“…Порода ця в насадженнях досягає висоти 27-30, зрідка 35-40 м і товщини стовбура до 2 м. Інколи зустрічаються старезні липи завтовшки 5 м. Кора на старих деревах тріщинувата, на молодих гладенька, темно-сіра, а на гілках жовтувато-зелена…”.
Павло Вакулюк. Оповіді про дерева
Влітку 1831 року, 27-річний монах-василіянин, майбутній ігумен Крехівського монастира святого Миколая, отець Еміліян Коссак повертався до рідної Галичини з навчання у Відні. “Нагуєвичі, що на Підгір’ї. Тут, на вигоні, Коссак спостеріг чорне згарище. Що сталося? Один ґазда пояснив: то палили упирів. Як пізнавали? Був «такий хлопець; той ходив від хати і до хати та по волоссях на грудях пізнавав упирів; тих зараз брали і тут на пастівнику огнем терновим палили...» А священик? Як він реаґував? Його не було – помер на холеру (о. Вітошинський)…
…«Цілу ніч після того я не спав, – пише о. Коссак, – а мучився сумними роздумами про темноту нашого бідного народу, про відсутність засобів для його просвіти – і радий був знову всього себе віддати в жертву, аби лиш спасти нашу нещасну Русь од вічної ганьби й недолі...»…”.
Петро Шкраб’юк. Крехів. Дороги земні і небесні
____________________________________________________
Чи повинен знати чернець, як визначити вік дерева? Липи, зокрема – у нашому випадку липи. Дивне запитання, чи не так? Адже чином монаха, нібито, є молитва? Гаразд, тоді підійдемо до справи з иншого боку. А чи повинен він мати водійські права? Із цим здається простіше, бо ж усім доводилося бачити монаха за кермом, а отже, принаймні той із братів, який до цього береться, повинен скласти іспит та отримати відповідне посвідчення. Подібне запитання – чи має чернець знатися на тому, як вирощувати хліб? Вочевидь що так, коли звернути увагу на наявність монастирських нив побіля обителі. Іще святий Антоній Великий, один з фундаторів християнського чернецтва з ІІІ-IV століть сіяв хліб та вирощував городину у своїй пустині. І я навіть знаю одного такого брата у часі теперішнім, в Уневі.
А отже, гадаю, й знати хоч б дещо про дерева, відати про те, як доглянути старе дерево, у корі якого мороз, а чи вітролом витворив розколину, достоту як і визначити, що це дерево є, властиво, старим і наскільки, він також повинен. З того, бодай, що инший монах колись його посадив…
У Крехівському монастирі святого Миколая я буваю двічі на рік. Як і у Свято-Успенській Унівській Лаврі. У справах. Користаю з посередництва, коли вже на те пішло, поміж майстернею, яка виготовляє репродукції зі старовинних ікон та монастирськими крамницями. А отже, є особою заанґажованою. Можна довго розповідати про те, як ділові ці поїздки вплинули на мій світогляд – наближення до правдивих глибин християнства, яке, як виявляється, не обмежується нудною проповіддю священика штучним, єлейним голосом щодо загальновідомих моральних первнів; про те, наскільки глибше протягом цих років я став усвідомлювати Світ Божий. Про те ось, наприклад, як одного разу в осінніх яблунях у вікні маршрутки мені відкрилися раптом моделі Всесвіту... Усе це могло б пом’якшити мій образ в очах присяжних, коли б ми були у суді. А втім, наскільки я розумію, провина свідка й без того не береться до уваги в момент, власне, свідчення…
____________________________________________________
“…Квіточка липи має специфічну будову. Насамперед у неї достигають тичинки, а вже потім приймочки. Над кожною квіточкою виростає довгий криловидний приквітник, який нагадує вузький сухий листочок. Влітку він прикриває квіточку від дощу, а після достигання плодів-горішків відіграє роль парашута. У квіточок маленькі чашолистики і трохи довші пелюстки, від величезної кількості тичинок здаються пухнастими…”.
Павло Вакулюк. Оповіді про дерева
____________________________________________________
Почалося з пнів у селі. Був такий час, коли мені здавалося, ніби усі птахи поділяються на два єдині види – горобців та ворон… Отож, не можу згадати тепер, чи бачив я ці дерева живими, а чи тоді, коли я потрапив до Крехова вперше, їх вже було зрізано. Але були це велетенські липи – вражають навіть і тепер пні метрів по чотири в обсязі. Багато величних дерев повздовж сільської вулиці. Заціліли тепер лишень кілька. Вочевидь, домовиті господарі вирішили місце звільнити.
Усе хотів дізнатися про це. І ось, за черговими відвідинами, влітку, запитав про ті пні в монаха із яким маю справу. Не про пні, себто, але про дерева – хто і коли їх посадив, скільки їм було років? Монах не знав, але сказав натомість, що в них ось, перед монастирем теж зрізали дві липи – під забудову…
____________________________________________________
“Відзначається вона завидним довголіттям: живе до 400 років. Окремі дерева доживають до 1200-1300…”.
