Український кінопрокатний ринок стартував 1998 року, коли у вже незалежній країні нарешті був обладнаний перший комерційний кінотеатр – «Кінопалац». Таким чином, від перших днів існування комерційного кінопрокату в Україні був заданий стиль і метод глядацького мережевого кіно.
Сьогодні основні гравці українського кінопрокатного поля представлені великими дистриб’юторськими компаніями і мережами кінотеатрів: маємо близько 20 дистриб’юторських компаній і 170 кінотеатрів. Часом перші і другі мають спільних власників. Найбільша частка касових зборів (близько 50% за підсумками останніх років) припадає на компанію B&H. Це український дистриб’ютор, що з’явився разом з мережею кінотеатрів «Кінопалац». Така схема організації роботи, коли компанія, яка запускає фільми на український ринок, має власні канали (мережі) розповсюдження (демонстрації фільмів), є оптимальною для кінобізнесу. Як і усе успішне, мережі мають властивість поширюватися. Тому основна тенденція молодого кіноринку України – це кількісне збільшення однакових за форматом кінотеатрів.
Найбільш комерційно успішною є схема існування багатозальних кінотеатрів в ТРК (торгівельно-розважальних комплексах), саме за її рахунок відбувається стрімкий ріст українського кіноринку. Кількість кінозалів тут за десять років (з 2001 по 2011 рік) зросла від 15 до 370, тобто в 25 разів, при чому кількість кінотеатрів – від 12 до 167 – в 14 разів (за даними компанії «Кіносвіт»). Це 26% від загальної кількості українських кінотеатрів. Частина цих кінотеатрів є представництвами російських мереж: це багатозальні кінотеатри Кронверк, Баттерфляй, Мультиплекс. 20 грудня 2012 року в ТРК Магелан в Харкові відкрився четвертий кінотеатр революційної технології IMAX. Таким чином в Україну входять світові кінобренди, але ще не дуже впевнено.
Технологічний здобуток (або втрата) кінопрокату останніх років – 3Д-формат. Ця нова атракція в процесі перегляду створила додаткову можливість для розширення аудиторії. Проте сподівання на комерційний ефект, можливо, були трохи перебільшені, оскільки за декілька років глядач почав втомлюватися від 3Д. Кількість глядачів, які готові доплачувати за перегляд в 3Д форматі, серед жителів великих міст вже зменшується. Натомість в регіонах, де щойно відкриваються перші 3Д зали, ажіотаж ще тримається.
Позатим з переходом на 3Д пов’язана потреба переобладнання існуючих кінодемонстраційних установ, і якщо для великих кінотеатрів і мереж ці вкладення швидко окупилися, то для маленьких кінотеатрів це був ще один удар. На їхнє щастя, він не виявився нищівним. Більш відчутною проблемою є поступова і планомірна відмова дистриб’юторів від кіноплівки.
За прогнозами британської дослідницької кампанії IHS Screen Digest до 2015 року у світі вже не буде комерційних показів на плівці. І цьому активно сприяють дистриб’ютори, які в першу чергу зацікавлені в позбавленні клопотів, що пов’язані з копіюванням, пересиланням та псуванням плівкових фільмокопій. Розроблена в Європі схема виплат за віртуальну копію (VPF) робить можливим переобладнання маленьких кінотеатрів. Завдяки VPF фактично придбання апаратури оплачує дистриб’ютор або держава. Але для України будь-яке втручання держави в процес кінопрокату поки що рідко мало позитивні наслідки.
Хоча деякі невеличкі зсуви все ж таки спостерігаються. Наприклад, в останні роки почергово то вводять обов’язкове дублювання фільмів державною мовою, то відміняють. В 2006-му скасували, в 2008-му – повернули, в 2010-му скасували. Передостанній міністр культури зауважував: «Ви знаєте, я можу вам сказати: надто багато про це ведеться розмов, насправді це все регулює ринок». Таким чином влада обирає політику невтручання. [p1]
Неочікувано спрацював на позитив (можливо, тимчасово) новий Податковий кодекс. Операції з постачання послуг з демонстрування, розповсюдження та/або публічного сповіщення про національні та іноземні фільми, дубльовані українською мовою, звільняються від сплати ПДВ до 2016 року!
