У. С. С. на Волинї.

Культурна праця серед волинських Українцїв.

Ідея просвітної працї між народом на Волинї зродила ся серед стрілецтва в хвилї, коли союзні армії лїтом 1915 р. посувалися в побіднім походї чим-раз дальше на північ. Вже в липни згаданого року четар У. С. С. Микола Саєвич старав ся виробити дозвіл на приїзд на Волинь. В тій справі віднїс ся він до команданта Сїчового Коша д-pa Н. Гірняка та отамана д-ра М. Волошина з просьбою звернути ся до наших репрезентаційних тїл по виробленє відповідного дозволу та оперти його на подібнім дозволї Поляків для Королївства.

Врешті дозвіл прийшов. Дозволено виїхати на Волинь лиш тром стрільцям. Дня 26. сїчня 1916 р. виїхали на Волинь з Сїчового Коша в характері комісарів сотник Дмитро Вітебський, який мав осїсти в Ковлї, чет. Михайло Гаврилко з осїдком в Луцку і чет. Микола Саєвич в Володимирі Волинськім. Послїдний прибув до Володимира дня 10. лютого, задержавши при собі для особистої охорони (після інструкції) двох стрільцїв: Антона Кузьмича і Івана Романкова.

Тяжкі хвилї прийшло ся переживати комісаріятови з перших початках дїяльности. Нераз приходилось вислухати, що про істнованя иншого народу на тій землї крім Поляків, Росіян та Жидів приходить ся їм з здивованєм перший раз почути. В самім Володимирі було вже від двох місяцїв двох галицьких Українцїв, а то д-р Осип Пеленський та посадник міста надпор. Гнат Мартинець, які дїлом і словом підпирали комісаріят при кождій нагодї. За їх інїціятивою заснував ся в Володимирі шкільний комітет, котрого головою вибрано горожанина Евгена Черановського, безперечно найдїяльнїйшого тутешного Українця, який внїс тодї як-раз поданє до окружної команди, підписане понад 300 мешканцями Володимира, з просьбою о дозвіл на отворенє чотиро-клясової народної школи з українською викладовою мовою.

Зараз першого дня по прибутю так роздїлено працю в комісаріятї, що четар враз з одним зі згаданих придїлених обїздив околицю Володимира, а другий лишав ся в самім містї в цїли полагодженя канцелярійних справ комісаріяту на місци.

Вже 12 лютого вибрав ся четар враз з тов. Кузьмичем в північні околицї Володимира, а то: до Любовня, Куснища та Головна, а в протягу лютого й марта обїхав полуднево-західну часть округа, звідуючи Будяничі, Лїшню, Жарки, Бискупичі й Руснів, західну часть по Устилуг і полудневу, як Затурцї, Войницю, Бубнів, Блудів, Свинюхи і т. д., висилаючи що декади як найточнїйші звіти зі своїх спостережень та дїяльности. Комісарі мали точно інструкцією означену форму, після якої мають виконувати свою задачу. Комісар мав обїздити поодинокі села, зголошувати ся в громадї до старости (війта), пояснити саму цїль прибутя, а сей знов подати се в селї людям до відома з тим, що хто хоче вступити до У. С. С., має зголосити ся до комісаря, який в тій цїли до того села приїхав. Про віча і сходини, де могли б бути порушені наші справи, не було з початку й бесїди, — було се строго заборонене інструкцією. Що серед таких обставин не можна було числити на великі успіхи, се ясне. Свідомих людий, кромі кількох в Володимирі та в околицї, з якими комісаріят увійшов сейчас в тїсні зносини, не було майже нїяких. Більша половина населеня, і то заможнїйша, виїхала, а та, що лишила ся, представляла матеріяльно й духoвo прибиту масу, яка до чужих людий відносила ся з початку з повним недовірєм та цїлком зрозумілою резервою. Не вразило се однак тих перших трудівників, бо, як читаємо в записках, "надїя, що сповнимо велику місію, що перші з стрілецького брацтва станемо апостолами української ідеї на недавно освободженій землї" — додавала їм сили й охоти. Таки зараз прийшли вони до переконаня, що тільки просвітною працею дасть ся тут осягнути який-такий успіх без огляду на сам вислїд війни. Передовсїм звернено увагу на школи. Користаючи з приказу Команди армії з дня 16. марта 1916 кв. 31. точка 9, яким заохочувано офіцирів армії до закладаня в окупованих краях шкіл, в котрих дїтвора могла би набрати примітивних відомостий (систематична наука була виключена) — звернено акцію комісаріяту передовсїм в ту сторону. Справа одначе була не легка. Щоби повести сю роботу як слїд, треба було передовсїм зробити істнованє комісаріяту незалежним від инших його задач. Аж тодї можна-би було зужити всї сили на пляново поведену просвітну працю. В тім напрямі пороблено отже звіти до відповідних інстанцій, а надто звернув ся комісаріят до З. У. Р., Союза В. У. та Боєвої Управи по інтервенцію в тій справі у компетентних властий.

