Про рід Миколи Аркаса, автора відомої популярної "Історії України", знаємо, назагал, не багато. Знаємо, здебільша те, що подає Богдан Лепкий у передмові до останнього, третього видання "Історії".
Про батьків Аркаса пише Лепкий ось що: "Микола Аркас рoдився 26. студня 1852 р. в Миколаєві, на Херсонщині, в багатій, аристократичній cімї. Батько його, також Микола, був адміралом і в 1871 році головним командантом чорноморської фльоти; мати походила зі старинного козацького роду Богдановичів".
Отож недавно попали мені в руки спогади знаменитого передвоєнного петербурзького адвоката, Миколу Платоновича Карабчевського ц. з. "Что глаза мои видели" 2 тт. Берлін 1921, котрий поруч московського адвоката Плевако славився найкращим російським карним оборонцем, виступав у численних процесах (кишинівський погром, справа Байліса і т. д.) довго був предсідником Петербурзької Адвокатської Палати.
З цих спогадів виходить, що Микала Аркас був тіточним братом Карабчевського і вони оба як найближчі свояки часто проживали разом, сaмe в Миколаєві, а також в майні батька Миколи, селі Богданівці на Херсонщині, положеній над Богом.
З уваги на середовище, в якому виріс Микола Аркас, спогади Карабчевського і сьогодні не перестали бути цікаві, хоча описують часи рівно з-перед сто літ. Заввага Лепкого про аристократичне походження Миколи Аркаса правдиве і власне дивно, що Аркас не одрусів, а своєю прегарною "Історією України", як і оперою "Катерина", влучив себе в почот батьків нашого національного відродження на Придніпрянщині. Цей факт можна хіба пояснити непереможною українською стихією, що нуртувала навіть, серед найвищих сфер зрусифікованої української аристократії, не дозволяючи їй втопитися в російському морі.
Коли йде про батька автора "Історії України", також Миколу Аркаса, то він був контр-адміралом фльоти і генералом адютантом царя Олександра ІІ. Одружений був він з рідною сестрою матері Карабчевського, Софією Богданович. Обі сестри: Софія Аркас і Любов Каpабчeвськa надзвичайно любили себе і ця їх любов перейшла на їх діти. В Аркасів було четверо дітей, себто крім Миколи ще два хлопці: Володимир і Кость і дівчина Соня, а в Карабчевських — син Микола і дочка Ольга.
В. 1858 році, отже незабаром по вступленню нa престол Олександра II, "прийшло з Петербурга від тети Соні письмо" — пише Карабчевський, що "подорож царя, саме через Миколаїв, вирішена остаточно та що в почоті царя буде її чоловік Микола Аркас. Вона завидує мужові та не може з ним їхати, бо в неї щойно вродилася четверта дитина, хлопець Володя, і вона не може пускатися в таку далеку дорогу з дітьми". Незабаром потім справді приїхав цар у Миколаїв, де пробув три дні і з ним батько Аркаса. Тоді малий Карабчевський побачив його уперше. Він привіз багато гостинців і замешкав в їх домі. На другий день вранці він повозкою Карабчевських поїхав на службу до царя. "Я не втерпів, побіг у сад" пише Карабчевський — "звідки міг, непомітний, приглядатися, як Микола Андрієвич буде сідати в нашу повозку, щоби їхати до царя. Він вийшов з парадного крила в однострою, з червоною лентою через плече, в треугольці на голові і в накиненому через плече довгополому, сіро-голубоватому плащі". Потім ще вийшла історія з візником Миколою, бо коні з повозки царя сполохалися і цар сів у повозку Карабчевських. Коли візник Микола вернувся вечором до дому — у возівні розігралася така сцена: Микола підкотив повозку у возівню, мовчки зліз з козла, клякнув колінами на підніжку повозки і знявши шапку — перехрестився, а потім побожно приложився губами до сидження повозки з правої сторони!... Себто до місця, на якому сидів цар!.. Потім Микола дістав у дарунку срібний годинник із царським гербом...
Аркасова і Карабаського баба, Євфрозина Івановна Богданович, була два рази замужем і мала три майна на Херсонщині; Богданівку, Крюківку і Кіріяківку, отже славилася багатою дідичкою. Крім цього належав до неї один цілий квартал в місті Миколаєві. Батько Миколи Аркаса ще за життя своєї тещі якось чи купив чи інакше поладив з нею справу з Богданівкою, досить, що майно припало йому і тут в Богданівці виріс наш історик, потім одідичив її по батькові, прегарно її загосподарив, завів величезну бібліотеку і тут написав свою славну "Історію України". А написав її перш усього тому, щоби свого сина Миколу виховати на свідомого українця. Цей Микода Аркас, син нашого історика, а внук згаданого адмірала Миколи Андрієвича Аркаса, також ґвардійський старшина, після старшина армії УHP, а при кінці визвольної війни командир 2-го Галицького Кінного Полку, помер в Ужгороді на Закарпатті, саме в памятному 1938 році. Він по війні був директором театру.
