Північно-західна Україна.

І. Ґеоґрафічний огляд. *)

 

Хоча Україна з ґеоґрафічного боку безперечно належить до східної Европи, то — як виказав Рудницький — займає у східній Европі самостійне становище, творить окрему ґеоґрафічну провінцію. Українська ґеоґрафічна провінція відріжняєть ся різко від инших східно-европейських: великоруської, північно-російської, уральської балтійської і білоруської не тільки з огляду на вигляд і будову поверхнї, але й мала зовсїм відмінну ґеольоґічну минувшину. З другого боку вона не представляє собою зовсїм одноманітної области; навпаки між поодинокими частинами України замітні чималі ріжницї, котрі оживляють ґеоґрафічиий образ цїлости й додають йому ріжноманїтности. Найбільше кидаєть ся у вічі противенство між південно-східною і північно-західною полосою, з котрих кожда дїлить ся знову на поодинокі тектонїчно-морфольоґічні одиницї, більше або менше споріднені між собою. Північно-західна Україна, до котрої зачисляємо ґубернїї холмську й волинську, потім південну частину городненської і південно-західну частину минської, обіймає чотири таких тектонїчно-морфольоґічних одиниць або областей: Розточе, Волинську плиту, Підляше й Полісє. Теперішні поетичні й адмінїстративні границї проведені тут зовсїм довільно, без огляду на природні й історичні, і їхня слаба сторона дуже ярко виявила ся в теперішній війнї.

 

А. Розточе, зване також Львівсько-люблянським хребтом, простираєть ся як сильно пошарпана вузька плита між долинами Сяну—Висли (на заходї) й Буга (на сходї). На захід спадає стрімкійше, на схід розлазиться лагідними рівнобіжними горбами, між котрими лежать широкі багнисті долини лївобережних допливів Буга. Починають ся коло Львова висотами до 400 м., потім обнижуєть ся до 300—340 м., зискуючи у північно-західнім напрямі на ширинї, й вкінцї переходить у Люблинську плиту. У волинську ґубернію входить Розточе цїлим хребтом між Томашовом і Білгораєм, а потім, перейшовши в люблинську, висилає в Холмщину cвої північно-східні галузи, низькі, ледви помітні горбовини, котрі все більше сплощують ся і гублять ся в Підляській низинї. В південній части, коло Томашова й Грубешова, вони покриті льосом і через те плодовиті, але вже в лїнїї Замостя починають ся більші простори піску. Плодовиті поля на південнім сходї та піскові видми на південнім заходї й півночі міняють ся з листясто-сосновими лїсами, з підмоклими лугами й торфовищами вздовж потоків і Буга.

 

Б. Широка, болотниста долина Буга відмежовує Розточє від Волинської плити. Волинська плита простираєть ся на сходї аж по Тетерев, на півднї по стрімкий спад значно вищої від неї Подільської плити й переходить на півночі без замітної границї в Полїсє. Вона, подібно, як Розточє, обиижуєть ся з півдня на північ, через що й її ріки пливуть у північнім напрямі. Та коли ріки Розточа, через Буг, належать до басейну Висли, тому й Балтійського моря, волинські ріки збирає Припять і веде Днїпром у Чорне море. Европейський вододїл, котрий туди переходить, не зазначений нїяким помітним для ока піднесеннєм. Краєвид Волинської плити доволї одноманїтний: плоска горбовина, коло 250 м. висоти, поперерізувана широкими, забагненими долинами рік. Тільки в південній части, на пограничу Поділя, терен стає більше хвилястий. Найінтереснїйша частина Волинї — се, так сказати-б, хребет цїлої плити, полоса між Стиром і Гориню. Тут плита підіймають ся найвище; в південній части, коло Кремянця, горби доходять до висоти понад 400 м. і, спадаючи стрімкими збочами у вузькі яруги, викликують вражіннє живописної підгірської країни. Ще в околицї Дубна зустрічаємо горби до 340 м. високі і щойно на північ від Рівного та Луцька горбовина зовсїм обнижуєть ся і прибирає загальний характер плити. Сей хребет дїлить Волинську плиту на дві части: західну, низинну, й східну, також плоску, мало розчленовану, котра звільна обнижуєть ся на схід. Обидві части мають відмінну ґеольоґічну будову. Західна має підложе з крейдяних мерґлїв, місцями наслоєне вапняком, глинами й пісковиком, східна належить до прастарого українського гнїзда, ґранїтно-ґнайсове підложе котрого покрите старотретичними осадами. Горбовина між Стиром і Гориню грала в минувшинї Волинї видну ролю яко межа між дулїбською та деревлянською кольонїзацією, потім, кількома наворотами за князївської доби, між Київською і Волинською землею, вкінцї, при другім подїлї Польщі, яко границя між Росією і Польщею; а й у теперішній війнї від вересня 1915 р. по червень 1916 р. йшла нею бойова лїнїя. На Волинській плитї ґрунт не скрізь однаковий. В південній части творить льос верхню покриву, подекуди, особливо в староконстантинівськім повітї, зустрічаємо полоси чорнозему. Через се південна Волинь дуже плодовита. Чим дальше на північ, тим ґрунт піснїйший; попадаєть ся глинка й суглинка, ромуш, а в північній, особливо-ж північно-західній части піски та багна. Загальний вид парковий: поля міняють ся з лїсами, широкими долинами лїниво пливучих рік тягнуть ся підмоклі сїножати й пасовища.

 

В. На північ від Холму, в околицях річки Володави, лївої притоки Буга, зникають останнї слїди горбів Розточа й простираєть ся безмежна рівнина. Ce Підляше. Крім північної частини Холмщини Підляше обіймає південну частину городненської ґубернїї. Північна границя Підляша, рубець Білоруської плити коло Більська, творить заразом етноґрафічну границю між українським і білоруським населеннєм. Краєвид тут дуже одноманітний. Тільки лїси, здебільша соснові, між ними славний біловезький пралїс, дещо оживляють виднокруг. Земля глиняста й піскова, мало урожайна, великі простори покриті підмоклими пасовищами й торфовищами. Ріки Буг і його правобічні та лївобічні допливи пливуть лїниво, дїлять ся на рамена та своїми частими розливами забагнюють околицю. В південній части Підляша попадають доволї часто озера, котрі завдячують свій початок моренам ледяної доби.

 

Г. Підляше на сходї непомітно переходить у Полїсє. Низький, ледви 170 м. над рівень моря піднесений, плоский і для ока зовсїм непомітний вододїл між Бугом і Днїпром (Припятю) творить між обома границю. Полїсє обіймає південно-східну частину городненської, південну минської й північну волинської ґубернїї. Се найсумнїйша, найнепривітнїйша й найбіднїйша частина цїлої української території. Замкнене від півночі Білоруською, від півдня Волинською плитою, творить Полїсє багнисту кітловину, найбільшу багновину в Европі, що своїм простором 70.000 км² майже дорівнює Галичинї. Колись, у давнину, Полїсє було одним величезним озером, що донинї зоставило за собою в заглибинах менші й більші озерця, а ще й тепер рік-річно в часї снїгових розгонів або по довшій слотї розливають ся води Припяти та її притоків і перемінюють цїлі простори у безкрає озеро. Тодї рух на лихих, вимощених тарасюками дорогах перериваєть ся зовсїм і села, положені на піскових горбах, що мов острови сторчать із води, зносять ся зі собою тільки човнами. Лїниво котить Припять свої филї зі заходу на схід, дїлить ся на рамена та враз зі своїми притоками творить цїлий лябіринт водних рукавів і розток, котрі до того по кожній повени міняють свої русла. Управа землї можлива тільки на плоских горбах, що ледви на 10—20 м. підіймають ся понад околицю й ізза піскового ґрунту мало урожайні. В західній і північній части Полїся переважають багнисті соснові лїси, у східній та південній простираєть ся т. зв. гала, болотнисті пасовища, денеде покриті верболозами. Биті шляхи й залізницї минають полїські багна й тому комунїкаційні відносини тут дуже невідрадні. Щойно в останніх часах російське правительство провело, зі стратеґічних оглядів, через саму середину болот залізницю з Гомеля до Пинська, а потім і поперечну лїнїю, котра вяже волинські твердинї з Вільною. Але се не зменшує межевої ролї Полїся; воно різко віддїлює Білу Русь від Волинї та творить заразом західну запору для Великоросів.

 

З отсього короткого огляду бачимо, що ґеоґрафічні области північно-західної України не виказують між собою різких ріжниць. Будова й краєвид Розточа так само мало виріжняють ся від Волинської плити, як Підляше від Полїся. Як Розточе незамітно переходить у Підляше, так і між Волинською плитою та Полїсєм нема властиво означеної границї, бо долинами Стохода, Стира, Горинї та Случи Полїсє врізуєть ся глибоко у Волинь. Се дає нам повне право уважати всї чотири тут обговорені ґеоґрафічні области: Розточе, Волинь, Підляше й Полїсє за спільну, окрему, під багатьома оглядами суцїльну північно-західну українську ґеоґрафічну ґрупу.

 

Коли потому шукати за дальшими областями, до котрих тота північно-західна українська ґеоґрафічна ґрупа природними умовами найбільше підходить, з котрими можна-б її потім звязати у нову, вищу ґеоґрафічну цїлість, приходить ся перш усього звернути увагу на Галичину. Правда, ріжниця між краєвидом Розточа й напр. Поділя велика, а й до Волинської плити спадає Подільська доволї маркантною лїнїєю. Але для проведення полїтичної границї сей рубець так само непригожий, як напр. спад австрійської ґранїтної плити до долини ріки Моравії (т. зв. гори Мангардта). Він сильно пошарпаний, порізаний долинами, зверненими на північ, і має багато переходів, котрими можна вигідно перейти з півночи на південь. Загалом усї західно-українські области від Полїся по Карпати ґеоґрафічно звязані між собою куди більше нїж напр. з Білоруською або Середньо-російською плитою. Проф. Пенк уважає їх як ряд плоских, рівнобіжних филь, що обхоплюють Карпати від північного сходу й гублять ся аж у Полїській і Середно-днїпрянській рівнинї. Ті филї зазначені полосами горбовин, котрі йдуть здебільша в південно-східнім напрямі, відділені від себе ріками, але переходять одна в другу без різких противенств і границь. Цїла тота область належала колись до лїсової полоси, що від Полїся і Підляша простирала ся через Волинь і західний рубець Поділя (так зване Опілє) аж до Карпат, де сходила ся з карпатськими лїсами й тільки на східнім галицькім Поділю звільна переходила в т. зв. парковий краєвид. Через те східна Галичина й північно-західна Україна стоять між собою в ґеоґрафічній звязи й творять разом деяку цїлість, одиницю вищого роду на території загально-української ґеоґрафічної провінції.

 

*) Лїтература Ст. Рудницький, ҐеоґрафіяУкраїни; також у нїмецькій перерібцї п. з. Ukraina, Land und Vоlk. Penck, Die Ukraina. St. Rudnytzkyj, Zur polit. Geographie der Ukraine.

 

(Далї буде).

 

[Вістник Союза визволення України, 19.03.1917]

 

2. Історична минувшина.

 

Як з огляду на морфольоґічно-тектонїчну будову та зверхній вигляд північно-західна Україна становить певну цїлість, так само і в історичній минувшинї вона займала окреме становище серед українських земель. Почнїм від Несторового огляду племен, з котрих потому зложила ся Київська держава. На Полїсю, по обох боках Припяти, бачимо Дреговичів (від дрегва-багно, болото). Етноґрафічна приналежність сього племени неясна. З огляду на те, що нинї Полїсє тільки західною частю (Пинщиною) цїле належить до українських земель, а на схід від Пинська етноґрафічна границя від Білорусів іде менш-більш по ріцї Припяти, учені ріжно рішають справу. Одні уважають давнїх Дреговичів Білорусами й бачуть у теперішнім стані пізнїйшу українізацію частини Полїся, инші навпаки. По обох боках горішнього й середнього Буга сидїли Дулїби, про котрих згадує народній переказ ще з часів, коли над ними знущали ся Авари, отже з VІ-го століття. Вони заселювали теперішню Холмщину, північно-східну Галичину (басейн горішнього Буга) й західну частину Волинї. Східна границя їхньої кольонїзації близше неозначена, але ріжні дані вказують на те, що згаданий попереду хребет Волинської плити між Стиром і Гориню був границею між Дулїбами та їхніми сусїдами на сходї, Деревлянами. Невиясненим зостаєть ся також питаннє, як далеко на північ сягали оселї Дулїбів; чи обхоплювали вони й Берестейщину та Підляше, чи між ними та Дреговичами було ще яке українське племя.

 

Інтересно, що вже в IX віцї, рівночасно з початком Київської держави, істнувала на Волинї держава, основою котрої була дулїбська територія, а осередком город Волинь, при устю Гучви до Буга. Нa се, крім арабського письменника Масуді, вказує й само імя Волинян, котре як державне витиснуло стару назву Дулїбів (подібно, як назва Русь витиснула назву Полян) та назва Волинї для території, що й досї при нїй зостала ся. По початковій лїтописи (Нестора) найстаршим центром Дулїбів, ще перед Волиню, було місто Бужськ над горішнїм Бугом в теперішнїй Галичинї. Опираючи ся на свідоцтві Масуді, котрий каже, що Волинянам підлягали ще инші славянські (українські) племена, можна припустити, що й велика частина східної Галичини належала до тої прастарої Волинської держави.

 

Загалом в тих найдавнїйших часах північне Покарпаттє стоїть у тїснїйшій звязи з волинськими землями, зостаючи в залежности від них. Між містами старинної Волинї згадуєть ся також Червень, що лежав на лївім боцї Буга, в теперішній холмській ґубернїї. І коли в X віцї в лїтописи зустрічаємо ся з територіяльною назвою "Червенські Городи", де до тихже "Червенських Городів" причислюєть ся й Перемишль, то маємо повне право висловити здогад, що в той час Забуже й Підкарпатська Україна, тобто теперішня Холмщина й східна Галичина, творили спільний полїтичний орґанїзм, осередком котрого був Червень.

 

В часї найбільшого розросту Київської держави, в другій половинї X віку, північно-західна Україна підпадає під зверхню власть київських князів. Дреговицьке Полїсє вже коло 950 р. належить до Руси. Дулїби ще за князя Олега виступають учасниками в походї на Грецію, але як "толковики", тобто як автономне племя. Завоював їх разом із "Червенськими Городами" князь Володимир у своїм походї на захід в 981 р., а два роки пізнїйше похід на Ятвягів вказує, що границя Руси розширила ся на північнім заходї поза етноґрафічну українську територію. Та безпосередня злука тих земель з Київщиною недовго тривала. Володимир ще за свого життя посадив свого сина Бориса у Володимирі Волинськім і се місто відтепер на місце давніх городів (Бужська, Волинї й Червня) стає новим осередком. Коли потім Борис перейшов князювати у Ростов, у Володимирі осїв його брат Всеволод. Таким чином Волинь, Забуже й Галичина становлять в той час окрему землю, окремий княжий надїл. Иншого Володимирового сина, Святослава, бачимо в Турові яко володаря дреговицьких земель. Лїтописні згадки про Турівське князївство вичисляють городи: Бересть, Дорогичин, Чорторийськ, Клечеськ, Случеськ і Городно (в теперішнім папськім повітї, між Стиром і Случею) як приналежні до сього князївства. Виходить, що крім Полїся Турівський надїл обхоплював ще й Підляше та північну смугу теперішньої волинської ґубернїї.