[Дїло, 28.03.1917]

Приготовляючи ґрунт для просвітної праці, треба було передовсїм вікорінити поширену між населенєм думку, що на тій землї буде Польща. Думка була о стільки оправдана, що урядованє з мужиком відбувало ся виключно в польській мові. Стрічало cя тодї з такими закидами, що се за освободженє, коли освободивши ся з під одного ярма, прийдеть ся тягнути друге, й то, хто знає, чи не гірше. Пізнїйше прилученє Холмщини до Польського Королївства було великою перепоною в дементованю тих фальшивих вістий. Розговори на того рода теми відбували ся на т. зв. "сходинах", які уряджувало ся по селах від половини марта, себ-то від часу, коли власть висказала ся в письмі до кoмісaріяту дуже прихильно про його роботу та облекшила в дечім форму тої роботи.

"Схід" скликували в громадї староста на просьбу четаря, а коли зібрали ся вже люди, — було се в селї, де в комісаріяту ще нїхто не заходив, — знаючи психольоґію населення і його страх перед мундуром, зазначувало ся передовсім, що ми не прийшли анї нїчого забирати, aнї жадних тягарів накладати, а прийшли поспитати, як їм живеть ся, чого собі бажають, в думцї, помогти їм як вже не дїлом, то хоч добрим словом. Опісля звертав ся референт (чи як би його назвати), а були ними д-р Осип Пеленський, тов. Кузьмич та в части тов. Романків, до котрого-небудь з присутних селян з питанєм:

"Хто ви такі є? " — на що майже кождий давав відповідь:

"Православний".

"А може себе ще як називаєте?"

"Нї, нїяк більше".

"А може ви чули, як вас другі називають?"

"Та кажуть: мужики хахли", а часом вирве ся з гpoмaди якийсь голос:

"Нас також Малоросами називають".

Про назву Українцїв нїхто майже не знав, з виїмком деяких свідомійших, що їздили в Київ або инші надднїпрянські околицї.

"А якою мовою говорите?"

"По просту — по мужицьки", а дехто додасть:

"По малоросійськи".

"А як то по малоросійськи, або в Росії є ще яка инша мова?"

"Так, там в глибокій Росії, як в Москві кажуть, що говорять инакше, по твердоруськи. Тих називають у нас кацапами".

"А є такі кацапи тут між вами?"

"Та де там, тут їх нема".

Се один зі способів, яким зачинало ся близшу розмову. Спосіб сей припав менї найбільше до вподоби, а цїкавий він тим, що наpід тут цїлком свідомо, тілько неґативним способом заперечує, що не належить до тих, які говорять по твердоруськи, зазначує свою національну окремішність.

Тепер приступав референт до приступного викладу про ріжницю тих мов і назв з закінченєм: "Отже ся малopyськa мова нaзиваєть cя властиво українською, а ті люди, що говорять тою мовою, називають ся Українцями". Відтак зачислювано всї ґубернії і краї, де мешкають ті люди, що говорять по українськи, згадувано про положенє українського народу в Росії в протиставленє до положеня в Австрії, про світлу його минувшину, колишних могучих князів, а з'осібна про славне князївство Володимирське. Згадувано дальше про теперішні змаганя нашого народу та стрілецьку орґанїзацію, її цїль і значінє.

