…– Припустімо на хвилю, що ми геть у все повірили, – підказав Дейвенпорт. – Спробуймо знайти в цьому якесь раціональне зерно.
– Це неможливо! – вибухнув Ньюком. – Це є викликом усьому, що ми знаємо!
– Містере Ньюком, – заперечив біолог, – людина те тільки й робить, що кидає виклик усьому, що вона знала раніше…
(Кліффорд Сімак, “Всяке тіло – трава”)
У Бессарабії. За цим разом тут, хоча, зрештою, це ніби й не має значення – так щойно склалося, вивели стежки життєві. Перед тим, наприклад, роман “Місто”, з якого все в мене із Сімаком і почалося, читав у Львові, в Галичині. Але я з того такої дивної радости сповнююся – як послухати зі сторони, можна за божевільного сприйняти. У кращому разі, бо, як сказав був один мій друг, коли б не знав мене особисто, подумав би, що я його до секти затягнути намагаюсь! А річ допіру в тім, що Сімак писав свої твори з иншого боку Землі – писав у Міннеаполісі, штат Міннесота. І що писав, ясна річ, крізь себе, із себе – завше маючи на увазі рідний Вісконсин, містечко Мілвіль. Зрештою, як і Макондо-Аракатака у Маркеса, Мілвіль присутній у його творах безпосередньо – навіть без зміни назви. А я читав його у Львові, тепер ось у селі Тузли, що у Буджацькому степу, в куті поміж Дністром, Прутом та Дунаєм; читав, маючи у собі, знаючи Очаків і узбережжя Охотського моря, Уманщину і Меджибіж, Гологори й Розточчя… І навіть не певен, що саме, окрім властиво географії, яка цікавила змалечку, мене тут іще захоплює. Можливо те, що йдеться водночас і про єдність, і про відкритість простору. Ми із паном Кліффордом – він пишучи, а я читаючи – відкриваємо його і поєднуємо…
_________________________
Я також люблю не самого лиш Сімака – мені близька фантастика в цілому. Це був тривалий процес взаємин. В юнацьких роках я просто читав “Прибульців нізвідки” Франсіса Карсака й вечорами зачаровано вглядався у зоряне небо. Потім, на етапі братів Стругацьких (облишмо наразі виправдовуватись), прийшло усвідомлення, що фантастика – це тільки-но тло для розкриття психології людини, її одвічних екзистенційних проблем і пошуків. “Солярис” Станіслава Лема читав саме вчасно – у доволі складному особистому часі. Аж тоді з’явилася критика. На сторінці одного чоловіка в мережі побачив дві публікації поспіль: ув одній була огидна карикатура на релігійну (антирелігійну/антиклерикальну) тематику, а у наступній звернення, прохання – чоловік має чималу бібліотеку фантастики й шукав за видавничою серією, якої бракувало. І я тоді раптом збагнув, які небезпеки ховає в собі жанр.
Адже людині притаманний потяг до Більшого. Більше або менше, але кожній. “Не хлібом єдиним”, – каже про це Христос, а богослови, слідом за Давидом, називають “тугою за Богом”. А пам’ятаєте ще: сум Христа через захланність людську щодо дива, дрібних фокусів із фіґовим деревом. Він бо хотів, аби вони пішли по воді – самі... І хоч до Більшого приходять через менше, за певних обставин фантастика може не лише сприяти, а й відволікати від пошуку, перетворюватися на самодостатній симулякр того, до чого є тільки кроком. На якийсь час, зрозуміло, адже тупцювати на місці до безконечности у світі, де “все тече”, також неможливо. А проте у цьому проміжку фантастикою можна підмінити релігію. Цікаво, чи знали про це ті, хто формував гуманітарну політику в СССР, хто відповідав у тій системі за душі й голови?
_________________________
А втім, з літака також можна дивитися на світ у новій, пташиній перспективі, а можна скидати бомби. Фантасти Олесь Бердник та Іван Єфрємов, наприклад, були в СССР дисидентами, а у моєму релігійному розвитку вагому ролю відіграла книга “Инше небо” – збірка наукової фантастики на релігійну тематику. І оце вже як читав Сімака тут, понад Тузлівськими лиманами, записав у щоденнику:
Гадаю, користь фантастики полягає насамперед у руйнації стереотипного мислення, у спробі уявити Світ ширшим од звичного повсякденного сприйняття – уявити його Більшим…
(11 липня р. Б. 2017)
_________________________
Особлива дивовижа, що я знав, забув і несподівано прочитав знову: день народження письменника припадає саме на ті літні дні, коли я читав його тепер – Кліффорд Сімак народився 3 серпня. Щоправда, дуже вже давно – далекого 1904 року. І прожив трохи менш як вісімдесят чотири, і писав на теми, які привідкривалися віддавна у релігійних текстах, і до яких наука щойно наближається допіру: нелінійність часу і простору, так звані паранормальні здібности людини тощо. Одночасно із нею, властиво, але по-своєму, намагаючись зрозуміти особисто, на власний розсуд. Не задовольняючись прописними істинами, але й не сягнувши ще містичних одкровень – повільно і навпомацки. Саме тому, гадаю, і прожив тривале життя. Адже такий шлях потребує часу.
