«Ціль свободи є робити добро»

Про квітневу презентацію книги «Три дороги. Бесіди Блаженнішого Любомира Гузара з журналістами»* вже йшлося в ЗМІ. Здебільшого це були короткі інформаційні повідомлення. Про що ж говорив у київській книгарні «Є» Блаженніший Любомир Гузар, архиєпископ-емерит УГКЦ?

Про свободу як можливість творити добро

Це мене болить, що я прогавив дуже багато можливостей щось зробити доброго. Я не робив багато дуже зла, якось старався це оминати. Але не робив достатньо добра. Коли я сьогодні оглядаюсь на своє минуле, то думаю: я міг це зробити, я міг те зробити. Одним словом, я не використав до тої міри, до якої треба було, можливості творити добро. І мене то болить, щиро вам кажу. Мені прикро. Дозвольте, я звернуся до тої практики, яка називається сповідь. Люди приходять до церкви, до душпастиря і йому переказують свої гріхи. Що вони зробили поганого. Дуже мало людей, на жаль, звертає увагу на те, що не робити добра — то до певної міри є… не скажу робити зло, але майже-майже. Мені здається, треба на це звернути увагу. Люди думають, що коли вони не роблять зла, нікого не кривдять свідомо, стараються бути добрими членами своєї сім’ї, родини, громади, що вони досконалі. Треба себе запитати: «А чи я зробив стільки добра, скільки я міг зробити?». Бо ми маємо цю можливість. І це властиво є в нашій природі — ота свобода робити добро. Ми не є свобідні робити зло. Ми можемо робити зло, бо ми є свобідні, вільні. Але це не є ціль свободи. Ціль свободи є робити добро. Але треба щиро старатися робити того добра якнайбільше можливо для всіх, з ким ми зустрічаємось.

Про УГКЦ

Церква наша багато років, багато десятиліть була переслідувана, отже, не могла розвивати своєї зовнішньої діяльності, не мала нагоди мати школи чи навіть парохії, не мала нагоди мати свою пресу і так далі. Під цим оглядом, мені здається, від хвилини, коли настала свобода, Церква зробила великі кроки вперед. Є організація, є дуже серйозні заходи на різному рівні: на рівні парохіяльному, на рівні єпархіяльному, щоби Церква розвивала свою діяльність. Це є зовнішнє. Воно є важливе. Не можна легковажити цим аспектом Церкви. Церква мусить бути діяльна для громади, для суспільства. Але Церква по своїй суті є духовна установа, отже, її життя, її розвиток треба оцінювати по внутрішніх параметрах. Мені здається, що робимо добрі кроки вперед. Я дуже часте вживаю таке порівняння, щоби це проілюструвати. Коли підете в наші громади, де б вони не були, по цілій Україні, в неділю в наших греко-католицьких церквах багато народу. Багато народу, який молиться. І старших, і молодих немало. Одним словом, вони респектують день Божий — неділю. Моляться. Приходять до церкви, приходять до Бога… Але перед нами питання: а від понеділка до суботи наскільки ми живемо Божою наукою, Божою благодаттю?

Ось тепер в нашій Церкві є така ініціатива дуже важлива, щоби піднести якість життя парохії. Парохія — це є людська громада. Це є родини, це є старші, молодші і діти, це є здорові і хворі, багаті і бідні… Одним словом, це є спільнота. І тепер Церква таке завдання ставить собі: як оцю громаду зробити якнайбільш духовною, християнською? Що треба, щоби кожний член тієї громади кожну пайку, кожну частину для добра загалу цілої громади робив? Це є такий проект, який почався кілька років тому і ще буде тривати. Але це не є щось, що от сказали, рішили — і вже все є готове. Далеко ні!

Про корупцію і гріхи минувшини

За нами часи переслідування, але також за нами часи дуже прикрі, коли людей вчили не шанувати Бога, не вірити в нього, не жити за його наукою. І тепер ми, християни, не можемо сказати, що ми не заразилися, або я скажу інакше, що ми не зранені тою безбожною наукою. Ми нарікаємо на багато недоліків в нашій суспільності, в нашому народі. Один примір — корупція. Це є недуга, духовна недуга. Це є злодійство. Але воно є, і воно чомусь не зникає так легко. Чому? Бо ще замало ми втягнули Божого Духа в себе, ще замало ми почуваємо потребу справедливости супроти всіх довкруги нас. Тільки тоді, коли ми направду будемо цілковито переконані, духовно переконані, що це є лихо і що його треба утікати, як кожного гріха, щойно тоді ми справді нашу громаду, наш нарід вилікуємо із тої жахливої недуги. Але це все вимагає часу. Я думаю, що Церква старається у різні способи переконувати і наставляти людей, заохочувати своїх вірних, щоби вони не спокушувалися корупцією. Щоби вони чесно, гідно, сумлінно виконували свої обов’язки, кожному віддали те, що йому належиться, не присвоювали собі чи не вимагали від людей то, що їм не належить. Коли ми осягнемо це вповні, тоді скажем: ми щось осягнули. Мені здається, що ми є по дорозі. По дорозі видно вже певні знаки, що йдемо вперед. Що управляємося, що лікуємося з тих гріхів минувшини. І це, можна сказати, внутрішньо, духовно Церква розвивається. Подібне можна сказати про почуття довір’я людини до людини, про почуття відповідальності за себе і за других. Якщо бракує цього довір’я і почуття відповідальності — це є велике лихо для спільноти.