Павло Вакулюк. Оповіді про дерева
____________________________________________________
Будують відпустову каплицю – сьогодні ви вже можете бачити не лишень її проєкт на стенді із технічним паспортом, але й виведені до самого верху стіни з червоної цегли. Вже сьогодні, себто, вони затуляють од кожного прибулого прочанина значно старіші, барокові вежі й мури позаду себе. (“Побачив світ о. Галущинський у селі Броварах коло Бучача (1880). Ігуменом у Крехові був недовго (15 липня 1908-1909). Але за цей час розпочав реставрацію монастирських веж, які розвалювалися, – а се ж цінна пам’ятка давньої оборонної архітектури; зберегти її ще 1907 року прагнув о. Ткачук, домагаючись відповідної субвенції у Львові. 1909 року Крайовий сойм виділив для консерваційних робіт 1 500 корон...”; [9, 192]). Втім, це окрема розмова. Ми тут про липи. Про два дерева, зрізати яких не було жодної потреби в будь-якому разі – новобудова відстоїть од них на добрий десяток метрів. Це радше з тієї ж природи, що й обпалені буки, на які я натрапив якось прямуючи з монастира до джерела. Просто палили хмиз, просто нікому й на гадку не спало відсунути купу од живих дерев, перше ніж запалювати… На одному з них кора від жару відшарувалася й сльозилася липким соком…
____________________________________________________
“…Величезний ареал липи дрібнолистої свідчить про її здатність пристосовуватися до різноманітних умов, переносити тріскучі морози, сильну спеку і зимові відлиги… …в процесі еволюції дерево набуло здатності поступово входити в стан спокою і припиняти ріст задовго до опадіння листя, коли ще умови досить сприятливі для вегетації. В цей час в ньому відбуваються складні біохімічні процеси і зміни: клітини значно обезводжуються, обмін речовин в них зводиться до мінімуму або і зовсім припиняється. Навіть дихання стає в 200-400 разів слабшим…”.
Павло Вакулюк. Оповіді про дерева
____________________________________________________
Відтак, ми про липи. Та липові пні позаду будівництва… Не мав чим заміряти, але обсяг – на тому рівні, що залишився – метрів 2,5-3… Мені здається, самий цей розмір мав би людині підказувати, що росли для цього дерева довго. Але коли уточнити, повернутися до математики – існує методика, згідно якої для визначення віку липи потрібно обсяг її стовбура на висоті 1,3 м од рівня ґрунту помножити на коефіцієнт, що складає для цього дерева 0,7 (для дуба, наприклад, [1; 10, 13-15]). Себто, вийде близько 150-200 років…
Один із двох липових пнів
Ось так я почав цікавитись історією крехівських лип. Так ось иноді потрібно аби помер письменник (художник, музикант, режисер, – людина), аби привернути до себе увагу; останній свідок подій, аби розпочати вивчення історії. Так знадобилося й мені побачити пень од зрізаного дерева, аби усвідомити те, що воно було живим.
____________________________________________________
“…Наукову назву Tilia рід липи одержав від грецького слова «птіліон» – «крило» за криловидний приквітник. Українська назва «липа» походить від давньослов’янського «липати» – липнути. У дерева липкі бруньки, листя і внутрішня поверхня кори. Інколи листя виділяє так багато липкої рідини, що вона навіть капає…”.
Павло Вакулюк. Оповіді про дерева
____________________________________________________
Не пам’ятаю вже тепер, як саме формулював я своє запитання до пошукової системи, але багатим на відповіді Інтернет все одно не виявився. Перше, що знайшов – коротенька, без жодних деталей та все ж таки – згадка про те, що у часі наставництва майбутнього владикі Андрея для новаків у монастирі було висаджено ним липову алею [6]. Вже дещо згодом з’ясував, яку саме (бо ж липова алея простягається тут також й від в’їзної брами у бік села; зазнала втрат — про що мова, — але залишається алея ліворуч й праворуч од брами). Ідеться про дерева у відгородженій господарській частині обителі. Багато дерев – загалом, із відгалуженням від центральної лінії сто сорок три [9, 339]… Цікаво, що стаття присвячена місцям пов’язаним із життям митрополита в цих краях, – адже й народився він, як відомо, неподалік, у с. Прилбичі Яворівського району, й свою першу службу Божу в якости священика відправив у церкві рідного села – й раз у раз в ній про те, що комуністичний режим знищив капличку на місці першого будинку родини Шептицьких у селі, не зберігся й новий будинок, церкву в 80-х роках перебудовано. А липи живі…
Вигляд на липову алею з подвір'я монастиря
____________________________________________________
“…Часова перспектива, що в них захована, не менш вагома, аніж перспектива зорова… …Старі дерева – свідки минулих століть, це наше духовне надбання, «меморіяльна достовірність» минулого. Вони пов’язують минуле із майбутнім через теперішнє…”.
С.Л. Шнайдер, В.Є. Борейко, Н.Ф. Стеценко. 500 видатних дерев України
____________________________________________________
Потім була цитата з “Географічного словника Королівства Польського та инших земель слов’янських”, знайдена у вікіпедичній статті “Крехівський монастир”: “…Посередині обширного монастирського подвір'я стоїть церква з трьома куполами, збудована з білого каменю в італійсько-візантійському стилі, біля неї стоїть зліва висока, восьмигранна дзвіниця, а з правої сторони будівля монастиря. З внутрішньої сторони мурів знаходиться обширний город. Кільканадцять років тому виходив на подвір’ї між старими липами (тут і нижче підкреслення моє – Є.Д.) струмок холодної води, який витікав з віддаленого джерела, але з часом труби позатикались, а коштів на відновлення не вистарчає…”… Зведена у першій половині ХVIII століття (внутрішнє оздоблення завершено в 1756 році) церква на честь святого Миколая Чудотворця, єпископа Мир Лікійських, стоїть і нині – тільки переосвячена після поновного відкриття монастира у незалежній Україні й має тепер назву Преображенської. І старі липи живуть й досі. Але ж Словник – ось дивовижа! – цитоване тут багатотомне видання побачило світ протягом 1880-1902 років, зокрема, том IV у 1883, але вже й тоді дерева названо старими! Й треба віддати належне, їх навіть доглядають: велику тріщину у стовбурі дерева закладено камінням та зацементовано. Не надто професійно, вочевидь, та й цемент, загалом, не найкращий матеріял для цієї справи – він не пропускає повітря, що може призводити до загнивання деревини на стикові [10, 56-68]. Та ось іще одне диво – дерево охопило цей “бандаж” корою, почало зарощувати рану, попри те, що зазвичай, кажуть садівники, таке старе воно вже не повинно було б мати на це сили…
____________________________________________________
(У своїй книзі – там де про межі поширення дерева – Павло Вакулюк зазначає спершу, що у природному стані липа, переважно, зустрічається в Україні як домішка до сосни, а насамперед дуба. На півночі, у зоні тайги росте із ялиною. Згадує також про реліктові – від часів перед початком льодовикового періоду – острівці липи у передгір’ях Алатау і в Красноярському краї на площі 40 тис. га, які залишаються загадкою для вчених. Та головне, пише про чисті липові деревостани, які зустрічаються у Надволжі (Башкирія, Татарстан, Чувашія) та на південному Уралі… Ви собі це уявляєте?! У період цвітіння?!)...
