Ще з 2014-го року в Україні почала розвиватися новітня комбатантська література. З повномасштабним вторгненням кількість представлених авторів зросла експоненціально. Але якщо до 2024-го року цивільні автори іноді й зверталися до теми війни, то все ж частіше – до інших, найрізноманітніших “мирних” мотивів. Велика війна, здається, не залишила шансів не помічати її – принаймні для тих, хто залишився в Україні. Чи можливо зараз творити в Україні і про Україну, оминаючи тему війни? Крім відтворення суто воєнних реалій з погляду як військових, так і людей у тилових містах, є ще й менш очевидний вплив війни. Наприклад, посилення деколонізаційних настроїв, відторгнення всього російського, зокрема в мистецтві. Як використати цей сплеск для остаточного подолання російської культурної окупації?
Про це, а також про війну як каталізатор деколонізації мистецтва, протидію російській культурній окупації говорили під час Форуму Центральної та Східної Європи VIA CARPATIA 2024.
Олена Рибка, шеф-редакторка видавництва «Vivat», навела статистику, що цифрами доводить факт культурного спалаху під час повномасштабного вторгнення: з лютого 2022 року на 599 одиниць збільшилася кількість суб'єктів видавничої діяльності, тільки 60 із них – це книговидавці і книгорозповсюджувачі з Харківської області.
“Повномасштабне вторгнення стало культурним шоком для частини населення України. І ми відчули цей колосальний запит від тих, хто до того не визначився або хто проходив через травматичні розриви зі своєю попередньою свідомістю. Цей запит вкотре показав, що культура, як завжди, на часі.
Водночас треба пам'ятати про те, що цей культурний спалах виник на фундаменті тієї роботи, яка потужно велася, і особливо потужно – з 2014 року, коли створювались нові інституції. І коли люди сказали: "Ми хочемо знайти українську книжку", – то видавці відповіли: "У нас є, і ми готові дати ще більше".
Але в кожному спалаху є той момент, коли він може почати згасати. Тому наше завдання – підкидати дрова, щоб воно і далі горіло, промоція і далі велася і ми не втрачали навіть у найскладніші часи можливості говорити про те, що культура розвивається, книжки виходять, і наші автори потрібні і в Україні, і в світі”.
Видавчиню підтримала й Ганна Криволап, художниця, членкиня Національної спілки художників України. Вона навела приклад зі своєї сфери: з часом повномасштабного вторгнення значно побільшало людей на виставках. Візуальні проєкти, кураторські екскурсії проходять з великою кількістю відвідувачів, які виявляють зацікавлення, ставлять питання.
Ганна розповіла, що коли почалася активна стадія війни, було дуже важко сконцентруватись і єдина думка була: чим ти можеш на даний момент допомагати військовим, потерпілим. Вона разом із колегами проводила сеанси арт-терапії для госпіталів, для дружин постраждалих, для воїнів. Влаштовували аукціони на підтримку фронту. Але потім почалась активна виставкова стадія.
“Я за цей рік – як, певно, і всі мої колеги – провела 4 чи 5 персональних виставок в Україні. Я цього ніколи не робила, тому що вважала, що однієї виставки на рік достатньо. Думала: треба представляти Україну в Європі, за кордоном на міжнародних сценах. І тому вся концентрація була там.
А тепер, мені здається, дуже важливою для людей є мистецька опора – щоб вони приходили, надихались, щоб вони могли спілкуватися й отримувати якісь інші горизонти, бачити щось позитивне, красиве.
Ще один аспект: зараз, під час великої війни, всі музейні колекції сховані. Тому музеї дали ці всі приміщення під сучасне мистецтво. Як ніколи сучасні художники можуть багато виставлятися, показувати свої твори – те, що вони роблять саме зараз. І можу сказати, що художники зараз працюють дуже, дуже багато”.
Ольга Сало, заступниця генерального директора з розвитку та культурно-просвітницької роботи Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності, координаторка Агенції стійкості культури, розповіла про взаємодопомогу музеїв:
“Виявилось, що криза мала ще один позитивний наслідок. Музеї стали згуртованішими, зрозуміли, що вони – спільнота, яка має співпрацювати і взаємно допомагати. І це розуміння всередині музейної спільноти важливості кожного і готовності допомагати всім, хто цього потребує, є тим, що дозволить нам зберегти наші музеї і пройти через війну зі збереженими колекціями”.
Ольга Сало наголосила на тому, що війна є каталізатором деколонізації в музейній сфері.
