Кожен перпендикуляр є паралелею. Усі паралелі перетинаються…
Основи антропометрії
Шість днів Іван Семидуб – рядовий, боєць кулеметного розрахунку котроїсь-то дивізії 60-ї, скажімо, армії РККА; рік народження 1920, місце народження Подільська губернія, з селян, безпартійний – не мав спокою. Було у зимі сорок четвертого – сорок п’ятого, у Польщі, а отже фронт, либонь, 1-й таки Український. А тому Вісло-Одерська операція, стрімкий наступ, 20–30 км на день. Але не через це. За цим навпаки забувався. На якийсь час. А тоді знову оте відчуття.
Більше того, всі ці шість днів неспокій тільки дужчав: від коротких хвиль на початках і аж до повені на ранок сьомого. І тоді вранці Іван раптом підвівся на рівні, випростався і, розвернувшись до сходу Сонця, пішов йому назустріч. Просто і зі зброєю.
І мовчки – нічого не сказав. А товариші хоч і були вражені, але й собі нічого не спитали. Бо одне, що було не до того – саме заходили під щільним вогнем (з кожного вікна й одвірка) у містечко, а инше – дезертири, та ще й у такій веремії, на повен зріст не ходять.
* * * * *
Усе, що я знаю про свого прадіда Трохима Тисанюка – він повернувся з війни із незагойною раною на нозі. Час до часу мусив притрушувати її розтертим у порошок стрептоцидом, аби ту рану підсушувати. І хоч він устиг мене бавити, було мені кілька лишень років, два-три либонь, і я того не пам’ятаю – мати розповідала.
* * * * *
Дивно, але ніхто Івана й у подальшому, на теренах прифронтових, не спинив. Не солдат дивина, звісно, – їх зустрічав на дорогах чимало, цілими колонами. Але ж усі инші в иншому напрямку, а він їм навспак.
Хоча увагу звертали. Із деякими навіть поглядами зустрічався, а з одним куценьким та розбитним геть і махоркою поділився. Але й ті погляди не були здивованими. Не бачив би сам, не повірив – у них було розуміння.
* * * * *
Усе решта – загальник. Географічний: мешкали спершу на Квашівці, а згодом, вже по війні, – на Мрихівці, у селі Велика Севастянівка, що на Уманщині. Статистичний: мали з бабою Варкою купу дітей, як то було тоді у всіх, і всі народилися ще до війни.
Скільки всього – не знаю, бо частина ще малими померла. Розповідали, наприклад, про одного, що народився хворим, не ходив, але вирізнявся розумом, і коли у 1932–33-му забирали по хатах залишки їжі, баба Варка його на клунок зі збіжжям (а чи, може, іще чимось) зверху посадила. І я оце зараз подумав, що мав би той хлопчина не стільки розуму мати, скільки волі. Бо ж сказати комнезамівцю: “І що, будеш у каліки забирати?” – то ж не штука; то ж треба було так сказати, так подивитись, аби комнезамівець і справді облишив, відвернувся й пішов.
І ще подумав, що ось цей клаптичок, уривок спомину є насправді унікальним. Адже мати почула його не у дитинстві, але вже під кінець вісімдесятих, скоріше за все, – раніше б не промовили. Й він перетривав…
* * * * *
Аж у Кременецьких лісах нарешті, десь аж біля Шумська, уночі якось із темряви пролунало:
– Ані руш!
– Та мені воно байдуже, каже – руш чи не руш, – відповів Іван, – я собі йду.
І пішов. А з-поміж дерев на місячне сяйво – бо ніч місячна була, до повні зближалося, – на дорогу вийшов Явір. Хто він, ніхто не знає – будеш у лісі бувати, будеш його пізнавати. Хіба оте, що повстанець, хлопець із лісу, стрілець своєї сотні відповідного куреню, оперативної групи УПА-Північ. Тільки що вигляд мав тепер радше розгублений, аніж бойовий, – хто б і сказав, що три дні тому допіру конвой НКВД розбив та двадцять чотири особи засуджених на волю звільнив. Вийшов лишень, але так і лишився стояти – геть цівка ППШ йому долі похилилася.
І тільки як постать червоноармійця у світлі примарному нічному зникла вже майже, отямився:
– Агов! А ну зачекай-но! – гукнув. Але вже якось не вимогливо – запитально. А що Іван і тоді не зупинився, побіг наздоганяти.
* * * * *
Баба Варка – Варвара, прабабця – вже у дев’яностих померла. Отож, її добре пам’ятаю.
І пам’ятаю також, у неї був своєрідний горщик нічний – з тієї ж війни гільза артилерійська. Нічна гільза.