____________________________________________________
На цьому, власне, пізнання світової мережі про липи у Крехові вичерпалися. Щоправда, вона розповіла мені натомість про инші старі дерева, яких, попри наше недбальство, а часом й ціленаправлені зловорожі дії залишається в Україні й на Землі іще чимало – силою природи, ласкою Божою.
Спочатку теж статті. З них я дізнався, наприклад, про липу “Петра Могили” на Старокиївський горі (близько 400 років віку, її ймовірно посадив сам митрополит поруч із Десятинною церквою відновленою його ж зусиллям), про семисотлітню липу “Теодосія Печерського” біля Дальніх Печер Києво-Печерської лаври [7]. Найбільше вразило проте, про старий дуб на вулиці Вишгородський у Києві, “що залишився від лісів, які вкривали схили Пуща-Водицької улоговини”, та про дуб “по вулиці Індустріальній, 2, біля прохідної заводу «Більшовик»” там же, у Києві – його вік складає 350-400 років й він також є “останцем” давніх, забудованих дібров [2]…
А потім книга. Автори – С.Л. Шнайдер, В.Є. Борейко та Н.Ф. Стеценко. Назва, на кшталт популярних видань про най-най – “500 выдающихся деревьев Украины”. Але вона просто вибухнула мені у свідомости… Розкриттям власної підсліпуватости. Повз півтисячолітню липу, як виявилося, я проїздив десятки разів прямуючи до Унева – край села Коросно біля Перемишлян, просто при дорозі. Але помічав хіба вузлувате дерево за вікном… Лавиною інформації. Перелік вікових й древніх дерев у другій половині книги далеко не повний – навіть щодо вже інвентаризованих (адже є іще й безліч “невідомих”) – це радше ілюстрація. Проте й серед цього короткого списку, навіть і тоді, коли обмежити географію Яворівським та Жовківським районами, так, аби навколо Крехова, у ньому “віднаходяться” нараз й 400-літня липа та 700-річний дуб у Дрогомишлі, й 600-700-літні дуби у Старому Яру та у Новій Скваряві (франкознавці підтвердять – про цей можна, як то заведено, розповідати: “під ним любив відпочивати Іван Франко, який гостював тут в університетського товариша Йосипа Олеськіва”!), й 300-річний граб у Магерівському лісництві, й дуб у Немирові, що сягнув віку у тисячу літ… Повертаючись до липи та виходячи за межі України – у Шенкленсфельді, в Німеччині живе дерево, вік якого складає 1200 років…
Феєричними й злочинними прикладами людської глупоти. Це саме їй, переважно, присвячено окрему главу “Мартиролог…”. У Дніпропетровській области, на початку 1970-х років в дуплі тисячолітнього дуба розклали вогнище – дерево померло… Було би досить й цього, але, нажаль, це тільки один з прикладів. Найбільш промовиста, либонь, історія з 500-літнім дубом “Шевченка” у парку села Березова Рудка Пирятинського району Полтавської области. Там студенти сільгоспінституту підпалювали дерево тричі, аж поки 2002 не вбили його остаточно… В иншому місці, у розповіді авторів книги щодо лікування дерев є таке ось речення: “Величезне сухе дупло в дубі Ґрюневальда (у Конча-Заспі, вік 800-900 років – Є.Д.) ми не пломбували, але закрили тільки залізною сіткою. До того у стовбурі дерева розводили багаття…” [10, 59]. (Втім, не менш показовою є й згадка про встановлення такої ж сітки на дупла задля того, “аби не кидали в нього сміття”; [10, 84-85]). А як може здійнятися рука на дуб, “під яким зупинялося 12 возів” – такий було знищено у 1920-х в селі Турженцях біля Звенигороду; або ж дуб з обсягом 11,4 м – йому було… 1500 років і його зрубали біля села Біюк-Сюрень в Криму 1922 (чи не звідтоді й село стало Танковим?!)… У вище вже згадуваній з приводу старих київських дерев статті Олександра Бейдика є таке ось речення: “На території Дніпровського району, в Гідропарку, збереглася старезна велетенська тополя чорна, залишок заплавного лісу, яким була вкрита ця місцевість” [2]. На сайті, де я її знайшов, не було вказано дати. Натомість у книзі прочитав наступне: “В березні 1998 року на Андріївському узвозі в Києві було зрубано 150-річну тополю, а 4 квітня 2001 року під керівництвом майстра комунального підприємства зеленого будівництва Дніпровського району Києва Т.І. Назарової було зрізано 120-літню тополю чорну в Гідропарку…”… З огляду на тему нашої статті особливої уваги заслуговують дві наступні згадки. “На початку 2000-го року на території Іонівського монастира в м. Києві зрізано 200-літню горобину… …На початку 2009 р. у Києво-Печерській лаврі біля Дальніх Печер було зрізано дві 300-річні не заповідані липи…”. Це там-само, себто, де росте й липа “Теодосія”. І, отже, мають десь-то рацію ті, хто говорить про поверхневі й вторинні відмінности між українським сходом та заходом…
