Класно бути наставником

В Україні безліч дітей потребує опіки, підтримки та даху над головою – і їх число стрімко зростає: щодня у будинки для дітей-сиріт потрапляє близько 250 малюків. Така невтішна тенденція прогресує, зокрема, через незастосування знань із соціальної педагогіки, яка пропонує ґрунтовний підхід до розв’язання цієї проблеми, наголошуючи на її причинах.

Мар’яна Кащак, заступник директора Львівської освітньої фундації, викладач соціальної педагогіки в УКУ, розповідає про надважливе значення цього напряму і реальні проблеми, які покликана розв’язати соціальна педагогіка.

ДІТИ ШВИДКО РОЗВИВАЮТЬСЯ І ЧАСТО ЗНАЮТЬ ТЕ, ЧОГО НЕ ЗНАЮТЬ БАТЬКИ

– Якими є основні виклики для соціальної педагогіки?

– Є чотири основні аспекти в соціально-педагогічній діяльності: постійне покращення соціальних послуг; формування етичних стандартів, коли соціальну допомогу ми подаємо як етичну норму; зміни суспільно-політичного значення, коли наші дії мають реальний вплив на законодавство. І останнє – систематична праця задля запобігання проблем.

Ці аспекти і є викликами для науки. А їх успішна реалізація можлива лише через щоденну роботу, безперервну практику в різноманітних соціальних організаціях, які керують процесами, явищами, змінами, причинами та наслідками. Від одного вашого рішення може бути – або не бути – мінімум 2–3 наслідки, позитивні або негативні.

– Ця наука сьогодні активно розвивається в Україні. Чи так було завжди?

– Ще декілька років тому сучасна педагогіка як напрям не була настільки поширеною, а для багатьох людей взагалі було незрозуміло, якими питаннями займається соціальна педагогіка. Такий педагог міг працювати максимум у школі або інтернаті, натомість зараз це менеджер у соціальній сфері.

Звісно, у Європі в той час уже розуміли, що, наприклад, фахова допомога дітям з інтернатів чи із проблемних сімей залежить від розуміння основ саме соціальної педагогіки. Наприклад, під час візиту в Нідерланди в рамках навчання я стажувалася в школі поведінкових проблем. Тобто коли в Україні взагалі ще не виокремили такої проблеми, у Європі ця школа існувала вже двадцять років. Але зараз ми бачимо позитивну динаміку – все більше людей розуміють, що допомагати потрібно фахово.

– Які реальні проблеми можна розв’язати за допомогою соціальної педагогіки?

– Одна із проблем, якою займається саме соціальна педагогіка, – проблема дітей-сиріт різних категорій і, відповідно, інтернатів. Але перш ніж братися за ці питання, треба відрізняти дефініції від визначень. Ми часто чуємо: «Ми рятуємо дітей-сиріт», – але про яких саме дітей йдеться? Є діти, позбавлені батьківського піклування, соціальні сироти, діти вулиці. Біологічних сиріт в Україні 20%, решта – це сироти при живих батьках.

Власне питання інтернатів можна було б вирішити з допомогою напрацювань соціальної педагогіки. Залучати можна, наприклад, досвід Словаччини, де немає інтернатів – як і у всіх європейських країнах. Але саме у Словаччині цю систему вдалося подолати зовсім недавно, коли почали працювати з дітьми до того, як ті потрапляють у інтернат, – тобто з причинами, а не наслідками.

– А який підхід в Україні?

– Практично завжди ми працюємо з наслідками: спілкуємося з дітьми, які перебувають в інтернаті, думаємо, як їм допомогти, – але не вивчаємо, як запобігти потраплянню цих дітей в інтернати. Іншими словами, ми не знаємо, що ж відбувається «до». Якщо ми будемо правильно працювати з сім’ями, які мають проблеми, то 80% дітей не опиниться у цих закладах. Ми можемо збудувати ще вісімдесят інтернатів, але це буде безперервний потік, адже щодня в такі заклади потрапляє приблизно 250 дітей.

– Як можна змінити ситуацію?