“Для музеїв деколонізація – це передусім контекст. У якому контексті ми представляємо ті чи інші предмети, ті чи інші історії. І мені видається, що найважливішим фокусом для нас мають бути краєзнавчі музеї, де, на мою думку, найбільше проблем. Тому що зараз локальна історія спільноти переважно подається в контексті загальних радянських наративів”.
Альберт Цукренко, музикант, журналіст, автор подкасту nzip з архівів Українського радіо, зауважив, що як виглядав культурний спалах у музиці українській, ми всі чули в перші місяці великого вторгнення.
“Тоді був величезний вал патріотичної поп-, рок-музики різної якості для різної аудиторії. Там було багато байрактарщини, але це була така реакція суспільства – а митці є частиною суспільства – на шок Великої війни.
Найважливішим наслідком і ознакою цього спалаху я б назвав нове покоління артистів, молодих артистів, які заявили про себе після початку повномасштабної війни. Вони якісно відрізняються від попередніх поколінь тим, що вони більш вільні, більш незалежні. Вони творять свій власний шоу-бізнес незалежно від лейблів, від продюсерів, у них є більш прямий контакт зі своєю аудиторією через соцмережі, краудфандингові платформи тощо. Вони більш свідомі: це покоління, яке виникло вже в рамці, яку задала Велика війна. Тобто жодних контактів з росіянами, це майже виключно україномовний продукт – і я сподіваюся, що це стане сталою позицією. Думаю, після завершення війни вони не змінять цю позицію й будуть такими патріотичними, якими вони є зараз”.
Тарас Томенко, кінорежисер, кіносценарист, вважає, що кіно, особливо ігрове, як дуже затратний вид мистецтва має мало шансів на розвиток без підтримки держави.
“Українське ігрове кіно має сублімуватися в документальні стрічки, які менш затратні. Власне, так і відбувається. Ми бачимо, що українське документальне кіно зараз надзвичайно потужне. Коли світовим глядачам, знімаючи війну, показують події від першої особи, від персонажа, від героя – це дає набагато потужніший ефект, ніж просто новинні якісь заголовки. Тому документальне кіно зараз надзвичайно важливе, варто його підтримувати. І, мабуть, це єдиний вихід шукати копродукцію з Європою”.
А підтримувати появу нових українських стрічок необхідно, нагадує Тарас Томенко, адже, як і інші види мистецтва, кіно є засобом боротьби з російською навалою.
“Сам факт існування українського кіно унеможливлює просування російських картин на кінофестивалі. Далеко не потрібно ходити – зараз буде Талліннський кінофестиваль, до його програми просочилася російська картина. Вони це роблять під різними соусами, під видом копродукції, під якимись масками. І ми зараз намагаємося вплинути на фестиваль, щоб ця картина була заблокована. Так на багатьох фестивалях робиться, бо росіяни витрачають величезні кошти на промоцію свого продукту, на лобіювання кінофестивалів. Ми знаємо, що найбільші фестивалі ще до Великої війни були куплені російськими олігархами, російськими грошима.
Але настане той час, коли ми не зможемо протистояти цьому, тому що не буде чим, у нас не буде українських картин або їх буде дуже мало. І потрібно думати зараз про те, що українське кіно просто може закінчитися і нам не буде чим крити. І тому я закликаю всіх підтримувати українське кіно, ходити в кінотеатри і любити українське кіно”.
Марія Гурська, журналістка, телеведуча, яка модерувала розмову, наголосила:
“Поки Україна захищає свої кордони від ворога, свою свободу від російських загарбників, світ із захватом спостерігає за унікальним, феноменальним культурним спалахом. Ми бачимо десятки нових театральних постановок, новітню комбатантську літературу, виставки і концерти воєнного часу, черги в книгарні. Цей феномен розквіту культури під час війни надихає нас і дає нам сили боротися і сподіватися на перемогу в України і в перемогу гуманізму.
Після початку повномасштабного вторгнення величезна кількість моїх знайомих, які спілкувалися раніше російською, перейшли на українську. А потім з часом, долаючи труднощі послуговування мовою, вони почали все ж таки інколи трошечки відмовлятися від свого власного рішення”.
Тож щоб подібний відкат не стався після перемоги в різних напрямках культури, ми всі маємо працювати вже зараз – на цьому зійшлись усі учасники дискусії.
Підготувала Олена Шарговська
Фото Кирила Авраменка і Василя Чурікова
Сьомий Форум Центральної та Східної Європи VIA CARPATIA організований громадськими організація «Всеукраїнський демократичний форум» та «Верховина – Квітка Карпат» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Українського інституту книги, каналу «Еспресо» й TVP Worldwide.
19.12.2024