Про ставлення до грошей

За нами знову ж минуле, в якому гроші, майно було джерелом безпеки. Хто мав гроші, міг себе викупити з багатьох клопотів. Ми цього є свідками ще сьогодні. Чому є так багато людей, що прагнуть мати гроші, бути багачами, бути олігархами? І їм здається, що раз вони вже мають такі посідання, то їм все можна. На жаль, до великої міри багатим людям дуже багато в нас можна. Їх рідко карають за те, що вони зашвидко їдуть, і тим подібне. Багато таких промахів, де гроші говорять. Мусимо старатися людей переконати, що не в посіданні грошей чи взагалі майна полягає щастя людини, але що щастя людини полягає у внутрішньому задоволенні, що, так скажу, коли сумління не оскаржує, коли сумління те, що ми робимо, притакує, що в тому радше полягає внутрішній спокій і внутрішнє щастя. Тут, бачите, можна теоризувати, можна це дуже гарно написати, пояснити. Дуже логічно все є, але не переконливо. Люди скажуть: «Ви так дуже гарно сказали, але я би так хотів мати багато грошей». Ми, здається, тут мусимо чогось іншого вжити. Хто при Божій помочі має ту здібність, чи пережив, чи є переконаний, що є щось інше, що робить людину щасливою, а не гроші, своїм приміром мусить послужити ближнім. Щоби люди сказали: «От чоловік заробляє, якісь там має доходи, забезпечує свою родину, але поводиться дуже чесно, нормально, і від нього променює щастя. Відчується задоволення. Його сумління його не гризе». Одним словом, мені здається, що тут не філософія, не теоретичне пояснення, але живий приклад людей, які не маючи великих посідань, не стараючись усе своє життя віддати за гроші, почуваються щасливими. Це переконує людей, бо це є наочний доказ, це не є теорія.

При королівськім дворі у Франції був такий славний проповідник Босфе. Він проповідував на кожному похороні і всім казав: «А що він зі собою взяв на другий світ? Що сталося з тим, що він нагромадив?». Це  сильний арґумент, але люди не дуже радо думають про смерть. А особливо молодші: «Е, то нам ще не час. Було би добре мати гроші, а тоді вже вмремо… Коли ми вже нажилися». Розходиться про те, щоби живим приміром показати їм, що нормальна людина в силі віку може бути задоволена, щаслива з обмеженими посілостями, але з чистим сумлінням. Це можна доказати тільки приміром. І мені здається, той, хто це зрозумів, повинен не для показухи, але щиро себе так поводити, щоби ті, хто довкруги, а головно діти, юнацтво, молоді щоби це бачили і переконувались, що так воно є.

Про красу і простоту

Простота, я би сказав, полягає в високій духовній культурі. Бути людиною, бути собою — то не треба вдавати, не треба видумувати Бог зна що, мати купу золотих перстенів, дуже елеґантний одяг і так далі.

Що людину, властиво, робить щасливою? Я приведу примір з ділянки мистецтва. Дуже багато людей думає, що щось може бути гарним тільки коли воно є зроблене з дуже дорогоцінних матеріалів: золото, срібло, мармури і тим подібне… Навіть коли будують церкви, так думають: «Мусимо ж взяти якнайдорожчі матеріали». Але краса не полягає в тому. Краса — це є щось з духовного. Краса може бути з дуже простих складників. Вона полягає в іншому рівні вартостей. Образ Рембрандта, чи Пікассо, чи іншого не мусить бути не знати з якого матеріалу. Їхня краса і їхня вартість є у тих вартостях духовних, які мистець вложив в них дуже простенькими засобами. Хата може бути прекрасна з дуже простими меблями. Людина є прекрасна, коли не старається зробити себе важливою матеріяльними речами, але духовними цінностями. Людина справді проста.

Дозвольте ще один примір з ділянки науки. Дуже великі науковці, науковці світової слави звичайно є дуже приступні, прості люди. Такий, хто мало ще знає, але хоче вдавати дуже мудрого, то він вдає, він є дуже скомплікований, він не є простий. Натомість людина, яка справді має величезне знання, вона, звичайно, є дуже-дуже проста. Дуже нескомплікована в своїх відношеннях до других людей.

