Для культури мови велику вагу мав і має в кожного народу — театр. Загально відомо, що, нпр., у Німеччині т. зв. "Bühnensprache" є зразком для кожного інтеліґента, для письменника, для промовця. Те саме треба сказати про російське громадянство, для якого, нпр., мова сцени московського театру Станіславського була просто законом. І в Німеччині, і в колишній Польщі, і в царській, а то й большевицькій Росії не випускали на сцену людини, яка не засвоїла собі всіх законів справжньої літературної вимови (ортоепії), яка виявляла б хоч би й у малосхопних нюансах, відбитки своїх діялектичних звичок, яка вживала б, забувшись, говорових форм ітд. Всім нам відомо, яку мороку мають по драматичних школах Німеччини вчителі з тим, щоб майбутні артисти навчилися вимовляти "сценічне" "р", таке далеке від звичайного діялектичного німецького "р" (перше як знаємо, вимовляється кінцем язика, який вібрує, друге — більш протиснуте, вимовляється передом, або, хребтом язика)! А проте кожний учень так довго наламується, доки не придбає тої важної для нього штуки. Ні — на культуру мови, на ортоепію в театрах інших народів кладуть таку велику вагу, що без неї актор — не актор, театр — не театр!
А як воно в нас?
Правда, з признанням треба відзначити, що в наших театрах, коли мати на увазі часи з-перед першої світової війни, справа з культурою слова пішла сильно вперед. А проте теперішній її стан ніяк вдоволити не може. Найгірше вражає нас те, що не видно якоїсь ясної думки в цій справі, немає ясної тенденції для того, щоб її поставити на ноги. Ми вже не говоримо про те, що український актор поза ролею, поза театром говорить собі своїм власним жаргоном, уживає нераз, немов навмисне, діялектичних висловів, русицизмів чи польонізмів! Можна сказати, що нібито нікому немає до цього ніякого діла... Але ж від сцени, від твору, який театр виводить, ми маємо право, а то й обовязок, вимагати, щоби на цьому полі щось робилося, щоб люди, виходячи з театру, раз-у-раз не нарікали на те "мовне нехлюйство", яке панує в нас на сцені.
Звичайно, з ортоепіею справа нелегка. Нелегка, бо ж у нас немає покищо драматичної школи. Тимто ще якийсь час ми будемо вибачливі за те, що український актор довго ще говорити буде "зорйа" замість "зорьа" (зоря), що буде вимовляти "ніш", замість "ніж" (про "ньіш" замість "ніж" і не говоримо!), "книшка", замість "книжка"... Але ж ніяк ми зрозуміти не можемо, чого з дощок нашого театру дуже часто чути такі страшні речі, як: "світло", "просвіта", замість "сьвітло", "просьвіта", при чому актор нераз ще й хизується своєю вимовою, зазначуючи своїм свистом твердість "с". Ясна річ, що наше літературне мяке "с", "з" "ц" перед губними, як по них іде "і", чи "я", не мають нічого спільного з польським ś, ż, ć, які українське вухо схоплює як ш, ж, ч ("швітло", "прошвіта") — вимова, яку почуєте часто в деяких околицях Галичини, і зокрема у Львові, але ж бо вони і не тверді! Що ми мякости не зазначуємо в письмі, це — інша справа, це справа — правопису, а не — ортоeпiї. А в нас ці речі часто сплутують, і виходить — неукраїнська вимова. Та це ми залишаємо на боці. Вже хочби тому, що про це треба б окремо писати. Бо ж цей гріх загальний. Його допускаються не тільки артисти сцени, а і співаки, і взагалі інтеліґенти, що беруться говорити "grossukrainisch'', yживають остентативно дієйменника на -ть (ходить, робить), що друге слово в них "зараз" = тепер і т. д. (все це зібране з уст одного "молодця", що недавно вернувся зі Сходу...). Тут потрібна школа, потрібно пройти курс української літературної ортоепії, звичайно, воно не завадило б пройти такий курс нашим артистам, навіть таким, що "на театрі зуби свої зїли", таким, що в ньому й постарілися... Але покищо в нас такої школи нема, і коли вона буде, святий знає... Та, може, це пересічного слухача не так уже вражає, як вражає його саме — слово, лексика і фраза... Не треба забувати, що театр це теж до деякої міри школа мови, що зачуте в театрі передасться громаді і згодом стає власністю того, що це, чи те слово почув у театрі.
Адже ж вислови з побутових пєс Кропивницького, Мирного, Старицького, Тобілевича ставали в Галичині власністю громади, а мова Старицького в його "Марусі Богуславці" львівського театру — така розкішна, гарна, чиста — вона переходить в щоденний ужиток на наших очах! А тимчасом у нашому львівському театрі — мовна справа стоїть не на належній височині. Найгірше — з мовою перекладів комедій, чи опереток. Бо ж опери, які йдуть у львівському театрі, пройшли крізь руки і добрих перекладачів, і добрих редакторів. Хоч, і там бувають русицизми, "большевизми" — але є їх розмірно небагато. А в перекладних пєсах — горе! І "Циганський барон", і "Жайворонок", — мають якусь таку мішанину "старого" з "новим" (щодо мови), що слухач просто здригається від непорозуміння. Ми поважаємо дуже всякі традиції, але ж у справах мови треба до традицій ставитися критично. Хоч як ми шануємо память Великого нашого діяча Євгена Олесницького, хоч як колись його переклад "Циганського барона" нам усім подобався — то таки й навіть "у вийнятках" не можна вже ним користуватися. За большевицьких часів грали у Львові "Циганського барона" за новим, гарним перекладом. Доволі було його вигладити, повикидати всі "большевизми" і все було б гаразд. А то зроблено "контамінацію", і людина, що ставиться з повагою до культури слова, що стежить за тенденціями в розвитку української літературної мови — дуже страждає від того легкого розуміння такої важної речі, як мова сцени! Такої самої "контамінації" зазнав Молієровий "Скупар" і наслідки її такі, що одна частина артистів на батька викає, друга — тикає, що раз фрази "по тамтешньому" в роді: "ще чого доброго!" то знову "по тутешньому". Та вже найгірше вийшло із "Схопленням сабінянок"... Перекладач дав свій переклад (досить "старосвітський") виправити, актори одні завчили старий його текст, другі — виправлений, і бідний редактор, що поробив поправки в перекладі слухаючи всієї цієї мовної саламахи, крутився ввесь час, як муха в окропі, соромлячись і за переклад і за т. зв. українську мову акторів. Такого недбальства в інших на родів уявити собі не можна. І яка ж від того шкода — театр же був переповнений!
Не надто добре справа з культурою мови виходила в наддніпрянських театрах. Не надто добре — бо ж чули ми й у Львові і житомирських артистів і київських. Кажуть, що давніше було воно з цього погляду краще. А тепер стало гірше, — відомо, чому: був же тут великий натиск на українську мову, і ось не тільки в театрі. Але ж у Львові, та ще й тепер...
Ні! Треба поважно над цією справою задуматися, легковажити собі її ніяк не можна. Треба щоб і в нас як воно буває скрізь і театр занявся культурою слова, щоб і в над, як і в інших народів, із дощок сцени лунала гарна, чиста, правильна літературна мова, і в вислові, і у висловах, в будові фраз, і в будові речень! Бо ж так, як воно в нас тепер, то — чисте горе...
[Краківські вісті]
05.04.1942