На закінченє звертало ся увагу на воєнну ситуацію, наводило ся людий на причини, чому Pоciя, мимo ceгo, що poзпopяджає такими масами, не може ocягнути успіхів. Підносимо ся як-раз темноту мас та цїлковитий брак освіти, замічаючи, що не тільки сама фізична сила, але передовсїм poзум, інтелїґенція, які можна набути просвітою, а ту знов наукою, а найлекша й найуспішнїйша знов дорога до науки се — школа. Тепер звертає ся референт до присутних з запитом, чи вони не хотїли-би такої школи і чи коли вже самі не могли просвіщати ся, то чи не хотїли-б дати змоги бодай своїм дїтям вчити ся на рідній мові. Maйже всюди годили ся люди дуже радо на заснованє такої школи, вибирано сейчас шкільний комітет та підписувано поданя о дозвіл на отворенє школи. При тій нагодї просили о присиланє їм православних священиків, яких брак вони до нинї ще відчувають.

На відхідній роздавано між присутних привезені зі собою часописи, як "Дїло", "Свободу", "Громадський Голос", а дальше брошури та популярні книжочки, як: "Що треба знати кождому Українцеви", "Про давні часи на Українї", "Про житє Тараса Шевченка", "Русь Україна й Московщина" та инші, а треба додати, що тутешне населенє до книжки дуже цікаве й радо її читає.

[Дїло, 29.03.1917]

Сим і подібними способами вела ся початкуюча, освідомляюча праця серед населеня Володимирського округа, який згодом майже весь, у всїх його закутинах обїхано. Крім ceгo стaрав ся комісаріят всїми силами облекшити долю населеня, зосібна евакуованих, роблячи на підставі своїх спостережень відповідні представленя до Начальної Команди Армії, яка многі з них, як справи реквізицій та достави коний до весняних робіт, полагодила дуже прихильна. Робота пішла ще живійшим темпом, коли з початком мая прибуло до помочи комісаріяту вісьмох нових стрільцїв, яких вислала на Волинь Команда Запасного Куріня в порозуміню з корпусною командою.

В тім то часї відбуло ся святочне отворенє чотироклясової народної школи в Володимирі, яка вже під той час на добре розвинула ся, до чого немало причинив ся і комісаріят.

Свідчить про се між ин. лист до комісаріяту, написаний (трохи пізнїйше) управителькою сеї школи п. С. Сидоровичівною, в якім сказано: "Нехай менї, що стояла найблизше шкільної дїтвори, що мала змогу пізнати її почуваня, вільно буде її іменем зложити Вам сею дорогою щиру подяку — як щире серденько дитини, за Ваші ревні стараня коло Рідної Школи. Ви були першими воскресителями рідного слова і будівничими рідної школи на волинській Українї."

При тій школї відчинив комісаріят курс для тутешних Українцїв учителїв, яких вдало ся тут відшукати; вони мали тут пізнати ся з методою веденя науки української мови в наших народних школах. Комісаріят удержував їх підчас курсу з своїх власних фондів з тим, що по скінченю курсу мали вони обняти платні посади учителїв в ново зорґанїзованих школах комісаріяту. Деякі з них учать дїйсно й до тепер та вивязують ся з своєї задачі вповнї вдоволяючо.