 

Прилучуючи "Червенські Городи" й північно-західну Україну до своєї держави, Володимир Волинський взяв під увагу окремішність тих земель при переводженню церковної орґанїзації. Із восьми епископських епархій, котрі заснував, дві припадають на західно-українські землї. Церковним осередком для Полїся і Підляша являєть ся епископство в Турові; володимирсько-волинська епархія обіймає крім Волинї також і цїлу територію "Червенських Городів", тобто Холмщину й Галичину. Не тільки полїтичні, але й церковно-адмінїстративні звязи вязали в тих давнїх часах Галичину та Забуже (Холмщину) з Волиню в одну спільну цїлість.

 

Протягом XI віку північно-західна Україна переходить доволї бурливі часи. Екепанзивна полїтика молодої польської держави за Болеслава Хороброго вперве простягає руку по ті землї і в 1018 р. Забуже враз з Галичиною переходять під пануваннє Польщі. Та вже 12 лїт пізнїйше відбирає їх київський князь Ярослав Мудрий. По короткім володїнню Ростислава Володимировича в Галичинї й Ігоря Ярославича на Волинї обидві ті землї приходять під безпосереднє пануваннє київських князїв, а потім, в 1078 р., стають окремішнїм надїлом Ізяславового сина Ярополка. Ярополк придбав собі ще й Пинсько-Турівську область і таким чином цїла північно-західна Україна (Волинь, Холмщина, Полїсє й Підляше) враз з Галичиною утворили спільний державний орґанїзм. Правда, поки-що не на довго. Ярополкови приходило ся зводити боротьби з ріжними претендентами, його вбили в 1087 р., а держава розпала ся. Галичину забрали Ростиславич і, сини Ростислава Володимировича, Волинь Давид Ізяславич, Берестейщину, Полїсє і Погоринє знову прилучено до Київського надїлу. Отсе розмежуваннє, затверджене потім на зїздї в Любечи, устояло ся доволї довго. Турово-Пинщина числить ся київською волостю аж до смерти Юрія Мономаховича (1157 р.), так само і Берестейщина. Погоринє щойно коло 1180 р. вертає назад до Волинї і стає частиною Луцького князївства, а Галичина зостає в руках Ростиславичів аж по самий кінець XII столїття. Інтересно, що згаданий нами хребет Волинської плити стає на довший час полїтичною границею між властивою, західного Волинею і Київщиною. Притім західна Волинь розпадаєть ся на два князївства: Володимирське, котре в серединї XII віку відзискує Берестейщину (Підляше), й Луцьке. Галицька земля під Ростиславичами відокремлюєть ся від Волинї також і під церковно-адмінїстративним оглядом: між р. 1141 та 1165 повстає окреме галицьке епископство, галицька епархія.

 

Смерть Володимира II, сина Ярослава Осьмомисла, в 1199 р., останнього потомка родини Ростиславичів, принесла нові великі полїтичні переміни в західно-українських землях. Споміж багатьох претендентів на галицький княжий стіл висуваєть ся на перший плян Роман Мстиславич, володимирсько-волинський князь, незвичайно талановита й енерґічна людина, одна з найбільше геройських постатей нашої князївської доби. Він і захоплює Галич в свої руки та знову звязує Галичину з Волиню. Своїми знаменитими походами на Київ, Половцїв, Литву та своєю вмілою полїтикою став зверхником цїлої України на захід від Днїпра та зробив Галич загальноукраїнським полїтичним осередком. Правда, по його смерти його сини, Данило й Василько, мусїли довгою боротьбою наново здобувати пануваннє у Галичі, але се їм вкінцї вдало ся. Міжтим в роках 1220—1225 вимирають володарі дрібних князївств на Волинї, останнього, Олександра Волзького, Данило проганяє та відзискує вкінцї ще й Дорогичинську область. Таким чином зібрав Данило (його брат Василько грав при нїм полїтично підрядну ролю (і фактично не мав свого окремого надїлу) у своїх руках цїлу Волинь, Підляше, Забуже й Галичину. Полїсє, що в 1157 р. відокремило ся від Київщини, дїлить ся під кінець XІІ віку на кілька дрібних князївств, при чім ролю головного престольного города не грає вже Турів, а дальше на захід положений Пинськ. Загрожені з одного боку київськими князями, а з другого Литвою, полїські (турово-пинські) князї входять у тїсний союз з волинськими, а потім, в XIII віцї, зовсїм підпадають під могутній полїтичний вплив Галицько-Володимирської держави та сходять на підручників Данила. Галицько-Володимирська держава Романовичів знов обєднює західно-українські землї в одно полїтичне тїло, як се бувало в IX, X та деякий час і в XІ віцї, тільки осередком того державного орґанїзму являється вже не Володимир Волинський, анї яке инше волинське місто, як досї було, а Галич, потім Львів.

 

Великий напад Монголів у 1241 р. поруйнував державу Данила, але не знищив її самостійности. Все-ж-таки мав важні полїтичні наслїдки. Стративши Поднїпрянщину й велику частину Днїпрового Понизя і не маючи, з огляду на татарську перемогу, виглядів на займанщини на сходї, Данило звертає головну увагу на північ. Він підіймає походи в литовські землї, заганяєть ся аж під Новогрудок, здобуває Городно на Нїманї (1252 р.) і примушує литовського великого князя Мендовга віддати свою доньку за його сина Шварна та надїлити Романа, иншого сина Данила, землями коло Новогрудка та Слонима. Потім по смерти Мендовга Шварно засїв — правда, тільки на короткий час — на литовськім великокняжім престолї. В звязи з тим новим напрямом експанзії прийшло ся Данилови пересунути й свою столицю, осередок держави, більше на північ. В тій думцї заснував Львів, надавши містови назву в честь свого найстаршого сина Льва, але потому звернув більшу увагу на Забуже. При устю ріки Угорки до Буга збудував Угровськ і, бажаючи його зробити своєю столицею, заснував тутже епископську катедру. Та незабаром змінив свій намір в користь сусїднього Холму, положеннє котрого було куди кориснїйше. В 50-х роках XIII столїття з великою дбайливістю розширює і укріплює сю оселю, засновану ним ще десь коло 1237 р., призиває сюди купцїв і ремісників: Нїмцїв, Українцїв і Поляків, переносить сюди епископську катедру з Угровська. Холм стає улюбленим місцем побуту князя Данила, його справжньою столицею. Але з упадком північних плянів, північної полїтики він тратить своє значіннє і наслїдники Данила резидують здебільша у Львові.

 

Полїтичне обєднаннє північно-західної України з Галичиною тривало безпереривно аж до вимертя Романовичів 1340 р. Короткий епізод окремого князювання Василькового сина Володимира та його наслїдника Мстислава Даниловича на Волинї (1270—1300) не може входити в рахубу, бо, не дивлячися на ті особисті дізгармонїї, між ними й галицьким князем Львом істнувала тїсна полїтична звязь. Консолїдація всїх західно-українських земель виявила ся ще й на церковнім полї. З упадком Київа й переходом сього міста під татарську зверхність київський митрополит Кирило став залюбки перебувати в північно-східних землях: Чернигові, Рязанї й Володимирі над Клязмою. Його наслїдник, Максим, в 1299 р. переселив ся зовсїм на постійно у Володимир над Клязмою, тодїшнїй полїтичний осередок великоруських земель. Се викликало невдоволеннє в українських землях і спонукало галицького князя Льва добивати ся у царгородського патріярха заснування окремої митрополїї для західної України. По довгих переговорах в 1303 р. грамотами цїсаря Андронїка та патріярха Атанасія засновано митрополїю в Галичі. Тій митрополїї підчинено епископські епархії: володимирсько-волинську, перемиську (засновану коло 1220 р.), холмську, луцьку й турівсько-пинську. Таким чином північно-західна Україна й Галичина були звязані нетільки полїтичним, але й церковно-адмінїстративним узлом.

 

Вимертє Романовичів принесло важні переміни. Першим безпосереднїм наслїдком сього було, що західна Україна стала предметом боротьби між двома найблизшими сусїдами, Литвою і Польщею. Галицькі бояри покликали на престіл литовського князя Любарта Ґедиминовича, але проти нього виступив польський король Казимир Великий і за підмогою угорського короля Людвика Великого намагав ся забрати собі спадщину по Романовичах. Підмогу Людвика приєднав собі Казимир умовою, що Галицьку землю задержить тільки як доживоттє, а по його смерти вона перейде до Угорщини. Перша частина війни покінчила ся перемирєм в 1352 р. на основі подїлу спадщини між обидві воюючі сторони: Казимир дістав Галичину, волинські землї враз з Белзчиною і Забужем (Холмщиною) зостали при Любартї. Підляше (дорогичинсько-берестейські волости) й Полїсє (Турово-Пинщина) ще передтим перейшли під пануваннє Литви. Але така розвязка не вдоволила анї Литви анї Польщі. Казимир намагав ся захопити ще й Волинь, Любарт відобрати Галичину. Почали ся нові напади й походи, котрі покінчили ся аж 1377 р. тим, що Забуже враз з Белзчиною відійшли до Галичини. Міжтим в 1370 р. умер Казимир Великий і Людвик став також і польським королем. Виконуючи умову, заключену з Казимиром, віддїлив Галичину від Польщі та зразу передав її яко угорське ленно в управу Володиславови, опольському князеви (1372—8), а потім зовсїм прилучив до Угорщини, насаджуючи там угорські залоги й урядників. Та не на довго. Користаючи зі замішань, що повстали на Угорщинї по смерти Людвика, польська королева Ядвига силою зайняла Галичину та прилучила її до Польщі 1387 р. Таким чином західна Україна утратила свою державну самостійність і стала добичею заборчих сусїдів. Згадати треба, що протягом XIV віку крім Волинї, Підляша й Полїся і всї инші українські землї, Подїлє, Поднїпровє і Чернигівщина, перейшли під пануваннє Литви.

 

Установлена в 1377 р. литовсько-польська границя розривала західну Україну на дві части: польську й литовську. Вона йшла лїнїєю річки Володави, західної притоки Буга, переходила на східний беріг Буга, йшла більш-менш по лїнїї теперішньої границї між городненською і волинською ґубернїєю і захоплювала дрібний кусень границї теперішньої минської ґубернії. Далї завертала до долїшньої ріки Турії, йшла по Турїї аж під Ковель, потім завертала назад до Буга, досягаючи його між Дубенкою і Городлом. Низше Сокаля знову лишала Буг і, йдучи вихилясами попри Броди, Залїзцї під Збараж, відповідала менш-більш теперішній австрійсько-російський границї. Таким чином північна Холмщина (теперішнї повіти володавський, більський і константинівський) під назвою Берестейщини зостала ся при Литві, міжтим коли північна частина теперішнього ковельського й північно-західна частина володимирського повіту волинської ґубернїї перейшли під Польщу. Забужансько-волинські области злучила Польща з Галичиною в одну адмінїстративну цїлість під назвою Руського воєводства.

 

Зразу українські землї переходили під литовське пануваннє без нїякого супротивлення. В українських надїлах, по давнїх удїльних городах, осїдали литовські князьки, члени пануючої литовської великокняжої родини. Так Володимирсько-Луцька земля перейшла по смерти Любарта на його сина Xведора; Подїлє було в руках иншого Xведора, останнього з Корятовичів; в Пинщинї князював Василь Михайлович, перший брат Ягайла; в Чорторийську Василь Константинович, Ягайлів братанич. Вони управляли землями подібно, як перед ними Руриковичі, "не нарушуючи старини та не уводячи новизни". Тому пануваннє дрібних литовських династій можна ще до деякої міри уважати продовженнєм самостійного українського державного життя. Щойно централїстична полїтика великого князя Витовда спровадила зміну. Витовд став обєднювати литовську державу, усуваючи з українських земель обласних князїв. Хведір Любартович мусїв в 1393 р. уступити з волинського стола; рік пізнїйше Витовд прогнав Хведора Корятовича з Поділя. Зостали ся тільки зовсїм дрібні князївства, як Пинське, Чорторийське, Більське, Острозьке — більше в характері великих земельних маєтностей нїж державних орґанїзмів. Останнїм проблиском автономно-державного життя для західної України було князюваннє Свитригайла, найменшого брата Ягайла, котрий як відшкодуваннє за свої права на литовський великокняжий престіл дістав Волинь і Турово-Пинщину немов окремий княжий надїл. Тими землями володїв Свитригайло від 1440 р. аж до своєї смерти 1452 р.

 

Вкупі з централїзацією став Витовд і його наслїдники на литовськім великокняжім столї заводити управу на польський лад, попираючи всюди католиків та усуваючи православних Українцїв. Сей новий полїтичний курс викликав серед українських вельможів невдоволеннє і спонукав їх до невдалих спроб визволення України при помочи московських князїв. Все-ж-таки положеннє українських земель під Литвою було кориснїйше нїж Галичини, Белзчини, Холмщини й західного Поділя (по річку Мурахву)**, котрі, віддані під безпосереднє польське пануваннє, терпіли безмилосердний релїґійний і національний гнет. Тому змагання польських королїв і польського правительства скувати литовські та польські землї в одно полїтичне тїло, в одну суцїльну державу, зустрічали ся з однодушним спротивом цїлого українського громадянства. Та сила й хитрість перемогли. Люблинська унїя 1659 р. була рішучим ударом перш усього для українського населення і проти нього головно була вимірена. Вона постановляла, що всї українські землї віддїлюють ся від литовської держави й переходять під безпосередню управу Польщі. Лїнїя Сокаль—Броди—Збараж—Хмельниця—Мурава стратила значіннє державної границї і спала до значіння тільки адмінїстративної межі, що віддїлювала Руське воєводство від Волинського й Браславського. Границя між Волинським і Київським воєводством ішла по Горини та Случи. Підляше у вузшім, адміністраційнім, значінню, себто Дорогичинську й Більську округи, прилучено також до Польщі як Підляське воєводство. Тільки т. зв. Берестейське воєводство (Берестейська округа й Пинщина) зостало ся й на дальше при Литві.

 

Зібравши майже всї українські землї в своїх руках, Польща стала вести свою екстермінаційну полїтику ще з більшою, нїж досї, безоглядністю. В Галичинї та злученій з нею Надбужанщинї латинїзація і польонїзація зробили вже значні поступи. Цїле колись таке могутнє галицьке боярство пропало протягом XIV й XV в.: частина пала жертвою конфіскат майна й зубожіла, инші перейшли на католицьку віру та спольщили ся. Зістала ся тільки дрібна шляхта, а поруч з нею міщанство та сїра маса закріпощених, полїтично безправних мужиків. В ті часи почуттє національної окремішности й цїле українське національне життє проявляло ся в православній вірі та церкві — тому всї зусилля польського правительства були звернені на те, щоб сю церкву здавити. Від половини XV в. галицька митрополія зоставала необсаджена, а управу православної церкви захопив львівський католицький архиепископ. Православне міщанство виключено від усякої участи в міській самоуправі, а православній шляхтї замкнено доступ до вищих державних урядів. Та саме отсї яркі насильства згуртували українське громадянство до самооборони. По більших західно-українських містах: Красноставі, Берестю, Замостю, Луцьку, Володимирі Волинськім, Кремянцї, Xолмі, Біл і й і багато инших повстають церковні брацтва, що підіймають завзяту боротьбу за права православної церкви й української народности. Між тими брацтвами особливо визначила ся львівська Ставропіґія, котра стала осередком національного українського життя для цїлої західної України й находила підпору серед православних вельможів на Волинї (князів Острозьких), поки ті самі не покатоличили ся і не спольщили ся. По люблінській унїї польське правительство придумало новий удар. Бачучи, що безпосереднє насаджуваннє католицизму стрічає серед ширших мас населення рішучий опір, задумало повести дїло через місток, котрий мав би улегчити перехід з православя до католицтва. Тим містком мала бути церковна унїя. Ріжними способами вдало ся приєднати для сеї думки частину української церковної єрархії і в жовтнї 1596 р. на соборі в Берестю проголошено злуку української православної церкви з католицькою і підчинено її під власть римського папи. До унїї, крім київського митрополита Рогози, пристали тільки епископи з північно-західної України: володимирський Потїй, луцький Терлецький, холмський Зборівський і турівсько-пинський Пелчицький. Обидва галицькі епископи, львівський*** Балабан і перемиський Копистенський, зостали вірні православній церкві.

