Леся Івасюк. Зашморги. – Чернівці: Книги – XXI, 2019. – 320 с.
Що таке жанрова література? Це твір, у якому головну роль відіграє сюжет. Цієї умови, однак, замало, потрібні ще принаймні дві: домінування сюжету над характерами і домінування сюжету над поетикою. Характери – функціональні, підпорядковані сюжету, вони не можуть (і не хочуть) розкритися вповні, хоча в найкращих зразках жанрової літератури, особливо коли це твори серійні, фігури здобувають свій профіль. Водночас, цей профіль оманливий: він мало виходить за характеристику, яку індивід отримує в досьє, складеному на нього, і яка, кажучи про людину все, не каже нічого; навіюючи авторитетність і достеменність, містить насправді порожнечу. Цей профіль зазвичай зводиться до певної характерної звички, яка підміняє образ довірою читача до нього. До цього кожний зразок жанрової літератури має власну поетику в сенсі тих таки канонів жанру.
Традиційно жанрову літературу ототожнюють з масовою літературою і белетристикою. Якщо не цікавитися теорією літератури і жанрознавством, з таким визначенням можна легко погодитися, на нього навіть варто пристати, додавши хіба, що масова література – попсовіше уявлення про жанрову, а белетристика – зливний бачок, куди потрапляє все, що може зватися художньою літературою і не є літературою факту, в кожному разі вся без винятку фікційна література – і «масова», й «елітарна».
Жанрова література зазнавала в Україні дошкульнішого пресинґу, ніж література загалом. На це – дві причини. Жанрова література обслуговувала потреби панівної ідеології, за що, не претендуючи на поетику і характери, сильно поплатилася. Сильніше, ніж література нежанрова, бо просто щезла з полиць, тоді як література нежанрова далі перебувала (перебуває) в шкільних та загалом освітніх програмах: з канону так легко не вилетиш, це так, наче викреслювати слова з пісні (замість взяти чи написати (взяти і написати) іншу.
Друга причина – жанрова література завше мала в нас упосліджений статус такої собі недолітератури. Ця зверхність, ця гидливість, цей, якщо бажаєте, елітарницький шовінізм у відповідь на звуження опцій рідної культури і з протесту проти імперіалістичного її звуження до комедійного жанру, що покликане робити цілу культуру, народ, етнос кумедним, тобто, в перекладі з евфемістичного мовлення – неповносправним, безпідставний і згубний, призвів до того, що читач масово і майже повністю перейшов на жанрову літературу інших народів, позаяк, крім рідної української, якою він часто-густо до пуття й не володів, знав ще лише одну мову – російську, то закономірно, що російська масова продукція заполонила український книжковий ринок («книжковий ринок» – риторична фігура), і геть уже не закономірно, а абсурдно (й прикметно), що ті, хто найбільше відкидав масову літературу, найдужче побиваються з нової ситуації. Та такий вже наш національний характер – не бачити причин, не вміти взаємоповʼязувати факти і тим більше не бажати робити висновки.
Винятком у цьому жанровому екзилі був і є історичний роман, який давав змогу опрацьовувати травми, компенсувати їх вигадкою і тікати від дійсности, яка воліла й волала, нагадуючи про себе. Історичний роман став обгородженою воринням галявинкою, на якій спершу з обмеженнями, відтак без них можна було досхочу випасатися. Історичний роман – місце, що врівноважувало й створювало ілюзію зцілення і гармонії. Він поволі відходить у минуле, його референційне поле істотно звужується, проте він усе ще здатний на кульбіти, подібно до того, як підстаркуватий акробат вряди-годи ще демонструє той чи той коронний номер власної молодості.
Українські письменники та письменниці, які наважилися творити жанрове письмо – бойовик, детектив, любовний роман, роман жахів і так далі, вже бодай цією сміливістю заслуговують на увагу, повагу й визнання. Можна було б сказати: українці – творці елітарної літератури, вишуканого, ексклюзивного письма, яке годі зрозуміти, не можна критикувати, треба любити і вірити в нього подібно до того, як вірять в Бога. Не варто аж так надто радіти. Наша нежанрова література переважно та сама масова література, лише без сюжету, яка соромиться визнати власне фіаско, прикриває голизну фіговим листочком глибокодумної фрази, міфами й філософіями, тоді як насправді вони набір – в найкращому разі – гарних слів, покликаних притрусити брак ідей, досвіду і, врешті, драйву, який робить твір подією, чимось харизматичним і непроминальним. Письмо, що долає заповнення сторінок мереживом звуків без значень й образів без денотатів, існує, проте залишається здебільшого в затінку, воно справді для поціновувачів.
Водночас, жодна культура неможлива без масової літератури, добре написаної, якнайбільше здиференційованої жанрами й різновидами, без заповнення всіх можливих ніш і вигадування нових. Масова література – пожива для потенційно велетенського кола читачів, а разом з тим гумус для творення високої літератури, літератури не для обраних, це хибна, глупа й шкідлива назва, а спроможної на потужніші висловлювання й узагальнення. Без масової і без жанрової літератури високе письменство подібне на рослину без коріння, або ж коріння якої не має достатньої поживи, воно завжди буде кволим, безпорадним і старомодним, доки поготів усохне.