Я це припускаю – обережно й егоїстично, з оглядом на себе. Бо й собі, здається, належу до тих-таки повільних пішаниць. І Сімак, либонь, близький мені ще й цим. І саме тому – якщо я, отже, не помиляюся – він не мав би на мене образитись: йому мали би бути цікавими, навпаки, й мої рефлексії з приводу його творів.
_________________________
Адже годі заперечити, що у фантастиці чимало фантазії. А мене цікавить реальність. Зрештою – виключно реальність. Инша річ – не кожен (соціяльний, наприклад) реалізм, як відомо, саме реальність і відображає, тоді як у щонайабстрактніших (найфантастичніших?!) формах сюрреалізму хіба не про той-таки біль, страх, радість і любов? І тому фантастика для мене – це метафора. Або ж, краще, провокація. Щось на кшталт коанів у буддизмі – щось, що розриває ланцюжки звичної логіки, аби народити нові сенси.
Ось головний герой роману “Всяке тіло – трава” міркує щодо першого контакту людства з иншою формою розуму – першого іспиту в цьому розумінні. У Сімака, звісно, ця форма є щонайнезвичніша – це квіти. І це також чудово, адже “для Бога нема неможливої жадної речі”. А проте мені з того инша думка виникла: але ж в історії Землі їх вже було – вікінгів зі скрелінгами, Колумба з індіянами, португальців, а ще до них фінікійців, арабів, китайців з народами Африки; а іще задовго до того, десятки тисяч років перед тим, Homo sapiens із Homo neanderthalensis? І чому, власне, трава мусить конче створити прозорий, але непрохідний бар’єр навколо міста, зробити щось надзвичайне, аби змусити людину замислитись над тим, як вона живе – що вона жива?..
Ніби як заперечення, але чи подумав би я про все це, коли б мене не спровокував до того фантаст Кліффорд Сімак?
_________________________
Найбільше зауважень проте (паралелей) назбиралося стосовно паралельних світів – із порталами між ними. У Сімака це поширена тема – безліч реальностей, розділених долями секунди, і стоншених ділянок у їхніх межах. І саме цю його думку мені з ним поділяти найважче, адже Світ, як на мене, Єдиний – як і Бог. Хіба портали мали би бути відтак не аномаліями, але ланками природного сполучення…
_________________________
…Ой, перепрошую, але тут ось Місяць до тексту проситься! Щойно перервався, вийшов у сіни, а там вікно плівкою заклеєне, – у цих краях спекотно влітку, і це ніби як для захисту від Сонця абощо; мені воно так із хатою дісталося – й тільки шпарина вузька біля самої віконниці, а у шпарині насичено-жовтого кольору Місяць… Він кожної ночі сходить усе пізніше. Спочатку молодий серпик з’являється ввечері – низько і на заході; коли наповнюється, його також іще звечора посеред неба видко, за кожним разом усе ближче до сходу; аж урешті, вже як починає убувати, Місяць над Землею сходить – на сході, як і Сонце, тільки близько опівночі, о першій і так далі. І якщо не проґавити момент, можна побачити, як він лежить на самому обрії, у посадці. І тоді він трохи більший у розмірі, а кольору буває від майже червоного до темно-жовтого через помаранчевий…
І ще я зробив відкриття. Особисте, звичайно. Про Космічне Дзеркало! Це коли серп молодика з’являється на заході – у вечірніх сутінках і вигнутий назовні; а серп старого Місяця навпроти, на сході – ввігнутий і в сутінках світанку…
І я би не знав усього цього, якби не прожив тут, на одному місці, певний час, якби це місце було не тут, у селі посеред степу, а деинде – якби не мав змоги спостерігати. І від цього, зрештою, нічого б не змінилося – я би просто радів щоразу, коли бачив би Місяць. Хіба що у місті немає обрію, а відтак і помаранчевого Місяця…
_________________________
І все ж таки щодо порталів. Насамперед тут, у приморському Буджаку, є чимало контрастів. Це коли ти їдеш, наприклад, полем, на якому працює трактор або комбайн – звичайному для України полі з глибокою оранкою чорноземів і ув обрамленні, відтак, лісопосадок, – їдеш, їдеш, аж раптом опиняєшся на березі моря, який обривається високим глинистим урвищем перед вузенькою смужкою піщаного пляжу надолі… Я також приїхав сюди в кінці червня, коли тут вже тривали жнива, і якийсь час сприймав віддалений шум прибою за кілька кілометрів од хати за гудіння сільськогосподарської техніки. Не міг повірити. Ну, бо воно хоч і стояла моя хата на березі лиману – тоді саме в Тузлах і замешкував, – але ж навколо село: кури, півні піють…
Але найбільш виразно я відчув це на одній із мілин на Бурнасі. Бо тут, на лиманах, і назагал не глибоких (на Алібеї хіба метрів до трьох), є ще й мілини своєрідні. Не знаю, як і чому вони утворилися, але, вірогідно, це пов’язано з вигином, поворотом берегової лінії, при якім вітер і хвилі намивають чималі ділянки – близько пів кілометра в діяметрі, охоплені по дузі піщано-черепашковими косами. У дощову осінь наповнені водою, але від середини літа – а у посушливі роки і взимку частково пересохлі або й геть сухими стоять. Самий же берег корінний є переважно високим. Науково це зветься кліфом або ж, коли урвище перетворюється на крутосхил, згладжується, як біля цієї мілини, – мертвим кліфом. І от коли дивишся на таку висохлу мілину, голий просолений простір достатньо переконливого розміру зверху, з берега – це також вражає. Проте коли я спустився уперше до низу й поставши в середині цього півкола озирнувся… це і справді було відчуттям потрапляння в инший вимір. Тільки одвірок порталу не встиг зауважити…
