Найкраща опція – це структура з інтеґрованим ядром і вільнішим зовнішнім шаром
Колись, ще у 1990-х, я часто обговорював з друзями й колегами майбутнє Європи. У нас були різні прагнення. Дехто з нас, включно зі мною, хотіли тісної федеральної Європи з центральним урядом і парламентом; інші надавали перевагу широкій децентралізованій Європі; тоді була ще й третя група, яка виступала за те, що вони називали «змінною геометрією» – мультишвидкісна Європа, в якій у групи (що частково перекриваються) країни можуть по-різному інтеґруватися в різних сферах політики.
Це обговорення повернулося в офіційну аґенду – цього разу не з вибору, а з необхідності. ЄС загруз у проблемах. Його монетарний союз переповзає від однієї кризи до іншої. Його імміґраційна політика – це цілковитий безлад. Один із членів проголосував за те, щоби вийти з його складу. Інший, Польща, дипломатично ізолювався. Беата Шидло, польська прем’єр-міністр, минулого тижня, протестуючи проти переобрання Дональда Туска, колишнього політичного супротивника, ветувала резолюцію Ради Європи. Вона тримає Європу в заручниках у битві, яка насправді стосується внутрішньої політики. У Франції та Італії деякі провідні опозиційні політики пропагують відмову від євро.
За кілька днів до минулотижневого саміту лідери Франції, Німеччини, Італії та Іспанії зустрілися, щоби висловити свої преференції мультишвидкісній Європі, у загальних рисах схожої на змінну геометрію, прихильниками якої були мої друзі два десятиліття тому. Вони дійшли цього висновку методом виключення. Про федеральну Європу з 27-ма країнами-членами не може бути й мови, тому що це потребуватиме глибоких змін у європейських договорах, у яких немає жодних шансів бути схваленими всіма. Нічого не робити – це також зовсім не варіант. Тож немає альтернативи для змінної геометрії. Але що це означатиме на практиці?
Ми повинні розрізняти різні її варіації. Перша мала би полягати в глибшій інтеґрації, що базуватиметься на розширених умовах співпраці у європейському праві. Це дозволить групі з хоча б дев’яти країн-членів разом просуватися в законодавчому полі. Це виключатиме сфери загального інтересу, як-от єдиний ринок чи митний союз.
Розширене співробітництво звучить як хороша ідея, застереження – в її регламентації. Вона існувала приблизно з 1990-х, але стала відомою після Лісабонської угоди. Один з авторів власне цієї статті сказав мені, що він написав її, щоб забезпечити законодавчу базу переростання єврозони в тісніший політичний союз. Однак статтю використовували лише тричі – для закону про розлучення, європейського патенту та прав власності міжнародних пар. Не дуже амбітний список.
Варто вивчати провали процедури. Група країн-членів хотіла використати розширену співпрацю, щоби домовитися про оподаткування фінансових трансакцій. Вони заглибились у розбіжності, але перш ніж дійшло до реалізації, усвідомили – якби лише дев’ять країн підписалися на такий податок, то вони поставили б себе в конкуренційно невигідне становище щодо країн-членів, які відмовилися від участі в цьому.
Друга версія змінної геометрії – більш радикальна і, в кінцевому підсумку, єдина, що враховує політичні обмеження і потребу розв’язати проблеми ЄС. Європейська інтеґрація належить до категорії речей, які водночас і неминучі, і неможливі. Більша інтеґрація необхідна, щоб Європа впоралася з економічно диверґентним валютним союзом; зміцнила оборонне співробітництво в той час, коли Дональд Трамп, президент США, ставить під сумнів майбутнє НАТО; і зберегла надійність при конфронтації з напористими сусідами, особливо Росією і Туреччиною. Водночас це неможливо, бо необхідні для побудови такої величезної будівлі зміни договору є нереалістичними.
Вихід із цієї пастки – це прийняти процес дезінтеґрації з наступної реінтеґрацією. ЄС конституйований як моноліт. Він застряг у нормативній базі для всіх, що не пасує нікому. Найкращою опцією була б структура з достатньо інтеґрованим ядром, оточеним менш інтеґрованим зовнішнім шаром. Усі країни-члени були б частиною митного союзу та єдиного ринку, але не обов’язково апарату єдиної валютної, внутрішньої, зовнішньої або ж оборонної політики. Свобода пересування може бути визначена як обов’язкове право для членів внутрішньої групи, але добровільне для інших.
Країни з зовнішнього кола мали б право, але не обов’язок, приєднатися до основних політичних сфер. Зовнішній шар таким чином також не був би монолітним. Така структура дозволила б навіть Великобританії знову приєднатися після того, як вона покине блок. Проте це було б повторне приєднання не до відомого нам ЄС, а до більш гнучкої організації-наступниці з іншою законодавчою базою.
Європейські дилеми можна вирішити, якщо хтось розкриє інституційну структуру. Інакше немає жодної альтернативи, окрім як робити щось і як-небудь у надії, що нічого не станеться. Але ми знаємо, чим це закінчується.
Wolfgang Münchau
A multi-speed formula will shape Europe’s future
Financial Times, 12.03.2017
Зреферувала Леся Стахнів.
16.03.2017