В міру, як зросло число придїлених стрільцїв, зросла рівночасно й праця комісаріяту, яку зачало ся вести чим раз інтензивнїйше. Само освідомленє викладами та рефератами не вистарчало — комісаріят стремів до позитивних вислїдїв. За його інїціятивою внесено тодї вже до окружної команди яких 25 подань о дозвіл на отворенє шкіл, а в сїмох громадах розпочало ся вже систематичну науку, де вчили по части спроваджені сили з Галичини, по части тутешні учителї Українцї і придїлені У. С. С. Через надходячі воєнні подїї не можна було спровадити більше сил з Галичини, а тим самим і розпочати науку в зорґанїзованих вже школах. Все-таки підготовлювано чим раз то нові школи так, що не було вже й села, де би справа школи не була ще порішеною. Стрільцї ставали на скрізь популярними особами; були днї, коли двері комісаріяту не замикали ся. Заходили сюда люди зі всїх кінцїв округи, бо пішла чутка, що тут є свої люди, що вміють порадити та поданє до властий написати; тут можна було прочитати або й даром дістати часопись або книжку, тут можна було й дещо цїкавого почути. Не до вподоби припала декому ся популярнicть комісаріяту.

Нечайна подїя розвіяла однак дальші пляни комісаріяту, а що гірше, розбила в многім розпочату вже роботу.

З відворотом союзних війск з під Луцька примушений був комісаріят двинути свою дїяльність та змінити місце осїдку. Важкий сум наляг на душу тих, що мовчки збирали по кімнатах книжки, брошури та шкільні прилади, щоби за кілька годин опустити може на завсїди місце піврічної працї. Розпращавши ся з "батьком міста" посадником Мартинцем та прочими тутешними Українцями, пустили ся в дорогу до Ковля, а звідси через Холм до Люблина, перериваючи дорогу в усїх трьох містах.

[Дїло, 30.03.1917]

Вільні хвилі використовувано на огляненє сих міст, доповненє дневників та записок, застановляючи ся різночасно над дальшою судьбою. Рішено тоді спільно з обома другими комісаріятами на випадок, коли-б не удало ся вже вернути на давне місце, старати ся о придїленє комісаріятів до нїмецької армії ґенерала Лїнзінґена, який тодї вів операції на тій території. В тій цїли вислано навіть відповідні письма до З. У. Р та С. В. У.

В Холмі старав ся комісаріят розпізнати тамошні відносини та з жалем мусїв сконстантувати, що польонїзація ширить ся тут в страшнім темпі. Дїйсно, статистичні дати, зібрані в книжцї професора варшавського унїверситету В. А. Францева: "Карта русскоґо православного населенія холмской Руси съ статистическими таблицями", після яких перейшло з православя на католицизм в роках 1906—1908 в холмськім окрузї 12.295, а в грубешівськім 13.462, цїлком не відбігають від правди. Вправдї ті римо-католики подібно як у нас в Галичинї говорять на разї виключно по українськи та Поляками себе не почувають, чекає їх однак при тих відносинах неминуча національна загибіль. З недавної гостини в Холмі та з розмови з тамошними людьми маю однак повну віру, що при певних зусилях дало би ся там ще много врятувати, а на всякий случай сей відстрашаючий, польонїзаційний хід хоч в части звільнити. Брак української народної школи, що до якої пороблено тут певні кроки, відчуваєть ся тут дуже болючо.

Коли російський наступ був уже здержаний, стрільцї могли вернути ся на давне становище. Дня 21. червня 1916 р. відїхав четар Саєвич враз з 5 товаришами до Любовнї, а звідси назад до Володимира, заснувавши в Любовнї і Гущі дві нові стрілецькі школи в яких таки зараз переведено вписи та розпочато науку. Школа в Любовнї, одна з найгарнїйших стрілецьких шкіл на Волинї, що подібно, як школи є Володимирі, Матїєві, Устилузї та Ковлї є уладжена взірцево, є найгарнїйшою памяткою з сеї мандрівки комісаріяту, хоч би для того, що заложена серед особливо тяжких обставин та перешкод.

Хоч перерва в дїяльности комісаріяту видаєть ся на око невелика, то принесла великі шкоди. Через воєнними подїями викликані територіяльні зміни стратив комісаріят більш чим третину зорґанїзованих вже шкіл, а навіть в многих тих, що остали, не можна було завести науку через прилученє тих громад до вузшого, воєнного терміну. Передовсїм треба було заняти ся роздачею між населенє карт тотожности, яку то справу припоручила комісаріятови окружна команда. Ся проста на перший погляд робота коштувала богато труду — треба бyлo уряджувати по селах аж свого рода віча, щоби виясняти переполоханим неграмотним людям цїль тих карт та охоронити населенє від кар, на які вже многі з них наразили ся.