 

Берестейська унїя подала притоку до нових насильств над православним українським населеннєм. Українське громадянство не признало унїї й епископи-унїяти опинили ся в ролї пастирів без овець. Почала ся нова, ще безмилосерднїйша боротьба, бо польський король і цїле польське правительство проголосили, що про справу віри мають рішати епископи, а низше духовенство та світські люде повинні на слїпо йти за ними. За тим пішло насильне навертаннє православних, усуваннє опірних священиків з приходів, відбираннє церков і церковних маєтків і передаваннє унїятським епископам та їхнім поплечникам. Се все можна було перше всього й особливо сильно відчути на західній Українї, бо на східній власть польського правительства була слаба. Особливою ревністю в ширенню унїї визначив ся Потїй. Він відобрав православним у Берестю братську школу й перемінив її на унїятську, у Вільнї захопив Троїцький монастир і заснував при нїм унїятську колєґію й унїятський монаший орден Василіян, у Володимирі Волинськім заснував унїятську школу при Успенськім соборі і т. ин. В оборонї православної церкви стали брацтва, міщане, низше духовенство, дрібна шляхта й козаки. Під охороною козаків єрусалимський патріярх Теофан відновив в 1620 р. українську православну єрархію, висвятив у Київі нового митрополита, Йова Борецького, й шість епископів: перемиського володимирсько-волинського, луцького, холмського, пинського й полоцького (того останнього для Білої Руси). Одначе щойно митрополитови Петрови Могилї вдало ся добити ся офіціяльного признання православної єрархії з боку польського короля та правительства. Договором з 30 жовтня 1632 р., заключеним в часї безкоролївля по смерти Жигмонта III з королевичом Володиславом, признано православним і уніятам по чотири епископства... За православними мали зостати ся епархії: луцька, львівська, перемиська й одна на Білій Руси; за унїятами: володимирсько-волинська, холмська, пинська й витебська (на Білій Руси). Притім забезпечено в договорі, що юрисдикція владиків має означити ся добровільною приналежністю; хто не схоче бути під унїятським владикою, піддаєть ся під власть найблизшого православного — й навпаки. Ся постанова мала забезпечувати іновірцїв в так подїлених епархіях перед релїґійною пропаґандою. Але сеї постанови не додержали. Давнї переслїдування не тільки не щезли, але стали ще дужші. Вони звернули ся в першій лїнїї проти низшого православного духовенства й проти церковних брацтв, котрі завзято держали ся віри предків. Опірних духовних дальше усувано з приходств, брацтвам відбирано церкви й силою примушувано, приймати унїю. Ігумен монастиря св. Симеона в Берестю, Атанас Филипович, потерпів навіть мученичу смерть в оборонї своєї церкви (1648 р.). З церковних брацтв найдовше ставили опір унїї холмське, замістське, люблинське й більське — вони пристали до нової віри щойно в 90-их роках XVII ст. В той час унїя вже закріпила ся у Володимирщинї, Холмщинї й Пинщинї й се заохотило польське правительство до змагань, розширити її на дальші українські области. Знову переведено дїло через віщу духовну єрархію. Намовами й обіцянками вдало ся в роках 1691 —1711 приєднати ще трьох єпископів, перемиського, львівського й луцького, до прийняття унїї, а слїдом за тим пішли в хід всї згадувані вже способи насильства проти низшого духовенства та світських. Таким чином протягом XVII і XVIII віку цїлу західну Україну переведено на унїю. Собор унїятського духовенства в Замостю, котрий радив під проводом папського нунція Ґрімальді від 26 серпня до 17 вересня 1720 р., завершив орґанїзацію унїятської церкви в західно-українських землях. Дальше на схід поза Горинь і Смотрич, на Київщину й Браславщину, унїя — крім спорадичних випадків — не поспіла поширити ся.

 

*) Лїтература. Грушевський, Історія України Руси т. І—VII Рetesz, Geschichte der Union, т. І—II. C. M. Каретниковъ, Холмская губернія. С. М. Каретниковъ, Волынская губернія. Д Н. Чихачевъ. Къ образованію Холмской губерніи. Докладъ Государственной Думѣ. Россія, полное геогр. описаніе нашего отечества, подъ редакціей В. П. Семенова.

** Західне Поділє забрала Польща по смерти Витовда 1431 р. В 1434 р. перевела новий адмінїстративний подїл українських земель. Руське воєводство подїлено на пять земель: Сяніцьку, Перемиську, Галицьку, Львівську й Холмську; західне Подїлє творило окреме воєводство. Белзьку землю зорґанїзовано в 1461 р. як третє українське воєводство.

*** Галицьку митрополію відновлено в 1539 р. як епископію і заразом епископи стали резидувати у Львові.

 

(Далї буде).

 

[Вістник Союза визволення України, 25.03.1917]

 

(Продовженнє).

 

Але польське правительство не вдоволяло ся заведеннєм унїї й її поширеннєм по західній Українї. Воно дивило ся на унїю як на місток, що мав перевести православних до повного окатоличення, до повного злиття з римською церквою. Показало ся, що не справа віри, а справа народности була для Поляків рішаючим моментом. Унїятська церква прийняла всї доґми римської церкви й піддала ся під управу римських папів, отже в сути річи була католицькою. Але вона задержала східний обряд і церковно-славянську богослужебну мову й се робило її до деякого ступня також заборолом проти польонїзаційних змагань, піддержувало серед визнавцїв унїї почуттє національної окремішности від римсько-католицьких Поляків з їхнім латинсько-польським богослуженнєм. І от вийшла дивоглядна річ! Підпираючи й поширюючи унїю в Київщинї та Браславщинї, Поляки стали рівночасно переслїдувати її в західно-українських землях, стали всїма способами затягати унїятів до латинської церкви. В 1717 р. повстає відомий "Projekt nа zniszczenie Rusі", зладжений Поляком-єзуїтом і прийнятий польським правительством і духовенством яко програма дальшої полїтики. В тім проєктї поручає автор бороти ся з православною і унїятською церквою та з українським народом всїма можливими способами, "нищити грецький обряд погордою, переслїдуваннєм і иншими, скільки змога, реальними способами." В першім параґрафі "Проєкт" поручає польському правительству жити в приязни з російськими царями, щоб відтягнути їх від вмішування в українські справи й таким чином мати зовсїм вільну руку для польонїзації України. Сеї ради польські верховодячі круги й полїтики придержували ся, як бачимо, аж до останнїх часів, до наших днїв. Друга точка домагаєть ся, щоб українській шляхтї, котра все ще держить ся грецького обряду, наносити наругу, обиди й матеріяльні шкоди і таким способом навіть найзавзятїйших примусити до переходу на латинство. Третя і четверта точка радить всїх заможнїйших українських міщан допровадити до повної маєткової руїни, не допускаючи поправи їхнього положення, хибань на випадок зміни обряду. Инші точки займають ся ріжними способами проти "попів" як найбільшої перешкоди для ширення латинства. Щоб підкопати їхню повагу. "Проєкт" радить всї кари, які на них спадуть, виконувати публично. За дальший успішний спосіб уважає "Проєкт" виключеннє українського духовенства від усякої спромоги освіти, щоб таким чином тим лекше подати його в погорду освічених людей. Накінець замічує, що між мужиками грамотні люде бувають найбільше неподатливі; тому радить скасувати всї церковні школи й заборонити українським мужицьким дїтям побирати яку б у д ь науку. Таким чином український мужик буде доведений до стану "бидла". Польське правительство, шляхта й духовенство виконували ради "Проєкту" з таким завзяттєм і такою ревністю, що в розмірно короткім часї майже цїла українська шляхта, майже вся інтелїґенція західної України прийняла латинський обряд і тим самим спольщила ся. Даремно унїятські епископи засилали скарги й нарікання до польських королїв і до римських папів, даремно римські папи пригадували польському духовенству давнї постанови, котрі заборонювали під клятвою перехід з грецького обряду на латинський. Вкінцї 6 серпня 1761 р. зібрали ся українські єпископи: Володкович з Володимира, Рудницький з Луцька, Шумлянський з Перемишля, Шептицький зі Львова, Рило з Холму, Млодовський з Турова й Смоґоржевський з Полоцька — на нараду в Новогрудку, де ухвалили дорогою добровільної складки зібрати для польського короля Августа III "дарунок". Складка принесла суму 127.404 золотих, а її цїлю було приєднати прихильність короля для Українцїв. Та й се не помогло, тим більше, що Август III два роки після сього вмер, а його наслїдник Станислав Август Понятовский так ревно придержував ся першої точки "Проєкту", що волїв іти на уступки православним, котрими опікувала ся цариця Катерина II, нїж унїятам.

 

Три подїли Польщі 1772—1795 р. основно змінили полїтичні відносини в західній Українї. При першім подїлї 1772 р. Австрія забрала цїле Руське воєводство, майже цїле Белзьке й частину Подільського та Волинського воєводства. За правний титул до сього забору служила обставина, що ті землї — се давнє Галицько-волинське князївство, котре короткий час, за молодих лїт Данила, було підвласне угорським королям. Тому забраннє тих земель названо "ревіндикацією", відзисканнєм, відобраннєм від Польщі. Границя австрійської займанщини в 1772 р. на північно-західній Українї йшла дальше на північ нїж пізнїйша австрійсько-російська державна границя: вона обхоплювала південну частину Холмщини так, що міста Замостє, Грубешів, Білгорай, Томашів, Грабовець і Городно належали до Австрії. При Польщі зостала ся тільки північна частина Холмщини з головним містом Холмом. При другім розборі Польщі 1793 р., в котрім Австрія не брала участи, українські землї припали Росії. Росія забрала тодї цїле Київське й Брацлавське воєводство, східну частину Подільського по Збруч, тобто по границю австрійської займанщини, кусок Волинї і східну частину Полїся по лїнїю Пинська. Накінець при третім розборі 1795 р. Австрія забрала останок Холмщини або т. зв. південне Підляше (на лївім березї Буга), Пруси північне Підляше (на правім березї Буга), Росія Волинь і решту Полїся. Буг на просторі від Сокаля аж низше Берестя стає тепер полїтичною границею між Австрією та Росією. Одначе не на довго. Бурлива доба Наполеонських воєн спричинила й на північно-західній Українї територіяльні переміни. В Тильзитськім мирі 1807 р. Прусія стратила свої придбання при другім і третім розборі Польщі в користь новоутвореного Варшавського князївства, причім Підляше (північне, досї пруське) відійшло до Росії. В 1809 р., по невдатній війнї з Наполеоном, Австрія мусїла відступити цїлу Холмщину Варшавському князївству. Віденський конґрес 1815 р. признав Варшавське князївство за автономну польську державу, злучену з Росією персональною унїєю. Таким чином Холмщина, одинока з українських земель, опинила ся знову під Польщею. Повстання з 1831 р. і 1863 р. дали Росії притоку до скасування автономії Польщі, а законом з 6 липня 1912 р. видїлено адмінїстративно українські области люблинської й седлецької ґубернїї зі складу земель Польського Королївства, утворено з них окрему холмську ґубернїю і прилучено до властивої Росії. З инших адмінїстративних перемін варто згадати, що з прилучених в 1793 р. до Росії східних частин Подільського й Волинського воєводства зорґанїзовано ізяславську ґубернїю. Коли в 1795 р. Росія дістала решту Волинї, ізяславську ґубернїю подїлено на дві: на волинську й на подільську. Столицею волинської ґубернїї назначено зразу старинний Звягель, перехрещений на Новгород Волинський, але вже в 1797 р. перенесено її до Житомира. Берестейщина увійшла зразу в склад слонимської ґубернїї, котру в 1797 р. злучено з віденською у литовську, а пять лїт пізнїйше, в 1801 р., знову відокремлено як городненську ґубернїю. Північне Підляше, котре в 1808 р. перейшло від Прусії до Росії, зорґанїзовано в окрему Білостоцьку область і подїлено на чотири повіти: білостоцький, більський, сокольський і дорогичинський. Щойно в 1842 р. скасовано сю область як окреме адмінїстраційне тїло й прилучено її до городненської ґубернїї.

 

Подїли Польщі й полїтичні переміни потягнули за собою також зміну віроісповідних відносин у західній Українї. В областях, котрі опинили ся під пануваннєм Росії, почало ся насильне навертаннє унїятів на православє. Російський уряд послугував ся притім тими самими методами, яких свого часу вживало польське правительство, тільки, розумієть ся, в противнім напрямі. Вже в 1795-ім р. цариця Катерина II видала кілька указів, котрими взивала всїх тих, предки котрих прийняли унїю після 1595 р., до повороту до православної церкви. Рівночасно скасувала всї унїятські епископства, а епископам лишила до вибору пересилити ся у центральні російські ґубернїї або вимандрувати за границю. Натомісць велїла зорґанїзувати чотири православні епархії. При тій нагодї показали ся погубні наслїдки польської полїтики супротив унїї. Стративши шляхту, інтелїґенцію і загалом багатші верстви в користь латинської віри, унїятська церква в останніх часах польського панування зійшла дїйсно на віру "хлопів і попів", як бажав автор відомого "Проєкту", й не мала спромоги ставити успішного опору накидуванню православя. Тим пояснює й польський історик Лїковский швидкі успіхи православної пропаґанди. Ще за панування царицї Катерина II, тобто до падолиста 1796 р., на північно-західній Українї й Білій Руси перейшло більше ніж два мілїони унїятів на православє. Наслїдник Катерини II, Павло І, був противником насильного накидування віри і в 1798-ім р. унїятам вдало ся, незважаючи на рішучий спротив православного Синоду й ворожі заходи католицького арцибіскупа Сєстшенцєвича, добити ся відновлення епископських катедр: в Полоцьку для Білої Руси, в Берестю для Полїся, а від 1807 р. і для Підляша, котре тодї від Прусії перейшло до Росії, в Луцьку для Волинї й Поділя. З початком XIX столїття унїятська церква в Росії числила все ще 1388 приходів (парохій), 91 монастирів і коло 1½ мілїона вірних, з того найбільше в берестейській епархії, бо тут під пруською окупацією (до 1807 р.) унїя задержала ся неторкана. Польське повстаннє в 1831 р. подало російському правительству притоку до нових репресій протни унїї, хоч унїятські Українцї не брали в тім повстанню активної участи. Царь Микола І скасував в 1832 р. всї унїятські василіянські монастирі. Потім таким самим способом, яким польське правительство в 1595 р. і в 1701 р. запровадило унїю, російське перевело її скасуваннє. Приєднало ріжними способами унїятських епископів і вони, зібравши ся під проводом литовського митрополита Йосифа Сїмашка в Полоцьку 12 лютого 1839 р., пристали в імени своїх вірних до православної церкви. В Холмщинї, як приналежній до автономного польського королївства, унїя задержала ся довше. Одначе тут вона була виставлена на безупинну й безпардонну аґітацію польських верховодів і латинського клиру, котрі доконче намагали ся перетягти Українцїв на латиньство й тим самим зробити з них Поляків. Відпорність Холмщан щораз слабла, бо й унїятські холмські владики були здебільша слїпим оруддєм польонїзації і таким чином самі підкопували повагу своєї власної церкви. Все багатше й хоч трохи знатнїйше громадянство перейшло на латинство, при унїї зостала ся сама біднота. За часів одного тільки Цїхановського, що був холмським епископом 1810—28 р., число унїятських приходів в Холмщинї з 317 спало на 278. Така полїтика Поляків подавала російському правительству притоку вмішувати ся, але замісць берегти унїятську церкву від латинїзації воно стало насильно накидувати православє. Епископа Михайла Куземського, котрий енерґічно боронив своєї епархії перед обома непрошеними опікунами, присилував царський уряд уступити в 1871 р. та настановив його наслїдником яркого москвофіла Маркила Попеля. Попель пішов за прикладом Сїмашки й прийняв православє. І знову тут почало ся насильне навертаннє унїятів, що вже давно зжили ся зі своєю вірою, і се навертаннє довело до відомих розрухів у Холмщинї й на Підляшу. Російське правительство не хотїло зрозуміти, що насильним накидуваннєм православя тільки заганяє унїятських Українцїв у латинство й польонїзацію. Се виступило зовсїм ярко наверх в 1905-ім р. З проголошеннєм царського указу з 17-го квітня 1905 р. про свободу віри — указу, котрий давав спромогу переходу з православя на иншу віру, але все-таки не признавав унїятської церкви, — більше нїж 200.000 насильно "навернених" унїятів-Українцїв в Холмщинї покинуло православє і перейшло до римо-католицької церкви, віддаючи себе в жертву неминучій польонїзації.