Думаю, це через те, що там, унизу, тобі стає видко саму лиш пустелю – через звуження перспективи. І з морем, до речі, те саме: з урвища далі видно, море більше, але внизу до тебе хвилі промовляють…
А вже потім, восени – коли я вже до Фуратівки перебрався, – за вітряної погоди було. Хоча вітер тут і взагалі-то зазвичай – безвітряні дні у меншости. Влітку це рятує від спеки, але тоді вже спека закінчилася, і я помітив. Стояв надворі, а зробив крок у веранду – й неначе крізь отой самий портал перейшов… На веранді бачиш, що надворі вітер, але сам перебуваєш у затишку; робиш крок назовні – й відчуваєш…
_________________________
І коли це про портали, то поміж різницею у просторі. Але ж Сімака, здається, паралельні ландшафти не надто цікавлять: паралельний світ для нього – це насамперед про тих, хто у нім замешкує або ж до нього приходить. А отже іще раз про тубільців і мандрівників, прибульців і неандертальців. Або ж селянина й мешканця міста. А чи різних міщан і різних селян. А також про людей у різному часі (хоча й на одному й тому ж місці). Аж врешті й про двох окремих людей (і то зовсім не конче чоловіка й жінку), які і дві форми розумного життя на одній планеті, і два паралельні світи уводночас…
_________________________
І тут іще про відносність часу принагідно. Ну, коли ми вже про скитів і трипільців. Бо це я вже кілька разів себе на тому зловив – що тисяча років від часів Давньої Руси й до сьогодні сприймається мною саме як тисяча років. Цей час я відчуваю, як от коли із певною похибкою, але доволі точно виставляю збитий вимкненням електроенергії годинник. А проте таке ж саме тисячоліття еллінської колонізації Причорномор’я, скажімо, – як один день… Можливо, це пов’язано із тим, що час із часом втрачає своє практичне наповнення, набуває абстрактного змісту. Це як із каструлями каші для мого собаки. Якось бо ще на початках, коли ми тільки-но зустрілися і в мене з’явився новий клопіт варити Аврелію кашу, я був усвідомив, що мій час відтепер обумовлений ось цими п’ятиденними циклами – періодами, на які вистарчає однієї каструлі. А трохи пізніше, коли склалося так, що собак у мене побільшало, а каструля залишилась та сама, каші у ній стало вистачати лишень на два, а згодом і півтора дні…
_________________________
А ще межа межи ніччю і днем.
Коли гуси з Арктики мігрують на південь, це відбувається в них нерівномірно – з тривалими зупинками на довгому маршруті, у залежности від погоди. А проте одного разу або двічі буває тоді так, що понад приморським Буджаком вони проходять великою хвилею – клин за клином, із невеликими інтервалами. І ото першої моєї тут осені було – я у щоденнику записав: надвечір якось чотири чи п’ять клинів наді мною один за одним пролетіло. Швидко, разом із сильним попутнім вітром ще відучора, заким я відро обірване з криниці виловлював – з ними, із відрами у криницях, таке трапляється. А вже як відро наново причепив – вже як геть звечоріло, вийшов на край городу, аби зустріти іще один клин ймовірний на відкритому просторі. І він пролетів… А заразом кружляли у сутінках сови ‒ як і зазвичай, близькими тінями над головою, але цього разу, гнані вітром, вони і собі підіймалися трохи вище од звичного, летіли не над самою землею чи у своїх п’яти метрах над нею, але до метрів двадцяти, і швидко теж, від чого можна було сприйняти їх за граків а чи инших денних птахів відповідного розміру. Пролітали де-не-де і птахи денні, ті, що ще не встигли заховатися на ніч. Аж урешті пронесло іще й комаху якусь – жука абощо… Стояв і посміхався як несповна розуму від усього цього розмаїття. Я ніби постав на межі, або ж, за визначенням Ігоря Чорновола, на рубежі, Порубіжжі…
_________________________
Сама ніч, зрештою, час для світосприйняття нашого, тварин денних, цілком особливий. Навіть у місті, у світлі електричної ілюмінації все набуває химерного й особливого вигляду. А коли у полі (або у селі з одним ліхтарем), коли ніч безмісячна й видко тільки зорі – над головою і навколо, – йдучи вулицею ногами навпомацки найпростіше усвідомити, відчути, що ти ідеш не просто вулицею, але вулицею на планеті Земля…
_________________________
Щойно приїхав, два місяці, як вже згадував, жив у Тузлах, у приміщенні відділення Національного парку. А потім півтора року в нових друзів, а тепер сусідів – хату в межу придбав – тут, у Фуратівці. І оце ось про них:
Іще до теми порталів і паралельних світів. Ось поїхали Ігор з Ірою та дітьми, і простір їх обійстя став инакшим. Відтепер його обумовлюють не вони, але ті, хто у ньому залишились, ‒ я й Аврелій. І ще – їхня відсутність…
(Щоденник, 29 вересня 2017 р. Б.)