Якщо ж говорити про вкладення державних грошей в підтримку українського кіно, то це буде мати сенс тільки за умови, якщо буде робитися послідовно. Через невизначеність з намірами Міністерства культури нещодавно вийшла неприємна ситуація. На початку 2012 року було виділено гроші на виробництво фільмів, а під кінець року тогочасний міністр культури Кулиняк поставив нову умову про переведення всіх фінансованих державою проектів на зйомки державними кіностудіями. Нібито концепція раціональна, коли одним пострілом вбивається двох зайців: якщо студії недофінансовані, то держава принаймні створює умови для їхньої підтримки, але непослідовне рішення руйнує задум, і тут виходить осічка. Під загрозою розпочаті кінопроекти.
Тим часом на місцевому рівні продовжується тотальний розпродаж комунальних кінотеатрів. Їхнє існування не гарантоване ніякими нормативно-правовими актами. Тому місцева влада активно експлуатує термін «базовий кінотеатр», концентруючи свою увагу на ньому і намагаючись вигадувати способи розвитку кінотеатру власними силами. Проте часто цей кінотеатр залишається єдиним в місті, а інші передаються в оренду або продаються без збереження функції. Очевидно, що продаж комунального кінотеатру – це найпростіший спосіб ефективного використання майна. Окрім того, тема відродження культури – одна з найулюбленіших для позитивного піару серед політиків. Тому ЗМІ рясніють гарними анонсами про відродження кінотеатрів і створення сучасних кінозакладів, проте далі намірів справа зазвичай не йде.
Навіть отримавши повністю обладнаний сучасний кінотеатр, як це сталося в Тернополі в 2009 році після виселення звідти Кінопалацу за борги, влада не здатна забезпечувати нормальну роботу закладу на рівні з приватними. Мабуть, одна з причин тому – нестача кадрів, адже сучасний кінопрокатний бізнес – нова й нерозвинена галузь, і знайти досвідчену в цій сфері людину на керівні посади майже неможливо. Позатим, крупні бізнесмени доводять, що кінопрокат може бути прибутковим. Так Мохаммад Захур, український олігарх пакистанського походження, перейшов з металургійного бізнесу на кінотеатральний. В планах – створення мережі мультиплексів. На один з них має перетворитися київська артхаусна Кінопанорама, викуплена Захуром в 2009 році. При цьому кінотеатральні гроші робляться в основному не на самому кіно. Велика частка прибутку перепадає на рекламу і фуд-кор. Наразі до 30% прибутку українським кінотеатрам приносить саме буфет, і ще 20%-30% – реклама, як стверджує генеральний директор мережі кінотеатрів «Кіносистема» Олексій Наслєдніков.
Наближається час, коли українським кінопрокатним ринком зацікавляться і світові мейджори. Привід для цього дають непогані бокс-офіси, що стрімко зростають. Від початку нульових бокс-офіс зріс майже в 50 разів (від 1,9 млн. USD в 2000-му до 90 млн. USD в 2011 (за даними Держкіно). І якщо на даний момент серед українських дистриб’юторів переважають вітчизняні і російські (Каравелла ДДС, Топ Фільм Дистриб’юшен, Вольга, Галеон) кінокомпанії, то можна вже зараз говорити про підстави відкриття безпосередніх представництв голлівудських мейджорів. Наразі ексклюзивними дистриб’юторами Universal Pictures, Paramount Pictures є B&H, 20th Century Fox – UFD, Warner Bros, Pictures – Кіноманія.
Разом з кількісним зростають і якісні показники. Зараз серед прокатних посвідчень голлівудських мелодрам і екшенів, які в усі часи в усьому світі користувались найбільшою популярністю, можна знайти вагому кількість альтернативного кіно. Його присутність вже 10 років забезпечує дистриб’ютор Артхаус Трафік, а також з вересня 2012 року на ринок вийшла російська артхаусна торговельна марка «Другое кино» (представляє Каравелла ДДС). Позатим, більше фільмів європейського (зокрема, французького) і російського виробництва з’являється й у мейнстрімових дистриб’юторів. Такі речі заважають тотальній монополізації ринку і створюють більш конкуренті умови.
А завдячувати цьому маємо інструментам нелегального поширення кіно (переважно торрентам, кіноклубам). Хоча пірати, які під час прокату фільму розповсюджують його в Інтернеті, приносять збиток у вигляді недоотримання касових зборів, але в такий спосіб вони працюють на рекламу фільмів: поширюють коло потенційної аудиторії і збільшують обізнаність населення про «різний» кінематограф. Мінусом є те, що вони не формують культуру перегляду фільмів в кінотеатрах, і з цим завданням стикаються компанії, які відкривають регіональні кінотеатри. Проте, як демонструє практика, ця справа не є утопічною. Наступним викликом для кінотеатрів стане питома спроможність розширення груп цільових аудиторій. Коли всі, хто потенційно хоче пити кока-колу і розважатися, стануть регулярними відвідувачами кінотеатрів, настане час для однозальних кінотеатрів і пошуку інших маркетингових інструментів.