 

[Вістник Союза визволення України, 05.04.1917]

 

(Продовження).

 

3. Національні відносини*).

 

Польсько-українська етноґрафічна границя в давнину, від перших початків т. зв. князївської доби в українській історії, себто від IX столїття, стояла в тїсній звязи з полїтичною межою між комплєксами польських і українських держав. В князївську добу на самій півночі крайньою українською областю була Берестейщина, а Більськ граничним містом Берестейщини.

 

Таким чином горішнїй Нарев становив північну полїтичну й етноґрафічну границю. Італїйська лїтопись виразно зазначує, що держава Данила Романовича сягала аж по Нарев, а оселї Сураж і Нарова належали й за литовської доби до Більська. Якийсь час належала й Візна над устєм Бобра у Нарев до Берестейщини (за Всеволода Ольговича), але се була тільки хвилева займанщина. Західною граничною рікою на правім боцї Буга був Нурець.

 

Переходячи на лївий беріг Буга, приходить ся зазначити, що область ріки Кржни в XIII віцї належала до Берестя, отже до українських земель. Ґервазій з Тільбірі, письменник з початку XIII в., опираючи ся на польських звістках, кладе польсько-українську границю на ріку "Aper", себто Вепер. На горішнім Вепpi українська територія переходила на лївий беріг ріки: Щекарів, теперішнїй Красностав, з околицею, Туробин і Щебрешин в XIII І XIV в. причисляли ся до Волинської землї. Люблин лежав на самім пограничу й кількома наворотами попадав у руки Данила (напр. 1243 і 1256 р.), а на переходї з ХІІІ-го у ХІV-ий вік навіть довший час належав до Галицької держави. Всї ті факти дають нам спромогу зовсїм докладно визначити польсько-українську границю в XIII і ХІV в. Вона йшла від устя Нурця просто на південь до горішньої Кржни, відсїля до устя Тисьменицї у Вепер, Вепром угору в околицї Красноставу; потім переходила на лївий бік Вепра до Лади й Ладого та Танвою доходила до Сяну. В давнїйших часах, в X—XII в., українська кольонїзація простирала ся й на области між Вепром і Вислою та підходила до самої Висли. Відорване від полїтично-українських земель населеннє ще довго зберігало свою віру та народність, на що вказують звістки про православні церкви в тих областях, напр. в Казимирі над самою Вислою. Люблин ще в XVI—XVIII в. уважав ся напів українським містом і між церковними брацтвами, котрі під кінець XVI в. розвинули живу церковну та просвітну дїяльність, грало люблинське брацтво визначну ролю. Інтересно, що в козацьких кругах і між українським простолюддєм в XVIII в. загально уважали Вислу за польсько-українську етноґрафічну межу.

 

Теперішня польсько-українська границя виказує територіяльні втрати нетільки супроти стану з X до XII в., але й супроти державних границь з XIII і XIV в. На правім березї Буга українські оселї вже не доходять до Нурця і етноґрафічна границя йде від Страблї над Наревом вигнутою до сходу лїнїєю по Дорогичин. На лївім березї Буга вона сходить ся з західною границею холмської ґубернїї; значить, від Буга йде вздовж залїзничої лїнїї Сїдлець—Лїда, потім, завертаючи на південь, перетинає горішній бік Кржни й Тисьменицї та лишень на малім просторі, між шляхом з Люблина до Холму та Красноставом, доходить до середущого Вепра. На північ від Щебрешина переходить на лївий бік Вепра до Лади, вкінцї Ладою від Білгораю йде до Танви й Сяну.

 

Давньої північної границї української території від білоруської не можна докладно означити. Ми вже згадували в історичнім оглядї, що етноґрафічна приналежність давніх Дреговичів досі невияснена, а тим самим приходить ся зоставити невирішеним питаннє, чи область горішньої Припяти, т. зв. Пинщина, се пізнїйша українська займанщина на давнїй білоруській території, чи се останок давнього українського населення Полїся, втисненого білоруською кольонїзацією. Полїтичні відносини з часів князївської доби вказували-б, що се останнє правдоподібнїйше. Границя між Турово-Пинською і Полоцького землею йшла від горішнього Нїману до Свислочи, правої притоки Березини. Полоцька земля, осередок Білоруси, жила своїм окремим життєм, удержуючи живійші полїтичні зносини тільки зі спорідненою собі Смоленщиною, міжтим коли Турово-Пинська земля все стояла в полїтичній звязи з південними, українськими областями, зразу з Київщиною, потім з Галицько-Волинською державою. Обставина, що в люблинській унїї (1569 р.) Полїсє зоставлено при Литві, а рівночасно всї инші українські землї видїлено до Польщі, віддала сю територію під сильний вплив білорущини. Сей вплив мусїв бути тим значнїйший, що саме в XVI віцї лїтературний і загалом культурний рух на Білій Руси дуже оживив ся і переживав добу свого розцвіту. Під литовським пануваннєм давню Турово-Пинську землю подїлено на два воєводства: Новоґрудське й Підляське або Берестейське; границя між тими обома воєводствами менш-більш відповідала теперішнїй білорусько-українській етноґрафічній границї.

 

Заки перейдемо до розгляду теперішнього стану, мусимо зазначити, що на українсько-білоруськім пограничу стрічаємо українські говори, котрі наближують ся до білоруської мови. Се дало притоку деяким менше серіозним ученим, а також редакторам одинокої в Росії переписи населення по національности (з 1897 р.) причислювати т. зв. Пинчуків до білоруської народности. Се велика помилка й такі знавцї місцевих відносин, як Шендряк і Довнар-Запольський, зовсїм рішучо поборюють сей погляд і причисляють Пинчуків до Українцїв. Фізичним складом тїла, мовою й одїжю Пинчук різко ріжнить ся від Білоруса й навпаки зовсїм близько підходить до населення волинського Полїся. Він здебільша середнього росту, широкоплечий, присадкуватий. Лице у нього широке, кругле, з більше вистаючими скулами нїж у Білоруса, барва волосся переважно темна. Говір Пинчуків належить до полїської ґрупи української мови й замітно виріжнюєть ся від сусїднїх білоруських говорів. Він зовсїм не має "акання", такого властивого білорущинї, а й "цеканнє" і "дзеканнє" стрічаєть ся дуже рідко й то тільки в граничних селах. Форми відміни іменників і дієслів зовсім українські. Визначною рисою Пинчуків, котра їх вяже з иншими українськими племенами, є незвичайно розвинена музикальність.

 

Вияснивши ту справу, можемо перейти до означення теперішньої українсько-білоруської етноґрафічної границї. Вона починаєть ся на заходї коло Страблї над Наревом, де сходить ся з польською. Відсїля йде Наревом вгору але до джерел сеї ріки, переходить в південно-східнім напрямі европейський вододїл і йде Ясьолдою аж до границї минської ґубернїї. Тут, на захід від Оґінського каналу, завертає до півночи, доходить в околицї Вигоновського озера, відсїля звертає на схід до ріки Цни та йде за Цною до Припяти. Від устя Цни аж понизше Мозиря творить Припять етноґрафічну границю. Таким чином українське населеннє засолює в городненській ґубернїї три південні повіти: більський, берестейський і кобринський; в минській ґубернїї півтора повіта: цїлий пинський і південну половину мозирського. Сей останнїй лежить поза наміченою нами територією північно-західної України й тому його не будемо брати під розгляд.

 

Тепер пригляньмо ся до населення північно-західної України серед вище зазначених меж, його густоти та його складу з огляду на віру, народність і инші прикмети. Низше подана табличка показує нам великість поодиноких адмінїстративних областей, число населення по статистичним обчисленням з 1914 р. й густоту населення, себто спільність душ на один квадратовий кільометер.

 

А. Українська частина городнєнської ґубернїї.

 

1. Більський повіт — 3562.0 км² — 210.300 душ — 59.0 душ на км²

2. Берестейський повіт — 4880.9 км² — 270.300 душ — 55.4 душ на км²

3. Кобринський повіт — 5258.4 км² — 235.000 душ — 44.7 душ на км²

     Разом — 13701.3 км² — 715.000 душ — 52.2 душ на км²

 

Б. Південно-західна частина минської ґубернїї.

 

Пинський повіт — 11866.5 км² — 333.600 душ — 28.1 душ на 1 км²

 

В. Холмська ґубернїя.

 

1. Холмський повіт — 2139.3 км² — 194.300 душ — 90.8 душ на 1 км²

2. Білгорайський повіт — 1645.3 км² — 122.100 душ — 74.2 душ на 1 км²

3. Більський повіт — 2022.2 км² — 142.100 душ — 71.5 душ на 1 км²

4. Володавський повіт — 1861.9 км² — 120.800 душ — 64.9 душ на 1 км²

5. Грубешівський повіт — 1660.7 км² — 170.500 душ — 102.7 душ на 1 км²

6. Замостський повіт — 1399.3 км² — 123.900 душ — 88.5 душ на 1 км²

7. Константинівський повіт — 1470.3 км² — 92.000 душ — 62.6 душ на 1 км²

8. Томашівський повіт — 1301.3 км² — 122.100 душ — 93.8 душ на 1 км²

     Разом — 13,500.3 км² — 1,087.800 душ — 80.2 душ на 1 км²

 

Г. Властива (історична) Волинь.

(По Горинь і Случ)

 

1. Володимирський повіт — 6430.0 км² — 381.300 душ — 59.3 душ на 1 км²

2. Лубенський повіт — 3958.5 км² — 274.200 душ — 69.3 душ на 1 км²

3. Ковельський повіт — 7382.3 км² — 293.100 душ — 39.7 душ на 1 км²

4. Кремянецький повіт — 3328.8 км² — 302.200 душ — 91.0 душ на 1 км²

5. Луцький повіт — 7467.8 км² — 360.100 душ — 48.2 душ на 1 км²

6. Острозький повіт — 3065.9 км² — 244.500 душ — 79.7 душ на 1 км²

7. Ровенський повіт — 8611.1 км² — 391.000 душ — 45.4 душ на 1 км²

     Разом 40,244.4 км² — 2,246.400 душ — 558 душ на 1 км²

 

При порівнанню всїх чотирьох вище наведених ґруп земель північно-західної України бачимо, що історична Волинь, у попереду назначених межах, представляє собою найбільший комплекс і має найчисленнїйше населеннє. Простором і населеннєм вона більша нїж усї три инші ґрупи земель північно-західної України, разом взяті. Розглядаючи кожду ґрупу зокрема, замічаємо велику ріжнородність щодо густоти населення. Найгустїйше заселена холмська ґубернїя, бо в нїй припадає 80.2 душ на кождий км²; ся густота зовсїм відповідає густотї сумежних галицьких повітів: райського й сокальського (82 душі на 1 км²) і підходить дуже близько до пересїчної густоти населення у східній, українській половинї Галичини (84.6 душ на 1 км²). Волинь і українське Підляше мають менш-більш однакову між собою густоту (55.8 і 52.2 душ на 1 км²); найрідше заселене західне Полїсє (28.1 душ на 1 км²), де, як відомо, сама природа землї, багна й піски, не допускають густїйшого населення. Ще більші ріжницї виступають, коли звернути увагу на поодинокі повіти. З вісьмох повітів Холмщини чотирі південні: томашівський, замостьський, грубешівський і холмський мають густоту більшу нїж пересїчну (від 88.5 до 102.7); найдальше на північ висунений констаптинівський повіт тільки 62.6. Він творить перехід до більського повіту городненської ґубернїї з густотою 59.0. У волинській ґубернїї найбільшу густоту населення мають найбільше на південний захід висунені повіти: кремянецький 91.0 і острозький 79.7; за ними дубенський 69.3 і володимирський 59.3, кремянецький має зовсїм однакову густоту населення з брідським повітом в Галичинї. Загалом можна поставити як правило, що густота населення малїє, чим дальше на північ і на схід. Як крайні противенства наводимо грубешівський повіт холмської ґубернїї зі 102.7 і пинський минської ґубернїї з 28.1 душ на 1 км².

 

Накінець зберім усї чотири ґрупи разом:

 

Півн.-укр. Підляше — 13,701.3 км² — 715.600 душ — 52.2 душ на 1 км²

Західне Полїсє — 11,866.5 км² — 333.600 душ — 28.1 душ на 1 км²

Холмщина — 13,500.3 км² — 1,087.800 душ — 80.2 душ на 1 км²

Історична Волинь — 40,211.4 км² — 2,246.400 душ — 51.2 душ на 1 км²

Півн.-зах. Україна — 79.312.5 км² — 4,383.400 душ — 55.3 душ на 1 км²

 

Великістю північно-західна Україна в поданих нами границях майже зовсїм однакова з цїлою Галичиною, котра займає простір 78.497 км²; ріжниця виносить тільки 815 км² в користь першої. Зате числом населення не досягає навіть населення східної, української Галичини з її 5,200.000 душ. Через те й пересїчна густота на північно-західній Українї майже о половину менша. Все-ж-таки вона куди перевищає пересїчну густоту населення европейської Росії (29 душ на 1 км²), а навіть густоту в деяких австрійських коронних краях, як от в Країнї (52.8), Дальматії (50.3), Тиролї (35.4), Зальцбурґу (30.2), а також в Румунїї (54.0).

 

Тепер пригляньмо ся віроісповідним і національним відносинам на нашій території. Низше подаємо табличку відсотних відношень подиноких віроісповідань на підставі даних головної переписи з 1897 р., бо новійших даних для сеї справи нема.

 

А. Українська частина городненської ґубернїї (відсоток)

 

1. Більський повіт — 48.29 православних; 36.48 р.-кат.;14.92 Жидів

2. Берестейський повіт — 71.20 православних; 6.32 р.-кат.; 20.94 Жидів

3. Кобринський повіт — 83.14 православних; 2.80 р.-кат.; 13.74 Жидів

 

Б. Південно-західна частина минської ґубернії (відсоток).

 

Пинський повіт — 75.39 православних; 4.33 р.-кат.; 19.40 Жидів

 

В. Властива Волинь (відсоток).