Знищені печерські липи не були заповідані – не мали заповідного статусу. Як і спалений студентами дуб з села Березова Рудка, як і ще безліч старих дерев в Україні. “Так, у Львівській области на 2006 р. було виявлено 114 вікових дерев. З них індивідуальний охоронний статус мали 25 дерев, загальний охоронний статус (ростуть на території національних парків, заповідників, заказників) – 57 дерев” [10, 71]. Автори цитованої книги наводять також цифри щодо загального числа дерев, які знаходяться під номінальною охороною держави в нашій країні (станом на 1 січня 2009 року) – 2600: 700 поодиноких та 244 групи із загальним числом 1900. До порівняння – у Великій Британії 22 тис. на 2008 рік (й до 2011 цю цифру плянувалося довести до 100 тис.), 53 тис. дерев у Польщі (2003 рік), 22 тис. у 2005 році в Італії [10, 70]… Але і це ще не все. Тому що у наших реаліях й заповідний статус не гарантує охорони. Як ось тут: “Величезну заповідну шовковицю з обсягом 8,40 м й віком близько 400 літ наприкінці 1980-х років спиляли у Дніпропетровську під забудову. Унікальне дерево не врятував навіть заповідний статус…” [10, 53]. Або тут: “В иншому київському парку садово-паркового мистецтва «Феофанія», який теж входить до природно-заповідного фонду України, під час так званої «реконструкції» на початку 2000-х років було вирубано більше десяти 400-літніх дубів…” [10, 75]. Себто, буквально. А також і через те, що старі дерева потребують іще й практичної турботи: пломбування дупел, опор під великі гілки, громовідводів – станом на момент публікації книги, жоден з відомих дев’яти тисячолітніх дубів в Україні не був ним облаштований [10, 71]…
____________________________________________________
“дрéвній «стародавній», [предрéвний] «дуже старий»…; – російське дрéвний, польське старе drzewiejszy «давній, колишній, старий», чеське dřívější «те саме», dříve «колись», старе dřevní «стародавній», словацьке drievny, болгарське й македонське дрéвен, сербохорватське дрêван, словенське старе drĕvišnij, старослов’янське дрεвьNь, дрεвльNь; – праслов’янське drevьnь; – етимологія не з’ясована; одні вбачають найближчі відповідники в прусському druwis «віра», литовському drútas «сильний», грецькому δροόν «сильний, витривалий», давньоіндійському dhruvá- «постійний, незмінний», готському triggws «вірний»… з розвитком значень «сильний, міцний, незмінний, старий, давній»; інші зіставляють ще з литовським drēve «дуплистий стовбур, вулик», латиським dreve «вулик, видовбане дерево», а також з литовським dravĕti «видовбувати», drovē, drōve «дуплисте дерево»…; сумнівне зіставлення з латинським dūdum «давно, первісно» як видозміненим dūrum (індоєвропейське *dreu-/deur-)…”.
Етимологічний словник української мови
____________________________________________________
Проте, мене цікавив Крехів. І тоді я звернувся – нарешті, бо давно вже придбаної там же, у монастирській крамниці – монографії Петра Шкарб’юка “Крехів. Дороги земні і небесні”. І так ось теж буває – придбав, поставив на полицю й все відкладав на потім, аж поки несподіваний, здавалося б, причинок не прискорив прочитання. Звісно, дослідження присвячено не липам і я не знайшов конкретних відповідей на свої запитання і у ньому. (Звичайно, із неабияким інтересом я прочитав й про саму історію обителі, адже й збирався, як вже сказано, віддавна, – це неабияке, назагал, відчуття, коли знаний тобі простір стає раптово неначе удвічі живішим…). І все ж таки, чимало цікавого трапилося принагідно й про дерева – про липи й про инші.
Крехів – це місце сили. Ви просто зверніть увагу, погляньте на тамтешні буки, коли будете в монастирі й підете до печер, а ще краще – до джерела, понад стрімкими, глибокими урвищами ярів. І водночас, на жаль, історія воювання крехівських дерев чоловіком – вона теж давня…
Восени 1672 року, під час спільного турецько-татарсько-козацького походу супроти Корони Польської один із загонів вчинив напад на Крехівський монастир. У ті часи монастирі, як відомо, бували водночас й фортецями, де знаходив прихисток люд з околиць. Отож, із замкненої обителі нападникам дали відсіч.
Існує суперечлива інформація, що під час тих подій гарматним пострілом з монастирської вежі було вбито у Крехові сестринця кримського хана Селіма І Ґерая. “...Як-не-як – пише Петро Шкарб’юк – а пам’ять про ті гарячі дні довго не затиралась. Передання про вбитого ханового племінника довго не вмирало. На місці загибелі встав пам’ятник – висока кам'яна колона. Коли його спорудили і хто? Відомо лишень, що в першій половині ХІХ ст. пам’ятник відновив своїм коштом дідич Крехова Михайло Ламберт, капітан (перед тим служив у російській армії)…”. І далі (заразом із підсумковим описом невтішного сучасного стану колони): “…Давня пам’ятка збереглась донині, але таблиця з описом гучної події щезла. У комуністичні часи появилась нова, де ані слова про монастир, ні про вдалий постріл з його башти. А просто напис: «Встановлена на честь перемоги жителів навколишніх сіл над турецько-татарськими загонами біля Крехова у вересні 1672 р.» Нема і двох столітніх лип, які росли обабіч та які увічнені на старих світлинах...”. [9, 73-74]…
____________________________________________________
З листа Комісії Охорони Природи НТШ до митрополита Андрея Шептицького, березень 1937 року: “Звертаємося з великим проханням до Вашої Ексцелєнцiї зарядити ласкаво охорону 3-ох дубів, що ростуть на приходствi в Пiдлисi. По iнформацiям золочiвського адвоката Др. Т. Ваня, мають вони в промiрi до 2-м. I числять около - 300 лiт. Головним мотивом їх охорони є факт, що дуби ці оспівував у свiй поемі «Пiдлисє» наш поет, Маркiян Шашкевич, та що вони таким робом звязанi крiпко з його великим iменням. Само собою розуміється, що «шашкевичiвськi дуби» з приводу їхнього поважного віку уявлять собою також важливий обєкт iз наукового боку…”.