При тій нагодї звернено ся до властий з домаганєм усуненя практикованої жандармерією аномалії, яка полягала в тiм, що тутешному населеню вписувано принципіяльно на картах тотожности в рубрику, "розговірна мова", не ту мову, якою населенє в дїйсности говорить, значить українську, а російську або польську. Рівночасно зачало ся переводити по школах нові вписи й то передовсїм в самім Володимирі, а опісля по місточках (на які тепер звернено особливу увагу), а дальше по селах. Хоча наслїдком послїдних подїй цїле майже населенє дуже потерпіло, горнуло ся воно однак до школи дуже радо. Передовсїм треба було звільнити шкільні будинки від закватированого там війска, привести їх до ладу та позбирати порозбирані населенєм і війском шкільні лавки. Населенє помагало в тім всїм, як кажу, дуже радо та подїляло ся з працею У. С. С., так як ті подїляли ся з його долею. "Ходжу й ходжу по селах" — розповідає з жартом п. Гриневич — та все їм зимну капусту, бо мужики бідують, та і я з нами. Тай вже годжу ся їсти ту капусту й на обід і на вечеру — тільки на снїданє нї". Сміх, але богато в тім і дїйсної правди. Робота йшла жвава, бо прибули свіжі сили, а то 14 нових стрільцїв учителїв та сїм жіночих, учительських сил (Сидоровичівна, Лїщинська, Парахоняківна, Бігунівна, Гайдучківна, В. і К. Волянські) — caмі ідейні та енерґічні одиницї.

[Дїло, 31.03.1917]

Розпорядком армії з дня 18. падолиста 1916 р. четаря з придїленими йому 17 стрільцями придїлено до окружної команди. Стрільцї, як свідомі мови населеня та обізнані з тутешними відносинами мали заняти ся апровізацією населеня, а з осібна евакуованими. В тій цїли попридїлювано їх до районових команд в окрузї з тим, що одна половина мала занимати ся переважно наукою в школах, а при тім сповняти по можности щойно наведені функції, а друга противно, могла занимати ся школами о стільки, о скільки се не було получене з школою в виконуваню инших обовязків.

Стрілцї однак вміли погодити всї ті функції в сей спосіб, що шкільництво не тільки нїчого на тім не потерпіло, але противно ще більше зросло в силу, а то завдяки й сьому, що згаданим розпорядженєм признано четареви в усїх тих справах право інїціятиви. По день 10. лютого с. р., се є в річницю істнованя комісаріяту, з’орґанїзовано понад 40 стрілецьких шкіл. Ось назви місцевостей, де з'орґанїзовано ті школи: 1) Свинюхи, 2) Зашковичі, 3) Орище, 4) Вуйковичі, 5) Луковичі, 6) Сїлець, 7) Риковичі, 8) Пустомити, 9) Затурцї, 10) Ляхів, 11) Шельвів, 12) Коритниця, 13) Конюхи, 14) Ст. Заґорів, 15) Локачі, 16) Ст. Порицьк, 17) Устилуг, 18) Острівок, 19) Лїтовеж, 20) Лїшня, 21) Будятичі, 22) Поровів, 23)Божанка, 24) Рогожани, 25) Дорошнички, 26) Микуличі, 27) Хотячів, 28) Руснів, 29) Бискупачі шляхоцькі, 30) ставки, 31) Мокрець, 32) Любовень, 33) Гуща, 34) Головно, 35) Матіїв, 36) Куснищі, 37) Згоряни, 38) Городно, 39) Підґородно, 40) Нудижі, 41) Стара Гута, 42) Олеськ, 43) Машів. Масцевисти від 32—43 були опісля вилучені з володимирського округа та прилучені до ковельського, і разом з учителями перейшла під опіку комісаріяту УСС. в Ковлї (тепер Матїєві). Школа в Любовлї лишила ся і надальше на удержаню володимирського комісаріяту.