«Зашморги» Лесі Івасюк – зразок добротного жанрового письма. Спроба, яку можна вважати вдалою. Це одна з тих книжок, коли реклама відповідає якості продукту, коли, прочитавши анотацію, берешся читати книжку, а прочитавши книжку, не маєш відчуття, що тобі внаслідок хитромудрих маркетинґових ходів всучили щось, що не є тим, за що його рекламували і на що ти розраховував:
«Журналістка Ореста отримує завдання від австрійського актора: знайти інформацію про остарбайтерку Марію – першу дружину його батька. Ці пошуки охоплюють кілька часових пластів і життя кількох поколінь в Австрії та Україні. Крок за кроком Ореста розплутує клубок таємниць і віднаходить людей, про існування яких не підозрювала ні вона, ні замовник. Журналістка зіштовхує два різні світи: традиційно австрійський з його специфічним укладом, та український, її рідний. У цьому інтелектуально-історичному трилері всі герої мають свої історії та трагедії, але спільне одне: вони, нарешті, з цікавістю й острахом відкривають для себе одне одного».
Історія й сучасність сплітаються в романі в клубок, що його протагоністка, українка, яка живе і працює в Австрії, намагається розвʼязати. Якщо подивитися на завʼязку і розвʼязку, то можна сміливо стверджувати, що художнє завдання виконано на сто відсотків, хоча там і там з клубка визирають обривки ниток чи ґудзи; це не дивно, коли в романі стільки площин і пластів.
Журналістика – таке ремесло, яке змушує пересуватися вшир (географічним простором) і вглиб (простором часу). З індивідуальних історій проростає історія-як-сюжет і постає історія. Так само можемо сказати, що історії фігур у романі – ілюстрація історії, тієї, про яку сказано, що вона велика навчителька життя, хоча насправді вона мало чому вчить, і це буде дещо ближчим до істини і до вимог, що ставляться до жанрової літератури. Ореста аж проситься бути яскравішою особистістю, вона має потенціал, та якщо він уповні був би розвинений, то це вже було б дещо інакше письмо – більше, ніж лише жанровий твір. Чи – щонайменше – твір жанровий, але вже іншої класифікації.
Сирійська лінія, яка на перший погляд може здатися зайвою, насправді зміцнює і розбудовує часовий контекст (контемпорарність), виконуючи ще дві важливі функціі – віддзеркалення подій в контексті тривання історії, тобто спростування тези про те, що історія чомусь вчить (1). Водночас, сирійська лінія – субститут подій на Донбасі, війни російсько-української (2). Фігури надто зайняті минулим, яке тягнеться в сучасність, аби в уже згаданий клубок сплестися. Сюжетних «проколів» немає, фактологічних також, пару смислових, наприклад, коли йдеться про «резерв часу» чоловіка, який помирає у доволі солідному віці і через це не має того резерву, який міг би комусь передати: увсеь свій запас часу він уже вичерпав.
Авторка не обходить гострих кутів. Один із них – закупівля в західних концернів медикаментів для радянської каральної психіатрії, в цьому аспекті бізнес і сумління виявляються величинами несумнісними, а непримиренні ідеології – однодумцями. Інший гострий кут – брак власного обличчя, свого «я», профілю й голосу в частини сучасного українства, яке, мов листок на воді, пливе і кружляє у вирі подій – здебільшого чужих, деколи й (само)згубних – інтерпретацій.
Роман написано добротною мовою, не треба спотикатися при читанні, можна вповні присвятитися сюжетним колізіям і змісту. Цей твір чимось близький до альтернативної історії Василя Кожелянка і до компенсаторних функцій українського історичного роману загалом, «виправляння історії», того, що австрійською німецькою (значна частина подій відбувається в Австрії й авторка задля колориту вбудовує німецькі слова і фрази) зветься Retourkutsche (сцена, в якій представник націоналістичного підпілля вбиває ціанистим калієм енкаведиста). Проте найближчий цей твір до «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко – почасти змістом, більше тональністю.
Водночас, «Зашморги» – свіже слово в сучасному українському письменстві, дарма що тематика далеко не нова. Амбітне, бо прагне осмилювати серйозні речі – незручні, а часто й неоднозначні. Між солодкими історіями (на сон) та гіркими плачами (за бабцями й мачухами імперіями) і таким інтелектуально-історичним трилером, як роман пані Івасюк, потенціал – на боці цього останнього. «Не той тепер час», – каже письменниця. На жаль, український час – завше не той, а життя лише одне – те. Хтось офірує його на кін ефемерного майбутнього, хтось гайнує в не менш ефемерних знадах сучасності, в доцільностях чи розвагах. Нам належить його створити, той час, наш час, до того ж не лише на сторінках фікційного письменства.
«Зашморги» – роман проти імперіалізму й імперіалізмів, територія, на якій конфліктують історія і сьогодення, правда і кривда, надія і безнадія, травми й фантазії, любов і переступ, любов на тлі переступу і переступ від непотамованої любові, територія, на якій переплелися кримінал і журналістика, світ спецслужб і їхніх жертв, світ-після-Аушвіца і світ-після-Ґулаґу, ці світи перетинаються, врешті, це той самий світ і сьогодні – наслідок вчора, а завтра – вміння дати собі раду з сьогодні. Це твір, що порушує тему неопрацьованого комуністичного минулого, а також мало, тенденційно й плакативно зашкіцованого українського руху Опору.
20.02.2020