В лютому у фойє Львівської філармонії відбулось урочисте відкриття пам’ятної таблиці видатному українському композитору Василю Барвінському. У 1940-х роках він очолював Український музичний інститут, від 1939 року – державну консерваторію, що, як відомо, містилась тоді у будинку нинішньої філармонії. Творчий і наполегливий. Надзвичайно інтелігентний і відданий роботі. Саме там, у подвір’ї філармонії, були спалені всі його твори. Більшого покарання і трагедії для митця важко придумати… тим більше, що уся діяльність Василя Барвінського була спрямована на підвищення рівня музичної освіти, розквіт української музики, активізацію концертного життя у передвоєнному Львові. Попри те, що в місті є нині вулиця Барвінських, попри те, що його твори звучать на концертних сценах , на думку багатьох музикантів, особа композитора заслуговує на значно більшу увагу.
Про те, як можна гідно вшановувати Василя Барвінського – розмова з доктором мистецтвознавства Стефанією Павлишин.
Стефанія Павлишин: Спершу я би хотіла підняти справу родини Барвінських. Батько композитора – Олександр Барвінський. Педагог, радник, парламентський діяч, політик. Його брат Володимир (помер у тридцять років) приятелював з Франком, був при створенні і навіть брав участь у створенні газети «Діло», яка існувала до 1939-го року безупинно. Він тут віча українські збирав. Франко на його смерть написав вірш, який починався із слів «Ще одного радника нам не стало…». Осип Барвінський, брат Олександра, писав драми, які виконувалися тоді на сцені. А сином Олександра був, власне, Василь Барвінський.
– Вулиця, на якій жив Василь Барвінський, названа на честь родини.
– Дуже жаль, що у тому будинку: а це скромна вілла, яку він будував за свої власні гроші, немає музею. Там, (у цьому будинку – С.І.) є салон, у якому Лисенко, коли перебував у Львові на святкуванні свого ювілею, слухав п’ятнадцятилітнього Барвінського і сказав, що він мусить іти далі шляхом музики. Там бувала Леся Українка. Там бував Митрополит Андрей Шептицький. Словом, то є історичне місце. Ми старалися і дещо вдалося зробити ще з Яремою Якуб’яком, якого вже немає між нами… На фасаді будинку пам’яткова таблиця. Її зафундував фортепіанний дует з Канади – Люба та Іреней Жук. (Таблицю роботи скульптора Володимира Одрехівського на будинку № 5 по вулиці Барвінських було встановлено 1991 р. – С.І.). А далі що?
Василь Барвінський прожив 85 років і віддав життя нашій музиці. Нашій освіті. Якщо би він залишився у Празі, (а там він закінчував студії), то, напевно, мав би вже відомість європейську. Тому що він був піаністом першорядним. Виступав не тільки у Празі, а також – у Відні. Керував хорами, публікувався у пресі. Але головне для нього – то була композиторська творчість. Оті прелюдії, що їх так всі люблять і за кордоном дивуються: які чудові твори!!! А Барвінський їх написав у віці двадцяти років як студентські вправи. А що би було далі? Він почав творити камерний репертуар для нас. Два Тріо. Квартети. Квінтет. Чудовий Секстет. Але у 1915-му році Барвінського викликали до Львова. Тоді директором Музичного інституту ім. Лисенка був С. Людкевич, а оскільки він був офіцером, його взяли на фронт. Барвінський, хоч і вагався, але повернувся до Львова. 33 роки він тут був на чолі музичного життя. І не тільки через те, що керував Музичним інститутом ім. Лисенка, який мав свої філії у всіх містах і містечках Галичини. Як то підносило рівень наших дітей, нашої молоді! Уявіть собі: це не сьогоднішня консерваторія чи музична академія. Тоді був директор, секретарка і сторож. Все. Директор мав бути на роботі увесь час. Ніяких «годин прийому». Він не міг писати. Свій фортепіанний концерт писав двадцять років – від 1917 до 1937-го. Не мав коли. Навіть влітку, де б не відпочивав, все був потрібний. Барвінський був і піаністом виступаючим, і диригентом, і музикознавцем, який багато писав. Словом – організатором музичного життя.
На вулиці Барвінських
– Потім прийшли «визволителі»….
