західняків. Білоруси тут – ідеологічна фікція, як, зрештою, й росіяни, котрі в цій уявній “братерській” спільноті мовби й не мають стосунку до тих реальних росіян, які підтримують Путіна, святкують “крымнаш” і вбивають українців під виглядом “ополченцев” російською зброєю й за російські гроші.
Емансипація, виокремлення з міфологізованої східнослов’янської спільноти є нагальною потребою й конечною умовою формування модерної української ідентичності, консолідації політичної нації й ефективної модернізації, тобто вестернізації. Ідеться не лише про політичну емансипацію – з цим якраз в українців (і навіть у білорусів) усе більш-менш гаразд. Ідеться насамперед про емансипацію ментальну, цивілізаційну, ціннісну. Уявлена приналежність до міфічної православно-східнослов’янської спільноти є згубною для всіх трьох народів, які цей ідеологічний конструкт інтерналізували, засвоїли, зробили частиною своєї ідентичності. Він згубний, бо консервує середньовічні – патерналістські, авторитарні, антимодерні, антизахідні, антиліберальні – цінності, на яких був збудований і які сьогодні ревіталізує путінська пропаґанда в концепції “Русского міра”.
З аналізу соціологічних даних, як і з власного емпіричного досвіду, можемо припустити, що приблизно третина населення України однозначно й беззастережно емансипувалась, виокремилася з тої спільноти (якщо взагалі коли-небудь до неї належала). Приблизно третина, особливо якщо враховувати населення окупованого Донбасу та Криму, однозначно й далі до неї належить (що зовсім не виключає в декого певної української лояльності). І нарешті, остання третина перебуває, сказати б, у процесі емансипації і є в цьому сенсі головним носієм і виразником поміченої соціологами амбівалентності.
Підсумовуючи, можемо ствердити, що зміни в українському суспільстві таки відбулися, і то деякі з них досить помітні. Так, наприклад, підтримка української незалежності зросла в усіх трьох основних мовно-культурних групах (соціологи зазвичай виокремлюють україномовних українців, російськомовних українців та етнічних росіян). Причому за рік (2103–2014) відбулося зростання, співмірне зі зростанням за ціле попереднє десятиліття (2001–2013), а в групі російськомовних українців відбувся навіть справжній стрибок – від 54% до 71%, тим вагоміший, що у 2001 році лише відносна більшість російськомовних українців підтримувала незалежність (43% проти 30%).
Водночас ми й сьогодні бачимо значну відмінність між цими групами у їхніх ціннісних настановах та політичних орієнтаціях. Так, українська незалежність стала цінністю лише для відносної більшості етнічних росіян (45% проти 30%) – хоча й це вже великий поступ, бо до війни і Євромайдану прихильники незалежності у цій групі становили виразну меншість. Безумовно, в своєму аналізі ми повинні робити поправку й на демографічні зміни. Україна втратила два великі реґіони, Крим і більшу (за населенням) частину Донбасу, тобто десь приблизно 10% громадян. Мусимо пам’ятати, що в основній своїй масі це населення було не надто прихильне до української незалежності. Найчастіше воно було якщо й не проросійським, то принаймні амбівалентним, східнослов’янським та антизахідним. Слід повсякчас робити поправку на цю демографічну втрату. Далеко не скрізь, але в багатьох випадках 8-10-відсоткові зміни в соціологічних даних можуть бути зумовлені не змінами настанов, а лише втратою 8-10 відсотків переважно проросійського, антизахідного, а деколи й виразно антиукраїнського населення на окупованих територіях.
І все ж ми бачимо, що в усіх трьох основних мовно-етнічних групах зміни відбуваються в одному напрямі – в бік, умовно кажучи, більшого українського патріотизму, виразнішої прозахідної орієнтації та помітнішого дистанціювання від Росії і “русского міра”. Саме тому в Україні й не відбулося розколу, що ціннісні настанови й орієнтації всіх трьох груп змістилися в тому самому напрямі, а не в протилежних, як це зазвичай відбувається у справді розколотих суспільствах. Розкол відбувся лише на окупованих територіях – значною мірою під дією зовнішнього чинника; лише там (можемо припустити за браком даних) ціннісні настанови й орієнтації посунулись у протилежний бік.