У Львові практично від моменту створення кіно кінопрокат працював дуже активно, тут впродовж усього ХХ століття з короткими перервами на воєнні катаклізми діяли десятки кінотеатрів. Складно сказати, яка найбільша кількість діяла одночасно, але на розробленій Центром міської історії мапі значиться близько 60 точок, де в різні періоди були кінозали і кінотеатри. Минулого року відома львівська краєзнавча газета «Галицька брама» випустила номер, присвячений історії львівських кінотеатрів, де докладно описаний процес їх появи та функціонування від моменту появи до 1991 року. На сьогоднішній день в місті збереглись цілих три комунальних кінотеатри, які можна назвати діючими: «Сокіл», «Львів» і «Київ». Порівнюючи з іншими українськими містами, це багато. Вони мають багатостраждальну долю, і виживанням завдячують своєму наполегливому керівництву. Хоча кінопокази в них відбуваються нестабільно, кожний з цих кінотеатрів є унікальним явищем на культурній мапі не тільки Львова, а й України. Тішить те, що вони відкриті до пропозицій і співпраці. Це дає надію на якийсь розвиток. Окрім цих кінотеатрів, комунальний Львівський Палац мистецтв має кінозал, який позиціонує себе як зал фестивального та артхаузного кіно.
В окремій ніші – приватні кінотеатри. У Львові три кінотеатри мережі «Кінопалац»: центральний «Кінопалац», «Копернік» та ім. Довженка. Репертуар всюди майже однаковий, але останній зорієнтований на публіку спального району Сихів, а перший має більш вишуканий репертуар завдяки існуванню в ньому арт-залу. Останній з відкритих в місті кінотеатрів — «Планета кіно» – підкреслює загальносвітову тенденцію: це семизальний кінотеатр в ТРЦ «King Kross Leopolis» в Сокільниках.
Регулярні покази альтернативного кіно в місті відбуваються завдяки існуванню кінофестивалю незалежного ігрового, анімаційного та документального кіно «КіноЛев» і фестивалю короткого метру «Wiz-Art». Організатори проводять фестивальні покази протягом року. Кіноклуб «КіноЛева» діє в «Музеї ідей», а покази короткометражок від «Wiz-Art» проходять в Палаці Мистецтв.
Кінотеатральні й кінофестивальні репертуари не задовольняють стовідсотково потреби глядачів в кіно, і тому час від часу в місті з´являються кіноклуби. Ці самоорганізаційні форми, на відміну від кінотеатрів, не ставлять показ фільму за основну мету. Часто перегляд фільму – це привід для обміну думками і обговорення певних тем. Серед публічних кіноклубів у Львові: кіноклуб Олега Яськіва, англо- і франко-мовні кіноклуби на Стрійський 24, «Кінематографічний семінар» студентського клубу ЛНУ, а також чисельні кіноклуби на базі кафе.
Всі ці тенденції демонструють потребу Львова, який претендує позиціонувати себе не тільки «колискою народних традицій», але й центром сучасної інтелектуальної міської культури, у повноформатному кіноцентрі – з альтернативним насиченим репертуаром і навчальними заходами, який був би майданчиком для створення різних кінематографічних проектів. Ця тема постійно озвучується як серед студентів, так і серед досвідчених діячів. Базою для такого центру мав би стати один з комунальних кінотеатрів. Подібні ідеї не нові, але найчастіше їх використовують не для реалізації, а для прикриття справжніх намірів перетворити кінотеатр на якийсь комерційний об’єкти, здати в оренду або продати. Так сталося з кінотеатром, який мав нібито стати Галицьким центром кіномистецтва, а став рестораном «Грушевський». Можливо, насправді це відповідає попиту на кіно, і львівський глядач поки що віддає перевагу споживати кіно у вигляді десерту в ресторані. Тим не менше, кінотенденції загалом позитивні: повільно, але стабільно зростає зацікавленість глядачів.
Йош,
куратора кінозалу Львівського Палацу мистецтв, дослідниця кінопроцесу
26.04.2013