(Цитовано за: Борейко В.Е. Охрана вековых деревьев)
____________________________________________________
Протягом 400 літ своєї історії монастир знав і злети, й періоди занепаду. У тій чи иншій мірі її складові відбивають загальну історію краю. Поява на скелях навпроти гори Побійної монахів Йоіла та Сильвестра на початку ХVII століття та заснування печерного монастира, його поступова розбудова протягом подальшого часу й навіть матеріяльна підтримка від православних монархів з Москви. Потім, перехід на Унію 1721 року (православним після цього залишався в Галичині тільки Скит Манявський, закритий австрійською владою 1785 року), а відтак і зміна самого устрою монашого життя. “…Митрополит Йосиф розвиває василіянську концепцію спільнотного життя в Чині, впроваджуючи у своїх монастирях єдину дисципліну і підпорядковуючи їх єдиному настоятелю. Новий Чин поєднує у собі духовність Сходу й організаційний відбиток Заходу...”, – як зазначено у вступній частині “Уставу і Правил” Василіянського чину святого Йосафата [4, 2].
1770 року епідемія чуми геть знелюдніла обитель. “Кроме шафара, як вість несе, і ігумена, ніхто більше не виховався. Некотрі отці і братія в той час вимерли, знайдеш в пом'янику...” – записав Еміліян Коссак, ігумен монастира у 1846-1880 роках з того приводу згодом (“Знаходник, ілі Інвентар монастиря Крехівского св. Василія Великого”; [9, 114]).
Уникнення закриття в роки австрійських реформ. “…«Загрозу Йосифінської касати, – пояснює о. Ваврик, ЧСВВ, – помогли відвести від монастиря його чудотворні ікони, що стягали сюди тисячі побожного люду, головно під час рокового відпусту на «теплого» Миколи і на Спаса». Ті ікони вже нам знані. То небуденні зображення Богородиці (подароване Красовськими) та св. Мирликійського Чудотворця, який був у Крехові ще від часів Йоіла. «Нарешті, – продовжує о. Ваврик, – в 1808 р. перенесений сюди чудотворний образ Богоматері зі скасованого Верхратського монастиря допоміг у наступних роках іще краще оберігати монастир від поновлюваних час до часу ліквідаційних заходів австрійського уряду»” (Ваврик М., о., ЧСВВ. По василіянських манастирях, Торонто 1958; [9, 127-128]).
До часу запустіння й господарського занепаду належить, проте, перша половина ХІХ століття. Опосередковано, як пише П.Шкраб’юк (але у зворотній хронології, змальовуючи стан монастира на час відновлення), так, аби скласти уявлення, його можуть ілюструвати задокументовані на фотознимках руїни, що до них призведено обитель за років совєтської влади, коли на базі закритого монастира, традиційно для тієї держави, діяла спецшкола: “Допоміжна школа-інтернат для малорозвинених дітей” [9, 324]. Але безпосередньо, хоча й не настільки наочно, письмові документи. І ось тут про цілий ліс. Е.Коссак у “Знаходнику” констатує: “В тім часі монастир Крехівський цілком спустошений – і ліс на Побійній вирубаний і вивезений до Львова...”. [9, 136-137]…
____________________________________________________
“Раніше липа цінилася не лише за медоносність й деревину, а й за те, що взувала селян. У квітні-травні в період найбільш інтенсивного сокоруху з молодих дерев здирали кору, що легко ділилася на верхню коркову і нижню луб'яну частину, яку народ називає ликом. З найкращого за якістю лика виготовляли личаки, або постоли…”.
Павло Вакулюк. Оповіді про дерева
____________________________________________________
А це теж про дерева, у якійсь мірі. Про первинні дерев’яні церкви обителі з XVII століття та їхню долю. Дві найстаріші – Петра і Павла та Благовіщення, постали іще на скелях (Камінь Тимоша), у печерах яких оселилися монахи-засновники. Першу з них було перенесено в останній чверті ХVIII століття (згідно інвентара 1771 року іще стояла на скелі) до монастирського цвинтара. Протягом 1775-1782 років посаду ігумена в Крехові обіймав Сильвестр Лащевський, що продовжив розпочату раніше перебудову в монастирі та особливо відзначився на цій ниві. Було споруджено теперішню, зручнішу браму у північній стіні, перенесено фільварок, продовжено розписи у новій, мурованій церкві святого Миколая тощо. Церкву Петра й Павла розібрали, “а позосталий образ двох святих “для традиції”, як каже о. Мрозовський (автор “Короткої історичної розвідки о Крехівськім монастирі”, 1917 – Є.Д.) прилаштували у лівій частині мурованої церкви”… Доля каплиці святого Благовіщення невідома. Далі, іще до уряду Лащевського, близько 1747 року розібрано церкву святої Трійці – на її місці постав будинок із келіями. Дерев’яний храм святого Миколая, поруч із яким було зведено однойменний кам’яний, розібрано 1755. Але його життя продовжено – церкву продали до села Лозина, а іконостас до Зарудців, за 340 золотих. Церква проіснувала іще понад півтора століття (мені пощастило навіть знайти в Інтернеті її світлину, опубліковану дослідником В.Слободяном у статті в журналі “Пам’ятки України”!), коли 1912 року її знову розібрали муруючи натомість нову, “з твердого матеріалу”, але вже без перенесень… Іконостас зацілів донині. Нарешті, за ігуменства С.Лащевського розібрано також храм Преображення Господнього. Згідно пояснення самого ігумена: “Згадана дерев'яна церква Преображення Господнього, якій було приблизно 111 років, після закінчення будівництва мурованої церкви св. Миколая простоювала, бо набоженство в ній не відправлялося...”. Її теж продали – за 1330 золотих, до села Добросин, де вона прослугувала іще до 1874 року. Стінопис Миколи Петрахновича, що ним вирізнялася, відтак теж втрачено… У цій церкві, проте, було поховано трьох жертводавців монастира з родини Красовських, а тому на місці їх поховань С. Лащевським зведено натомість пам’ятну капличку. Теж дерев’яну… [9, 112, 117-119]
____________________________________________________
“…Це питання заінтригувало і о. Жана, француза, який у жовтні 1910-го прибув з Квебеку (Канада) до Крехова на василіянський новіціят.
