Ярослав Підгора-Гвяздовський

Екранізація Голлівудом культового японського коміксу, манги «Привид у броні», – ще один кінематографічний привід поламати списи, стосунки і цілі парадигми. І це не дивно, бо коли культ (та й ще з дитинства-юності-молодості) перетягти в сучасне доросле існування, й, до того ж, не так, як ти це пам’ятаєш з чудового минулого, можуть відбутися різні неприємні речі.

 

 

Чи погано виконана конвертація мальованих картинок у фільм? Певно, ось це найбільше прагнуть знати більшість глядачів, які ще не бачили результату, але роздумують над пропозицією «йти чи не йти?». Менша кількість глядачів, з тих, кому «а поговорити?», люблять відшукати підтвердження своїх вражень після перегляду, і, звичайно, висловити думку, ствердити свою позицію, своє «я». Цілком природна, людська поведінка, і цілком не коректна. Добре чи погано – «Привид у броні» виходить за ці примітивні межі особистісного сприйняття, виходить за межі одного «я», однієї розмови, одного фільму і навіть одного часу та народу-країни. Бо так зазвичай трапляється з речами, перетвореними з малого у велике, з одиниці у множинність, з «під» у «над» – у культ. Тож насправді проблема має бути оформлена в такий вузлуватий і багатослівний паттерн: чи адекватно був втілений голлівудськими, британськими та індійськими компаніями науково-фантастичний, кіберпанковий, філософський бойовик ‘90-х років, що випередив час і спонукав багатьох до творення та прозріння; і чи не зіпсовано ідею творця манги, Масамуне Сіро, чиє ім’я з побожним придихом вимовляли (колись) брати Вачовські?

 

…Я ще не зазнав законного повноліття, коли «Привид…» з’явився на піратських касетах. На той час в моїй пам’яті з японських мультфільмів, так званого «аніме», був лише серіал «Макрос», показаний на телеканалі «Тоніс», та, звісно, шедеври Хаяо Міядзакі (точніше, Міядзакі Хаяо, якщо на японський манер). Лише посеред 2000-х один фанат аніме, мій співробітник в журналі TotalFilm, розкрив мені очі на безмежжя світу японських коміксів та анімаційних фільмів. Тож в 1995-му, будучи гостем на порозі нового і великого, я був приголомшений серйозністю «Привида у броні». Нічого подібного ні в Європі, ні в Америці, ні тим паче в совку, не робили, причому в індустріальних масштабах, працюючи на армію прихильників по всій планеті, екранізуючи нестямну кількість манг-коміксів шляхом створення такої самої кількості аніме-серіалів, а разом з ними і повнометражних мультфільмів.

 

Манга стала індустрією в повоєнній Японії, аніме заполонило свою батьківщину в ‘70-х роках минулого століття, а світ – в ‘90-х. Саме слово вийшло за межі країни Сонця, Що Сходить, і стало частиною лексики, принаймні, головних мов на Землі. Певно, не даремно кажуть, що одним з варіантів походження «аніме» є латинське слово «аніма» – «душа», адже японські мультфільми значно більшу роль приділяють не формі подачі сюжету, а його суті, внутрішньому, а не зовнішньому. В тому ж самому керунку розроблені і персонажі: хоч риси у них мінімалістичні, а рухи – обмежені, вони уявляють собою складні конструкції з повним набором емоцій, неіснуючих у більшості мультфільмів решти світу. А очі, очі, ці неймовірно великі озера душі, в аніме вони є центром не тільки голови персонажа, а й уваги глядача. Їх європеоїдність – данина діснеївським героям, якими захоплювався ще в ‘40-х роках батько принципу аніме, Тедзука Осаму.

 

 

Очі є головною частиною героїні «Привида…», майора Мотоко… Та, гадаю, з цього приводу зі мною багато хто посперечається. Бо зовнішній вигляд Мотоко – особлива складова персонажу. Вона має ідеальні жіночі форми, але її тіло – тіло робота, і, крім грудей, позбавлене інших, головних, ознак статі. Та це не завадило великій частині японської аудиторії манги і аніме зробити Мотоку предметом поклоніння і жаги, не зважаючи на її роботичну фізіологію. З часів Реставрації, коли в Японії були зняті багато з існуючих тисячоліттями табу, дуже сильно змінилося ставлення до сексу і форми його задоволення та зображення в кіно і мас-медіа.

 

Сексуальність героїні манги – деталь цілого комплексу ідеалізованої героїні. Вона розумна, чудовий боєць, снайперський стрілець, і, при всій своїй кібернетичності, не позбавлена винятково людських якостей: мрійливості, зануренню у спогади, меланхолійності, ба навіть хандри. Одна з центральних дилем манги та її першої екранізації 1995 року – життя і самосвідомість: якщо ти маєш свідомість – то чи є ти живим, навіть будучи комп’ютером?

 

 

Героїня «Привида…» більше людина, ніж багато хто. Людина, якою хотіли б бути багато японців. Не тільки японок. Тож не дивна популярність цього образу і, звісно, його поширеність у формі манги і аніме. Написана 1991 року манга та її продовження отримали сім екранізацій у вигляді чотирьох серіалів та трьох повнометражних анімаційних фільмів. Але щоб зрозуміти популярність «Привида…», треба додати такий безпрецедентний факт: 2008-го року фільм 1995-року випустили у версії, названій 2.0 – цілком той самий мульт, тільки з переробленими, осучасненими кількома (!) сценами, підретушований і з переробленим звуком. Пам’ятається, таке зробили з культовим фільмом «Через терні до зірок» Річарда Вікторова, і це зовсім не сподобалося радянським фанатам. Так само вийшло і з фанатами «Привида…».