_________________________
А иншим разом – тоді ж іще, на початках – приїхав був у Татарбунари, до адміністрації Парку, де тоді працював, а ночувати ввечері до ще одного друга (й колеги) Івана Максимчука прийшов. А що день був важкий, а чоловік іще худобу порати закінчував, сидів я вже у сутінках густих на возі посеред обійстя, чекав і мав дивне відчуття: ніби я й надалі у Львові знаходжуся, тільки прикмети зовнішні змінилися… І водночас инакше. Як іти до пана Івана, треба річку містком переходити – Кагач зветься, доплив Когильника. Й ото я вже не надто теж що бачив там увечері, але запах прісноводного повільного потоку із заростями очерету берегами, особливий запах намулу, народженого із взаємин води та рослинности – запах-архетип як на чоловіка, що чималу частку життя понад такою ось річкою, річкою Сорока у мереживі, в басейні Бога прожив, – він у свідомість мені хвилею поринув. Бо я його впізнав. Як упізнав би, либонь, по цілій Землі – принаймні у помірному її поясі…
_________________________
А проте щодо алюзій на тему паралельних світів, найкраще до того світ тварин надається. Усіх инших – тих, що окрім нас. Можна навіть із рослинами та иншими “царствами” включно. Адже всі вони мешкають поруч, иноді просто не маючи вибору, адже ми під свої домівки (а ще більше попід сіножаті й поля для гольфу) усе більше й більше простору обіймаємо, – але людина або ж не звертає на них уваги (як-от на клин журавлів понад великим заклопотаним містом), або ж самі вони воліють залишатися непоміченими...
Одного разу – вже пізно восени було – я знайшов лиса на східному, лівому березі лиману Алібей. Він був живий, але лежав на боку й часто дихав. І не звернув на мене жодної уваги, ніяк не відреагував на мої дії навіть тоді, коли я обережно, патиком про всяк випадок, перевернув його на инший бік. Він був іще живий, але помирав. У його стегні зяяв отвір від кулі (дробу, шрапнелі – я не надто розуміюсь). Іще над’їжджаючи, звіддаля бачив автівку, а таку саму рану, так само у стегні, трохи згодом у впольованого мисливцем зайця. Мабуть, це типова рана од мисливського пострілу, адже рятуючись тварина від нього втікає… Дивно, але крови чомусь не було – так, ніби уся вона стікала у той смертоносний тунель углиб тіла… І я стояв і курив, не знаючи, що робити, тому що й допомогти вже навряд чи міг, а лис помирав. Доволі довго – я викурив три сигарети – і тяжко… І це вперше я мав змогу роздивитись цю тварину ось так зблизька. Виявляється, він рудий лишень на загал – насправді шерстинки його хутра різної довжини і мають різний колір: чорний, червоний та сивий. І вітер ворушив найдовші, сиві на кінчиках…
Здається, людина-невидимка Герберта Велса ось так стала наново видимою опісля того, як її вбили. Попри те, що той лис не мав жодних амбіцій і не знався на драматургії…
_________________________
Я мусив почати з ось цього, найважчого. (А можливо, й не мусив – ніколи не знати напевне). Та коли й мав, то тільки для того, аби сказати: убивство (або ж іще ув’язнення) – це, звісно, дієвий засіб до зустрічі з иншим, але з мертвим иншим. Який, відтак, иншим бути перестає – перестає бути. І що порталів у цей паралельний світ не існує, тому що цей світ не є жодною паралелею. Бо ж ми самі насправді є його часткою, його складовою – глухуватою й підсліпуватою, – аж він навколо нас. Геть просто навколо – наскрізь і всуціль.
