Краків, 29. III. 1942.
Як колись за давніх часів так і за останніх 21 років польської держави поляки змагали у відношенні до українців до того, щоб їх перемінити у своєрідну суспільно-політичну чернь — цебто нездиференціоновану масу без своєї провідної верстви і без поділу на поодинокі стани. Ідеалом тієї польської політики став відомий згірдливий вислів з кінця XVIII століття, що українці — це тільки "хлоп і пoп". У висліді впертої і систематичної польської політики та своєрідної громадянсько-політичної тактики самих таки українців, поляки стали щораз більше наближувати ся до здійснення цього ідеалу. Майже зовсім вже щезло українське державне і самоуправне урядництво, жахливо рідшали ряди народнього і середньошкільного учительства, майже зовсім припинився доплив українських сил до судівництва і нотаріяту, в наслідок своєрідних рафінованих законів було загрожене існування і розвиток української адвокатури. З року на рік зменшувалося число молоді, яка могла студіювати лікарські і технічні науки. Те саме діялося також в ділянці транспорту і комунікації — залізниць, пошти, телеграфу, телефону і радія. Всі спроби поширити українську торгівлю і промисл параліжував шовінізм польської держави. Ми дійсно почали скочуватися в провалля самого селянства і робітництва. Але і вони не були безпечні перед зазіханнями ворожих сил.
Щойно німецько-польська війна в 1939 р. припинила той процес. Сьогодні, коли Галичина позбулась большевицького ярма, треба загоїти всі ті рани і виповнювати ті прогалини, що повстали в нашому організмі. Для переведення такої акції — треба мати загальний погляд на наше життя, план, як його відбудувати і волю здійснити задумане. З хвилиною, як 1. березня Український Центральний Комітет перейняв також i Галичину, став він тепер таким необхідним осередком українського зорганізованого життя. — Завдяки своїй структурі і підбудові Український Центральний Комітет може мати ясний образ про цілість нашого зорганізованого життя, може виробити один суцільний план акції та зможе його здійснити. Як єдиний центр нашого зорганізованого життя, він став єдиним проводом з однодумною і одною волею.
Колись перед війною нераз доводилося чути і читати побажання, заклики і зідхання: "Коли би та так ми мали один провід, коли б тo так була якась одна думка і один чин". Майже всі тоді тужили за єдиним організаційним осередком нашого громадянського життя. Сьогодні він став дійсністю. На місце безконечного числа товариств, організацій і союзів маємо одну організацію. Щоправда більшість інакше собі уявляла здійснення тих своїх побажань, але проте вони стали дійсністю хоч у дечому. Зрештою дійсність ніколи неподібна до мрії а життя мало коли так складається, якби собі того люди бажали. Коли та система організації стала доконаним фактом, то треба з тим рахуватися і вміти використати всі її додатні сторінки. Тому в межах тієї нової організаційної системи повинно опинитися все життєздатне, що існує в українському громадянстві. Місце всіх українців є в організації — Українськім Центр. Комітеті. Сьогодні коли у відношенні до нас німецька влада знає українців як цілість, обєднану довкола Українського Центрального Комітету, і ми самі також повинні знати і мати одне гасло національної співпраці і солідарности.
Коли вже мова про ідеї та організаційні системи, то треба сказати, що ні сама теорія, ні самі методи ще нічого не створили. Відірвані від життя вони нічого не всилі вдіяти. Між ними немає також таких, що самі собою вже найкраще вирішують всі життєві справи є між ними такі, що більше сприяють розвиткові суспільного життя і такі, що його зупинюють, такі, що більше обєднують або такі, що розбивають. На тлі наших часів і наших внутрішніх потреб система, на якій побудований Український Центральний Комітет, дав більше змоги порядкувати і вязати в одну цілість українське життя, ніж кожна інша. Та кінець-кінців, як усе, так і висліди тієї системи тотальної організації залежні від нашого політичного розуму, нашої волі і нашого вміння організовано діяти.