Динаміка постмайданних змін, зумовлених, власне, не так Майданом, як російською аґресією, наочно простежується на цьому графіку, підготовленому Орестом Друлем, – за що йому окрема велика подяка. На горизонтальній осі тут відкладено операціоналізовані цифрові дані, які відбивають позитивне чи негативне ставлення до Росії, тобто близькість/віддаленість від неї; а на вертикальній осі відкладено так звану “густину ймовірностей”, тобто ймовірність саме такого чи такого ставлення, що відповідає певній точці на горизонтальній осі. Ми бачимо, що перед війною серед етнічних росіян переважало (тобто було вірогіднішим) виразно проросійське ставлення, серед російськомовних українців таке ставлення теж було переважним, проте менш вірогідним, і лише серед україномовних українців переважало, хоча й невеликою мірою, неприхильне ставлення до Росії. За півтора року війни (2013–2015) настанови всіх трьох груп змістилися в бік більшого дистанціювання від Росії – всі три криві на графіку посунулися ліворуч. Водночас ці криві зробилися нижчими й ширшими, що вказує на більшу дисперсію в настановах, тобто більшу розгубленість та дезорієнтацію в усіх трьох групах, особливо серед етнічних росіян, яким найважче дистанціюватися від “русского міра” та східнослов’янської цивілізаційної матриці.
Революція гідності й, особливо, українсько-російська війна справді посприяли зміцненню громадянської української ідентичності та консолідації політичної української нації. Емансипація українців від уявленої й інтерналізованої східнослов’янської спільноти з усіма її архаїчними цінностями й антимодерними фобіями все ще далека від завершення. Зміни в суспільстві відбуваються не так швидко і радикально, як нам хотілося б, проте вони мають загалом позитивний характер і відбуваються загалом у слушному напрямку. Тож до наведених на початку труіумфалістських висловлювань закордонних експертів я б хотів долучити ще й цитату з Тетяни Журженко, теж на свій лад тріумфалістську, проте з важливим уточненням:
російська агресія каталізувала формування політичної нації; українська ідентичність, яка тривалий час асоціювалася з етнічністю, мовою та історичною пам’яттю, стала раптом територіальною та політичною і тим самим інклюзивною; для російськомовного міського середнього класу, дрібного і середнього бізнесу та інтелектуальних еліт Сходу російські антидемократичні тенденції, самоізольованість і дедалі сильніша ворожість до Заходу полегшують самоідентифікацію з потенційно європейською Україною.
Я підкреслив тут слова “середнього класу”, “дрібного й середнього бізнесу” та “інтелектуальних еліт”. У давніші часи всі ці групи можна було б окреслити одним словом – буржуазія. Це той прошарок, який найбільш потребує й тому творить націю, конституцію, вільний ринок, громадянське суспільство, парламентаризм, правову державу. Поборює феодальний устрій і запроваджує режим відкритого доступу.
Консолідація української політичної нації не надто поки що зачепила бідніші і менш освічені верстви населення. Але вона зачепила тою чи тою мірою освіченіших, заможніших, динамічніших – незалежно від їхньої родинної мови чи етнічності. Це, як мені здається, головний підсумок післямайданних змін, а заразом і моєї теперішньої доповіді.
_______________________________
¹ Theda Skocpol, France, Russia, China: A structural analysis of social revolutions. In: Social Revolutions in the Modern World (Cambridge: Cambridge University Press, 1994), p. 133.
² Jeff Goodwin, No Other Way Out. States and Revolutionary Movements, 1945-1991 Cambridge U. Press, 2001, p. 9.
³ Samuel Huntington, Political Order in Changing Societies (New Haven: Yale U. Press, 1968), p. 264.
⁴ Hannah Thoburn, Putin the Unifier. World Affairs, 14 November 2014;
⁵ Michael McFaul, To Beat Putin, Support Ukraine. New York Times, 6 August 2014;
⁶ Alexander Motyl, Putin’s Aggression Has Unified Ukraine. Newsweek, 1 April 2015;
⁸ James Sherr, Ukraine three years on: a basis for optimism. NATO Review Magazine, March 2017;
⁹ James Sherr, 25 Years after Independence: Prospects for Ukraine. BBC World Service, 23 August 2016;
¹⁰ В українських опитування цей показник сягає лише 50%, тобто значно менше, ніж в опитуваннях Ґеллапа. А проте ця відмінність зумовлена лише тим, що в українських опитуваннях враховують також відсоток тих, хто не визначився або не відповів. Якщо ж їх виключити й залишити лише відповіді так/ні, то перерахунок дасть тих самих 62%, що й у Ґеллапа.
¹¹ Докладніше про це в моїй книзі “Дві України” (2003), розд. 4 та 6.
¹² Volodymyr Kulyk, National Identity in Ukraine: Impact of Euromaidan and the War. Europe-Asia Studies, vol. 68, no. 4 (2016), p. 601.
Ярослав ГРИЦАК
Почну з одного львівського анекдоту. Він виник восени 1990 р., коли у місті знесли пам'ятник Леніну. Як казали Mounty Python, "ви можете бути надто старі, щоби цей анекдот пам'ятати, або надто молоді, щоби його знати". Отже, 25 років по тому, 2015-го в Україні відбувається реванш, й у Києві до влади приходять комуністи. Вони ставлять питання про відновлення історичної справедливості – й одним із пунктів є відновлення пам’ятника Леніну у Львові. Львівська мерія створює спеціальну комісію з львівських депутатів. Провівши пару засідань, вона дає історичну експертизу: уважно проаналізувавши фотографії з-перед 1939-го та після 1990 року, комісія встановила, що жодного пам'ятника Леніну не стояло.
