Вона померла дуже вчасно, і її стареньке 92-річне тіло в супроводі родини й близьких сусідів вчасно вносили на кладовище. Якраз тоді, коли молодий хлопець, працівник фірми, котра займається спилюванням аварійних (і здорових теж) дерев, скинув донизу першу гілляку з висоти може 30 метрів. Гілляка належала маєстатичному явору – єдиному дереву, яке залишилося на цьому кладовищі.
Побачивши, що твориться, Юрко обімлів. Він відділився від похоронного походу, який рухався на так званий новий цвинтар, як та гілка щойно відділилася від дерева, і погнав на старий цвинтар рятувати його.
Хлопців з фірми просто найняли зробити їхню звичну роботу: акуратно, гілка за гілкою, шар за шаром стовбура, розчленувати дерево і на линвах кожну частинку спустити донизу, аби не пошкодити надгробків.
Але вона таки вчасно померла, і вчасно Юрко з’явився біля дерева, яке він з кількома іншими притомними мешканцями селища залишили на цвинтарі бути свідком життя в час, коли зрізали решту дерев і кущів. Тоді цвинтар чистили непрофесіонали, трохи пам’ятників постраждало – але всі були задоволені, що тепер місце поховань виглядає більш-менш по-людськи.
А це дерево залишили з двох причин: трудно зрізати такого гіганта – чотири метри і двадцять з гачечком сантиметрів у колі, висота – старий ЗІЛівський автокран до крони не дотягує, а друга причина – красиве дерево, здорове й особливе. Інших яворів в околиці нема. Зрештою, ніхто навіть не мав спершу поняття, що це за дерево з сірою, порепаною, лускуватою корою, схожою на кору платана, але так багато людей його полюбили відтоді, як воно зосталося самотнім гігантським живим організмом серед мертвяків (тут самотність грає позитивну роль – завдяки їй це дерево принаймні помітили)…
Гілка впала на землю. Пан Юрко наробив крику, задзвонив до знайомого, котрому – знав – це дерево теж не байдуже. Той знайомий – іншій знайомій, котра взагалі кожного разу, приходячи на могили рідних, з деревом подумки, а часом і вголос вітається, ще й обережно гладить лусочки незвичної кори. А далі виявилося, що не вона одна вітається з деревом – є ще кілька таких дивних.
Потім, коли після зрізаної гілляки єдиного цвинтарного дерева в селищі підняли шум, вилізла на світ Божий не одна цікава річ. Почали з’ясовувати, що ж це за дерево таке дивне і як йому на ім’я. Хтось сказав – берест. Інші заперечили. Схоже на платан – але ні, не платан. Шукали в інтернеті, порівнювали, придивлялися і таки ніби дійшли до істини: явір (він же – клен хибноплатановий). Потім його виміряли з допомогою рулетки – чотири метри і двадцять три сантиметри, а це значить, що дерево вікове, йому не менше 250 років. А це значить, що воно мало би бути під охороною, а це значить, що зрізати його так от просто не мож.
Здійняли теж хуртовину у вайберівській групі мешканців селища. Іскри сипалися з екранів смартфонів від зударів словесних мечів впродовж кількох годин. З’ясували, що місцевий староста під намови окремо взятих «таваріщєй» власне й запросив хлопців з фірми, які професіонально розчленовують дерева. Тепер група його незмінних прихильників лякала всіх тим, що під час буревію дерево впаде і наробить біди. Пам’ятникам. Але вони якось пам’яттю не оглянулися на всі ті буревії, які чухрали крону нашого цвинтарного явора впродовж стількох десятиліть-століть, а він і на міліметр не похилився. Рівний-рівнесенький, жодної зламаної гілляки.
Але найбільш вбивчим на користь знищення дерева був аргумент: «Краще б про щось друге подбали, а не про дерева на цвинтарі»… Ну та так, час війни, ніби треба дбати про «мавіки», броніки, сітки, термуху. Але там, де потрібні мавіки і броніки, якраз там зараз триклятий ворог теж нищить дерева. І старі, і молоді, і хворі, і здорові. Символом сьогоднішньої війни стали не лише випалені поля, а й тліючі стовбури мертвих дерев. Нищить, бо йому глибоко байдуже – це не його дерева, це не його земля, не йому їх любити. Він живе нищенням. Суть цієї північної імперії – не будувати і не садити сад чи ліс (нащо садити? – Сибір неозорий, дерев вистачить на цілі століття). І саду їм не треба, аби водка була… Найприкріше те, що фраза «краще б про щось друге подбали, а не про дерева на цвинтарі» – про ту саму байдужість насправді. Одним деревом менше, одним більше, віковим, не віковим. Яка різниця? «Вам що, дерев мало? Посадіть собі на подвір’ї вербу і милуйтеся, вона швидко росте», – підкинув «добру» ідею інший захисник з табору провладних.
