Львів, 20 березня.
Наша львівська опера після "Циганського Барона" Штравса та "Мадам Батерфляй" Пуччінія зробила третій цього роду крок уперед, виставивши в четвер, 19-го ц. м. куди складніший твір — "Кармен" Бізета. Твір великого французького романтика, що, навіть і без відомих ентузіястичих похвал Ніцшого сам собою був би здобув собі свою славу, ставить, як відомо, виконавцям дуже поважні вимоги своєю субтельною, до останньої подробиці продуманою технікою, якій не могли надивуватись Брамс, Чайковський та Гріг. І можемо сказати, що наші львівські виконавці вповні здавали собі справу з поваги свого завдання та приложили всіх зусиль, щоб дати якнайкращу виставу.
Нашим давнім рецензентським звичаєм перейдім усіх виконавців по черзі. Ось титулова роля Кармени в виконанні п. Л. Черних. Співачка, мов створена до ролі цієї романтично-демонічної циганки, цього восіблення полудневого, змислового кохання, цього справжнього "Дон Хуана в жіночому тілі". Чи оці танкові пісні в роді габанери, циганського танку сегеділлі, що вчинили Кармену приказковою постаттю, чи важенна своїм трагізмом Ф-моль арія при картах у третій дії, чи навіть, хочби коротенький, скромний речитатив та ансамблева партія — усюди, скрізь, як співом так і грою артистка показала себе такою Карменою, якої напевне бажав собі композитор. Найближчий її співпартнер д-р В. Тисяк, по своїй природі ліричний тенор і, як такий, своїм ніжним тембром більше підхожий до "аполлінськоґо" жанру якого Льортцінга чи Гунода, чим до "діонізійської" ролі запального еспанського гідальга Дона Хозе, все таки дав проречистий доказ глибокого зрозуміння свого завдання та з питомою серіозністю викінчував кожну фразу. Вдачі його голосу дуже добре відповідала каватіна Дес-дур (про "квітку") в фіналі 2 дії, в третій же дії, у сцені двобою та в четвертій, у сцені останньої суперечки з Карменою, співак розмахнувся на більшу, чим звичайно, силу голосу. Другий співпартнер героїні, Ескамійо, в виконанні п. Л. Рейнаровича виказав його голосові й акторські ресурси в найкращому світлі. Тут саме, в ролі торера-завадіяки, молодий артист, повний свіжого темпераменту та правдиво творчих, шляхетних амбіцій найшов цілковито себе. З яким правдиво полудневим огнем звучала дика пісня про матадора!
А оце антипода Кармени — Мікаеля. Годі було вже про кращу обсаду тієї, одної з найтрудніших роль усієї обігової оперної літератури, як саме особою, що вже від ряду літ находила в оцій ролі своє найкраще поле до виказання своїх співочо-акторських ціннощів. Такою "залізною" Мікаелею, гарно запам’ятаною у всіх бувальців Львівської Опери, а саме п. І. Туркевич-Мартинцева. Почавши від першої сцени перед караулом, через славний дует із Доном Хозе про матір, аж до кульмінаційної точки, до Ес-дур арії третьої дії, — всюди ми з великою приємністю пізнали оцю давню, улюблену нашу Мікаелю. Годі про більше проречистий доказ задавненої симпатії в публики, як той гураган оплесків, що зірвався на залі, ледве співачка скінчила останню ноту оцієї своєї головної арії, дарма, що в цьому моменті якраз вальторни інтонували свою поетичну піяніссімову фразу.
А якже грізно, правдиво по-вояцьки гримів голос Зуніги — п. І. Романовського! Це вже одна з тих роль, що, хоча не має ні одної самостійно-пописової арії, лише поодинокі ансамблеві партії, речитативні інтерєкції, але знатний оперний співак вміє і з малої ролі зробити мистецьку креацію. Подібно сконструовані теж ролі обох циганок: Фраскіти (п. М. Попович) і Мерседес (п. С. Гаврищук) обох контрабандистів: Данкаіра (п. З. Ліпчинський) і Ремендадоса (п. Я. Поляків) та Моралєса (п. В. Чайковський). Вони всі виконали свої ролі правдиво по-мистецьки, а зокрема справжніми їхніми пописами були ансамблі, як саме 1-а сцена 1-ої дії з відносно довгою партією Моралеса, а передусім оба квінтети (в 2-ій і 3-ій дії, останній з хором), секстет на початку 2-ої дії (при хорі контрабандисте) і терцет при картах (3-я дія, перед і після згаданої вище арії Кармени). В цьому останньому партії обох циганок дали показати голосові ціннощі пп. Попович і Гаврищук.
