Ярослав Підгора-Гвяздовський

Британський серіал «Табу», чий перший сезон нещодавно завершився на телеканалі ВВС One в Англії та FX Network в США, можна назвати початком кінематографічних знахідок цього року. Знахідок форми. А тип героя є втіленням стандарту сучасності: він більш подібний на персонажа з коміксів, де мораль – як привид, а прагнення добра замінене на прагнення справедливості.

 

Пропоную відволіктися від високого рейтингу, виставленого серіалу глядачами, скажімо, на найбільшому кіносервері світу, IMDB, з переможною цифрою у 8,9 балів з 10 можливих. Глядацьке захоплення, породжене, мов вселенським Великим вибухом, першою серією, не згасає до відкритого фіналу 8 серії, і нагадує захват звичайних людей від салюту. Вгорі «бах» – внизу «вау»! Це просто. А «Табу» не хочеться ображати порівнянням із банальним. Хоч і зрозуміла інша позиція – звинувачення серіалу у формалізмі та «неживості» героїв. Не буду спростовувати звинувачення. Навпаки – визнаю їх. Більше того, скажу прямо – це не звинувачення, а назва своїми іменами демонів нашого світу. І не тих демонів, що сидять під землею, а тих, що ходять поміж людьми, живуть поміж ними, є їх духом, запахом, думками. Ці демони – і не демони в наших власних очах, це наше буття. Їх імена – фізіологія, формалізм і... художність.

 

 

Не зважаючи на чітку прив’язку серіалу до конкретного місця і певного часу – Лондон, 1814 рік, – «Табу» не прагне документальної точності і не претендує на визнання монументом історії. Це Голем, штучно створений людською фантазією і волею, цілком здатний знищити «історичність» своєю вигадливістю та варіативністю. І в цьому, власне, весь сенс – у вигадці, що заміняє (підміняє?) дійсність. Для цього і була придумана художня література, художнє кіно. А для віри у прочитане-побачене потрібна така форма, щоб читач-глядач зацікавився, пірнув у вир вигаданих пристрастей та пригод, набрав повні легені повітря і не видихав, навіть відчуваючи запаморочення, коли на свій страх і ризик запливе між чудернацьких почварам, створених збоченою (польотом у трансцендентне) уявою письменника-режисера.

 

Форму для «Табу» придумав Едвард Чіпс Гарді, батько Тома Гарді, англо-ірландського актора, відомого на весь світ своїми американськими ролями голлівудський фільмах «Початок», «Легенда Г’ю Гласса» та в оновленому «Шаленому Максі». Старий Гарді  неодноразово чув від свого сина про бажання втілити на екрані якийсь з класичних британських образів, типу Шерлока Голмса Конан Дойля, Біллі Сайкса Діккенса чи Гіткліфа Бронте. Тож батько вирішив створити компіляцію образів та сюжетів і на їх основі вивести, як Франкенштейн, нову креатуру – антигероя, добро з кулаками, в якому б добра було рівно на стільки, щоб лише на йоту відмежувати його від зла. Власне, це і є образ нового світового героя, що нероздільно існує з приставкою «анти». В якому ані святості, ані божественності нема, а суспільство разом з усіма його благами (?!) як мінімум займає другу сходинку після утвердженого на першому місці власного «Я».

 

У своєму інтерв’ю для The Hollywood Reporter Том розповідав про намагання зацікавити батька своєю ідеєю, на що отримав відповідь: «Дякую, синку, а тепер можеш вийти з кабінету – я тут книжку намагаюся написати»… В певному сенсі, Едвард Гарді був правий, випроваджуючи Тома за двері власного часу, адже його поле належало комедії, тобто, не найкращого гравця для команди драми, пропонованої сином для втілення свого задуму. А втім – від комедії до драми значно ближче, ніж навпаки… За вісім місяців старий прийшов до сина і приніс йому короткий опис майбутнього сценарію.

 

«Це була чудова річ, – казав пізніше молодший Гарді лондонській TheTelegraph, – щоб реалізувати її в такій компанії, як батько і син, миж-бо маємо стільки спільного». І це було ще дуже спокійно сказано, адже Том насправді загорівся персонажем і майбутнім серіалом. Більше того, запропонував його спродюсувати Рідлі Скотту (британцю в минулому), у якого за плечима, хто не знає, продюсерських робіт утричі більше, ніж режисерських. Скотт був приємно вражений тією скрупульозною деталізацією, якою вигідно вирізнялися десять сторінок тритменту, де описувались події в Америці, Африці та на темному боці Англії.

 

І от саме ця деталізація та її втілення з енергією і любов’ю бога-постановника є причиною обговорювати «Табу» із задоволенням, еквівалентним збудженню Говарда Картера, першого спостерігача скарбів гробниці Тутанхамона. «Ви що-небудь бачите?», – задав Говарду легендарне питання лорд Карнарвон, коли той просунув руку зі свічкою до отвору щойно відкритої гробниці. «Так, – ледь зміг вимовити від шоку побаченого Картер, – чудові речі».