Автобіографічний роман Фарлі Мовета “Не кричи: Вовк!” (1963) закінчується словами про вовче виття – голос звіра, який нагадує автору “про втрачений світ, який був колись і нашим, заким ми, люди, не обрали собі иншого шляху; аби у підсумку бути вигнаними самими собою”. Автори однойменної екранізації (1983) поглибили думку, доповнили стрічку (або ж, можливо, це є в оригіналі) міркуваннями про різницю у світосприйнятті: його, дослідника вовків на півночі Канади, що пунктуально, старанно веде записи спостережень у кількох зошитах і все одно мало що знає про об’єкт свого дослідження, та вовка, якому кожен зустрічний слід, запах, звук розкривається Всесвітом, що у нім він живе, перебуває безпосередньо.
А в улюбленому моєму оповіданні Сімака “Хто там у скелі?” йдеться про чоловіка, який після особистої трагедії оселяється на відлюдній фермі десь на американському Заході, й раптом відкриває у собі надздібности. Як-от спроможність слухати міжзоряні бесіди – слухати зорі. І я у захваті від перспективи, мені вона, себто, аж ніяк не здається безглуздою – як і можливість стати Всім, перебуваючи у медитативному стані самадхи, наприклад. А проте наразі навчаюся слухати ближнє довкілля…
_________________________
Саме прочитав оповідання – може, днів зо три пройшло – і їхав велосипедом, спускався від Тузлів до греблі через Бурнас. Коли раптом почув жалісливе попискування – просто на рівні вуха, на узбіччі. Зупинився, підійшов до дерева, дослухався уважніше – й у глибокому дуплі виявив гніздо з пташенятами. Там була ще й тріщина у порожнині стовбура (дерево два роки потому бурею зламало) – якраз на споді дупла, отож навіть розгледіти мав можність. Вже були вбрані у пір’я – десь незабаром, либонь, і полетіли. Але тоді одразу, а потім іще раз, за кілька днів, постояв, спостеріг звіддаля – виявилося, гніздо сиворакшам належало: дорослі птахи щопівгодини до малечі прилітали…
_________________________
І з приводу сиворакші тоді ще й про инше дерево. А також іще раз про умовність поділів у єдиному Світі. Бо це саме щойно перед тим я про існування сиворакші як такої і взагалі дізнався.
За кілька днів по приїзді до Буджаку було, коли на позиченому велосипеді трапилася перша нагода берегом лиманів проїхатись. Отримав, відтак, чимало вражень, але це найглибше. Вже як по колу вертався, в околицях Фуратівки на руїнах колишньої колонії німецької Зенґерівка (повоєнної української Миролюбівки) іще здалеку велику стару акацію побачив. На дві третини вже й засохлу, але з північного боку одна гілка розлога жива. А як під’їхав ближче, на гілці дерева її – сиворакшу. А коли точніше, диво-птаха розміром трохи більше від сойки, чимось на неї й схожого, тільки що синього або ж, ліпше, яскраво-блакитного кольору – не по-книжному синього птаха, якого ніколи раніше не зустрічав і про якого не знав геть нічого. А проте радше відчув, аніж подумав: такий мусить до нас з Африки прилітати…
А ще акація. Читав бо колись про одну, яка багато років правила за орієнтир для караванів у Сахарі. І спека. І я подумав – ні, також відчув, – що десь оце звідси Африка поволі й має починатися…
Щоправда, згодом пані ботанік, науковий співробітник Парку, пояснила, що наші “акації” – то лишень псевдоакації, її справжня назва робінія, й у Африці, а ще більше в Австралії, акації инші. Але сиворакша і справді прилітає до нас на гніздівлю звідтам; а коли гуси з Арктики зимують у нас, отже північний край Вирію знаходиться тут; і нарешті першої моєї буджацької зими одного ранку я зауважив, що сніг має дивний жовтуватий відтінок, а потім прочитав про піщану бурю на Кіпрі й принесений вітром на південь України пісок з котроїсь-то Лівійської пустелі. У міру танення снігу концентрація піску робилася більшою – він усе більше унаявнювався, а коли геть розтанув, у великих ночвах, що зіперті дном до стіни стояли на подвір’ї, залишився тільки він – кілька пучок африканського піску…
Отож коли хто шукатиме за Деревом, від якого починається Африка, – ми з ним знайомі! Хотіли його зрізати якось люди несвідомі – спершу цілком (залишився надріз на стовбурі), але обмежились останньою гілкою зеленою. Зелене бо легше ріжеться… Проте Дерево вижило – пустило пагони зі зрізу...