* * * * *
А коли наздогнав, перейшов на крок і рушив поруч. Мовчки. І теж просто і зі зброєю.
І тоді вже сам Іван запитав, загортаючи на ходу тютюн у самокрутку:
– Чого ж ти не питаєш, куди ми йдемо?
– Та ж у Бахмут, нє?
І це й собі лишень неначе запитання було риторичним, а Іван і не здивувався.
* * * * *
Отож, прадід мій Трохим воював і отримав поранення. А мій дід, прийдешній його зять Яків Гончарук, до призову віком не вийшов. А от як робоча сила нацистів цілком влаштовував. Він помер, правда, іще раніше од діда Трохима – іще мати у школі навчалася, але до Німеччини їх разом зі сестрою Степаниною вивезли, і її я вже дорослим устиг порозпитати. Обоє до Баварії потрапили, тільки що дід на завод, а вона до селянина-господаря. Розповідала, як дорогою туди на станційних зупинках вискакували з вагонів, аби води набрати, й німці били по ногах прутом залізним; а на зворотному шляху, було, червоноармійці грабували.
Діда Якова одразу по звільненні до війська мобілізували. Отож, можна сказати, пощастило. А що мав гарний почерк, вроджений нахил до граматики, то і там, у війську, писарем служив, а в селі згодом секретарем був у сільській раді.
* * * * *
Так і йшли. І вдень, і вночі, дорогами ґрунтовими й шосейними, центральними, ані сіл, ані міст не минаючи, – як зручно було, як найближче, так і прямували. Не ховаючись. Що перший – формальний дезертир, що другий – натуральний партизан, який вийшов з лісу.
А втім, їх і зупинили тільки раз – вже ближче до Гостомеля. Військовий патруль. Офіцер хотів про мінне загородження попередити.
Чому Іван офіцеру чогось на кшталт того, що і Явору, не одрізав? Чому зупинився? Та хто його зна? Може, яка ментальність субординаційна, а може тому, що офіцер не вимагав нічого – ані зупинитися, власне, ані документів. Що з точки зору логіки служби було би навіть вельми доречне – надто вже двоє вигляд мали екзотичний. А тому запитання можна й инак поставити: чому офіцер цього не зробив?
А проте – кажу ж бо, – їх, отже, бачили. Це ж не містика якась.
* * * * *
А був іще дід Федір Мельник. Не мій – братового одноклясника. І ми його з братом знали, звісно – так, ззовні; зокрема як ветерана війни на урочистостях 9 травня бачили. Аж якось приніс брат додому видану в Умані монографію Богдана Чорномаза “Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині у 1941–1945-х роках”. А там світлина діда Федора.
Був тоді й собі хлопчаком – теж на початку війни до війська за віком не потрапив, а від вивезення до Німеччини порятуватися пощастило. Зокрема, між иншим, було при німецькій адміністрації двоє у селі – перекладач Віля (який “майже чисто говорив по-українські”) і ще один, Саша, – які про акції набору заздалегідь тишком людей попереджали. Ну ось. А до гуртка бандерівського Федір через рідню свою з сусідньої Краснопілки потрапив. А ще через дядька-петлюрівця, коли глибше.
Розповсюджував листівки загально-патріотичного змісту, з цитуванням Шевченка й вишневою смолою за клей, – а після повернення совєтів замість арешту (бо ніхто з арештованих, вочевидь, його імені не назвав) одразу ж мобілізований і перемогу над нацистською Німеччиною зустрів на кордонах Югославії.
* * * * *
Натомість компанія, гурт їм усе більшав. Бо зустрічі не припинялися. Бандерівці й мельниківці, дивізійники “Галичини” й бульбівці, вільні козаки з усіх загонів усіх отаманів – і тих, що за УНР, і що самі по собі, ув околицях села, і з Революційної повстанської армії України батька Махна, і… І так аж до битви на Калці, коли не давніше. Не варто й рахувати, бо про все це, як сказав мені якось один чоловік, можна у шкільному підручнику з історії прочитати. Досить і того, що було їх чимало. Бо було ізвідки.
* * * * *
Українську назву річки Березань у степах Південно-Західного Причорномор’я виводять альбо від турецького büzülu – “вовча річка”, альбо скитського bresant – “високий”, у зв’язку з однойменним островом навпроти її гирла. А село Ставки біля її витоків, у Вознесенському районі Миколаївській области опісля нещодавньої адміністративної реформи, з ХІХ століття й до початку 1940-х було німецькою колонією Ватерлоо. З лютеранським молитовним будинком, школою, столярними майстернями й господарствами німців-поселенців. Родина моєї бабці Олени переселилася сюди десь із району Балти. Сьогодні це ніби як область Одеська, але історично – десь на межі Поділля. Родина її другого чоловіка (й вітчима мого батька) Степана Жолинського – з південної Холмщини. А коли у 1991-му, в серпні, я жив у нього на вивезеній у поле пасіці, іще одна пасіка, ліворуч, була дядька Михайла Бойка – переселенця з Львівщини, а та, що праворуч – Смірнова. Дід Степан був не балакучий; з дядьком Михайлом, коли його черга сторожувати була вночі, ми просиджували біля багаття до пізнього вечора; а Смірнов був мисливцем і на своє чергування приїздив із рушницею.