Я привів цей анекдот, щоби проілюструвати першу тезу: якщо порівняти соціологічні опитування 2013-го і 2015-го років, то змін дуже мало – так, ніби не було Євромайдану взагалі. У зв'язку з чим природно виникає питання: що це за революція така, якщо вона не призвела до кардинальних змін?
Моя відповідь є така: ми не на те дивимося. Майдан не так започаткував зміни, як був їх продовженням. Почалися вони не у 2013-му чи 2014-му, а значно раніше, у «нульові роки». І стосуються ці зміни не так ідентичностей, як цінностей.
Тут мушу зробити два відступи термінологічного характеру. По-перше, я був одним із тих, хто запровадив термін "цінності" в український публічний дискурс. Щиро кажучи, часом жалію. Бо "цінностями" зараз називають все, що тільки хочуть, через що цей термін знецінився. Багато з того, що ми називаємо цінностями, цінностями не є. Те, що Микола приводив як приклади ставлення до Росії як братського народу, є не цінностями (values), а поставами (attitudes). Цінності – це те, що глибоко мотивує. І вони є дуже інерційними, тобто міняються дуже поволі. Постави ж є динамічними і можуть мінятися залежно від обставин.
Друга термінологічна заувага стосується поняття революції. Микола почав з того, що пробував його означити. Я вважаю, що ці означення застарілі, бо зник старий архетип революції. Раніше цим архетипом була Французька революція 1789 – Революція з великої літери "Р". Значною мірою російська революція 1917 р. повторювала цей стереотип – зокрема тому, що більшовики свідомо стилізували себе під якобінців. Зараз цей архетип вже давно перестав діяти. На зміну йому прийшли революції з малої букви "р". Як писав Чарлз Тіллі, зараз революції стаються з регулярністю затемнення Сонця, як корки на дорозі – тобто набагато частіше. Я уже проводив колись статистику: упродовж ХХ ст. відбулося 194 революції, тобто по дві щороку. У ХХІ столітті лише за десять з половиною років відбулося 44 революції, тобто з періодичністю вдвічі більшою, ніж у минулому столітті.
Оскільки зник старий архетип, стає все важче сказати, що є революція, а що нею не є. Революції баналізуються, і тому вони не конче призводять до радикальних змін.
Тому замість визначення революції я волію звертати увагу на те, що появи цих банальних революцій є виразом певних глибоких суспільних змін. Спочатку ці зміни сталися на Заході у 1960-х роках, але від останніх десятиліть вони глобалізуються, а в «нульові роки» вони охопили також і Україну.
Щоби пояснити, про що йдеться, звернуся до ілюстрації. Існує такий жанр: "Карта (схема, діаграма), яка пояснює все". Коли почався Євромайдан, у Washington Post появилася стаття, яка так і називалася "Ця карта помагає пояснити українські протести". Це була карта, яка відтворювала мовний поділ України – і те, що відбувалося на Євромайдані, на думку автора, є наслідком цього поділу, який насправді ніколи не був подоланий.
Моя теза полягає в тому, що насправді ця карта мало що пояснює. На противагу ній протиставляю свою – карту про підтримку Євромайдану в соціальних мережах facebook i vkontakte. Як бачимо з цієї карти, за винятком користувачів цих мереж у Донбасі і Криму, всі решта підтримували Майдан.
Карта підтримки Майдану у соціальних мережах
Звідки взялася ця підтримка? З того, що в Україні у "нульові роки" появився новий середній клас. Цей новий середній клас складається головно, хоча й не виключно, з трьох груп, які значною мірою накладаються одна на одну: 1) молодь, 2) люди 3) мешканці великих (півмільйона і більше) міст.
Своєю чергою, поява цього нового класу є виразом і наслідком ще глибшої і радикальнішої зміни: за останні 10–15 років в Україні сервісна економіка відтіснила індустріальну. Фіґурально кажучи, в Україні головна частина валового національного частину виробляється не з диму від фабричних труб, а з диму від чашки кави.
Частка сервісної економіки у ВНП України
Разом взяті ці два фактори – домінування сервісної економіки і поява нового середнього класу, який з нею пов'язаний, – відповідають за новий тип революцій.