_________________________
Або ж ось як із бджолоїдками. Воно, себто, так і за кожним разом, але тоді було вперше. А річ у тім, що ці яскраві барвисті птахи (що взагалі мають три окремішні ареали для одного виду – на широкому просторі Евразії, у Північній та у Південній Африці) тримаються завше купно. Так і гніздяться, зрештою, – колоніями в нірках у корінному високому березі лиманів. А що мають до всього характерний бадьорий вигук-сюрчання, чутно таку компанію добре. Й ціле літо. А потім, у двадцятих вже числах вересня, якогось дня я раптом усвідомив, що більше їх не чую… Полетіли…
_________________________
А це ось, вже у цім році, на лиманах Тузлівських дивовижа – ніби й війна їм не війна, прилетіли до нас кількасот фламінго. Ба навіть загніздилися – колонію гніздову утворили. А дивовижа, бо раніше цих птахів на теренах України лишень як випадкових, залітних спостерігали, й оце у 2017-му вперше випадок гніздівлі було зафіксовано – на Сиваші. А тепер ось у нас.
А я все ніяк не зберусь поїхати подивитись – тільки як в Одесу їздив, з вікна маршрутки здалеку бачив. Натомість стояв оце днями у себе в Фуратівці на ґанку – ввечері, вже посутеніло добряче, – а що вечір тихий, безвітряний, виразно почув у небі новий для себе крик пташиний: незвична така суміш з тривожних вигуків лебедів-кликунів та якогось чи то качиного крякання, а чи жаб’ячого кувікання... І хоч бачити не міг, сила вигуків, проте, розмірам відповідала, а напрямок руху – ніби як з одного лиману до иншого (Фуратівка на вододілі розташована) за маршрутом чапель, тому про фламінго одразу й подумав. Для певности тільки в друга орнітолога запитав, а потім ще на сайті-фонотеці одному чудовому (якого він колись і порадив) записи послухав…
_________________________
І бувають зустрічі-натяки. Як-от із рибалочкою – іще одним птахом яскравим, якого вперше зустрів тут-таки, у приморському Буджаку. Тільки що першого разу бачив звіддаля – сидів на корчі понад самим урізом води на лимані, у затінку корінного берега, й час до часу стрімко до плеса злітав, а потім знову на своє місце спостережне повертався. За тими злетами-пірнаннями власне й упізнав – лазурову барву у його зовнішности міг з такої відстані теж хіба вгадувати. Коли ж берегом обійшов довкруж і знову до урвища наблизився, птах полетів. А другого – побіля ставка Безим’янського, – він і зовсім мені поміж зелені блимнув щойно. Отією якраз блакиттю лазуровою…
Та щойно рибалочка з’явився і зник майже водночас, з прибережної луки здійнявся… чорний лелека. Який гніздиться і зовсім на Поліссі та у Карпатах, але зустрічається, як з’ясувалося, тут під час міграцій…
А буває й так, що вони самі приходять – залишається відчуття, ніби Хтось їх до тебе скеровує. Так було якось на повороті до Якторова з Золочівської траси. Я стояв і чекав на попутну до Унева, коли почув шарудіння в придорожній траві. Щойно став придивлятись, аж з неї ласиця вигулькнула… Просто переді мною! На кілька секунд завмерла – одне на одного дивились; у неї очі – чорні намистини живі, й звідкіль прийшла зникла…
А понад Алібеєм, вже тут, стояв иншим разом на березі, зіпершись на велосипед, на краєвиди роздивлявся, у далечінь, а їх – кількох молодих, либонь, ласинят-підлітків, випірнуло звідкись із їхніх стежок-тунелів у щільному килимі з посохлої достиглої трави за кілька кроків од мене. І не сказати, аби бавились (хоча так би воно до оповіді й пасувало!) – радше якісь стосунки свої з’ясовували, одне за одним ганяючи, але на мене взагалі уваги не звертали – ніби й не помітили…
І коли велосипедом подорожував Буджаком, заночував був просто на полі, не доїжджаючи Сарати, на узбіччі ґрунтової дороги уздовж колишнього каналу меліораційного. Поміж полем і дорогою підйом невеличкий у метр заввишки, й усе травою густо заросле, отож велосипед за собою не став тягнути – залишив там, на узбіччі. Спав просто неба, намету не мав, й ото прокидаюся, сиджу, іще зі спальника не вибрався, а вона, дивлюсь, тією дорогою польовою іде. Косуля! А Сонце вже височенько підбилося, ледве бідолашна ноги переставляє, рота від спеки розкрила – хекає. Аж раптом велосипеда угледіла – завмерла. Хотіла полем обійти – а там я… А мене й самого усе захопило настільки – не до фотокамери було. Помчала полем щодуху. А проте метрів за триста іще раз спинилась, озирнулася й постояла, вглядаючись…
_________________________
А це з часів роботи моєї інспектором:
Вчора вперше за тривалий час (мало не два тижні пропустив) виїздив на Калфу. Ось, навіть програма іще й назви такої не знає, підкреслює. Маю завдання вивчити “логістику” (так і сказали!) браконьєрів-рибалок: коли приїздять, коли від’їздять. А їх там за цей час побільшало – нарахував десятьох, а ще однієї машини не побачив одразу.