 

1. Володимирський повіт — 71.97 православних; 11.43 р.-кат.; 10.44 Жидів

2. Дубенський повіт — 75.93 православних; 8.71 р.-кат.; 11.51 Жидів

3. Ковельський повіт — 81.88 православних; 4.72 р.-кат.; 11.94 Жидів

4. Кремянецький повіт — 80.22 православних; 7.08 р.-кат.; 12.26 Жидів

5. Луцький повіт — 62.52 православних; 10.60 р.-кат.; 14.15 Жидів

6. Острозький повіт — 60.66 православних; 12.15 р.-кат.; 15.64 Жидів

7. Ровенський повіт — 63.69 православних; 10.81 р.-кат.; 16.12 Жидів

 

Холмська ґубернія в 1897 р. що не істнувала як адмінїстраційна одиниця, а й її повіти мали дещо инший вигляд, тому загальні дати переписи з 1897 р. вимагали-б основної перерібки. Нa щастє, російське правительство, приготовлюючи видїленнє Холмщини, розпорядило 1 сїчня 1909 р. окрему перепись населення для сеї території і з неї виймаємо потрібні дані.

 

В. Холмщина (відсоток).

 

1. Холмський повіт — 40.64 православних; 35.08 р.-кат.; 10.94 Жидів

2. Константинівський повіт — 15.00 православних; 70.02 р.-кат.; 14.95 Жидів

3. Більський повіт — 31.27 православних; 44.90 р.-кат.; 23.35 Жидів

4. Володавський повіт — 44.23 православних; 35.54 р.-кат.; 15.52 Жидів

5. Грубешівський повіт — 49.48 православних; 33.74 р.-кат.; 16.22 Жидів

6. Томашівський повіт — 42.50 православних; 45.28 р.-кат.; 12.22 Жидів

7. Замостський повіт — 16.30 православних; 65.67 р.-кат.; 18.03 Жидів

8. Білгорайський повіт — 34.63 православних; 53.89 р.-кат.; 11.43 Жидів

 

Щодо Холмщини — то перш всього кидаєть ся в очі відносно мале число православних, а з другого боку в прирівнанню до инших українських земель безприкладно високі відсотки римо-католиків. Се викликує іллюзію, немовби то була не українська, а в найлїпшім разї мішана польсько-українська територія і польська публїцистика використовує се в тім напрямі. Але се явище стане зрозумілим і ясним, коли читач пригадає собі те, що ми підчеркнули в історичній части нашого огляду. Се просто наслїдок скасування унїї і насильного навертання унїятів на православє. Населеннє, вірне церкві, з котрою вже здавна зжило ся і в котрій виросло, утїкало під опіку латинського духовенства, котре тисячами перетягало його до римо-католицтва. Тільки страх перед адмінїстративними карами держав менше рішучих при накиненім православю. Коли-ж в 1905 р. проголошено свободу віри, виключаючи одначе від неї унїю, та свободу зміни віри, в Холмщинї цїлі приходи попереходили на латинство. Стан, що нї в однім повітї Холмщини, навіть в грубешівськім, православні не творять абсолютної більшости населення, що в окрайнїх повітах, як от в замостськім і константинівськім, число їх спадає на 15—16.3%, що — противно — в обох тих повітах і ще в білгорайськім римо-католики творять абсолютну більшість, сей стан, кажу, датуєть ся щойно від тогож 1905 р., себто триває нецїлих 12 лїт. Вистане на таблицї XII "Atlas-y Polski" проф. Ромера порівняти віроісповідну карту Холмщини з часу перед і по 1905 р., щоб переконати ся, як дуже в тім роцї тут відносини між обома вірами перемінили ся. Маючи на увазї двісталїтню плянову дїяльність латинського духовенства за часів польського панування і природну реакцію населення проти безтактности російського правительства, просто дивувати ся треба, що, не зважаючи на се, в трьох середніх повітах: холмськім, володавськім і грубешівськім, число православних все-ж-таки переважає, а в томашівськім майже дорівнює римо-католикам. Ми тому над тою справою довше спинили ся, бо вона має вплив і на національні відносини, а перш усього на національну статистику. Поляки у відносинах до Українцїв, а там, до мають перевагу, також і у відносинах до Німцїв, стоять завзято на становищі, що кожного римо-католика тим самим треба уважати за Поляка, та при помочи своїх священиків переводять між римо-католицькими Українцями безмилосердну та, як досвід учить, доволї успішну польонїзацію. Перш усього вмовляють в них, що хоч вони вживають між собою української розговірної мови, вони Поляки та всюди повинні за Поляків записувати ся. Тому в інтересї українського народу треба домагати ся, щоб загнаним у латинство унїятам Холмщини й Підляша дано спромогу назад вернути до унїї, з котрою вони вже поспіли зрости ся.

 

В инших областях північно-західної України православні всюди мають абсолютну більшість, яка хитаєть ся між 60.66% (в острозькім повітї волинської ґубернїї) і 83.14% (в кобринськім повітї городненської ґубернїї). Тільки в однім, найдальше на північний захід висуненім більськім повітї городненської ґубернїї число їх спадає на 48.29%, а се тому, що частина сього повіту, на захід від лїнїї Дорогичин-Страбля, виходить поза теперішню етноґрафічну границю України й захоплює кусень польської території; крім того згадати-б, що тут на Підляшу грали ролю ті самі обставини, що й в Холмщинї. Та не зважаючи на се, число римо-католиків у більськім повітї менше нїж православних і виносить 36.48%. В инших областях північно-західної України воно хитаєть ся між 2.80% (в кобринськім повітї городненської ґубернїї) і 12.15% (в острозькім повітї волинської ґубернїї). Більшість споміж них се також давнї унїяти.

 

В деяких повітах холмської і волинської ґубернїй замітний доволї, як на місцеві відносини, високий відсоток протестантів. В холмськім повітї їхнє число доходить до 13.34% цїлого населення; за тим ідуть повіти: луцький (12.14%), острозький (10.38%) і ровенський (8.54%) волинської ґубернїї. Сї протестанти се потомки нїмецьких кольонїстів, котрі прийшли сюди здебільша з початком XIX віку; вони й досї зберігають свою віру й народність.

 

Незвичайно великий на нашій території відсоток Жидів. Загально поширене — особливо в Росії — переконаннє, що найбільше зжидоватїлий край — се Галичина, показуєть ся зовсїм неправдивим. Нї в однім із галицьких повітів відсоток жидівського населення не досягає 20%. У північно-західній Українї під російським правительством, котре величаєть ся своїм антисемітизмом і "визволюваннєм христіян з жидівської неволї", маємо в більськім повітї холмської ґубернїї 23.35% Жидів, себто мало що не четвертину, в берестейськім повітї городненської ґубернїї 20.94%, отже більше нїж пятину цїлого населення. А й пинський повіт минської ґуб. з 19.50% жидівського населення ще під сим оглядом перевищає найбільше зжидоватїлий повіт Галичини, а саме коломийський (19.1% Жидів). І коли статистика східної Галичини виказує 15 повітів з низше ніж 10% Жидів, у північно-західній Українї таких повітів зовсїм нема. Володимирський повіт волинської ґубернїї, що має найменший відсоток жидівського населення, всс-ж-таки виказує його на 10.44%. Тому пересїчний відсоток Жидів, котрий для цїлої Галичини виносить 10.9%, у східній, українській части Галичини підіймаєть ся на 12%, доходить в  північно-західній Українї до 14.51%.

 

Також і огляд національних відносин приходить ся робити на основі дат переписи з 1897 р. Та се не вадить, особливо коли замісць абсолютних чисел брати відсоткові; вони дадуть нам зовсїм вірний образ також і теперішнього стану, бо-ж більші переміни у відсотковім відношенню поодиноких народностей між собою за короткий протяг часу 20-ти лїт небувалі і немислимі. А коли за той час зайшли які дрібні переміни, то хиба тільки в користь українського елєменту, котрий — по згідній опінїї російських статистиків — визначаєть ся сильнїйшим природним приростом нїж инші входячі тут в рахунок народности, перш усього нїж Поляки.

 

А. Українська частина городненської ґубернїї.

 

На 100 душ населення приходить:

1. Більський повіт — 39.11 Українцїв; 34.85 Поляків; 5.90 Великоросів; 14.92 Жидів

2. Берестейський повіт — 64.38 Українцїв; 3.89 Поляків; 9.93 Великоросів; 20.79 Жидів

3. Кобринський повіт — 79.57 Українцїв; 2.22 Поляків; 3.96 Великоросів; 13.71 Жидів

 

Б. Південно-західна частина минської ґубернії.

 

На 100 душ населення приходить:

Пинський повіт — 74.30 Українцїв; 2.60 Поляків; 3.25 Великоросів; 19.50 Жидів

 

В. Властива Волинь.

 

На 100 душ населення приходить:

1. Володимирський повіт — 72.09 Українцїв; 8.37 Поляків; 2.74 Великоросів; 10.42 Жидів

2. Лубенський повіт — 68.22 Українцїв; 6.51 Поляків; 4.46 Великоросів; 11.48 Жидів

3. Ковельський повіт — 78.49 Українцїв; 4.59 Поляків; 3.83 Великоросів; 11.91 Жидів

4. Луцький повіт — 56.96 Українцїв; 9.70 Поляків; 5.19 Великоросів; 14.13 Жидів

5. Кремянецький повіт — 80.72 Українцїв; 3.00 Поляків; 3.37 Великоросів; 12.33 Жидів

6. Острозький повіт — 76.86 Українцїв; 6.61 Поляків; 2.54 Великоросів; 10.80 Жидів

7. Ровенський повіт — 60.48 Українцїв; 9.19 Поляків; 3.48 Великоросів; 15.97 Жидів

 

Г. Холмщина.

 

Тут подаєм обчислення на основі даних окремої переписи з 1909 р.

На 100 душ населення приходить:

1. Холмський повіт — 48.16 Українцїв; 27.56 Поляків; 10.94 Жидів

2. Константинівський повіт — 70.82 Українцїв; 14.20 Поляків; 14.93 Жидів

3. Більський повіт — 60.48 Українцїв; 15.69 Поляків; 23.35 Жидів

4. Володавський повіт — 64.97 Українцїв; 14.80 Поляків; 15.52 Жидів

5. Грубешівський повіт — 57.31 Українцїв; 25.91 Поляків; 16.22 Жидів

6. Томашівський повіт — 46.71 Українцїв; 41.07 Поляків; 12.22 Жидів

7. Замостський повіт — 29.61 Українцїв; 52.36 Поляків; 18.03 Жидів

8. Білгорайський повіт — 38.56 Українцїв; 49.96 Поляків; 11.43 Жидів

 

Щодо даних з холмської ґубернїї — мусимо замітити, що перепись з 1909 р. не відріжнювала Українцїв від Великоросів і обидві народности зібрала у спільну рубрику "Русскихъ". Одначе се не стоятиме на перешкодї нашим обчисленням, бо число Великоросів, невеличке і в инших частинах північно-західної України, тут зовсїм незначне й хитаєть ся по даним з 1897 р. між 1% і 5%, в однім тільки холмськім повітї до 6%. Се елємент хвилевий, напливовий, чиновники ріжних дикастерій, батюшки зі своїми родинами і т. ин. Заки розглянемо ся в цифpax докладнїйше, мусимо зазначити, що вислїд національної переписи в 1909-ім роцї вийшов для Українцїв значно гірше нїж в 1897-ім. Взяти напр. томашівський повіт, котрий без нїяких територіяльних перемін перейшов з люблинської у холмську ґубернїю; перепись з 1897 р. виказує в нїм 49.49% Українцїв, 2.63% Великоросів і 36.44% Поляків, коли в 1909-ім р. Українцїв разом з Великоросами виказано тільки 46.71%, себто на 5.41% менше, зате Поляків 41.07%, отже о 4.63% більше. Так само в грубешівськім в 1909 р. Українцїв супроти 1897 р. о 4% менше, Поляків о 3% більше. Такі значні пересунення за протяг всього-на-всього 12 лїт в некористь українського елєменту, котрий, як сказано, визначаєть ся куди більшим природним приростом нїж Поляки, можна пояснити тільки тим, що чимале число давніх унїятів, котрі перейшли в 1905 р. на римо-католицизм, признало ся при переписи до польської національности, хоча по мові вони, розумієть ся, зостали Українцями. Все-ж-таки й ті для нас некорисні числа завдають очевидну брехню польським дневникарям, полїтикам і псевдо-ученим, котрі безнастанно всїм і всюди торочать, що Холмщина се чисто польський край. Ті числа виказують, що на вісїм повітів холмської ґубернїї Українцї в чотирьох мають абсолютну більшість: в константинівськім 70.82%, володавськім 64.97%, більськім 60.48% і грубешівськім 57.31%; потім в дальших двох: холмськім 48.16% і томашівськім 46.71% зглядну більшість. Навпаки Поляки мають абсолютну більшість тільки в однім, замостьськім повітї — а й то дуже невеличку: 52.36% — зглядну більшість також тільки в однім, білгорайськім 49.96%. Коли зібрати всї повіти разом, то для цїлої Холмщини одержим ось яке відношеннє народностей: Українцїв 51.76%, отже абсолютна більшість, Поляків 29.9%, себто не цїла третина, й Жидів 15.1%.

 

У всїх инших областях і повітах північно-західної України український елємент має рішучу перевагу над всїма иншими, всюди творить абсолютну більшість населення, котра хитаєть ся між 56.96% (в луцькім повітї волинської ґубернїї) і 80.72% (в кремянецькім повітї тоїж самої ґубернїї). Одиноку позірну виїмку становить більський повіт городненської ґубернїї, де Українцї мають тільки зглядну більшість 39.11%. Причину сього ми подали вже, обговорюючи статистику вір. По видїленню частин більського повіту на захід від лїнїї Дорогичин-Страбля і на північ від Нарева, котрі лежать поза етноґрафічною межою України, відсоток Українцїв і тут підійметь ся понад абсолютну більшість. З другого боку відсоток Поляків виходить дуже незначний. Він хитаєть ся між 2.22% в кобринськім повітї городненської ґубернїї і 9.70% в луцькім повітї волинської ґубернїї, — отже нїде не досягає навіть десятої частини населення. Таким чином вже самі статистичні числа осмішують всякі претенсії Поляків щодо поширення меж Польщі на схід від Буга.