* * * * *
Хоча без казусів і тут не обходилося. Явір, наприклад, зустрів Гната Цямрину із загону Бульби-Боровця. Тоді, як бандерівці загін їхній оточили, великого бажання зброю складати ніхто, звісно, не мав – якось воно геть не спортивно, але не склав таки тільки він один, Цямрина. Отож і тепер був почав: про вкрадену в них назву армії. Проте Іван гримнув: Бахмут! На обох. І обидва облишили.
* * * * *
У 2005 році, на не згаслій іще хвилі революції Помаранчевої, Українська народна партія організувала збір підписів за визнання УПА. Не пам’ятаю гаразд формулювання – визнання у якім сенсі, але приїздив саме зі Львова на Уманщину до себе і до справи був і собі долучився.
Цікавий досвід. Жива соціологія, польові дослідження з історичної пам’яти. Бо хоч більшість і підписувались, мені одна зустріч особливо запам’яталася – із чоловіком, дрібним фермером, на греблі біля Брідка. Він відмовився. Сказав: нам усе життя одне розповідали, тепер кажуть инакше, й ми вже не знаємо, кому вірити.
* * * * *
Але цілком шкільного берега пустилися, щойно за Коростишів вийшли. Ішли саме полями помежи перелісків, коли це Явір раптом до Івана обернувся, примружився дивно якось, іще й крок на бік одступився, аби роздивитися краще, а тоді спершу засяяв увесь – і то непевне знати, чи од радости, а чи од люті, – і ото гука:
– Згадав! Згадав я! – кричить. – Це ти був у пана Олізара в козаках надвірних служив!
– Якого ще Олізара? – похмуро озвався Іван.
– Онуфрія, здається, – київського стольника. Ляхам продався, сучий ти сину?!
Й Іван тоді теж нагадався десь-то, бо одповів таке:
– Таж він не лях – він наш шляхтич. З київських бояр його родовід, ба навіть за леґендою од “князя Сербії”. Віру просто прийняли католицьку.
– Та хоч би й басурманську! Чи мені з родоводу його облегшення? Пан – він і є пан, що з нього взять. Річ у тобі, пане-брате – це ж бо ти мене батогами скарав. І то за що?! За деревину суху?!
Іван одвів погляд. І довго йшов мовчки (бо ж не зупинялися – згадували теж на ходу). Так довго, що і Явір у нього вдивлятися перестав. Може, стомився на відповідь чекати – вже й без того перепитав аж двічі “га”, – а може, аби трохи іще й на дорогу дивитись, аби не зашпортатись. А коли Іван вже почав був: “Розумієш, тоді мені здавалося, що це і є порядок…” – Явір не дослухав:
– Бахмут.
* * * * *
А за пів року перед тим я був у Волновасі – спостерігачем на повторному голосуванні в другому турі виборів президентських. Ночував у готелі, а на ранок пішов школу шукати, де виборча дільниця. І ото як біля гаражів проходив, запитав, як пройти, в чоловіка, який саме біля автівки порався. Старшого вже, і машина у нього часом чи не “Волга”. Та головне великого такого – із тих ото, що кремезні, але добрі, м’які. І тепло випромінюють.
І запитав я російською – це важливо, бо так мене ввечері в комісії окружній попрохали неофіційно, аби не провокувати конфліктів, мовляв.
А чоловік сказав, що саме у тому напрямку їде – підвезе. І ми поїхали, а дорогою забалакали – він запитав: звідкіля. Ну, то я більше комедії грати й не подужав – і на українську перейшов, і чого приїхав сказав.
А він промовчав… І я цілий вечір перед тим у потязі донецькому з шахтарями-пенсіонерами сперечався – теж не сварилися, але доволі палко й один проти трьох; і я знав, що правий був і там, і тут, але тепер було прикро. Бо не від правди і кривди, але від непорозуміння.
* * * * *
Дивним був також і маршрут їхній. Адже замість навпростець піти, узяти трохи південніше, а не просто на схід – коли вже їм на Бахмут, вони спершу київського керунку трималися. А перед самим містом на дві групи розділились. Одна й надалі північчю у напрямку Харкова рушила, а друга – й Іван та Явір із нею – уздовж Дніпра на південь, до Херсона.