Їх архетипом була студентська Паризька революція ’68 року, коли бунтували не бідні робітники, а діти заможних батьків. Тоді, під час цієї революції, у Парижі появився молодий американський соціолог Роналд Інґелгарт, який пробував пояснити цей парадокс. Інтерв'юючи тодішніх революціонерів, він прийшов до висновку, що їм йшлося не про інтереси, а про самовираження. Коли він поширив свої дослідження спочатку на Європу, а потім на весь світ, то зрозумів, що це є глобальний феномен, і значною мірою він пов'язаний з переходом від індустріальної до постіндустріальної доби. Цей перехід призводить до появи нового середнього класу. І як тільки він появляється, стає помітний зсув у цінностях. Якщо це демократична країна, то це призводить до появи нових суспільних рухів – як-от екологічних, ґендерних. Якщо це стається в авторитарному режимі то, правдоподібно, чекайте революції.
Це саме те, що сталося в Україні. Інґельгарт включив Україну у свої дослідження якраз перед першим Майданом. Вдруге він проводив свої дослідження наприкінці 2000-х. Порівняння даних першого і другого дослідження показало, що в Україні виразно стався зсув у цінностях. Коли ми побачили ці дані, ми сказали собі: Янукович не має шансу в цій країні. Його прихід до влади – це не закономірність, а радше збій у системі, розплата за бездіяльність і неефективність помаранчевої влади. І йому або самому прийдеться швидко мінятися, або йому доведеться йти – тому що в Україні виразна тенденція до цінностей самовираження.
Я уже не раз оповідав цю історію, але позволю собі її тут повторити: вперше прогноз, що Україна стоїть на порозі політичних потрясінь, я почув від Євгена Головахи. Він зробив це 2001 року тут, у Львові. Він перший сказав тезу, що в Україні в останні роки 1990-х почав з’являтися новий середній клас, якого раніше не було – з новим набором цінностей і, що дуже важливо, з завищеними очікуваннями. Бо, як ви знаєте, революція завше пов'язана з надіями, котрі є результатом оцих завищуваних очікувань.
Я повертаюся до того, що сказав на самому початку: ми не можемо відстежити, що змінилося після Євромайдану, бо зміни почалися не в 2013-му, а на межі "нульових років". Для ґенези другого Майдану важливим була перемога першого Майдану. Факт, що 2004-го він не дав Україні скотитися в пастку авторитаризму, дозволив українцям п’ять-шість років жити у відносно демократичному режимі. Тобто утворилася й посилилася певна інерція, яку тяжко було переламати. Цього не було у Росії, де теж формувався середній клас – можливо, навіть чисельніший за український, але через те, що Росія була недемократичною, Путіну було досить легко впоратися з протестами на Болотній.
Ми хотіли з’ясувати, настільки стійкою є українська тенденція. Можна було очікувати, що з початком війни і загальним погіршенням ситуації група "самовираження" зменшиться. В травні 2015 року ми робили опитування за методикою Інґелгарта. Вони показали, ця тенденція збереглася, як і зберігся її носій, новий середній клас.
Важливим є також механізм революційності цього класу. Цей революційний клас виступає тоді, коли ситуація стає економічно кращою. І перший, і другий Майдан сталися тоді, коли національний валовий продукт зростав.
Очевидно, що перший і, боюся, другий Майдан не призвели до якоїсь масштабної позитивної розв'язки – того, що називають радикальними і системними змінами. Можна дискутувати, чому це сталося: чи тому, що наші надії були дійсно завищені, чи тому, що шанс на реформи вкрав Путін або що це вина керівництва. Але ми розуміємо, що оскільки очікування і далі залишаються завищеними, не можна виключати можливості третього, четвертого і т. д. Майданів. Бо сама тенденція, в якій закладена революційність середнього класу, не зникла. Єдине, що можна обережно передбачити, – навряд чи ця тенденція призведе до нового Майдану саме зараз, коли економічна ситуація погана. Очікувати нового Майдану, швидше всього, можна тоді, коли в нас економічна ситуація покращиться.
Але закінчуючи цю частину розповіді, хочу повторити: соціально-економічні механізми, які відповідальні за революцію в Україні, не є суто українськими. Це механізми глобальні, які ставлять Євромайдан в один ряд із такими явищами, як рух Occupy, Арабська весна і т. д. Вперше ці механізми були задіяні на Заході, коли там закінчилася індустріальна доба і прийшов час на сервісну економіку. Але впродовж наступних десятків років вони стали глобальними, дійшовши і до колишніх комуністичних країн, включно з Україною.
Зверніть увагу: поки я розказував про ці зміни, то ні разу не вживав слова "ідентичність". Я вважаю, що питання ідентичностей, без сумніву, є цікавими і важливими. Але їхня важливість другого порядку, і, фокусуючись на них, ми переочуємо важливіші процеси.
Тепер переходимо до ідентичностей – головної теми у виступі Миколи. Підставово я згідний з більшістю тез, які сказав Микола, і не буду їх заперечувати. Думаю, що Андрій Курков недавно знайшов дуже елегантну формулу, як нас примирити. Він сказав, що існує не одна, не дві, і навіть не 22, а 42 мільйони Україн. Думаю, що ми з Миколою згодимося на таку компромісну формулу. У чому я не погоджуюся – що маємо нову зміну в ідентичностях. Моя теза: зміни є, але вони у межах того коридору, що встановився в останні 10–15 років. Як приклад приведу моніторинг українського суспільства. Зокрема питання: як би ви голосували, якби повторився референдум 1 грудня ’91 року.