 

Тепер, для лїпшого перегляду, зберім дані про повіти у відомі чотири области. Се дасть нам ось який образ національних відносин:

 

На 100 душ населення приходить

Підляше — 62.0 Українцїв; 12.4 Поляків; 16.7 Жидів

Західне Полїсє — 74.3 Українцїв; 2.6 Поляків; 19.5 Жидів

Властива Волинь — 70.0 Українцїв; 7.0 Поляків; 12.6 Жидів

Холмщина — 51.8 Українцїв; 30.0 Поляків; 15.1 Жидів

 

Обидві західні области, Холмщина й Підляше, що тягнуть ся вздовж етноґрафічної польсько-української границї, мають само по собі більшу примітку чужих елєментів нїж Полїсє і Волинь, положені дальше на схід. Для цїлої розгляданої нами території північно-західної України в означених вище межах находимо ось які відносні числа:

 

Українців 64.79%

Поляків 12.78%

Жидів 14.51%

Инших 7.92%

 

Порівняймо ті числа з відносинами у східній, українській части Галичини. Офіціяльна статистика, котра, як Охримович і Томашівський наглядно виказали і як се признав польський учений проф. Ромер у своїм відчитї, виголошенім 4 сїчня 1917 р. в Коl-і Literack-iм у Львові, — сильно пофалшована в користь польського елєменту, виказує у східній Галичинї греко-католиків, себто Українцїв 62%, римо-католиків (Поляків) 25% і Жидів 12%. По обчисленням Томашівського, відомим поки-що тільки з тимчасової публїкації**, в дїйсности справа представляєть ся дещо инакше. Правдиве число Українцїв у східній Галичинї виносить на його думку 72%, Поляків 11%, Жидів 12%. Одначе й тут прийдеть ся зробити ще малу поправку. Томашівський робив ті обчислення для адмінїстративної території східної Галичини, для округи вищого краєвого суду у Львові. Ся округа не зовсїм покривають ся з етноґрафічною територією галицької України; вона обхоплює деякі частини польської етноґрафічної области (як березівський повіт і західну частину ярославського повіту), а навпаки цїла т. зв. Лемківщина, Покарпаттє західної Галичини невчислені до нього. Видїливши згадані польські території та прилучивши Лемківщину, дістанемо на думку Томашівського для галицької України ось які дані:

 

Українцїв 74%

Поляків 12%

Жидів 12%

 

Виходить, що в українській части Галичини Українцї живуть більше компактного масою нїж на північно-західних землях російської України***. Одначе менша компактність українського елєменту в північно-західній Українї зовсїм не виходить у користь Поляків, відсоток котрих в обох згаданих областях майже зовсїм однаковий (12% і 12.8%). Вона спричинена иншими проявами, а саме значнїйшим нїж у Галичинї відсотком жидівського населення, доволї значним по деяких повітах (як холмськім, луцькім, острозькім, ровенськім) числом нїмецьких кольонїстів, потім хоч невеличким, та все-ж-таки замітним відсотком Великоросів. Зрештою не треба забувати, що недостача потрібних дат не дозволяє нам тут із теперішніх адмінїстраційних одиниць в наших обчисленнях видїлити чужі, неукраїнські анкляви (острови).

 

Від часу до часу доводить ся зустрічати голоси й закиди, що Українцї на своїй власній території не становлять такої компактної маси населення, як напр. Нїмцї в Нїмеччині, Французи в Франції і т. д. Cе до деякої міри правда й причина сього доволї проста. Перш за все Нїмцї й Французи як народи пануючі, що мають свої власні національні держави, забезпечені від всякої національної асиміляції з боку инших народностей. Противно, Українцї як поневолений народ наражені на се вже від цїлих столїть. Потім анї Нїмеччина, анї Франція, анї загалом нїяка инша область на світї не має такого високого відсотка жидівського населення, як се мають українські землї. Жиди, так сказати-б, розсаджують, розріджують українське населеннє. Притім не треба забувати, що в Нїмеччині національна статистика причислює Жидів до Нїмцїв, у Франції до Французів. Та й австрійсько-угорська офіціяльна статистика не признає окремої жидівської народности і залічує їх в західно-австрійських краях і на Буковинї до Німцїв, в Галичинї до Поляків, на Угорщинї до Мадярів. І саме тій обставинї, тій методї ведення національної статистики завдячують Поляки свою мниму чисельну перевагу в Галичинї над Українцями. Міжтим найелєментарнїйші вимоги справедливости наказували-б, коли офіціяльно не уважають Жидів за окремий народ, а їхній жарґон за окрему мову, причислювати їх до того народу, серед якого живуть і з котрим порозумівають ся на його-ж мові, отже на етноґрафічній польській території до Поляків, на українській до Українцїв. І коли на українській території переведемо те, що робить ся у статистичних виказах всїх инших народів на їхніх землях, себто коли українських Жидів причислимо до української народности, тодї чисельне відношеннє Українцїв до чужих народностей прибере ось яку форму!

 

На 100 душ населення приходить

На північно-західній (російській) Українї — 79.30 Українцїв; 12.78 Поляків; 7.02 инших

На галицькій Українї — 86.00 Українцїв; 12.00 Поляків; 2.00 инших

На цїлій области разом — 83 Українцїв; 12 Поляків; 5 инших

 

Таким чином властивий відсоток Українцїв в західній Українї (83%) підходить зовсїм близько до відсотка Поляків в зорґанїзованім тепер осереднїми державами Польськім Королївстві в межах державної Конґресівки, котрий виносить 85%.

 

*) Лїтература. Крім вище наведених праць: Статистическій ежегодникъ Россіи за 1914 г.; A. Ktzyzanоwskі і Kumaniecki, Statystyka Polski; St. Rudnyckyj. Zur Landes-u. Volkskunde der Ukraine (Osteurop. Zukunft 1917, 1 Heft); Rocznik statystyczny Królestwa Polskiego, rok 1914, oprać. pod kierunkiem W. Grabskiego; Österreichische Statistik hrg. von der k. k. statistischen Zentralkommission, N. Folge, I Bd. 2 Heft.

**) Див. "Дїло" з 23 квітня 1916 р.

***) Дані офіціяльної статистики показують зовсїм противне.

 

[Вістник Союза визволення України, 15.04.1917]

 

Продовженнє

 

4. Освіта. *)

 

Як загалом в середнїх віках всюди в Европі, як особливо у византійській державі, відкіля Київська Русь брала свій культурний первовзір, перші школи повставали при епископських катедрах, — так було в давнину й на Українї. Крім тих церковних були й инші школи. Можна уважати відомости т. зв. Татіщевської лїтописи про велике поширеннє шкільництва в князївську добу за переборщені, але все-ж-таки треба признати, що потреба на книжну науку, попит на урядників і писарів у княжій управі, в більших боярських і купецьких підприємствах, мусїла викликати бодай по більших містах як осередках управи також і приватні школи. На области західної України епископські школи мусїли істнувати в Турові й Володимирі Волинськім, приватні бодай в Галичі, Перемишлї, Белзї, Луцьку й ин. містах, що довше чи коротше були осередками удїлів, на які наша земля дїлила ся в князївську добу. Що на Українї вже в XI в. бодай в кругах духовенства, особливо вищого, освіта стояла доволї високо, на се доказ розмірно чимале число лїтературних памяток з того часу. Ті памятки, котрі заховали ся перед знищеннєм і дійшли до наших часів, указують не тільки на поширеннє знання творів грецького і болгарського письменства, але й на розвиток ориґінальної письменницької творчости. Хоча як мало знаємо про стан освіти в ту найдавнїйшу добу на північно-західній Українї, то поява такого знаменитого й ученого бесїдника, яким був Кирило, епископ турівський (1130—1180), вказує безперечно на те, що й тут були доступні засоби до широкої освіти. В особі Кирила Турівського дістала старинна Україна визначного церковного проповідника та знавця византійської лїтератури. А що особливо інтересне, се то, що проповіди Кирила не були призначені для сїрої маси народу. Він звертав ся до вибраного круга просвічених, бо лише ті могли зрозуміти його переладовані ученістю, построєні на вияснюванню символів виводи. А що находив таких слухачів і читачів, слїдно з широкої популярности, якою тїшив ся ще за свого життя, а його проповіди переписували ся і розходили ся навіть в південно-славянських списках. При тім характер його наук, не зважаючи на церковно-славянську мову, наскрізь національно-український. "Читаючи уважно твори Кирила, — каже російський історик Соловєв, — не тяжко відкрити в нїм предтечу й земляка ораторів з південно-захїдної Руси, котрі так довго були у нас майже одинокими взорами. Як стиль Луки Жидяти зраджує Новгородця, так стиль Кирила Турівського вказує на Українця"**).

 

В часи дїяльности Турівського Київщина вже тратить значіннє полїтичного центра України. На перший плян між українськими землями висуваєть ся Галицька держава, що за Ярослава Осьмомисла, в другій половинї XIII віку, нагло захоплює передове становище, а злучивши ся потім з Волиню у Галицько-волинську державу Романовичів, затримує свою провідну ролю до половини XIV віку. Вона стає заразом також осередком українського культурного руху. Ізза ворожих нападів і спустошень мало переховало ся памяток лїтературної творчости з тої доби, але відомости по лїтописях, блискучий розвиток штуки й матеріяльної культури в Галицько-Волинській державі в XIII в. вказують також на істнуваннє живого лїтературного й просвітного руху, з котрого до наших часів дійшли тільки окрушини. Найважнїйшою із тих окрушин є т. зв. Ґнатська лїтопись, зладжена на Волинї десь в останнїй четвертинї XIII-го в. Властиво кажучи, се не суцїльна лїтопись, а збірка ріжнородних памяток української історіоґрафії. Крім "Початкової лїтописи" (Нестора) і її продовження увійшла сюди київська лїтопись, доповнена відомостями із затрачених галицьких лїтописних записок, та вкінцї т. зв. Галицько-Волинська лїтопись, що починаєть ся 1205-тим роком і походить від кількох світських і духовних авторів. Таким чином Іпатська лїтопись є вислїдом роботи цїлого гуртка ріжних письменників і вказує на чимале число самих тільки історичних творів, які в ту добу повстали на західній Українї та з яких тільки сей один слїд зостав ся.

 

З упадком полїтичної самостійности України, зі збідненнєм, пониженнєм і розстроєм православної церкви, від половини XIV-го до ХVІ в., підупадає також і освіта, все ще тїсно звязана з церковним життєм. Се часи найгіршого упадку культурного руху на цїлій Українї. Та сей упадок дотикав у головній мірі тільки вищого шкільництва. Багато джерел і документальних звісток показує, що й в ту добу при монастирях і більших церквах істнували народнї школи, а багатші православні українські шляхтичі, роблячи фундації на церкви, не забували й про школи. З другого боку засібнїйші Українцї, не маючи вищих шкіл на місцї, виїздили до чужостороннїх академій набирати вищої освіти. В актах краківського унїверситету, в списах учеників, стрічаємо доволї значне число Українцїв з Галичини, Підляша й Волинї; деякі попадали й на нїмецькі (головно лиський) або італїйські унїверситети. Заснуваннє єзуїтських колєґій у Вільнї і Ярославі ще більше поширило між багатшою українською молодїжю охоту до вищих студій, хоч і впливало шкідливо на їхню національну свідомість. Монастирі все ще грали ролю осередків учености й лїтературного руху, а катальоґи монастирських біблїотек, що доховали ся до наших часів, — напр. катальоґ бібліотеки супраслського монастиря на Підляшу з 1557 р. або слуцького (на північний схід від Пинська) з кінця XVI в. — свідчить про живий інтерес для засобів освіти та заразом про велике поширеннє перекладної лїтератури з болгарської, сербської та грецької мови. Поруч з тим дає себе знати і знайомство зі західно-европейськими лїтературами, головно у формі перекладів з латинської мови. Не бракувало також і творів ориґінального письменства, здебільша гаґіоґрафічного й історичного змісту. Між тими останнїми визначають ся т. зв. литовсько-руські лїтописи й Густинська лїтопись. Загалом північно-західна Україна, а особливо українсько-білоруське пограниче стає в тій добі осередком книжности й науково-лїтературного руху для цїлої України, що й відбило ся на тодїшній лїтературній мові, котра вказує чималий вилив білорущини.

 

В третій четвертинї XVI в. починаєть ся щораз то замітнїйше оживленнє культурного руху на Українї, зразу завдяки змаганням поодиноких патріотів із кругів багатшої православної шляхти, а потому заходами українського міщанства. Першою проявою того оживлення було закладаннє друкарень і в звязи з тим орґанїзуваннє видавничого руху. В місцевостях, в котрих засновано друкарню, збирали ся учені люде, гуртували ся лїтературні кружки, повставали огнища освіти. Перші такі осередки повстають в 60-их роках XVI в. саме на північно-західній Українї, де культурний рух і досї був найживійший: в Заблудові (на Підляшу) заходами Григорія Хоткевича, в Слуцьку на дворі кн. Юрія Слуцького, в Ковелї (на Волинї). Найважнїйшим і найтривкійшим огнищем був Острог (на Волинї), місце осїдку найбагатшої української боярської родини, князів Острожських. За старанної і коштами кн. Василя-Константина Острожського засновано тут вищу школу, звану "триязичним лїцеєм", котру потім розширено на взір краківської академії. В 1575 р. перенїс сюди свою друкарню відомий московський еміґрант Іван Федоров. При школї й друкарнї зібрав ся значний, як на той час і місцеві обставини, гурт учених-Українцїв і Греків, професорів і письменників, і розвинув живу видавничу дїяльність.

 

Сей культурно-просвітний рух ще значно поширив ся, коли від вельможів перебрало його в свої руки українське міщанство. Зорґанїзоване у церковні брацтва, воно попри станові й релїґійні справи звернуло головну увагу на закладаннє шкіл і ширеннє освіти. Львівське Ставропіґійне брацтво устроїло в 1586 р. школу вищого типу, типу острожського лїцею, котра згромадила визначних професорів споміж місцевих Українцїв і приїзжих Греків і притягала до себе учеників нетільки з ріжних українських земель, але й з далекої Молдавії. Сї успіхи заохочували до наслїдування. Братський рух обхоплює цїлу західну Україну: всюди, навіть у маленьких містечках, як от в Гологорах під Львовом, повстають церковні брацтва, а першим стараннєм кожного брацтва стає зорґанїзуваннє школи, причім звичайно звертають ся до львівського або якого иншого, більшого, з просьбою прислати учителїв. Таким чином під кінець XVI в. школи вищого типу повстають ще в Берестю ("школа греческого, латинского, польского і руского язика"), Перемишлї, Люблинї і й цїла сїть шкіл середнього та низшого типу.

 

Проголошеннє унїї мало великий вплив на дальшу дїяльність брацтв. Додатний той, що зробило брацтва осередком оборони проти нового, внутрішнього ворога й притягнуло до них всї рішучійші елєменти української православної суспільности. Відємний той, що звернуло брацтва з дороги, по котрій вони пустили ся йти. Зложені зі світських людей і поставлені в початках свого істнування у опозицію проти церковної єрархії, брацтва мали спромогу визволити українське шкільництво з вузько церковних рам, поставити його на ширших підвалинах, приноровити до справжнїх культурних потреб часу і суспільности, перенести те, що гуманїзм зробив у західній Европі. Одначе поява нової небезпеки примусила брацтва зміцнити свої сили союзом з єрархами, звернути всю енерґію на оборону православної віри й давнїх консервативних традицій, відтягнула від усяких "непевних і небезпечних" реформ і новин. Обставини хвилї вимагали для лїтературної оборони против атаків латинян і унїятів як найбільшого числа людей з глибшою теольоґічною освітою. Тому в тім напрямі звертаєть ся праця по школах і по робітнях учених людей, занедбуючи всї галузи знання, що не стояли в звязи з доґматичними й освітними справами. Вислїдом був буйний розцвіт полємічної лїтератури в XVII в., котрий з обох боків, православного й унїятського, дав чимало замітних творів, як от писання Івана Вишенського (зі Судової Вишнї в Галичинї), Мелетія Смотрицького, Потїя, володимирсько-волинського епископа, але й приглушив розвиток світської науки. В другій четвертинї XVII в. осередок українського культурного життя переносить ся до Київа. Андрусівський договір 1667 р., на основі котрого східна Україна враз з Київом перейшла під російське пануваннє, відрізав західну Україну від того осередка. Зросійщеннє української школи й письменства у східній і переведеннє релїґійної унїї в західній Українї відчужило обидві частини від себе. З економічним упадком міст під польським пануваннєм українське міщанство зубожіло й ослабло, а ведена ним просвітно-культурна робота загирюєть ся. Братські школи, навіть львівська, підупадають, а чимало з них перестає загалом істнувати. Польське правлїннє, притримуючи ся засад, виложених у відомім "Проєктї" на "zniszczenie Rusi", нетільки зовсім не дбало про оживленнє шкільництва та про поширеннє просвіти на українських землях, а навпаки робило все можливе, щоб тому перешкодити.