Лимани всюди попересихали – маленький Курудіол (Куруґьоль) геть висох.
Скуштував нарешті маслинок, бо я у них заховався. Зовсім вони ні на які маслини не схожі – принаймні за смаком. А може то я час проґавив, бо зараз вони всохлі, кісточка займає переважну частини плоду. Нагадує терен.
І світив Місяць, і було дуже зимно в одній легкій курточці поверх футболки (а вже кілька днів повітря, надто вночі, пахне зимою), й літала сова понад полем, і приходив заєць – увійшов у перелісок маслинковий метрів за вісім од мене, й тільки як я став капюшона з голови знімати, мене помітив і побіг; а миші жили собі своїм життям у сухій траві навколо.
(Щоденник, 2 жовтня р. Б. 2017)
_________________________
Шакали в цих краях з’явилися років із двадцять тому: шакал звичайний, або ж азійський. Кажуть, прийшли з Румунії, через Дунай. Хоча у записаних Дмитром Яворницьким розповідях старожилів з теренів колишніх Вольностей Запорозьких, у описах тамтешньої природи на межі XVIII–ХІХ століть, вони також згадуються – їх там “чокалками” називали. Але я тут і не про це – я про сліди присутности. Коли заглибитись у Лебедівський ліс, висаджений в середині минулого століття понад лиманом Бурнас і морем, зійти з дороги і спробувати піти навпростець, можна зауважити тропи: відсутність павутиння помежи гілок нижче від коліна…
_________________________
Иншою надздібністю чоловіка з оповідання “Хто там у скелі?” є здатність бачити ту ж таки місцевість ув околицях своєї ферми, але за минулих епох. Геологічних – іще до появи людини яко виду, жодного з її видів. А в мене инакше було. Восени, а саме у ніч з першого на друге листопада. Я можу відновити дату, тому що це був останній день, коли до опівночі можна було подати твір на участь у літературному конкурсі. Отож, я поспішав. Але й заграву на півдні – відбиток світла на низькому хмарному небі – також бачив. Щоразу, як виходив надвір. А проте переконував себе у тому, що це будь-що, тільки не пожежа. Не конче пожежа. Зрештою, бувало й таке – і села вночі ліхтарями світять (хоча на південь од Фуратівки тільки море й лимани), або ж може й горіти, але значно далі, аніж тобі здається. Наприклад, цієї зими я навіть не заграву – запах диму почув, до того ж диму саме від спаленої трави сухої. І також з півдня, до речі. Проїхав у тому напрямку, аж заким земля не закінчилася – до Калфи, що є мисом, який розділяє два більших лимани, – але нічого не побачив. Лише запах гарі й надалі. І тільки коли став вертатись, через плече озирнувся іще раз – а там хмара якраз обрій застила, й на ній заграва… Зателефонував до друга з Парку – з’ясувалося, то аж на Дунаї плавні горять…
Але за цим разом горіло таки поруч, за два кілометри – горіла трава на правім березі маленького Куругьоля. Погода стояла безвітряна, отож горіло неквапно, а проте по всій ширині неораної прибережної смуги метрів у сто, і пройшло ось так вже із пів кілометра… І коли вже приїхав, я, звісно, виламав гілку й вогонь зупинив – восени, взимку це легше зробити, полум’я не так обпіка. Але ж приїхав би одразу…
І ото коли стояв із тією ломакою правічною у колі вогню посеред нічного степу темної беззоряної ночі, на протилежному березі лиману раптом завили шакали… І було відчуття, ніби вони (або ж Хтось через них) мені дорікають, а з иншого – годі й зрозуміти, у якому я часі, за якої доби…
_________________________
А втім, фантастичне тло й для Сімака править за засіб до розкриття природи, психології людини. Ось, скажімо, герой його твору крокує вулицями обложеного загадковим муром містечка у супроводі виття сирени, що скликає його мешканців. І коли виття спиняється, завважує, як його огортає холод, як він почувається беззахисним, тому що воно, виявляється, правило йому за опертя у всьому цьому безумі – поки вила сирена, було зрозуміло, що робити і куди йти... А у фантазіях на тему паралельних світів є опис світу, який загинув внаслідок ядерного божевілля. А у ньому – таких собі туристів з потойбіччя, які… приходять сюди лякатись…
І все ж таки, на доданок до спроможности чути зорі й бачити минуле природними для творчости письменника є ідеї на кшталт безтілесних, скажімо, подорожей до найглибшого космосу – на рівні психіки. Давно вже читав, не згадаю, як саме він це обумовлює, а проте саме ось ця безпосередність, сутність його мислення за принципом навпростець мене у ньому й захоплює.