 

«Привид…» був недоторканою класикою аніме. Хоча, треба сказати, він мав так само шалену популярність і в Сполучених Штатах. І його екранізація була лише питанням часу. Хоча саме через екранізацію «Привида…» саме в Штатах почалися протести. Коли компанія DreamWorks почала займатися проектом, на найбільшому міжнародному сайті петицій Care2 почали збирати підписи під закликом «DreamWorks: досить робити «білими» азійські характери». Звісно, 104 тисячі підписантів не змогли зупинити проект. Бо за DreamWorks стояв один із шести головних мейджерів Голівуду, Paramount. Бо бюджет фільму складав 110 мільйонів доларів. Бо на головну роль вже підписалася зірка Скарлетт Йоханссон. І не можна сказати, що цей фільм не чекали. Популярність анімаційного «Привида…» підігрівала очікування художньої версії. Тут і участь Йоханссон була більше ніж позитивною: її екшен-роль Чорної удови в «Месниках…» і 100%-добра участь в «Люсі» автоматично надавали великі надії на адекватність і цього разу. Плюс великий бюджет міг задовольнити потреби для втілення дуууже складного концепту. Адже «Привид у броні» не був звичайною мангою, а в купі з аніме-екранізаціями утворив повноцінний, цільний і живий світ, і перетягти його в кіно було надзавданням.

 

 

Розуміючи усю відповідальність (і за вкладені мільйони також), американські власники прав на цьому – зовнішньому – зробили головний наголос. Продюсували фільм компанія Reliance Entertainment з Індії (яку Спілберг залучив ще 7 років тому на етапі створення блокбастеру «Ковбої проти прибульців») та Grosvenor Park Productions з Великої Британії («Імаджинаріум Доктора Парнаса»). Спецефектами займалася чортова дюжина компаній, від американської Atomic Fiction («Гра престолів», «Трансформери») до новозеландської студії Пітера ДжексонаWeta Workshop. Музику писав великий Клінт Менцель, композитор усіх фільмів Даррена Аронофскі. А от режисером чомусь вибрали скандального Руперта Сандерса («Білосніжка та мисливець» і зв'язок на майданчику з акторкою Крістін Стюарт, через що дружина Сандерса подала на розлучення, а самого режисера відсторонили від великого проекту). Певно, інших не знайшлося, або вони відмовилися. Може з огляду на сценарій? А таке могло бути. Бо його писали Джемі Мосс (автор дуже слабенького бойовичка «Королі вулиць») та Вільям Віллер (серіальний сценарист, чий найвищий злет – «Рей Донован»)… А сценарій як раз мусив бути найсильнішою частиною фільму…

 

 

Ці дивні суперечливості – ґрунтовний підхід до створення «як?» і дивовижно недбале ставлення до «про що?» – зробили «Привид у броні» незручним для перегляду. З одного боку, це вражаюча постановка з неймовірно професійним та винахідливим втіленням багатої на ідеї думки арт-директорів, а з іншого – дуже спрощений, фактично обрізаний і обрубаний стовбур оригінальної, колись потужної і розгалуженої системи міркувань про життя і смерть, комп’ютери та штучний інтелект, розвиток людства та його деградацію. «Привид…» виглядає ефектно, але для чого у нього забрали більшість з можливих звивин? Так, якби зустрів старого знайомого, який демонстрував шалений інтелектуальний потенціал в інституті, а тепер працює лише перевізником товарів швидкої доставки. Спрощення «Привида…» забрало у нього його сутність. Ніби справжній привид отримав тіло – тепер його може побачити кожний, і при цьому не злякається. Але й не зачудується.

 

Головна ідея у фільмі – цінність будь-якої форми життя і перехід з одного втілення в інше – залишилася головною. Та вона тепер зрозуміла без намагання її розуміти – все так межево ясно, що й голову не треба включати! Ось головна проблема цілком непоганого, цікавого, захоплюючого науково-фантастичного бойовика. Який, тим не менше, виглядає підробкою. І справа навіть не тільки в сюжеті, де залишилися лише магістральні лінії, а всі відхилення і переплетіння заблоковані і перекриті. Ну не лежить кімоно на американцеві, ніяк, в першу чергу тому, що той не знає, як його носити. Йоханссон навіть ходить в образі майора Мотоко, бідна, ламаючи собі ходу і спину. Вперше, граючи супер-жінку – крутого спецагента з навичками супербійця – вона ніби не на своєму місці. Меланхолійність ніяк у неї не може сполучитися з цілеспрямованістю – вона не здатна зрозуміти, як це? Навіть героїня у найдивнішому в її кар’єрі фільмі «В твоїй шкурі» була більш нею обіграна. Чи це в мені говорять порівняння з оригінальним «Привидом…»?

 

 

Певно, що так. Тому порада перша й остання – цього разу не слухайте дядечка Ейнштейна, який стверджував, що все пізнається в порівнянні. Порівнювати фільм Руперта Сандерса з аніме 1995-го (чи будь-якого іншого року) все одно, що порівнювати столітнього дуба з патичком, який валяється під ним. Але патиком можна класно помахати і отримати іскристе, адреналінове задоволення. Від фільму Сендерса теж можна. Але (непорівняно) менше.

10.04.2017