 

Такий був етап освіти при переходї північно-західної України під російське та Галичини під австрійське пануваннє. Омежений обєм нашої працї не позволяє нам запускати ся в обговореннє дальшого розвитку шкільництва в обох тих частинах західної України. Ми бажали тільки виказати, що український народ все, коли тільки обставини не робили сього просто неможливим, сам умів подбати про свою освіту, про розвиток своєї науки та свого письменства. Його дїяльність в тім напрямі знемогла щойно тодї, коли перешкоди виросли понад його сили.

 

А тепер пригляньмо ся до теперішнього стану освіти на розгляданій нами території.

 

Починаючи від вищих шкіл, приходить ся зазначити, що на цїлій области північно-західної України під російськии пануваннєм нема тепер нї одного унїверситету й нїодної фахової вищої школи. В українській части Галичини маємо один унїверситет, одну полїтехнїку, одну ветеринарійну академію (всї три у Львові) й три окремі теольоґічні лїцеї (два в Перемишлї й один у Станиславові). Нїодна з тих шістьох вищих шкіл на галицько-українській землї не має української викладової мови. Виклади в теольоґічних лїцеях відбувають ся з правила в латинській мові, в инших школах в польській; тільки кілька предметів на унїверситетї та двох унїятських лїцеях читаєть ся в українській мові. Число учеників у всїх тих вищих школах виносило в 1911/12 р. 7214 душ.

 

Небагато лїпше стоїть справа зі середніми школами. В українській части городненської ґубернїї істнує тільки одна середня школа: мужеська ґімназія в Берестю. Ся середня школа приходить на 13701 км² або на 715.600 душ населення. На західнім Полїсю є реальна школа в Пинську і тутже т. зв. духовна мужеська школа, що відповідає курсови чотирьох низших ґімназійних кляс. Тут приходить одна середня школа на 7911 км², або на 222.400 душ населення. В холмській ґубернії є 4 мужеських ґімназій (2 в Холмі, по 1-ій в Білій і Замостю), 1 мужеська проґімназія (в Грубешові), 4 жіночих ґімназій (2 в Холмі, по 1-ій в Білій і Замостю), 1 жіноча проґімназія (в Холмі), 2 мужеські учительські семинарії (в Холмі й Білій), 1 духовна, семинарія, 1 духовна мужеська школа й 1 залїзничо-технїчна школа (всї три в Холмі). Числячи проґімназії й відповідаючі їм духовні мужеські школи за половину середньої, одержимо для Холмщини суму 13½ середнїх шкіл; одна середня школа приходить тут на 1000 км² або на 80200 душ. В історичній західній Волинї є 4 мужеських ґімназій (в Ковелї, Луцьку, Дубнї й Острозї), 7 жіночих ґімназій (в Ковелї [приватна], Луцьку, Дубнї, Рівнім, 2 в Острозї [обидві приватні] та в Кромянцї [приватна]), 1 реальна школа (в Рівнім), 1 мужеська учительська семинарія (в селї Великі Дедеркали, кремянецького повіту), 2 мужеські духовні школи (в Кремянцї і в селї Клепані, ровенського повіту) та одна жіноча (в Кремянцї) і 1 торговельна школа (в Кремянцї). Всїх середнїх шкіл на історичній Волинї 19, себто одна на 2118 км² або на 118.230 душ населення. Виходить, що найбільше випосажена середнїми школами Холмщина, найменше українське Підляшє й західне Полїсє. Зібравши все до купи, побачимо, що на цїлій північно-західній Українї під російським пануваннєм є мужеських і 11 жіночих ґімназій, 1 мужеська і 1 жіноча проґімназія, 2 реальні школи, 4 мужеських і 1 жіноча духовні школи, 3 учительські семинарії, 1 духовна семинарія, 1 залїзничо-технїчна й 1 торговельна школа. Разом всїх 35 середнїх шкіл, одна на 2266 км² або на 125.240 душ населення. У всїх тих середніх школах без виїмки викладова мова московська. Українська мова не сміє бути хоч би й звичайним предметом науки, не то в публичних, але й в приватних школах.

 

В цїлій Галичинї, отже на території, рівній простором північно-західній Українї, в зазначених вище межах було в 1910/11 р. 61 державних ґімназій, 14 реальних шкіл, 17 приватних мужеських ґімназій, 14 приватних жіночих ґімназій, 13 жіночих ліцеїв, 18 учительських семинарій, 17 торговельних шкіл і 1 рільнича середня школа, себто разом 155 середнїх шкіл. Одна середня школа приходить тут на 506 км² або на 51.840 душ населення. Ті числа краснорічиво говорять про дбайливість обох урядів, російського й австрійського про вище й середнє шкільництво. В північно-західній Українї під російським пануваннєм приходить на одну середню школу 4½ разів стільки простору і 2½ разів стільки населення, що в Галичинї. Та на жаль приходить ся зазначити, що дбайливість австрійського правлїння про просвіту обох народів, які заселюють Галичину, Українцїв і Поляків, далеко неоднакова. Ст. Баран виказав, що вже саме розміщеннє середнїх шкіл у Галичинї нерівномірне й що під тим оглядом східна українська Галичина упослїджена в користь західної, польської. Та се було-б ще марниця; упослїдженнє українського елєменту виступить щойно тодї зовсїм ярко, коли скажемо, що зі всїх середнїх шкіл, удержуваних коштом держави, тільки в 5 ґімназіях викладова зона українська, у всїх инших державних і краєвих середнїх школах Галичини, з виїмкою нїмецької ґімназії у Львові, польська. Таким чином одна середня державна українська школа приходить на 11.000 км² або на 770.000 душ українського населення в Галичинї. Се відносини, котрим подібні можна найти хиба у Ферганській або якій иншій области азійської Росії, які одначе негідні середньо-европейської держави. І тому українське громадянство, трактоване по мачошиному правлїннєм, бажаючи все-таки бодай в части вдоволити своїм культурним потребам, пішло по традиціям давнїх брацтв і кинуло ся засновувати приватні українські мужеські й жіночі ґімназії, учительські семинарії й жіночі лїцеї, беручи цїлий тягар удержання тих шкіл на свої незасібні плечі. В хвилї вибуху великої світової війни було у східній Галичинї 6 приватних українських мужеських ґімназій, 2 жіночі ґімназії, 1 реальна школа й кілька жіночих лїцеїв і учительських семинарій, удержуваних виключно зі складок української громади.

 

*) Лїтература. Крім попередно наведених: Rom Adаlbеrt. Der Bildungsgrad der Bevölkerung Österreichs, Statistische Monatsschrift, N. F. ХІХ lg. Баран. З поля національної статистики галицьких середних шкіл. Студїї з поля cycп. наук і статистики, т. II. 107—178.

**) С. М. Соловьевъ, Исторія Россіи, 3-е изд. І. 756.

 

(Далї буде).

 

[Вістник Союза визволення України, 29.04.1917]

 

(Продовженнє).

 

Переходячи до низшого шкільництва, мусимо зазначити, що нам не вдало ся роздобути дат для поодиноких частин російських ґубернїй, котрі входять в область північно-західної України й прийшло ся вдоволити ся сумаричними даними про цїлі ґубернїї. Одначе се не перешкодить нам до осягнення вірних вислїдів в обчисленнях, бо звичайно ріжницї поміж поодинокими повітами одної й тої самої ґубернїї бувають невеликі та в кожнім разї не такі значні, щоб могли спричинити помилки при обчислюванню пересїчних відсотних даних і для частин. Низших шкіл всїх типів по даним з 1912/13 р. було:

 

в ґубернїї Городненській — 1875 низших шкіл

в ґубернїї Минській  — 2190 -"-

в ґубернїї Холмській — 813 -"-

в ґубернїї Волинській — 2395 -"-

 

Роздїливши низші школи на простір і населеннє дотичних ґубернїй, побачимо, що одна школа припадала:

 

на Підляшу — 20.6 км² — 1092 душ

на Полїсю — 41.7 км² — 1385 душ

на Холмщинї — 16.6 км² — 1338 душ

на Волинї — 29.9 км² — 1749 душ

 

Виходить, що з огляду на простір низші школи найгустійше розміщені в Холмщинї, найрідше на Полїсю (Пинщинї); з огляду на число населення найлїпше забезпечене школами Підляше, найгірше Волинь. В цїлій північно-західній Українї під російським пануваннєм одна низша школа приходить пересїчно на 29.5 км² простору або на 1425 душ населення.

 

В Галичинї в 1911/12 р. було 6077 народнїх шкіл. Тут одна народня школа приходить на 12.9 км² простору або на 1321 душ населення. У відношенню до населення виходила-б ріжниця ненадто велика; та треба звернути на те увагу, що в північно-західній Українї низші школи майже всї одноклясові, коли в Галичинї 2493 шкіл, себто 41% всїх істнучих шкіл, дво- і більше клясові. Властива ріжниця виступить щойно тодї, коли візьмемо в рахубу число дїтей, котрі користають зі шкільної науки.

 

Городненська ґубернїя — 1875 шкіл — 103.560 учеників — 55 учеників на 1 школу

Минська ґубернїя — 2190 шкіл — 138.266 учеників — 63 учеників на 1 школу

Холмська ґубернїя — 813 шкіл  — ? — ?

Волинська ґубернїя — 2395 шкіл — 147.298 учеників — 62 учеників на 1 школу

 

Як бачимо, в північно-західній Українї на одну школу приходить коло 60 учеників, що вже само вказує на одноклясовий тип шкіл. В Галичинї число учеників народнїх шкіл виносить 1,264.756, що дає на одну школу пересїчно 208 учеників, себто 3½ рази більше нїж за російською границею. Викладовою мовою в північно-західній Українї російський уряд назначив також і в народніx школах московську мову, незрозумілу для місцевого населення; тому народнї учителї силою обставин примушені там, всупереч законови, все-ж-таки при науцї послугувати ся здебільша українською мовою. В Галичинї народнїх шкіл з українською викладовою мовою є 2545. У відношенню до населення одна українська народня школа приходить тут на 1513 Українцїв, одна польська на 1081 Поляків. Коли тому брати сам український елємент на увагу, то випосаженнє його на полї народнього шкільництва виходило-б в Галичинї навіть гіршим нїж у північно-західній Українї під російським пануваннєм. При порівнуванню українського шкільництва в Галичинї з польським треба ще тямити, що народнї школи з українською викладовою мовою переважно одноклясові; зі загального числа 2493 більше-клясових шкіл тільки дуже невеликий відсоток приходить на українські. Таким чином український народ покривджений також і на полї низшого шкільництва, хоч не так вже діймаючо та ярко, як в области вищого й середнього. Не завадить згадати, що із 25 громад, в котрих в 1913 р. ще не було зорґанїзованої народньої школи, 22 громади припадає на східну, українську частину Галичини.

 

Успіхи шкільної науки та перш усього наслїдки шкільної полїтики даного уряду найкраще слїдні на статистицї грамотности. Тому мусимо кинути оком і на той бік справи. По даним з переписи в 1897 р. грамотність на північно-західній Українї представляєть ся ось як:

 

На 100 душ населення було неграмотних

Укр. Підляше — 61.6 мущин — 80.4 жінок — 70.8 разом

Західне Полїсє — 74.6 мущин — 89.9 жінок — 82.2 разом

Холмщина — 67.6 мущин — 81.0 жінок — 72.7 разом

Волинь — 75.6 мущин — 90.2 жінок — 82.8 разом

На цїлій північно-західній Українї — 71.4 мущин — 87.0 жінок — 79.0 разом

По відчисленню дїтей низше 9 лїт

Укр. Підляше — 62 разом — 50 мущин

Західне Полїсє 76 разом — 66 мущин

Холмщина — 65 разом — 60 мущин

Волинь — 77 разом — 67 мущин

На цїлій північно-західній Українї — 70 разом — 61 мущин

 

З тих даних особливо важні два останнї ряди чисел, бо-ж очевидна річ, що дїтей до менш-більш 6-го року життя годї числити до неграмотних у властивім зрозумінню того слова. Пересуваючи границю на 9-ий рік життя, беремо за початок науки у початкових школах можливо найпізнїйший вік. Та не дивлячи ся на се, виходять ще застрашаючо великі відсотки неграмотних. Особливо кидаєть ся в очі велика ріжниця в просвітї між мущинами й жінками. На 10 грамотних жінок приходить у грамотних мущин у Холмщинї 15, на Підляшу 20, на Волинї й Полїсю аж 25. Се наслїдком того, що при недостачі шкільного примусу в російській державі населенне посилає до народнїх шкіл головно хлопцїв, задержуючи дївчат вдома, до обслуги в господарстві. Диспропорція між все-ж-таки відносно доволї значним числом народнїх шкіл і високим відсотком неграмотности характеризує, як не можна лїпше, правдиву вартість тих шкіл. Се в більшій половинї т. зв. церковно-приходські школи, в котрих вчать люде без відповідного підготування і без потрібного знання. До того обовязкова наука на незрозумілій для місцевого населення московській мові й переслїдуваннє українського письменства спричинює, що ученики не виносять зі школи навіть тої невеличкої користи, яку при даних обставинах все-таки могли-б винести, й по двох-трьох роках по скінченню школи стають знову неграмотними. І тільки цїлковита байдужність російського правління для справи народньої освіти в сполуцї з фанатичним гнобленнєм всїх прояв української національности могли довести до таких просто страшних вислїдів, як 90.2% неграмотних жінок або 77% загалом неграмотних (вже по відчисленню дїтей низше 9 лїт) на Волинї й то саме на тій землї, котра в XVI і XVIІ в. вела перід в просвітнім руху цїлої України. Що все-ж-таки північно-західна Україна не є таким то відсталим, некультурним краєм російської держави, а тільки жертвою загально-російської системи, на російськім ґрунтї зовсїм нормальною проявою, на се доказом статистика освіти в инших частинах держави. Полишаючи на боцї всї закавказькі, середньо й північно-азійської території, беручи тільки саму т. зв. корінну европейську Росію (без Польщі й Фінляндії), находимо ось які дані:

 

Нa 100 душ населення було неграмотних

Европейська Росія (без Польщі й Фінляндїї) — 67.4 мущин — 86.3 жінок — 77.1 разом

По відчисленню дїтей низше 9 лїт

Европейська Росія (без Польщі й Фінляндїї) — 70 разом — 57 мущин

 

Виходить, що із чотирьох областей, на котрі ділить ся північно-західна Україна, дві західні, себто Холмщина й Підляше, під оглядом освіти стоять вище нїж пересїч европейської Росії, дві східні, Полїсє і Волинь, дещо низше. Відсоток неграмотних мущин і жінок (по відчисленню дїтей низше 9 лїт) на північно-західній Українї зовсїм такий самий, як і в цїлій европейській Росії. Не завадить згадати, що справа просвіти на розгляданій нами території стоїть ненайгірше і в прирівнянню до деяких инших европейських земель; що між европейськими державами є деякі, де просвітні відносини представляють ся ще сумнїйше. Так напр. в Румунїї при обчисленню в 1899 р. по видїленню дїтей до 7 лїт життя найдено 78% неграмотних (67% мущин і 89% жінок). В Сербії на основі обчислень з 1900 р. було серед населення, старшого нїж 6 лїт, 79% неграмотних (66% мущин і 93% жінок). Навіть в західній Европі находимо державу з низшим рівнем загальної освіти нїж населеннє згаданих українських земель: при списї в 1900 р. найдено в Портуґалїї між населеннєм, старшим нїж 7 лїт, 74% неграмотних (63% мущин і 82% жінок). У всїх тих державах замічуємо так само, як на Українї, велику ріжницю щодо грамотности між мущинами й жінками в некористь жінок. Мало-що краще нїж на північно-західній Українї представляєть ся справа грамотности населення в Болгарії, де обчислення з 1905 р. по відшибненню 0—6 лїтнїх виказали 65% неграмотних, і в Еспанїї (в 1900 р. 64% неграмотних).