В нас от якась незбагненна тенденція до нищення того, що простолюду здається маловажним (бо вони його не знають! а незнаного – бояться, тому так легко його позбуваються), але саме це маловажне творить суть: я про культуру, історичні пам’ятки-історію, дерева. Дерева, особливо старі, особливо ті, які дають назву краю: бо Яворівщина – від явора. Нищать мозаїки та старі церкви, на місці стареньких, понад столітніх придорожних каплиць ставлять нові, бо «меценати», оновлюють, не розуміючи, що нищать свою ж минувшину, те, чим можна було б похвалитися перед світом: «Ось, гляньте, це мої прадіди збудувати давно-давно. Мої прадіди…» Але ні, кому важливо, що збудували його прадіди? Хто знає прадідів?
Я тут ні слова не скажу про екологічну важливість дерев для цієї багатостраждальної планети, чи радше екологічну (не економічну, хоча люди, як завжди, перевертають все з ніг на голову і другорядне роблять першочерговим) важливість дерева для людей, бо це очевидні речі. Наведу лиш один богословський моментик. Два дерева в раю. Через одне людині дається життя, через інше вона пізнає добро і зло. Життя дається через дерево! Чи думали ви про це під таким кутом?
В оцій всій історії мені крутився також в пам’яті твір митрополита Андрея Шептицького «Як будувати рідну хату». Ні, там йдеться не про охорону лісів та дерев (хоча митрополит був людиною, котра створила перший заповідних на території Галичини і заборонив вирубку старих дерев біля храмів), а про політику. Для нього будівництво рідної хати, тобто держави, – це дбати і примножувати всі можливі ресурси у цій «хаті».
* * *
З тиждень після інциденту з нашим цвинтарним деревом з’явилася у ЗМІ новина про зрубане вандалами тристалітнє дерево у Великій Британії. Новина на цілий світ. Поліція шукає злочинця. Воно було прикметне тим, що росло собі між двома височенними розлогими пагорбами і було фотогенічне. А ще «брало участь» у зйомках фільму «Робін Гуд: Принц злодіїв» (1991).
У європейських країнах дерева зрізають лише тоді, коли їх неможливо врятувати. А спершу рятують. Якісь немудрі ті європейці. Стільки панькатися і стільки вкладати грошей в якісь старі та хворі дерева? (Сарказм, ясна річ.) Але ми ж стільки обурюємося, що «ліси масово вирізають і продають невідомо кому і невідомо в чиїх кишенях гроші осідають». Обурюємося через заздрість, що гроші осідають в чужих кишенях, а не наших, – чи того, що ліс значно цінніший, ніж коштує деревина сама в собі?
У Львові на Сихові є дуб – не такий високий, не такий потужний і не такий старий, як немирівський явір, проте цей дуб уже захищений законом.
«Яворовий край», як називають Яворівщину, виявляється, має не так вже й багато яворів… І поступово їх стає все менше. Кілька років тому неподалік Немирова два велетні-явори, здорові й міцні, пішли на гроші в приватну кишеню. Якщо зрубаємо останнє з них – історія про походження назви території зміниться, бо це вже не буде край, де ростуть явори, а край, де колись росли явори. Як сказали у районному лісництві, на Яворівщині як таких масових насаджень явора нема, трапляються лише одиничні екземпляри. А тепер уявіть, що цей немирівський явір – останній на цих теренах. Уявіть, що його зрізали. Яворівщина – без яворів… Ця фантазія страшенно близько підходить до реальності. І воно сумно, бо з кожним зрубаним деревом все менше насіння і все менше молодих сходів. То так, як з українцями – їх вибивають, особливо молодих, щоб навіть не встигали насіння по собі залишати.
Добре, що хоч Бог дбає про своє творіння, посилаючи вчасну смерть одним, щоби врятувати інших…
06.10.2023