* * * * *
У 1993-му, здається, я побачив по телевізії стрічку, екранізацію повісті Хвильового “Санаторійна зона”. Прийшов до школи і запитав в учительки, чи будемо ми Хвильового “проходити”. А вона якось на лиці змінилася недобре й одповіла щось на кшталт: у нас є кого проходити…
Але тепер ось усвідомив: можливо, мені було легше? Простіше сприйняти те, що повернулося в Україну – в Україні – опісля падіння СССР, адже я був порожнім. Тому що виріс поза Україною. (Пам’ятаю також, іще десь за рік перед тим – і за рік після повернення з Півночі – зустрів ту ж таки вчительку дорогою з бібліотеки: сказав, що узяв почитати Ритхеу, а вона відповіла, що у них переважно українських письменників читають…) Піонерсько-комсомольський епос, себто, мене і там, на Півночі, не оминув (і я, між иншим, щиро ним захоплювався – принаймні вибірково); запам’яталося навіть, як про хід Полтавської битви, а відтак і Мазепу з “изменой”, мене саме до дошки розповідати викликали; але на всіляких політінформаціях та годинах виховних про “буржуазних націоналістів” у школах совєтських охотськоморського узбережжя нам не розповідали…
* * * * *
Правим ішли берегом, але як навпроти Кременчука проходили – він бо на лівім – тепер Іван згадав.
– А от тепер і я тебе впізнав. Ти був серед козаків Скоропадського – уздовж Псла від Говтви й до Кременчука вас порозставили, аби нас, запорожців, що з кошовим Гордієнком Мазепу й шведів підтримали, од Січі відрізати. Заким Яковлєв її не знищив, поки москалі містечка й села по сотням південним Полтавського полку за ту ж таки підтримку палили.
І Явір обернувся різко – видко, що й собі пригадав усе нараз. І хотів був пояснити, сказати на свій захист: “А що нам було робить? Та й товариші з нас москалям такі були, що вони нас самих на себе й залишити боялися – під контролем Волконського ми шляхи ваші стерегли”. Тільки не встиг – Іван вже підсумовував:
– Бахмут.
* * * * *
І коли я вперше потрапив на захід, до Галичини, у мене не було упереджень. Було взимку 1997-го, подорож була у справах – і була геть невдала. Бо тоді саме набула поширення торгівля лущеними горіхами волоськими, й ми вирішили заробити трохи більше, аніж на місці, у сільській місцевости, і, обійшовши тамтешню ланку посередницького ланцюжка, завезти свій товар до Львова. Там його, казали, скуповують просто на перонах двірцевих і далі везуть вже до Польщі… Але потрафили саме під той день, коли закрили кордон. І перони були геть порожніми…
А проте я вже не був порожнім. У мене вже були “Захар Беркут”, “Карпатське золото”, “Час збирати каміння”, Василь Стефаник. Ба навіть дві книжки про УПА, які подарував друг з Січеслава, з бібліотеки “Тризуба”, – партійні, заангажовані, але вже були. І коли не доїжджаючи Львова потяг зупинився десь біля котрогось засніженого села галицького, пропускаючи зустрічний, я стояв у тамбурі й у надщерблене вікно у шпарину жадібно намагався вдихнути повітря инакшости, нове повітря…
* * * * *
І втретє, це вже неоддалік Херсона було, біля Берислава. Там, де нині водосховище, але був Дніпро. Й Кінські Води – Yilki Su, “Вода Диких Коней” – окремим річищем уздовж лівого берега. Й острів Тавань поміж ними, й Таванська тому переправа татарська – одна з кількох, але особлива зручна, адже Кінку можна верхи конем перейти, а Дніпро тут не надто широкий. І ото як Іван зупинився вчергове обмотки у чоботах своїх кирзових перемотати, а Явір вже звично з амуніції совєтської кепкувати узявся, Іван його знову урвав. Бо згадав ізнову. І хотів у Явора прощення попросити. За те, що хату його зайняв у кишлі Сарияр, що у Буджаку. Тоді, як Явір ногайцем був – опісля депортації їхньої в Приазов’я, а його, Іванового, переселення сюди десь із-під котрогось-то Стеблова.
А Явір хотів сказати, що він тоді до Приазов’я й не пішов, але за Дунай, у Добруджу. І про те, що дід його розповідав – про давні походи за ясиром.
А Іван – про лупи чабанів під Очаковом.
Але сказали тільки одне: Бахмут.
А може й того не промовили. Бо чим далі більше здається мені, що вони й перед тим аж так багато, як оце в мене, не говорили.
21.03.2023