– Уявіть, якби в кожній області була організація, яка працювала хоча б із десятьма проблемними сім’ями. Вже тоді ми могли б вберегти багатьох дітей від потрапляння в інтернат.

Дуже яскравий та резонансний приклад так званих «дітей-мауглі» у Львові, які  шість років жили практично замкненими в будинку. Зважаючи на те, у яких умовах проживали діти, соціальні служби не надто цікавилися цією сім’єю, а отже не надавали їм якісних соціальних послуг. На основі цього не були сформовані етичні стандарти у людей, які жили чи працювали по-сусідству, керівників магазинів, що є поряд із будинком цієї сім’ї. Тобто всім було байдуже, як жила ця сім’я. І на третьому етапі суспільно-політичне рішення держави наступне: тато – в тюрмі, мама – в психіатричній лікарні, а двоє дітей – в інтернаті.

Очевидно, що цієї ситуації можна було уникнути, якби ми правильно працювали з громадськістю на основі соціально-педагогічного знання.

– Але як реально можна допомогти тим дітям, які вже опинилися в інтернатах?

– Тут чудовим прикладом є наставництво. Наприклад, у Києві діє організація ONE HOPE, яка ініціювала програму наставництва для вихованців інтернатів. Її суть – обрання наставників, що допомагають дітям інтегруватися в суспільство. Наставники проводять з дітьми з інтернату багато часу, навчають їх, стають фактично друзями ззовні.

Другим етапом програми була робота над етичними нормами, тобто донесення в суспільство думки про те, що наставництво є нормою, природнім явищем, до якого варто долучатися. Організатори розпочали поширювати інформацію, що «класно бути наставником» – і цього року проект уже реалізовуватиметься на державному рівні.

– Повертаючись до проблеми запобігання проблем у сім’ї, розкажіть про проект родинного центру «Рясне». Яка його мета?

– Центр, який працює вже понад рік, є певним ключем, спробою активізувати громаду і уникнути можливих проблем у сім’ї. Ми працюємо з дітьми різних соціальних категорій, різного віку. Організація різноманітних навчальних, розважальних занять є інструментом залучення сімей до спільного виховання дітей.

Надважливою є робота власне з батьками, яким ми намагаємось пояснити, що сім’я повинна розвиватися гармонійно з дитиною. Адже діти дуже швидко розвиваються і часто дізнаються інформацію, якої не знають самі батьки. Тому важливо, щоб у цих центрах дорослі вчилися знаходити порозуміння з дітьми і запобігати таким чином конфліктам.

– Допомоги потребують не лише діти, а й підлітки, молодь. Чи організовували для них певні проекти?

– Так. Один із таких проектів має назву «Неформальна освіта». Ідея зародилася, ще коли я сама була підлітком і жила в будинку навпроти гуртожитків. Тоді стався нещасний випадок: молода дівчина, яка жила там, викинула свою новонароджену дитину з вікна. На щастя, немовля вижило. Коли я дізналася про це, то зрозуміла, що цими підлітками ніхто не займається і вони потребують допомоги.

Зараз, коли тривалий час займаюся соціальною педагогікою, то пригадала той випадок – і я вирішила організувати тренінги для тих підлітків, молоді, зокрема дівчат, які живуть у гуртожитках, щоби ненав’язливо пропагувати правильну поведінку.

Тоді ми звернулися до майстрових і домовлялися з ними про спільне проведення тренінгів, які відбувалися в холі гуртожитків. Навіть проводили так звані вечори кіно, в якому пропагувалися моральні цінності. Ще їздили в Карпати й організовували походи в театр.

– Чи комфортний Львів для соціальних ініціатив?

– Так, у Львові доволі легко реалізовувати різноманітні ініціативи. І кожне місто може стати таким, якщо просто якісно працювати у цьому напрямі. Проблеми скрізь практично однакові й активних людей дуже багато. Тут важливо розуміти, що роботи багато, але слід намагатися все ж працювати на випередження, щоби можна було попередити проблему за десять років.

Розмовляла Оксана Левантович