«Я спитав свого учителя, – згадує о. Жан , – чому постало на цім місці аж 5 церков? Він відповів мені, що в давнину не можна було правити більше як одну Службу Божу в одній і тій самій церкві денно, тому й збудували стільки церков, скільки було монахів-священиків»…”.
Петро Шкраб’юк. Крехів. Дороги земні і небесні
“…Щорічне формування крони наносить велику кількість ран, на заліковування яких вона витрачає багато життєвих сил…”.
Павло Вакулюк. Оповіді про дерева
____________________________________________________
До реформ С.Лащевського належить й закладення монастирського саду. Фільварок, як вже згадано, перенесено на нове місце, поза став (там і тепер можна бачити господарську садибу – як стояти обличчям до в’їзної брами монастира, по праву руку), а “на опустілій території спеціально запрошений зі Львова садівник заклав сад із саджавкою та пасікою, котру перенесли з Гутки Скварявської (Гутиська), де грабіжники 1775 року забрали не тільки церковні речі й мед, а й життя безневинного ченця Афанасія. Тим-то сад обгородили. А майстрові, наголошує В. Вуйцик (Володимир Вуйцик, визначний історик мистецтва і, зокрема, автор історичної розвідки про Крехівський монастир) заплатили 530 золотих, дали ще діжку солі та гарнець пива...”. [9, 118].
Згодом, доля запустіння у першій половині наступного століття не оминула й сад: “...Сад за муром (а це шість моргів) заріс так, що проходу до нього не було...”. [9, 138].
І ось, відродження за ігуменства Е.Коссака: “...А почали з саду: корчували старі, всохлі дерева, копали глибокі ями (бо пісок), удобрювали і закладали нові щепи, що їх купували у Львові в маґістерському городі. Через постійну мокроту від гори Побійної відмежувались канавою, а на самій горі, з двох боків, мотиками садили соснину...”. [9, 144].
І тут в мене одразу дві думки. Перша, чи не з того то часу сосни по схилах тамтешніх гір – чи не рознесли насіння “Коссакових” саджанців пташки й вітер? А друга… У прикінцевому розділі монографії – в розповіді про життя монастира вже після його відновлення, а у значній мірі й відбудови, П.Шкарб’юк веде мову й про нинішнє садівництво в обителі: про екзотичні рослини, новозакладений “голландський сад”, виноградник, смородину. Але я знаю також, що для яблуні й груші нормальним є вік у 200 років – це менше аніж від сьогодні до часу С.Лащевського, але цілком достатньо для років Е.Коссака; а ще про унікальну 200-300-літню яблуню у м. Кролівець Сумської области, 300-річну грушку в Кривому Розі, 500-річну шовковицю в Києві (Центральний ботанічний сад НАН України), до речі висаджену, кажуть, монахами Видубицького монастира з насіння, привезеного ними з Азії [10, 16-17]. І мені природно цікаво…
____________________________________________________
“…Для бджіл, джмелів та багатьох інших видів комах цвітіння липи найбільш благодатна пора. Вчені підрахували, що квітнучу липу відвідують понад 70 видів комах… Коли цвіте липа бджоли працюють навіть тоді, коли стемніє…
Павло Вакулюк. Оповіді про дерева
____________________________________________________
Тим часом, несподівано натрапив на іще одну згадку дерев навпроти храму, на монастирському подвір’ї. Вона, щоправда, про смерть – про цвинтар та заупокійні служби, але ж дерева живі, а згадка іще давніша від попередньої! “За Лащевського на цвинтарі поставили дерев’яний хрест із зображенням Спасителя. Другий такий хрест – червоний, обгороджений біленькими штахетами – стояв перед церквою під липами, і коло нього на празник св. Миколая відправляли парастас…”. [9, 146].
Сильвестр Лащевський, нагадаю, преставився 1782 року: “Наприкінці квітня 1782-го монастир отримав нову фундацію в селі Ліску коло Жовкви. Оглянути її і поїхав Лащевський, але в дорозі геть охляв і повернувся до Крехова, де незабаром помер…” [9, 123]. Дерев’яного хреста 1860 року замінили на залізний – “за крейцари з таці в неділю і свята зібрані” (Е.Коссак). Нині, утім, немає і його. Є невеличка дерев’яна дзвіниця побіля дерев’яної церкви – під старезними могутніми липами…
____________________________________________________
А ось тут цікава порада від П.Вакулюка для пасічників монастирських! Порахувавши усі безмежні кілограми меду, що їх назбирують “Божі мухи” на квітнучій липі (“…Під час цвітіння липи бджоли беруть з одного дорослого дерева меду стільки, як з 1 га гречки…”) автор також підказує, як можна продовжити тривалість медозбору: “…Для цього варто культивувати три види липи – звичайну, або дрібнолисту, крупнолисту і сріблясту, які цвітуть одна за одною. Це дасть можливість збирати нектар протягом півтора місяця…”.