– Василя Барвінсього арештували у січні 1948-го року. То не був суд, то були відкриті партійні збори. Страшний час. Людей вивозили, садили по тюрмах. Люди боялися. Але все-таки знайшлися такі, які ризикували усім. Слова С. Людкевича можна було би навести, І. Гриневецького. Навіть була студентка єврейської національності, її підсунули йому (Барвінському – С.І.) у клас, щоб вона на нього доносила. Натомість вона сказала: «Я подібної шляхетної людини не бачила». До речі, її також виключили. Вона потім поїхала до Ленінграду. А Барвінський, замість святкувати шістдесятиліття, поїхав на 10 років у табори… Але найбільша трагедія – те, що спалили його рукописи. Все, що було – спалили. Хоча у таких випадках рукописи віддавались у спецфонд, а тут – все спалили. Були свідки, які бачили, як це все горіло. Є такий документ «Дозволяю знищити мої рукописи», але його примусили це написати…
Коли Барвінський повернувся із Сибіру, він не вірив, що всі його твори спалені. Для творчої людини – це більша трагедія, ніж втрата життя… Коли зрозумів, що нічого немає, а ходив він навіть у рукописний відділ, то почав відновлювати. Ми відшукали дещо. Вдалося і з-за кордону дістати. Мало бракує. Але, на жаль, немає тих кращих творів. Наприклад, кращого з тих двох Тріо. Воно було вислане до друку до Москви і пропало. Я думаю, що, оскільки його виконували, то воно ще десь має бути... А свій кращий твір – Секстет – Барвінський повністю відтворив з пам’яті. Лишалося одинадцять тактів, коли він помер. Закінчив Людкевич. Секстет часто виконується.
Стефанія Павлишин на відкритті дошки Барвінському
– Місія нащадків – пам’ять і вшанування. Але, як то кажуть, не словом, а ділом.
– Люди відзиваються. Ми маємо музичну школу, названу його ім’ям у Івано-Франківську, також у Тернополі. Дрогобич звернувся, що хочуть назвати іменем Барвінського музичне училище. Тоді ще в управлінні культури сперечалися: «А чого то в Дрогобичі? То має бути у Львові». Там – назвали. Там його вшановують всяко. А тут? Школа імені Крушельницької названа так випадково. Я пригадую розмови з Кос-Анатольським. він казав: «Знаєте, можуть назвати хтозна яким іменем. Якщо не якого генерала, то може бути, наприклад, Кабалевського. З трудом дозволили дати ім’я Крушельницької. Вона також за кордоном задовго була… Але вона ніколи дітей не вчила. Тому я завжди, коли тільки можу, говорю на цю тему. Школі треба надати ім’я Василя Барвінського.
– У справі перейменування можна згадати, як у 2000-му, з нагоди святкування 100- річчя Львівської опери, її перейменували – на театр імені Соломії Крушельницької.
– До мене у тій справі звертався директор Опери Тадей Едер. Як це зробити? І я кажу: «Завжди повторюю, Франко є вшанований, як ніхто! Тому що на світі ніде іменем письменника не називають міста, у Львові – подивіться: є вулиця, є площа, є музей. На всіх будинках, де він мешкав, є таблиці. Але якщо дві культурні установи в одному місті називаються однаково – значить, що ми не маємо нікого більше. Франко навіть не любив аж так дуже оперу.. . Значить, просто треба перейменувати». Т. Едер навіть звертався до Президента. І хоча на банкноті у 20 гривень – з одного боку зображена Львівська Опера, а з другого – Франко, театр таки вдалося перейменувати. Є музей Соломії Крушельницької, тепер ще й Опера носить її ім’я. А школі треба дати ім’я Барвінського. Але у випадку школи – колектив або байдужий, або виступає проти. Незрозуміло. Видно, не знають його заслуг, його творчості, його біографії. Не можу зрозуміти, в чому тут справа. То ж є колосальна несправедливість. І то дуже просто зробити. Але чи то вдасться зробити? Не знаю, але маю надію. Тому що навіщо так самовіддано працювати для своєї країни, для свого народу, якщо цього зовсім не оцінять. Барвінський, до речі, був першим директором школи, бо її створили при консерваторії для підготовки кадрів. Ну, будемо мати надію. Вдасться?
PS. Хочеться, безумовно, вірити, що вдасться. Напевно, у дискусіях знайдеться мудре вирішення цього питання. А справа музикантів – це і надалі своєї діяльністю і виконанням популяризувати творчість талановитого композитора Василя Барвінського. Зрештою, з нагоди відкриття пам’ятної дошки роботи молодого скульптора Лариси Романюк у філармонії звучала музика композитора. Симфонічним оркестром оперної студії ЛНМА ім. Лисенка диригував Богдан Дашак. Виконали Фортепіанний концерт (солістка – Засл. арт. України Оксана Рапіта), який композитор через свою активну музично-громадську діяльність писав впродовж 20-ти років, і Віолончельний концерт (соліст – Тарас Менцінський). Цей твір, попри заборону, Барвінський писав у Сибіру, у таборі...
Концерт з нагоди відкриття пам'ятної дошки
30.03.2017