Кілька літ по цій першій зустрічі, в Миколаїв приїхала на літо з Петербурга ціла рідня Аркасів. "Опустілий на літо міський дім баби вже давно був готов для зустрічі дорогих гостей" — пише Карабчевський — "коли, врешті, якось перед заходом сонця, бутний подорожний екіпаж, невиданих досі в Миколаєві розмірів, запряженим у вісімку поштових коней, при двох форейторах, крім візника, вїхав у наш двір. Мама і тетя Соня тут-же на ґанку завмерли в обіймах. Обі були схвильовані, на їх очах були сльози. Потім із різних кутів обширного екіпажа зачали висипатися діти різного зросту. Коля (себто пізніший автор "Історії") був запорошений, лице в нього ціле в дивовижних взорах..." Їхали через Харків і Москву. Подорож тривала повний місяць!... Вражіння з тієї дороги були в хлопців такі живі, що малий Карабчевський щиро завидував їм, особливо, коли вони розказували, як підчас дороги сиділи зі заду цього "ковчега" і приглядалися природі України.
Потім обі рідні: Аркасів і Карабчевських поїхали з Миколаєва в Богданівку. "Ми їхали доcить поволі, бо хоча виїхали вранці, скоро наступила жара, а їхати треба було весь час по степу. Мама томилася, зате тетя Соня роспливалася зі щастя, запевнюючи, що після гнилого Петербурга, вона рада набратися тепла, щоби його запас завезти зі собою. Тут ми уперве бачили "міраж" — фатаморгану. Ми нагло на горизонті побачили фантастичну каравану їздців на конях або на верблюдах. По кількох хвилинах картина згасла. В село ми вїхали, коли вже жара стала цілком нестерпна. Двір зараз показався на тлі широкої ріки. Від цієї маси блискучої води неначе повіяло холодом. Підїхавши ближче, стало ясно, що ріка дещо далі пливе поза двором, обведеним високим тином, з поза якого ледве виглядали черепяні криші різних будинків, в тім і двора. Подвіря тягнулося від воріт до двора, здавалося, без кінця і виглядало як загороджена пустиня. До ріки треба було йти яких двісті кроків. Беріг Богу був весь вкритий піском, дно цілком гладке, мягке, якби аксамітне. Він не уступав найкращій морській пляжі. Купатися тут було надзвичайно приємно і ми карабкалися б у воді в бесконечність, якби нас на силу не витягали. По обіді ми всі хлопці кинулися на широке подвіря і затяли шумну гру "в розбійника". Кластися спати було дуже весело. Ми випросилися спати в комнаті на поверсі, де не було майже ніякої обстанови і де нам постелили прямо на підлозі свіжо сфабриковані, великанські сінники. Ми рішили спати при відкритім вікні, що виходило в сторону ріки. Було тепло, тихо, притульно. Були видні зорі на цілком чистому, чорному небі. Крім купелів, Богданівка славилася ще своїм плодовитим садом, що був не при дворі, а яких три верстви далі. Ми цілою компанією раз поїхали туди і лакомилися овочами, які зривали просто з дерев. Тут були смаковиті грушки, яблука, вишні, бросквині, агрест, порічки, ну... і дині, чудові дині й гарбузи. Сад великанський: мав довжини три верстви, ширини одну верству. Це був, правду кажучи, цілий овочевий ліс".
Ось в такім чудовім середовищі виростав наш icтоpик. Отже природа України витиснула на його душі незатерте вражіння. Ця природа, що чарує кожного, хто тільки бодай раз її в житті бачив. Безкраій український степ, буйний степовий вітер, і сонце, сонце, що тут інакше, яркіше світило, ніж денебуть на півночі чи заході. Коли природа України так могутньо промовила в "Кримських Сонетах" Міцкевича, або в поезії Пушкіна, то з якою могутнішою силою мусіла вона промовляти в душі українця, що як Аркас обертався в холодному Петербурзі на паркетах блискучих царських палат, і тужив за нею та жагуче бажав бодай сина свого прикувати до бестямно укоханої батьківщини, до України.
Наш історик осягнув свою мету. Його син став визначним українцем, а український народ одержав від нього в дарунку свою першу неоцінну історію.
[Краківські вісті, 05.04.1942]
Вельмишановний Пане Редакторе!
У великодному числі Вашого щоденника "Краківські Вісті" з дня 5. квітня ц. р. я прочитала д-ра Павла Лисяка про рід Аркасів.
Дозволяю собі, як старша дочка покійного історика Миколи Аркаса, додати, що у мого покійного батька і покійної матері Ольги Івановни було четверо дітей: дочка Оксана і сини Петро, Микола і наймолодший теж Микола, котрому й була присвячена моїм батьком його "Історія".
В часі писання цього твору старшому мойому братові Миколі було коло тридцяти літ і він вже тоді був свідомим українцем. Отже, метою батька було виховати і найменшого свого сина для служення Україні.
У випадку, коли б Вам забажалося знати чи опублікувати більш подрібно про наш тисячелітній рід, — Ви можете звернутися до мого брата д-ра Микола Аркаса, який подасть Вам вичерпуючі відомості, як про наш рід, так і про мого батька, автора "Історії".
Його адреса: Ph. Dr Mykola Arkas, Rewnitz bei Prag, Nr. 580. Protektorat.
З правдивою пошаною
Оксана Шестирікова-Аркас.
*
Редакція дякуючи за цінний цей лист, мило врадувана вісткою про те, що славний, заслужений рід Аркасів не перевівся і не покінчився на славної памяті полковнику Української Армії Миколі Аркасі, який помер у 1938 році на Закарпаттю, та що залишилися ще інші нащадки по Авторові "Історії України". При тому просимо Вп. д-ра Миколу Аркаса з Ревніц, про якого згадка в листі, ласкаво надіслати нам цінні подробиці до життєпису пок. Батька, за що будемо невимовно вдячні.
[Краківські вісті, 24.04.1942]
24.04.1942