Павло Вакулюк. Оповіді про дерева
“Липець – липовий мед; напій з цього меду”
Словник української мови
____________________________________________________
І знову про кимось посаджені дерева. Це зі слів Е.Коссака: “В’їжджаючи до прекрасної брами, видиш по обох сторонах моста понад фосу красні смереки, саджені за бувшого ту адміністратора о. Опуського…” [9, 144]… А це, з опису львівського просвітянина Івана Гавришкевича, що відвідав Крехів у 1871 році й піднімався, зокрема, на гору Побійну: “...Зовсім близько «коло нас нагорі мріє темрявий склеп каплички св. Онуфрія (печера святого Онуфрія; П.Шкраб’юк пише: “…нині вона вже не існує – ще в радянські часи осипалась і втратила свій вигляд” – Є.Д.), а побіч на половині висоти гори скриваєсь навпів між прекрасними заграничними тополями сумрачний хрест, окружений могилочками померших в тім монастирі монахів. Вид на північну сторону Побійної єсть безконечний, величавий...»...” [9, 147]. Щодо останнього – можу підтвердити й з власного досвіду, набутого, отже, вже на початку ХХІ століття! Щодо дерев – мушу з’ясувати. Смерек понад фосу, наприклад, я не пригадую…
Колишній монастирський фільварок, монастир і гора Побійна
І знову про Крехівські липи – з опису І.Гавришкевичем й нині традиційного травневого відпусту в монастирі: “...«Єдиний вид представляє Крехівський монастир дні 20 і 21 мая каждого року. Тогди-то посеред розбудившоїся щойно природи, серед маєвої чистоти, зелені і цвітів відзиваєся тоє колиінде самотнє місце розличним гамором і житєм. Тисячі народа, приспівши на поклон перенесенню мощів св. Николая, одні моляться набожно в церкві і на монастирськім подвір'ю, другі відпочивають під широкогільними липами; знов інші скитаються поза просторними мурами, подивляючи їх красоту, або добирають по предовгих рядах крамів розличних товарів»...”. [9, 148]. Не знаю лиш про які саме – можливо, навіть, нині знищені під забудову…
____________________________________________________
З листа Комісії Охорони Природи НТШ до єпископа Станіславівського Григорія Хомишина, березень 1937 року: “…Вiд очевидного обовязку зберiгати предковiчнi дерева не може вiдмовитись також недержавний народ, якщо вiн культурний i свiдомий своїх завдань, бо знає, що нiхто чужий не збереже первiсного обличча його батькiвщини, коли вiн сам за це якслiд не подбає…”.
(Цитовано за: Борейко В.Е. Охрана вековых деревьев)
____________________________________________________
А поза тим народження екологічної свідомости, як виявляється, має вже давню історію – назагал, й на наших теренах зокрема. Й Церква відігравала в цьому процесі не останню ролю. Так Польща перейняла практику охорони столітніх дерев від Німеччини іще в позаминулому столітті. Першу інвентаризацію проведено тут 1886 року, а у 1920 вперше надано лікувальну допомогу старому дереву – славнозвісному дубові Бартека. На 1935 рік у Польщі було заповідано 579 місць зростання вікових лип, 975 – дубів, а також сотні дерев 17 инших видів. (До прикладу, навіть якщо взяти до уваги ширші межі Другої Речі Посполитої у тому часі, в УССР й у 1986 році цей показник поступався в рази). Відтак, до діяльности в цьому ж річищі долучилися й українці. В.Є.Борейко у своїй книзі “Охорона вікових дерев” публікує два листи львівських учених до церковних ієрархів греко-католицької церкви з міжвоєнного періоду. Ось це, зокрема, з листа Комісії Охорони Природи НТШ до єпископа Станіславівського Григорія Хомишина від березня 1937: “Тому-то в цій журбi за первісну красу наших земель виніс минувших років V зїзд укр. природникiв i лiкарiв у Львовi ось таку постанову: “Вважаючи Церкву по сутi свойого вчення за чинник що повинен спiвдiлати в поширюванi природоохоронної iдеї, зїзд звертається до всiх Високодостойних Владик iз проханням: 1) приступити в порозумiннi з компетентними установами до творення заповiдникiв на науково вартiсних теренах церковних дiбр, 2) поручити пiдвладному собi духовенству знайомитися блище з природоохоронною iдеєю, 3) а поки-що видати негайну заборону зрiзувати старi дерева при церквах i на приходствах та винищувати якiнебудь пам'ятки природи на грунтах Церкви без дозволу дотичних Ординарiятiв”…”. У цьому ж листі науковці скаржаться на те, що минув звідтоді “згорою рік”, але “нажаль без належного вiдгомону”. І ось, того ж таки 1937 року митрополит А. Шептицький видав відповідну заборону, а Комісія Наукового товариства ім. Т.Шевченка, що провадила роботу з інвентаризації вікових дерев, почала за його сприяння отримувати інформацію з приходів. (В.Є.Борейко згадує про пів сотні повідомлень від місцевих священиків тільки в архіві А.Шептицького). Іще раніше, у 1930 році, відповідну заборону ухвалив архидiєцезiяльний синод римо-католицької церкви у Львові [3; 10, 46-48, 51-52, 70]…