Сказавши все про солістів, мусимо належним словом оцінити теж працю знаменитого концертмайстра, п. Марянни Лисенко, що з глибоким переняттям, притаманним правдиво мистецькій душі, взяла на себе вивчення сольових партій, не жаліючи своїх цінних сил на те, щоби ось такий незвичайний крок нашої молодої Опери творив справжню світлу карту в її історії.
Що торкається хорів, вивчених умілою рукою талановитого та совісного хормайстра п. Я. Вощака, то можна сміливо сказати, що хори в цій опері як щодо композиційного становища, так і щодо виконання, це наче ще одні солісти. Тимбільше, що тут, як це взагалі у французьких оперних романтиків ХІХ-го сторіччя водиться, є кілька різних категорій хору. І чи то хор жовнірів або хор циркової публики зі своїми гострогранними, маршовими ритмами, чи той милий, дрібно-веселий хор машируючих дітей, чи хор робітниць фабрики цигарок зі своєю контрапунктичною піснею про "димочок" та знаменито відданою сваркою, чи хор циганів, як тло габанери й інших танкових пісень, чи хор оцих несамовитих темнодухів-перемитників серед важкодоступних гірських яруг — кожен рід хору є тут індивідуальністю й кожен має своє завдання. А опанування такої пестрої скалі збірних індивідуальностей одною особою свідчить про справжній талант і серіозну працю нашого надійного хормайстра. Додаймо ще крім цього й ті численні ритмічні інтонаційні та контрапунктичні труднощі, що ними такі багаті хори цієї Бізетівської опери.
Рівнож побідно вийшла оркестра під залізною кермою проф. Л. Туркевича. Кожна оркестральна проба опери була наглядним доказом того, з яким глибоким замилуванням і почуттям відповідальности викінчував наш високоталановитий диригент кожну подробицю партитури, намагаючись увійти в саму найглибшу суть твору. Залізні ритми військового чи тореадорського маршу, характеристичні акценти еспанської народно-танкової ритміки, чарівна кольористика в обильно по всій партитурі опери розкинутих місцях із сординами смичкових інструментів, солями вальторнів та англійського рога, несамовитими піяніссімами тромбонів, а на окремому місці прегарне держання поліфонізуючих голосів у фугато, на початку фіналу 1-ої дії, наче тінь Бахового генія, заблукана над берегами Гвадальквівіру — таке багатство справжніх пописових місць для оркестри, отже ж передусім для диригента. І все воно вийшло праядиво по-мистецьки. Одиноко лише замічу деякі трохи надто сильні атаки перкусії, головно в закінченні "циганського танку в коршмі Ліляса Пастії" на початку 2-ої дії (тамбурін і чінелі), що слід узяти хіба на карб недиспозиції даного оркестранта.
Остає сказати дещо про режисерію та балет. Як режисер опери дир. В Блавацький, що справді може бути гордий із цієї своєї постанови, так і балетмейстер проф. Е. Вігілєв і декоратор п. М. Радиш своєю гармонійною співпрацею вичарували з живого й мертвого засобу сцени всю буйну романтику чарівної, поетами оспіваної Еспанії з її палким сонцем та лазурним небом, з її старовинними мавританськими будовами, дикими гірськими яругами, чудовими народними строями й повними грації гуртовими й сольовими танками. Пречудово, правдиво по-еспанськи вийшли оба вставкові балети: в 2-ій дії та в 4 дії (в виконанні п. Р. Геринович в товаристві балетного ансамблю). Це була друга музична — для очей — симфонія барв, ліній і рухів, яку може створити тільки дух середземноморського півдня. Серед цієї холоднуватої й мокрої та морозної на переміну ні то зими, ні то весни нашого сірого підсоння, ми всі тужимо до тієї соняшної Еспанії, до того чарівного Півдня і до — майбутнього українського Бізета, коби лише ласкавий Бог нам такого і зіслав!
[Львівські вісті, 21.03.1942]
21.03.1942