Результат цього опитування дуже простий: в який місяць, в який рік би не було проведене голосування, більшість українського населення голосувала би за незалежність. Різниця тільки в тім, чи це є арифметична більшість (50%+), чи це переважна більшість (⅔ і більше). Просто арифметична більшість була тільки в одному моменті 1993 року. Це був час найбільшої кризи економічної, коли, можу вам нагадати, інфляція становила 11 тисяч відсотків, і кризи політичної, коли внаслідок страйків дійшло до дострокових виборів між Кучмою і Кравчуком, і виглядало, що Україна котиться до громадянської війни. Але навіть у цих критичних умовах підтримка незалежності все одно залишалася в більшості – не переважної, а арифметичної. У всіх решти випадків більшість є переважною. Бачимо також, що від певного моменту, десь від початку нульових років, ця підтримка фіксується близько 70% і вже ніколи нижче не опускається.
Дуже важлива динаміка. Проф. Хмелько в одній із своїх недавніх публікацій на основі математичного аналізу показав, що пониження підтримки завжди пов’язане з економічною ситуацією. Це пониження пов'язане у першу чергу з найбіднішим населенням, яке становить близько 20%. Воно підтримує українську незалежність, коли ситуація добра, – і забирає всю свою підтримку, коли ситуація погана.
У зв’язку з тим хочу наголосити, що подолання бідності є питанням стратегічної безпеки України. Тому що бідні люди – єдина група, яка коливається у своїх ставленнях до української незалежності. Припускаю, що переважна більшість тих бідних є на сході, на індустріальному сході. Тому що вони найбільше постраждали від закриття індустріальних об’єктів, особливо у тих випадках, де індустрія була монопольною сферою. У зв’язку з тим я маю іншу теза, що війна між ДНР і рештою України – це війна значною мірою між індустріальним світом і світом постіндустріальним. Зрештою, як ви, мабуть, знаєте, зараз одною з головних тенденцій в Україні є те, що і людський капітал, і фінансовий капітал поволі рухаються зі сходу на захід. Цілком можливо, що Захід зараз, можливо, починає формувати модель для майбутньої України.
Натомість підтримка української незалежності піднімається – можна навіть сказати, різко зростає, коли виникає загроза Росії. Причому не має значення, чи ця загроза уявна чи реальна. Отже, перший пік – це чеченські війни. Хоча тут загроза уявна, і ви розумієте, чому — тому, що багато батьків боялися, що у випадку, якби Україна стала членом Росії, їхніх дітей доведеться посилати в Чечню. Другий пік зафіксований у випадку конфлікту навколо острова Тузла. Третій пік – грузинська війна. Знову ж, здавалося б: де Грузія, а де Україна, яке це має до неї відношення – а вона все-одно реагує. І четвертий пік – це анексія Криму, яка призвела до найвищої точки підтримки незалежності України.
Тепер спробую звести всі ці речі до спільного знаменника. Ці речі були знані – просто їм не вірили. Одні не вірили, бо вважали, що це too good to be true. Інші запевняли, що ствердження цих речей є патріотичним самообманом. Але я хочу звернути увагу на те, що в 1993 році вже була стаття одного американського аналітика, Вільяма Зіммермана, який робив свої опитування і дійшов десь подібного висновку. Він зробив висновок, що незважаючи на те все, на внутрішні розколи, загрози ситуацій і викликів, Україна є дивовижно стабільна спільнота.
Тепер, після останньої революції і поразки російської весни, ми нарешті почали це бачити. І твердимо, що в Україні сталися зміни. Насправді це не Україна змінилася – це ми нарешті почали прозрівати. Але не хочемо у цьому признатися, бо це означало б, що у минулому ми помилялися у своїх оцінках й аналізах.
Переходжу до кінця свого виступу: зміни, які відбулися і відбуваються в Україні, є підтвердженням тої старої тези, яку виносить стара українська ліберальна історіографія, до якої я себе зараховую. Це теза Драгоманова і Липинського, яку реплікували Лисяк-Рудницький і Шпорлюк: головні різниці між Україною і Росією є не у культурі, а в політиці. Культурно Україна і Росія досить близькі. Тому кожне опитування про близькість України й Росії і про близькість народів буде давати результати, про які розказував Микола. Різниці виразно появляються, коли заходить мова про політику. Україна і Росія різняться в певних політичних способах поведінки. У них різні моделі відносин між державою і суспільством, вони по-різному реагують на загрози авторитаризму. Ці зміни склалися історично, а тому вони мають сильну інерцію. І власне з тими політичними відмінностями між Україною і Росією максимально їх посилюють, зміцнюють.