На округ Володимира остали тільки школи в місцевостях від 1—31. Тут однак з причини територіяльних змін як рівнож задля браку учительських сил, відбувала ся наука тільки в 21 школах згаданих під 1—4. 11, 1б. 17 і 18—31. Школу в Острівку прилучено до чотироклясової школи в Володимирі, а в Рогожанах треба було зaдля снїгів та морозів науку через зиму перервати.

Сї школи, як рівнож школу в Любовні, удержує комісаріят з фондів, збираних у власнім зaрядї, яких прихід з днем 10. лютого с. р. виносить 6134 К 19 с., а розхід 4816 К. Зшитки, шкільні прилади та підручники для стрілецьких шкіл діставав комісаріят в части від комісаріяту УСС у Львові, а вчасти від Бюра культурної помочи. До біблїотек, які засновано майже при кождій школї, присилали комісаріятови книжки Союз В. У. Бюро культурної помочи, педаґоґічне товариство, товариство "Просвіта" та многі особи приватні.

Всї сїчові школи підлягають у всїх шкільних справах стрілецькому шкільному комітетови, якого головою є четар Саєвич. Тому комітетови припаде рівнож управа евентуальної ґімназії в Володимирі, коли удасть ся виєднати дозвіл на її отворенє. Справу ґімназії, яка тягнеть ся ще від мая, трактують тут з невідомих близше причин неприхильно, хоч і маємо відповідне число учеників, будинок та квалїфіковані учительські сили, а до того будемо її удержувати з власних фондів.

Стрілецький шкільний комітет підлягає в усїх шкільних справах Окружній Шкільній Радї для окупованих українських земель, котра уконституувала ся в грудни 1916 р. так, що головою вибрано посадника Гната Мартинця, а його заступником четаря Миколу Саєвича. Кромі сего істнує ще в Володимирі місцевий шкільний комітет, до котрого належить заряд місцeвoї чотироклясової народної школи.

Стрілецькій шкільний комітет заpядив для стрільцїв учителїв місячні конференції, котрі мають відбувати ся на першого кождого місяця. На першій такій конференції, котра відбула ся 1. марта_с. р., порушено справу одностайного пляну науки, того виготовленє поручено тов. Б. Заклинському. Щоби зарядити хоч в части бракови всякого національного духа в наших шкільних підручниках та усунути їх мертвоту, рішено видати для волинських шкіл уложений тов. Б. Заклинським буквар, який внедовзї появить ся в друку. Стрілецький шкільний комітет заняв ся також виданєм зредаґованого д-ром Нaзapyкoм калєндаря для Волинї, який однак з невідомих причин перетримує цензура в Відни.

Щоби прийти населеню з помічю та запобігти лихві, поручено всїм тим школам, при яких не засновано ще крамниць, позасновувати їх, і то передовсїм на того рода артикули, як сїль, цукор і нафта, які тут найтяжше набути а якими управлювано всїлякого рода каригідні спекуляції. Рівнож звернено стрільцям увaгy на точне веденє метрик уродженя й смерти, яку то функцію мали виконувати з припорученя окружної команди, а дальше щоби списували звичаї народа та його піснї з спеціяльним узглядненєм пісень історичного змісту, щoби запрошували вечерами старшихи людий до себе "на часопись", пояснювали при тім всякого рода вирядженя властий, що відносять ся до населеня, та прочитували їм дещо з лїтератури, а передовсїм оповіданя Марка Вовчка, які тут селяни слухають найрадше та які на них роблять велике вражінє.

Се коротке все, що можемо на разї подати шановним читачам до відома. Вперед — не зважаючи на перепони та чорнї халати, які послїдними днями дуже густо над нами зависли, йде стрілецька робота серед Волинської України.

Володимир Волинський 3. марта 1917 р.

[Дїло, 04.04.1917]