 

Зовсїм нелїпше, навпаки навіть гірше нїж на північно-західній Українї, представляєть ся справа освіти між українським населеннєм в Галичинї. Для порівнання беремо дати з переписи в 1900 р., як менш-більше співчасні з часом російської переписи 1897 р. Загальне число неграмотних по відшибненню дїтей низше 10 лїт виносило тодї в Галичині 56.0%, отже більше нїж половину населення; з того було неграмотних мущин 51.8%, жінок 60%. Сї дати відносять ся до цїлого населення Галичини, отже Українцїв, Поляків, Жидів і Нїмцїв-кольонїстів. Статистичні публїкації про обчислення неграмотних по народностям не подають дат окремо для Галичини, тільки разом для карпатської ґрупи австрійських країв, себто для Галичини й Буковини спільно. Не зважаючи на се, можемо наведені там відсотні дані прийняти й для самої Галичини без жаху перед помилкою, бо ступінь грамотности на Буковинї майже такий самий, що й в Галичинї, а при відносно невеликім числї населення Буковини, котре виносить 1/10 населення Галичини, дрібна надвижка неграмотних на Буковинї не може замітно обтяжити галицького конта. І от статистичні обчислення на основі переписи в 1900 р. виказують між українським населеннєм Галичини (з Буковиною) вище 10 лїт 77.2% неграмотних; з того 70.8% мущин і 83.7% жінок. Порівнюючи ті числа з відсотковими даними про неграмотних в північно-західній Українї, бачимо, що надвижка в некористь Галичини неграмотних загалом виносить 7.2%, а неграмотних мущин 9.8%. Проява незвичайно сумна для краю, в котрім вже від 30 лїт істнував шкільний примус. Вона пояснюєть ся обставинами, на котрі ми вище вказали: нерівномірним роздїлом шкіл і ще більш кляс на обидві половини краю, українську й польську, великим ще донедавна саме у східній, українській части краю числом громад без зорґанїзованих шкіл або з т. зв. "нечинними" школами, насаджуваннєм шкіл з польською викладовою мовою по українських громадах в цїлях, які з просвітою не мають нїчого спільного. Цїла управа шкільництва в Галичинї спочиває в руках польської Шкільної краєвої Ради й на неї в першій лїнїї спадає відповідальність за сей сумний стан грамотности. Правда, в останнім десятилїттю відносини дещо поправили ся і статистичні дані з 1910 р. виказують між населеннєм Галичини вище 10 лїт вже тільки 40.6% неграмотних (36.3% мущин, 44.7% жінок). Серед українського населення відсоток неграмотних спав на 61.0%, з того неграмотних мущин 53.4%, жінок 68.7%. Таким чином число всїх неграмотних у Галичинї за десятилїттє 1900—1910 зменшило ся о 15.4%, число неграмотних Українцїв о 16.2%. Все-ж-таки Галичинї ще дуже далеко до того рівня народньої освіти, яку бачимо напр. в судетській ґрупі австрійських країв (Чехії, Моравії і Шлеську), до по даним з 1910 р. було тільки 2.4% неграмотних!

 

[Вістник Союза визволення України, 06.05.1917]

 

(Продовженнє).

 

5. Рільництво й годівля домашнїх звірят*).

 

Північно-західна Україна се наскрізь рільнича область. По даним переписи з 1897 р. на 1000 душ населення було зайнятих при хлїборобстві, лісництві й рибальстві:

 

Ґубернїї:

Городненській 690

Минській 748

Люблинській 670

Сїдлецькій 678

Волинській 749

N. В. Не маючи дат для Холмщини, наводимо дані про люблинську й сїдлецьку ґубернії, з котрих опісля видїлено Холмщину.

 

Як бачимо, головним зайняттєм населення північно-західної України є хлїборобство, себто рільництво враз зі спорідненими йому побічними способами зарібкування. У волинській і минській ґубернїї більше нїж 3/4, в инших майже 7/10 цїлого населення працює коло управи землї і з неї живе. Відсоток, який під сим оглядом виказує волинська ґубернїя (74.9%), є заразом пересїчним відсотком для цїлої европейської Росії. Офіціяльна російська статистика не виказує участи поодиноких націй в ріжних родах зайнять. Все-ж-таки можемо зовсїм певно сказати, що серед самого тільки українського населення відсоток хлїборобів ще значно вищий нїж пересїчний, бо приходить ся відчислити от хочби Жидів (14.5% населення), котрі в хлїборобстві зовсїм не беруть участи. Вже через се піднесеть ся відсоток хлїборобів у всїх инших націй на 85%. Коли по обчисленням Бузка [Wiadomości statystyczne, т. 20] між Українцями в Галичинї 94.4% живе з хлїборобства, то з великою правдоподібністю те саме відношеннє можна прийняти й для північно-західної України. Таким чином хлїборобство являєть ся основним змістом економічного життя північно-західної України й українського населення зокрема. Способи й успіхи хлїборобства залежать у значній части від фізичних умов, у першій лїнїї від роду та якости землї. Земля в північно-західній Українї далеко неоднакова. Південна частина кремянецького повіту захоплює ще чорноземну степову полосу. В південній Холмщинї й Волинї, менш-більш по лїнїю Холм-Рівне міняєть ся сїрий т. зв. "лїсовий" чорнозем з глиною та суглинками, що дає також доволї плодовиту землю. Виїмку становить білгорайський повіт, західна частина замостського з пісковатим, мало врожайним ґрунтом. На північ від лїнїї Холм-Рівне переважають піски й супіски, а в долинах рік торфяки. Крім того на Підляшу (в Берестейщинї й кобринськім повітї) та Полїсю (в Пинщинї) поширені т. зв. "підзоли", що мають до 70% кварцевого пилу; се полоса вбогого хемічним складом, мало врожайного ґрунту, на якім тільки при ужиттю штучних погноїв хлїборобство може дати вдоволяючі успіхи.

 

Коли хлїборобство в економічнім життю північно-західної України грає таку визначну ролю, інтересно знати, скільки тут управної землї та як вона роздїлена. Перше всього розглянемо загалом простір управної і пригожої до управи землї по поодиноким родам її ужиткування на підставі дат з 1887 р.

 

З цїлого простору землї приходило на:

Ґубернії              рілю      лїс          сїножати й пасовища   инші роди          неужитки

Городненська  39.7%    23.7%    19.6%    4.2%      12.8%

Минська             23.5%    40.2%    13.5%    1.9%      20.9%

Волинська         37.9%    23.4%    14.5%    12.7%    11.5%

Польща               55.0%    20.6%    16.2%    3.3%      4.9%

 

Для Холмщини потрібних дат нема, тому ми навели дані, що відносять ся до цїлого Польського Королївства (з 1894 р.) й можуть бодай в приближеню дати образ відносин в Холмщинї. Малий відсоток рілї й великий неуправної землї (більш нїж 1/5 цїлої поверхнї) в минській ґубернїї пояснюєть ся фізичними обставинами, а саме забагненнєм землї. Висушеннє багон дало тисячі гектарів нової землї під хлїборобську культуру. Зато там найбільший відсоток лїсів. Так само із неужитків городненської ґубернїї львина пайка припадає на полїські багна, котрі сягають в области тих ґуберній. Для порівнання візьмім данї про Галичину з 1913 р.:

 

З цїлого простору землї приходить на:

область               рілю      лїс          сїножати й пасовища   инші роди          неужитки

Галичина            48.5       25.7       20.9       0.6          3.5

 

Виходить, що в Галичинї, не зважаючи на гористий терен на полуднї, відсоток неуправної землї менший нїж навіть в Польщі. Завдяки Карпатам Галичина багатша лїсом нїж північно-західна Україна з виїмкою минської ґубернїї, з котрої зрештою тільки один повіт, пинський, належить до нашої території. Теж саме приходить ся сказати про сїножати й пасовища, а також і про рілю, бо високий відсоток рілї в Польщі треба почислити на долю західних, властиво польських областей, зрештою відносини поодиноких родів культури землї в обох частинах західної України, галицькій і закордонній, підходять дуже близько до відносин в Прусії, де в 1900 р. було 49.9% рілї, 19.9% сїножатей і пасовищ, 23.7% лїса й 6.4% неужитків.

 

Тепер переходимо до питання, кому належить земля, як вона роздїлена поміж поодинокі роди посїдачів. Під сим оглядом статистичні дані з 1905 р. дають для північно-західної України ось який образ:

 

З того належало:

ґубернїї               простір всеї землї гектарів       З того належало гектарів: державі й загалом колєктивним власникам                мужикам надїльної      ріжним приватним посїдачам

1. Городненська             3,573.476            608.013 — 17.0%             1.653,709 — 46.3%         1,311.754 — 36.7%

2. Минська        8,734.664            883.421 — 10.1%             2.121.132 — 24.3%         5,730.105 — 65.6%

3. Волинська    6,291.621            712.138 — 11.3%             2,505.728 — 39.8%         3,073.724 — 48.9%

4. Холмська      1,350.030            110.159 — 8.1%               750.511 — 55.5%             489.360 — 36.4%

Разом   19,949.791          2,313.731 — 11.6%         7,031.080 — 35.2%         10.604.963 — 53.2%

 

Виходить, що на північно-західній Українї більша половина всеї землї належить приватним посїдачам. Які елєменти входять в отсю ґрупу, розглянемо пізнїйше. Мужицької надїльної землї є дещо більше нїж третина, а останок припадає державі, церкві й ріжним публичним інституціям. Коли прирівняти отсї відносини до загально російських, виявить ся інтересна ріжниця. В 50-ти ґубернїях европейської Росії в 1905 р. виносили державні й колєктивні землї 39.1%, мужицькі надїльні 35.1%, приватні 25.8%. Як бачимо, відсоток мужицьких надїльних земель є в північно-західній Українї рівний пересїчній російській нормі, але обидві инші ґрупи сильно пересунені: в північно-західній Українї відсоток приватних земель є більше нїж двічі більший, державно-колєктивних тричі менший нїж пересїчно в Росії.

 

Пригляньмо ся всїм тим трьом ґрупам земельних посїдачів близше. Загальна сума державних і загалом колєктивних земель дїлить ся на ось які катеґорії:

 

Ґубернїї:

Городненська  Минська             Волинська         Холмська

Сума всїх колєктивних гектарів             608.013                883.421                712.138                110.159

 

З того приходить на землї:

1. Державні гектар.:     397.028                786.421                523.740                ?

відсоток:            65.3%    89.0%    73.5%    ?

2. Удільні            гектарів:             156.648                —           57.666   ?

відсоток:            25.8%    —           8.1%      ?

3. Церковні гектар.: 36.526       54.329   100.061                ?

відсоток:            6.0%      6.1%      14.0%    ?

4. Монастирські гект.: 3.045     5.191     4.116     ?

відсоток:            0.5%      0.6%      0.6%      ?

5. Міські гектарів: 14.710            37.421   16.778   5.036

відсоток:            2.4%      4.3%      2.4%      4.6%

6. Инші гектарів:            326         —          9777      —

відсоток:            —           —           1.4% —

 

Як слїдно, в ґрупі колєктивних посїдачів найбільша пайка, коло 3/4 землї, приходить на державу. На другім місцї стоять удїльні землї, котрі спеціяльно призначені на утриманнє царської родини. В европейській Росії пересїчний відсоток державних земель ще вищий і виносить 89% всеї землї тої ґрупи, себто рівняєть ся вїдсоткови в минській ґубернїї. Пересїчний відсоток удїльних земель в Росії виносить 50% сеї ґрупи. Церковними землями найбагатша у нас волинська, міськими холмська ґубернїя; зрештою для означення инших катеґорій посїдання в тій ґрупі для холмської ґубернїї нема погрібних даних.

 

Перейдїм тепер до ґрупи ріжних приватних посїдачів, котра на нашій території займає більше нїж половину всеї землї. Тут виступають ось які катеґорії:

 

Ґубернїї:

Городненська  Минська             Волинська         Холмська

Сума всїх особисто-приватних земель гектарів:          1,166.686            5,271.942            2,817.150            489.360

з того приходить на землї:

1. Дворян, гектарів       861.768                1,405.617            2,228.061            ?

відсоток              73.9%    83.6%    79.1%    ?

2. Духовенства, гектарів            11.220   2.470     6.943     ?

відсоток              1.0%                      0.1%      0.3%      ?

3. Купцїв і почесних горожан, гектарів              637         336.890                158.378                ?

відсоток              —           6.4%      5-6%      ?

4. Міщан, гектарів         167.132                66.539   172.110                ?

відсоток              14.3%    1.2%      6.1%      ?

5. Мужиків, гектарів 124.601    154.551                171.677                126.520

відсоток              10.7%                   2.9%      6.1%      25.9%

6. Инших, гектарів        1.328     305.874                79.980   ?

відсоток              0.1%      5.8%      2.8%      ?

N. В. Тут почислено тільки землї, що находять ся в посїданню фізичних осіб, і виділено всї ті, що становлять приватне майно ріжних товариств.

 

Подрібних дат для означення поодиноких катеґорій приватних посїдачів у Холмщинї поки-що нема. Тільки в звідомленню Чіхачова наведено скількість землї, купленої мужиками, котра яко ненадїльна належить до сеї ґрупи. Дані з инших областей північно-західної України показують, що львина частина землї, належної приватним власникам, пересїчно 81%, находить ся в руках дворянства, дїдичів. Щодо мужицьких земель в тій ґрупі — то тільки в холмськіЙ ґубернїї вони підіймають ся понад четвертину, в инших трьох ґубернїях їхній відсоток зовсїм дрібний, доходить в пересїчи леди й до 5%. Загалом в цїлій північно-західній Українї, — коли прийняти, що в Холмщинї в ґрупі приватних посїдачів усї немужицькі землї належать дворянам, — т. зв. панські або дїдичівські землї становлять 39.5% всеї земельної посїлости. В Галичинї катеґорії дворянських земель відповідає т. зв. табулярна власність, котра в 1902 р. виносила 2,917.000 гектарів, себто 37.2% поверхнї краю; у східній, українській части Галичини відсоток табулярної власности вищий нїж пересїчний і виносить 40.3%. Одначе не вся табулярна власність находить ся в руках дїдичів: 5,054.000 гект., себто 6.4% простору належить до публичної власности (домени, добра реліґійного фонду і т. ин.), 25.700 гект., 0.3%, до правних осіб; значить, дїдичівські маєтки виносили в Галичинї в 1902 р. 30.5% всеї землї, себто о 9% менше нїж в північно-західній Україні під російським пануванням. В 50 ґубернїях европейської Росії дворянська власність становить лишень 13.4% всеї землї. Як бачимо, дїдичівська верства находить ся в північно-західній Українї у виїмково кориснім положенню і займає значно більшу пайку землї нїж в сусїднїх областях.

 

*) Лїтература. Крім вище згаданих творів: Статистическій ежегодникъ совета съЇдов представителей промышленности и торговли на 1913 р. подъ ред. В. И. Шараго; Fr. Bujak, Galicja, t. I-II; E. Pistor, Die Volkswirtschaft Österreich-Ungarns; G. von Schulze-Gavernitz, Volkswirtschaftliche Studien aus Russland.

 

(Далї буде).

 

[Вістник Союза взволення України, 25.06.1917]

25.06.1917