 

Сім років знадобилося Едварду (Чіпсу) Гарді та його сину, аби проробити характери, і сценаристу Стівену Найту, щоб вставити їх в загальну концепцію. А Найт розбирається в концепціях: це його рук справа – сценарій до фільму Девіда Кроненберга «Порок на Експорт» та до серіалу «Гострі козирки». В результаті, в серіалі ми побачили брудно-зеленкавий, звабно-зкриміналізовано-збочений, зверхній Лондон, з потворним пузатим королем, монстром-монополістом британської Ост-Індійської компанії, тисячами бідняків в багнюці, які б позаздрили сучасним «бомжам», і одним незрозумілим і страшним чоловіком, що кинув виклик тогочасним правилам і самим творцям цих правил. Нам показали предметний, відчутний ледь не на запах і доторк, дуже фактурний і максимально переконливий світ, що, здається, існує тут і зараз, нічим не відмінний від документального й історичного світу там і тоді. Його утворила сила думки кількох талановитий сценаристів і видатних постановників, думки, фізично матеріалізованої у формі художньо сконструйованої реальності. І нехай хтось скаже, що це менш вагомо за справжній документ!

 

 

Вже від початку нам малюють образ (анти)героя, оповитого темрявою не тільки на рівні чорного кольору одягу, а й в сенсі кольору його душі. Він ходить в чудернацькому капелюхові-циліндрі, натягнутому на самі очі, та в довгому чорному плащі, чиї фалди, коли вітер розносить їх за спиною власника, нагадують крила зловісного ворона. Вихованець ост-індійської військової семінарії, з численними відзнаками за стрільбу, мореплавство і командування, він у якості капрала потрапив на флот, доплив до Америки, а потім і до Африки. І там, в Африці, сталися події, що виходять за межі фактів, даючи простір для чуток…

 

 

Втаємничений, він говорить з духами і чує мертвих. Збочений, пристрасно кохає свою сестру. Смертельно небезпечний, може розпатрати як свиню кожного, хто наблизиться до нього. І дуже стильний, як на сучасний смак: з таким промовистим, дуже літературним іменем Джеймс Кезіа Ділейні. Таким хоче називатися глядач, таким глядач хоче бути, переймаючись зовнішнім виглядом персонажа і його таємницями, мужністю і страхом, навіюваним його шрамом під лівим оком, його небалакучістю, і навпаки, його голосом – коли Ділейні говорить, страх є природним відчуттям співрозмовника. «Зрозумій ситуацію правильно, – каже Джеймс господині притону, яка окупувала власність його спочилого батька, – пошлеш до мене 12 головорізів, отримаєш дванадцять пар яєць, а потім ми будемо дивитися, як твої шльондри їх жеруть, після чого я відріжу тобі ноги і зварю їх…». І цьому віриш. Як повірила господиня.

 

Повернення блудного сина – відомий прийом в літературі та кіно. «Табу» не вигадує нового сюжету, бо це не можливо і не зрозуміло навіщо. Померлий стариган залишає увесь свій спадок синові, який багато років вважається загиблим після кораблетрощі. Втім син з’являється з диявольською вчасністю – на поховання батька. Більше того: батьків спадок – це земля, кам’янистий і цілком мертвий шматок землі, з однією нечуваною перевагою – вона лежить між двома імперіями, британською й американською, між якими якраз триває війна. І саме через цей нещасний клаптик землі проходить, не мало не багато, шовковий шлях до Китаю…. Одним словом, значність новоприбулого сина з отриманим спадком відразу робить його центром уваги і однією з головних фігур на шаховому полі постійних ігор між країнами, великими монополістами та окремими покидьками. Я б сказав, що в цій грі персонаж Тома Гарді – це поєднання графа Монте Крісто (з його багатством і помстою) та Алістера Кроулі (з його містицизмом, окультизмом і розмовою з потойбіччям). До його свідомості весь час прориваються жахіття підсвідомого, ніби міцно закритого, втім нестримного і, вочевидь, руйнівного. Або навіть більше – воно з того минулого, що було свідком його руйнації.

 

 

Це все ефектно і професійно пророблено. На цю «проробку» пішло 8,5 мільйонів фунтів грошей сторонніх інвесторів і 2 мільйони власних, Гардівських. Але ніби-то міцно спаяні пласти героїв та їх світу таки протікають, загрожуючи потопити корабель серіалу, як потонув корабель самого Джеймса Кезіа Ділейні: ефектність поступається браку інформації. Образи, що нишпорять в його голові, лякаючи того, хто сам лякає, мало чим пояснюються. Вони залишаються не більше ніж святковим салютом,проте просте «вау», не підкріплене історією, швидко вивітрюється. Повільне, хоч і «наваристе», повне подій, просування сюжету так само примушує глядача вповий момент зупинитися.

 

А глядач вже звик до швидкості «Шерлока» і буремних «Ігор престолів». Один крутий чувак в кадрі – цього замало для сучасних пациків. Тож британська Daily Mail почала переживати – як же бідний Том поверне свої вкладені мільйони. І цілком слушно: як пише Variety, в США «Табу» зібрало в прем’єрний день скромну аудиторію з 1,24 мільйона глядачів та отримало рейтинг 0,4 в сегменті 18-49 років. Натомість в Англії та Ірландії серіал пройшов із надзвичайним успіхом, як стверджує ВВС, потрапивши на третю сходинку «найкращих» за всю історію британського телеканалу. Кожну з його восьми серій дивилося в середньому 5,4 мільйони глядачів, і 7 мільйонів впродовж тижня, враховуючи повторні покази… Тож зрозумілі розмови про другий сезон – і гроші можна спробувати повернути, й історія у фіналі дає всі козирі для цього. Та чи це важливо для кіно?

 

Ймовірно, «Табу» не всім сподобався. Ймовірно, про нього не всі знають. Та це не змінить того факту, що він, творений Малим Творцем – автентичний, справжній світ, достойний світу, створеного Нашим Творцем.

 

16.03.2017