Бо навіть коли б і цілком фізично, коли на кораблях – якщо фантастика є витримано науковою? Так, наразі людина далі Місяця не літала. Але ж космос поза Місяцем, ба навіть далі од тієї межі, якої сягнув нині “Вояджер”, – усі зорі й зоряні скупчення, галактики й міжгалактичний простір, туманности, метеорні потоки, кільця астероїдів, екзопланети – вони ж усе одно існують. Ось я сиджу за комп’ютером у своїй Фуратівці, що у Буджаку, і навіть коли нівеліра в сусіда позичу – а в нього він є! – чогось більшого од плям “морів” на Місяці у нього не роздивлюся – а вони є… Це якось восени було подумав, що за всі ті роки, що тут живу, “румунською дамбою”, що у верхній частині Алібею, жодного разу й досі не перейшовся. Це так її в народі називають, бо десь у першій половині минулого сторіччя за румунської влади її насипали, либонь, – дорога у Татарбунари раніше нею проходила. Ну й ото подумав, і кілька днів потому мене дивне відчуття не полишало – згадував раз по раз і наново дивувався: усвідомлення того, що я дамби не бачу, вона кілометрів за десять од мене і за вододілом ховається, – а вона є…
_________________________
А отже фантастика і для мене не завжди метафора. Аби лиш фантазія не слугувала самій лиш фантазії, порожній забавці.
_________________________
До речі, свій перший твір я написав у років щось із вісім. Він обійняв тоненький шкільний зошит у клітинку, списаний через стрічку розлогим дитячим почерком, та ще й з малюнками. Й ішлося там про життя мого тодішнього однолітка, за мотивами, зрозуміло, життя мого власного – уваги варте хіба тільки як спогад. А втім, була у нім одна ідея, від якої я й досі у захваті. Ідея про казку, яка існує насправді – потрібно її лиш знайти…
У шкільному зошиті, щоправда, це було буквально. Мій герой просто рушив у подорож, ішов, ішов, аж поки не натрапив на котрийсь-то романтизований світ із доби середньовіччя. Звідтоді переинакшив: її навіть шукати не треба. Я ж ось усе це не за один день пишу, і фламінго були вже іще раз понад Фуратівкою пролітали – знову в сутінках, знову їх не бачив, але за цим разом просто над обійстям…
_________________________
Я також погано розуміюсь на ентомології, не знаю навіть, чи є ці невеличкі метелики радше нічними, аніж денними, а чи навпаки, але щороку на початку літа, як Сонце сходить, у прозорому вранішньому повітрі вони мерехтять у великій кількости живим планетарієм понад землею…
А якось узимку сидів був на скитському кургані у верхній частині Алібею, понад Хаджидером – увечері, на заході Сонця. Й раптом з-поза посадки через дорогу, вертаючи з поля на воду, леда вище од дерев наді мною гуси пролетіли. (Ті самі, що народжуються в Арктиці, в арктичній тундрі за полярним колом, а до нас у Вирій прилітають)… І того ж таки вечора на тому ж березі – саме капюшона вдягнув, бо став замерзати, – мені здалося, що дорогою вздовж берега машина їде. Обернувся, а понад лиманом величезним пасмом у сотні, а може й тисячі птахів шпаки летять. Їх тут також узимку чимало збирається, а там, в очеретяних заростях у плавнях Хаджидера, вони ночують… До речі, на власні очі побачив тут те, що раніше в кіні – переливи великих зграй шпачиних у повітрі яко тіла одного. Науково це мурмурацією зветься, але термін я забуваю щоразу…
А ще тут живуть болотяні сови. Назвали їх так у тих краях, вочевидь, де є болота, але й тут вони теж понад лиманами тримаються. Ба навіть гніздяться просто на землі, ховаючи гніздо у високій траві. Й ото їхав я раз берегом поміж Веселою Балкою і Бекиром, аж ось одна метрів за тридцять од мене з самого краю урвища у бік води здійнялася, а далі через кожних тридцять – іще по одній… Я вже став підозрювати, що вони непомітно колом назад повертаються, а проте чотири-п’ять їх там усе одно мусило бути…
Аж урешті дивився я одного вечора стрічку документальну – про пустелю Наміб, у якій мене вразили найдужче антилопи орікс на тлі червоних дюн, а потім був у полях і побачив дивовижні білі хмари купчасті на тлі глибоко-синього зимового неба за ясної днини, й подумав, що коли ось ці хмари і це небо є реальністю, антилопи орікс та червоні дюни в пустелі Наміб – це також правда.
_________________________
Ось я читаю К. Сімака, твір про паралельні світи й инші форми розумного життя, а над Лебедівкою й морем іде гроза. Громовиця над морем… Над иншим світом, зовсім иншою, не звичною для знаних мені Галичини й Поділля часткою Цілого. Я вже бачив море (після перерви у чверть століття), але іще не бачив дельфінів, і саме уявлення про дельфінів у морі, а особливо не біля берега, а далеко од нього, зовсім вже окремо од нашої реальности, лоскоче свідомість. А гроза у тому світі – це щось фантастичне…
(Щоденник, 12 липня 2017 р. Б.)
04.07.2023