В Україні існує велика незагосподарьована політична ніша, яка за різними оцінками становить десь близько 15% населення України. Це новий середній клас, мешканці нової України, мешканці великих міст. Значною мірою це був їхній Майдан. Тільки що з цієї ніші вийшла лише одна нова парламентська партія – "Самопоміч". Але одної такої партії на всю країну замало, особливо якщо взяти до уваги, що робиться навколо і з цією партією. Нема відповідного ядра і певного набору ідеологем, ідеологій, який би міг цю енергію 15-20% перетворити в якийсь певний стабільний політичний проект.
Є різні версії, чому цього не сталося. Згідно з однією версією, пройшло ще замало часу. Можливо, дійсно треба більше часу, щоби появився цей проект. Друга версія та, що хоча ми любимо хвалити цей середній клас – і його варто хвалити – він має певний набір цінностей, який перешкоджає політичному структуруванню. Суспільна етика цього класу дуже горизонтальна. Тобто він більше схильний до волонтерських акцій, до масових вуличних протестів, але він інстинктивно відчуває нехіть до всіх проектів, які мають знак ієрархії, тобто політичних партій чи виборів.
Для мене ключове питання "що змінилося після революції" залежить від того, що буде зроблено з цим класом, чи цей клас буде політично загосподарьований. А щоби це змінилося, ми повинні міняти дискурс. Ми повинні по-іншому навчитися думати і говорити про наші речі, міняти наголоси і творити нові сенси.
Микола РЯБЧУК
Маю буквально кілька зауважень до виступу мого колеги Ярослава. Загалом я майже з усім погоджуюся, у нас узагалі розходження в основному в деталях. Ну, але диявол в деталях, як ви знаєте.
Отже, про революції. Я рішуче проти розмивання терміну, тому що стосовно термінів має бути все-таки мінімальна згода. Звичайно, можуть бути різні нюанси, всі революції мають свої особливості. Я розумію також, що всі терміни в гуманістиці є конвенційними, тобто умовними. Але ми приймаємо цю умовність і дискутуємо. Або не приймаємо – і тоді важко буде взагалі що-небудь описувати, аналізувати й обговорювати. Отже, я все-таки вважаю, що у Східній Європі 1989 року справді була Революція з великої літери, і що вона має свої реґіональні відлуння – революції з малим “р”. Усі вони мали спільну аґенду, спільні рушійні сили, спільні завдання. В одних країнах вони реалізували свою мету, в інших – ні. Ми якраз належимо до тих країн, де велика східноєвропейська Революція з великої “Р” не трансформувалася поки що належним чином у місцеву революцію з маленької літери.
Далі, я не можу погодитися з Ярославом у протиставленні цінностей та ідентичностей. На мою думку, ідентичності мають ціннісний вимір, і ми нікуди від цього не подінемося. Тому що будь-яка ідентичність означає самоототожнення не лише з якоюсь спільнотою, а й із системою цінностей, характерною для цієї спільноти. Чому, власне, весь отой "русскій мір", та міфічна східнослов’янська спільнота є загрозливими? Не тому, тобто не тільки тому, що за ними стоять імперські амбіції Путіна. Та спільнота як певний ідеологічний конструкт є носієм абсолютно архаїчних, антимодерних, антиліберальних цінностей. І саме тому прихильне ставлення багатьох наших співгромадян до Росії є подвійно тривожним. Бо ж ідеться не тільки про державу-аґресора, яке веде проти нас неоголошену війну. Йдеться також про носія абсолютно ретроградних і реакційних цінностей, із якими наші співвітчизники-русофіли мимоволі ототожнюються, мимоволі приймають разом із домодерною (й антимодерною) східнослов’янською ідентичністю.
А тепер можу відповісти і на запитання з залу: чи емансипація від тої консервативної й ретроградної східнослов’янської спільноти неодмінно веде до засвоєння ліберальних цінностей, до модерності, вестернізації тощо. Безумовно, відштовхування від Росії, відкидання "русского міра" з його архаїкою не конче веде до прийняття лібералізму і, взагалі, західних цінностей, а проте значною мірою полегшує це прийняття – хоча б тому, що Україна у своїй геополітичній ситуації не має іншого вибору. Це те, що я колись описав був як westernism by default – вимушене західництво, західництво мимоволі. Практично всі наші націєтворці були прозахідні, хоч би яким був той Захід. А він, як ми знаємо, далеко не завжди був ліберальним і демократичним. Деколи там переважали авторитарні чи навіть фашистські тенденції. Для наших провідників це було другорядним. Вони так чи так мусили ставити на Захід, хоч би який він був, тому що просто не мали іншого вибору. Щоби відштовхнутися від Росії, вони мусили шукати якогось союзника, і цей союзник природним чином міг бути лише на Заході. Причому йдеться не лише про мілітарного союзника, а й про символічний центр, із яким Україна мусила ототожнитись, тому що не мала – та й досі не має – достатньо символічних ресурсів, щоби самотужки протистояти надзвичайно потужному імперському центрові.