Про суть православ’я

Я вже це питання ставив не одній особі. А що таке православ’я? Бачите, якщо православ’я є інше слово на християнство — я згідний. Без християнства, без такого православ’я Україна неможлива. Якщо православ’я хтось уважає тільки як конфесійну приналежність — то є дуже дискусійне. Я забув, як називався той російський князь… Уваров, здається. Він вважав православ’я як одну з таких точок, елементів розпізнання правдивого росіянина. Значить, то є цілком людське, не духовне пояснення того, що є православ’я. Якщо під православ’ям ми розуміємо християнство в повноті своїй, тоді я думаю, що без такого справді не повинна бути Україна. Але якщо йдеться про приналежність конфесійну, то такого поняття православ’я можемо легко позбуватися. Я також себе уважаю православним під тим оглядом. Що це значить? Не конфесійно, я греко-католик. Наша літургія каже: що значить православний? Це той, хто славить Бога, хто живе Богом. Або щонайменше старається жити Богом. Це для мене є суть православ’я.

Про мову богослужіння

Церква — то є як мама. І Церква говорить мовою народу. Церква може говорити різними мовами відповідно до потреби людини. Але, залежно які люди є присутні в церкві, до них треба звертатись тою мовою, яку вони розуміють. Але назагал Церква є, як мама, яка дбає за нарід, яка живе тими ідеалами, тими ціхами, прикметами того народу, в якім вона знаходиться. В Україні українська, в Росії російська, в Японії японська і так далі. Мені здається, що тут треба зрозуміти природу Церкви. Церква — це є та, яка старається бути тим, чим є народ. Якщо вона є близька до народу, якщо вона живе потребами цього народу, то вона старається бути під кожним оглядом, включно з мовою, бути близько до того народу.

Про способи розпізнання добра

Є щонайменше три способи, як пізнавати, що є добро. Найлегший, найкращий спосіб — це є прийняти Божу науку. Хто мав щастя бути осяяним Божою наукою — чи через батьків, чи при інших обставинах — це людина, якій дуже легко зрозуміти, бо їй вже це дається від Господа, що є добро. Але не всі мають таке щастя. Є два інших способи, як розпізнавати, що є добро. Один спосіб — це є філософія. Ще далеко до народження Ісуса Христа грецькі філософи, такі як Сократ, Платон, Арістотель та інші, старалися при помочі людського розуму пізнавати, що направду є добро. А їхня мотивація була дуже проста. Вони мали великих людей, великих письменників, великих полководців, великих державних мужів, і вони ставили собі питання: чи можна дітей тих людей навчити добра? І вони це старалися зробити при помочі філософії, при помочі розуму людського. І треба подивляти, як вони далеко зайшли. Климентій Олександрійський висловився так: «Грецька філософія — це є дар того народу для християнства». Одним словом, що вони підготовили ґрунт для розповсюдження християнства. Одним словом, це є людський спосіб, але дуже-дуже добрий спосіб, хоча не так задовільний, як релігія. А третій спосіб пізнати добро — це є слухати своє сумління. Сумління — це є Божий дар, який кожна людина одержує, тільки треба того сумління слухати. Дуже багато людей стараються прямо забити своє сумління в різні способи. Стараються, щоби не чути голосу сумління. Хоча кожна людина цей дар має. Хто слухає, хто прислухується отому внутрішньому голосові, який нам каже, чи робимо добре, чи не робимо добре, — також може в той спосіб пізнати, як повинно поводитись супроти себе, супроти ближніх і так дальше. Людина може бути доброю, маючи, крім релігії, ті два інші засоби. Хоча вони мають свої певні труднощі, бо можна помилитись щодо філософії, можна не прислухатись належно до сумління. Але найкраще, коли ми йдемо за Божою наукою, яка дуже виразно каже, що і як ми повинні робити.

Про скромність щиру і напоказ

Скромним треба бути в серці. Тоді людина не застановляється: ага, а як я покажу свою скромність? Скромною людина має бути природно. Я вам дам примір. Я мав нагоду бути гостем племінника митрополита Шептицького у Варшаві. Мене запросили до них зайти, і я трохи хвилювався: як то зайти до дому таких… Знаєте, все ж таки графи! Знаєте, такі люди, ніби шляхта. Що там? Як я буду між ними почуватися? Я прийшов і був здивований, як я добре в них почувався! Все так гарно йшло, і ота розмова, і той прийом — так було все природно. Я був прямо захоплений. І коли я кілька тижнів після того мав нагоду зустріти дуже славного професора і оповідаю йому свої вражіння, а він каже: «То цілком природно. Вони не мусять вдавати, що вони пани — вони є панами». Скромність — це є щось, що є в серці. Якщо людина є скромна, то це є цілком природно, без найменшої показухи. Там нема нічого штучного.

Дуже мало багатих людей вміють бути багатими. Бо можна бути багатим і скромним. Багатство — це не є гріх. Багатство — це не є прокляття. Багатство є природним для того, хто в чесний спосіб його здобув. Але треба вміти бути багатим. Як сказано в Святому Письмі: «Блаженні убогі духом». Оце є секрет.

Записав Олекса ВІКТОРЧАК

*Книжку можна придбати в мережі книгарень «Є» і в храмах УГКЦ.