І все ж таки я вірю – вірю так, як то вірять у людину – що свідомість змінюється, що це у її природі. Протягом історії, наприклад, одним з джерел прибутків монастира тривалий час залишались корчми. Реформатор С.Лащевський збудував корчму (аустерію) перед монастирем (і мав клопіт з Крехівським дідичем, що визнавав право на пропінацію – продаж горілки – лише за своїм двором; врешті суперечку було вирішено у спосіб оренди фільварку в Згорайщині та корчми за 1800 золотих річно; [9, 120, 122]). Теофан Голдаєвич, протоігумен ЧСВВ та ігумен монастира водночас, “муж… глубоко учений не токмо в Богословію, но і в любомудрію, фізиці, математиці і проч.”, як писав про нього Е.Коссак, 1819 року, серед иншого, збудував корчму у Явірнику [9, 135]. Корчму на Згорайщині збудував ігумен у 1825-1834 роках Ігнатій Яхимович (що знову додало гостроти й без того давньому, тривалому конфлікту з Крехівським двором [9, 136]; взагалі, історія цього протистояння окрема й вельми цікава сама по собі, історія людської дріб’язкової захланности – одне тільки неодноразове перекопування дворовими пахолками річки Баланди задля зміни межи із монастирськими полями чого варте!). Серед погорілих за ігуменства Юстина Журовського (1838-1841) споруд, “попід муром межи баштами от саджавки муровані, під одним дахом бувші”, Е.Коссак згадує також і “бровар пивний” [9, 137]. Нарешті, поміж инших заходів із відновлення монастирського господарства ігуменом Е.Коссаком згадано теж і наново збудовані три корчми: перед монастирем, у Горайщині (Згорайщині – ?) та Явірнику [9, 144]. А проте монастирську корчму, невдовзі потому перетворили на крамницю, а 1898 року й зовсім в читальню та приватну народну школу (нині будиночок для гостей із добудованим у 1990-х другим поверхом; 99, 327])…
Я вірю й сподіваюся на це тим більше, що покликання монаха, згідно церковного вчення, є зокрема іще й у тому, аби слугувати взірцем досконалого християнина для всіх мирян, адже й самий монастир є відображенням, образом Небесного Єрусалиму на землі… Устав і Статут Василіянського чину сповнені відповідних нагадувань. “Митрополит Йосиф поширив роль василіянських ченців у Церкві і в суспільстві та сприяв розвиткові душпастирської, виховної і місійної діяльності Східної Церкви. Згідно з його настановами, монахи не тільки повинні зберігати монастирський розпорядок, але й бути святими, вченими, готовими до виконання будь-якої місії та відкритими до потреб Церкви і суспільства...”, – це зі вступної частини Уставу і Правил [4, 2]. Або ж, ось, правило 261 Статуту: “Міра і достойність виражається у всьому навчанні Святого Василія. Його правила мають на меті життя присвячене молитві, практикуванню чеснот і братерській любові, а також гідну особисту поведінку, що є знаком відповідності з чернечою професією, і чого вірні завжди шукають в кожному ченцеві…” [8]. “Він щоденно дбав – пише Петро Шкраб’юк про Еміліяна Коссака – аби монастирський комплекс i всередині, i знадвору відповідав своєму призначенню – будив побожні думки, закликав до Христової досконалості” [9, 147].
А до того ж і Бог милосердний – ніколи не залишає чоловіка без можливости покути.“…Липа розмножується не лише насінням, а й порослю від пеньків, відсадками й кореневими паростками, причому паросткову здатність зберігає до глибокої старости…” [1, 290]. “…Варто також відзначити, що деякі породи дерев можуть давати після своєї загибелі молоду поросль, наприклад липа, тополя, верба. Тобто коріння дерева продовжують функціонувати, й таким чином життя загиблого дерева триває. Так ось, у місті Седнів Чернігівської области впала 700-літня липа Шевченка, стовбур прибрали, а коріння пустило молоде гілля, яке свідчить вже про друге життя знаменитого дерева…” [10, 52-53].
Єльніков Дмитро
літо 2016 – 26 березня 2017 р.Б., м. Львів
P.S. Вже вичитуючи текст я все продовжував отримувати інформацію (з ноосфери, вочевидь, з ласки Божої, хоча й за посередництва Інтернету!). Зокрема, про старі липові алеї у селі Куткір, Буського району та на околиці села Снятинка, Дрогобицького (див. відповідні статті у “Вікіпедії”). Обидві мають статус ботанічної пам'ятки місцевого значення... Процедуру заповідання дерева доволі докладно описано у цитованій книзі “П’ятсот дерев” [10, 72-73]. У нашій країні це все ще залишається справою громадян – обласне управління Мінприроди, до якого подаються необхідні зібрані документи, “з ними працює”, готує проєкт рішення про заповідання, яке після цього має затвердити обласна рада… Щодо решти, найбільші складнощі: для заповідання старого дерева потрібна згода землекористувача, або землевласника на землі якого воно росте, а також чиясь згода взяти дерево під свою охорону…
Список літератури:
1. Вакулюк П.Г. Оповіді про дерева. – Київ: Урожай, 1991;
2. Бейдик О. Наші давні кияни – липи, дуби, каштани. Унікальні зелені пам'ятки на грані;
3. Борейко В.Е. Охрана вековых деревьев;
4. Василіянський чин святого Йосафата. Устав і Правила. – Рим, 2009;
5. Етимологічний словник української мови. (У семи томах). – Київ: Наукова думка. Т. 2, 1985;
6. Оленець Ю. Крехівські липи владики Андрея та прочанські кілометри до Прилбич;
7. Самойлова Т. Стародавня липа на Старокиївській горі – пам’ятник природи Києва;
8. Статут Василіянського чину святого Йосафата;
9. Шкраб’юк П. Крехів. Дороги земні і небесні. – Львів: Місіонер, 2002;
10. Шнайдер С.Л., Борейко В.Е., Стеценко Н.Ф. 500 выдающихся деревьев Украины. – Киев: Лотос, 2011.
27.03.2017