Тому, що нова система організації оперта на провідницькому принципі, треба увернути увагу на взаємне відношення між проводом і громадянством. Ніде на світі в ніякому іншому громадянстві не ставлять таких вимог до проводу, як у нас, де від провідників вимагається просто якихось "чудес", цебто таких осягів, які не можуть бути природним вислідом ні наших власних сил, ні якоїсь ситуації. Але одночасно ніде не має більше пасивного відношення до проводу, як у нас. При тому воно не тільки пасивне, але також і повне вижидання. Його висловом мабуть найкраще стане фраза: "А ну, хай покаже, що вміє!" Політичну культуру якогось громадянства і його зрілість пізнають і оцінюють саме по тому, як воно відноситься до свойого проводу. Бо ж це дуже легко гукати "Слава!" і "Хай живе", коли якийсь провід має самі успіхи, коли ж він іде від перемоги до перемоги. Але вже справжньої національної солідарности, політичного реалізму і далекоглядности, опанування і видержливости та першусього взаємного довіря треба там, де провід бореться з труднощами, коли він просто перебивається крізь джунґлю різних ускладнень, і перехрещування різних сил. Саме той нарід і те громадянство, що вміє підтримати свій провід у найважчих часах проб і труднощів, доказує, що воно дійсно зріле, бо воно розуміє, що як нічого не можна створити відразу, так само ніякі великі успіхи неможливі без поборювання труднощів і основної підготови. У постійному натиску зовнішних труднощів і завдань та внутрішних жадань і власного громадянства, кожний провід черпає свою силу поруч ідеї, якій служить і власної суцільности, також з тієї прихильної підтримки своєї пасивної маси, яка проявляється в отвертій, але доброзичливій критиці і готовості на кожний заклик проводу стати на даному місці і своєю працездатністю зміцнити особовий склад провідних органів. Зате всюди там, де громадянство вміє тільки або по рабськи підлещуватися проводові або таксамо по рабськи проти нього бунтуватися без абсолютного вміння зберегти рівновагу між здоровою критикою і належною пошаною, там всюди замісць творчости панує споконвічна руїна, взаємне озлоблення спричинює "революцію" за "революцією", аж вкінці в тій боротьбі всіх проти всіх затрачується всяке почуття звязку, історичної безпереривности і того, що рішає про існування кожного народу, цебто спроможности однаково реаґувати на всі радісні і сумні події.
Сьогодні ролю проводу українського зорганізованого життя незвичайно утруднює те, що величезна більшість нашого громадянства, задивлена у великі і майже епохальні осяги проводів тих великих народів, що рішають про долю світу, чогось подібного домагається також і від наших провідників. Як звичайно, забувають тут про наші власні, внутрішні спроможності, про загальний уклад сил в нашій епосі і про те, що кожний нарід переживає свій розквіт інакше і в іншому часі. Зрештою мало памятають у нас також і про те, що кожний зовнішний вияв сил мусить попередити іноді дуже довга і важка внутрішна підготова, що від того закону не були вільні всі такі великі народи, як Німеччина, Італія, Японія та інші великі державні нації. Коли би нам вільно було вжити порівнання з ділянки географії і геології, то поодинокі народи в дечому нагадують гарячі джерела — ґейзери, що так полонюють увагу глядачів силою і масою гарячої води, яку вони викидають інколи на сотні метрів вгору. Але ж всі ці зовнішні ефекти — це вислід дуже довгого внутрішнього геологічно-хемічного процесу, який тривав сотнями а може і тисячами років. Ніщо не діється само від себе.
Коли завтра 30 і позавтра 31. ІІІ. зберуться у Львові представники Українських Окружних Комітетів і Районових Делєґатур з цілої Галичини, то попри те все хай вони памятають, що Галичина чим скорше мусить наладнати перерваний ріст органічного українського життя, що вона мусить далі бути тим, чим вона досі була для інших українських земель, цебто носієм політичного розуму, організаційних здібностей і звязків зі Заходом.
[Краківські вісті]
29.03.1942