І ще кілька речей. Очевидно, я згоден з тезою Ярослава про ціннісні зміни. Вони є, вони помітні. Але вони страшенно повільні. Настрої, зокрема політичні, за своєю природою нетривкі; орієнтації теж здатні швидко змінитися під впливом різних політичних подій. Але зміни ціннісної системи відбуваються надзвичайно поволі. І на тих же мапах Інґлгарта ми бачимо кластери країн, які належать до певних політично-цивілізаційних утворень. І ці кластери досить стабільні. Відбувається переміщення всередині цих кластерів, Україна там трішки посувається, проте все одно залишається серед тих країн, де домінують усе-таки цінності виживання, а не цінності самореалізації. Це дуже бідна країна. А досвід показує, що успішна демократизація, в принципі, відбувається тільки там, де валовий продукту на душу населення сягає принаймні 5-6 тисяч доларів на рік. Нам ще до цього далеко, на жаль. Україна поки що надто злиденна. І ті 15% населення, про які казав Ярослав і які можна назвати середнім класом (принаймні за самосвідомістю), не розв’язують проблеми. Так, це справді активна, подеколи навіть пасіонарна громадянська спільнота. Проте їх усе ще занадто мало, нема критичної маси. Та й власних ресурсів обмаль, тож щоразу доводиться вступати в ситуаційні союзи з цинічними мільйонерами супроти ще цинічніших мільярдерів. Прекаріат звучить гарно, і можна вірити в нього, гуляючи вечорами довкола площі Ринок, де, цілком як на Заході, до ресторанів вишиковуються черги. Та реальна Україна – це, на жаль, відстале сільське господарство і ще відсталіша металургія. І дороги, по яких, як і 70 років тому, можна їздити лише на танку. Так, я знаю про успіхи українських айтішників, знаю, що у Львові-Києві-Харкові це вже досить динамічний сектор економіки, здатний задовольнятися димком від кави замість диму доменних печей. Та все одно це поки що лише острівці майбутнього в океані минулого, вкраплення ХХІ століття в тканину ХІХ-го. Димок від кави – це, звісно, прекрасно, але для того, щоби сорок мільйонів могли гідно з такого димка (умовно кажучи) прожити, треба знайти інших сорок мільйонів чи бодай кілька, готових той димок купити. Простіше кажучи, треба спершу пробитися в перший світ, щоби встановлювати максимально високу ціну на своє горнятко з кавою і водночас мінімально низьку на кавові зерна із третього світу. Поки що ми здебільшого є постачальниками кавових зерен (за безцінь), а не справді дорогих продуктів із високою доданою вартістю.
І останнє. Звичайно, я згоден, що Україна відносно стабільна, і я навіть це намагався показати за допомогою Ґаусових “капелюхів”, які не розходяться врізнобіч, а навпаки – значною мірою накладаються один на одного. Я й сам не раз полемізував з зарубіжними авторами, які всіляко примітивізують і вульґаризують наші цілком реальні ідентичнісні поділи, та ще й посилаються часами на мене, тобто на книжку, з якої второпали, скоріш за все, лише назву – “Дві України”. Але я не заплющую очі й на реальні проблеми. Бо країна, де підтримка державної незалежності спадає подеколи до 50%, не може бути цілком стабільною, вона вразлива, особливо у тих реґіонах, де й за кращих часів та підтримка ледве сягала 50%. Я гадаю, саме тому й відбулася катастрофа в Криму й на Донбасі, що власне вони виявилися найслабшою ланкою. Ми можемо скільки завгодно ганьбити, таврувати Росію, яка цим скористалася. Але ж ми знаємо Росію вже сотні літ, вона є, яка є – радо підбирає все, що кепсько лежить, тож і “підібрала” насамперед ті реґіони, де українська ідентичність насправді ніколи не вкорінилася, де більшість населення щиро вірила, що українці і росіяни – це (майже) один народ і вважала себе ближчими до громадян Росії (“за культурою, традиціями та поглядами”), ніж до жителів інших реґіонів України. Ця проблема нікуди не зникла, тому що не зникла православно-східнослов’янська цивілізаційна матриця, інтерналізована багатьма нашими співгромадянами. І не зникне, поки вони до кінця не виокремляться з уявної східнослов’янської спільноти з усіма її ідеологічними міфами та культурними кодами. Ми зробили лише перші кроки у цьому напрямі, тож заколисувати себе альтернативними міфами про “єдність” і “консолідацію” ще зарано.
Ярослав ГРИЦАК
Миколо, підтримка незалежності України не коливається навколо 50%. Досі вона була 60% відсотків і більше. А останні десять років – 70%+, навіть 75%+. Згодься, це не 50%.
Друге. Миколо, Україна давно не є аграрною країною. Твої слова – це що один доказ, яка велика різниця між тим, що ми думаємо, – а тим, що реально є.
Це саме йдеться про чашку кави. Це просто метафора. Але окрім метафори є підрахунки, світові індикатори розвитку. Частка сервісної економіки 60% – це не тільки IT, ресторани і кави, це сервісна економіка. Та, яка не пов’язана з індустрією ХХ століття, з великим металургійними заводами, фабриками, конвеєрами. Ми зараз знаємо, що великі заводи індустрії зараз міґрують туди, де найбільш відсталі, найбільш бідніші точки світу: в Китай, Камбоджу, у В’єтнам. Символ модерності – велика і тяжка індустрія – тепер став символом відсталості.
Зважаймо на цифри. Трактуймо і цитуймо їх серйозно. Це не 50%. Це 65%, 70%, 75%... Ці цифри відображають інший стан суспільства. Цього стану не було перед нульовими роками. Цей стан виник у нульові роки. Тобто я вертаюся до своєї тези: перший і другий Майдан значною мірою є результатом цих процесів, яких ми не бачимо або не хочемо бачити, бо в нас інерція мислення, інерція бачення. Це одне.
Друга річ. Безперечно, Миколо, що ідентичність має ціннісний вимір. Але ціннісний вимір має все. Тому що цінності – це мотивація, яка проникає в кожну сферу людської діяльності і спосіб думання. Все, чим ми займаємося, має аксіологічний (ціннісний) вимір. Питання тільки те, що в окремих випадках ідентичність може стати цінністю, а от в інших випадках вона цінністю не стає. Ідентичність тільки тоді стає цінністю, коли суспільство чує себе загроженим. Ми розуміємо, що цінність – це наше особисте самозбереження: коли настають моменти, що наше самозбереження загрожене, тоді ідентичність може ставати цінністю. Але в багатьох, якщо не у більшості випадків ідентичність цінністю не є.
Якщо говорити про цінності серйозно, а не лозунгово, то найбільший парадокс полягає в тому, що Росія ціннісно є дуже модерною. Навіть супермодерною, тому що за певними показниками – як рівень абортів або рівень розлучень – російський рівень значто більший за рівень у Франції. Інша річ, що Росія, Путін, Кремль, маючи кнопку, вміло напускають диму і видають її за країну-захисника релігійних цінностей, хоча ніколи тих цінностей там немає.
У Росії сталися подібні зміни, як в Україні. Російський середній клас є більший і валовий продукт вищий. Тільки різниця полягає у тому, що ці зміни сталися в часи, коли була вже включена телевізійна кнопка і коли не було демократії. В Україні була хоча б якась, але демократія. І тому в Росії цей ефект переважно трьох міст: Москви, Петербурга і Новосибірська. Натомість в Україні це ефект усіх великих міст.
Питання не є, яка група домінує. 15% може бути мало, а може бути дуже багато. Тому що ми розуміємо, що ідентичність не перекривається з цінностями. Різні росіяни мають різний набір цінностей. Питання, яка група домінує не процентно чи через те, що має владу, а тому, що краще артикулює свою позицію. Це як про покоління шістдесятих: не всі вживали наркотики і не всі слухали The Rolling Stones. Але зараз, якщо ми говоримо про 60-ті, то в нас перше виникає цей образ. Чому? Тому що група, з якою пов'язують рок-н-рол, задала тон цілому поколінню. Саме тому питання полягає в тому, хто найкраще може зартикулювати цінності і зробити з них, умовно кажучи, певну політичну програму, яка може міняти країну. В Росії ця група не здатна цього зробити. І це зрозуміло. До речі, кажуть про те, що зараз такі процеси – поява такого нового середнього класу – з'явилися в Білорусі, Білорусь у цьому разі може бути більш обнадійливою, ніж Росія.
Революції ніколи не роблять більшості. У жодній країні революції не робили більшості. У кожній країні революції робили змобілізовані меншістю. Питаю тільки, як пізніше ця меншість може свою перемогу скапіталізувати? Поки що українські 15% цього не можуть.
І дійсно останнє. Кожне суспільне явище за означенням не може бути означеним, у тому числі революції. Всі означення – це просто конвенції, з якими ми згоджуємся. Що я хотів сказати, і що зараз важливо: появляється новий консенсус серед гуманітаріїв і соціологів, що змінився архетип революції. От про це мені йдеться. І через те, що змінився архетип революції, ми не можна означити революції взагалі. Тому що, швидше всього, ми зараз живемо в період цілком нових революцій, революцій банальних, революцій з малої букви «р».
Дискусія відбулася 29.03.2017 в приміщенні лекторію УКУ, транскрипт авторизовано
11.04.2017