Італійська політична сцена після виборів — це завжди захопливе видовище. Бо в інших західноєвропейських країнах як? Пройшли вибори, політичні сили оцінили свої втрати й здобутки, погомоніли, поторгувалися і сформували уряд. В Італії все завжди було набагато складніше. А цього року, то й взагалі — суцільне вавилонське різноголосся.
Італійці обрали парламент ще в лютому. Лідером перегонів стала лівоцентристська коаліція П’єра Берсані. І сформувала б вона уряд, якби всі парламентські карти не змішала нова політична сила — «Рух 5 зірок» на чолі з коміком Беппе Ґрілло.
Коаліційні пуцлі ніяк не складалися. А президент Джорджо Наполітано, що за такої складної ситуації мав би виступити не лише арбітром, а чимось на зразок deus ex machina, лише повторював, як папуга: «Вибори є вибори — домовляйтеся». Зрештою, чого можна було чекати від дідочка на 88-му році життя, якому вже й сам Бог велів замислюватися передовсім про спасіння душі. Тим більше, що його каденція мала б от-от закінчитися.
Минулого тижня Італія пережила низку президентських виборів. Згідно з Конституцією республіки, вони відбуваються в парламенті. Перша, спроба, друга, третя… А голова держави ніяк не обирається — просто не вибори, а якась «нескінченна ганьба», як встигли охрестити їх італійські журналісти. Коли нарешті вичерпалася вся лава запасних — і найгідніших, і досить гідних, і більш-менш гідних, і навіть таких, що «та хай вже буде,» — то історія (на втіху адептам циклічної її концепції) повернулася до свого початку. Балотуватися випало тому ж таки старенькому Наполітано. І він переміг. І головуватиме він в Італії до свого 94-ліття. І це вперше в історії країни президента переобрано на другу каденцію.
Тут навіть не йдеться про те, що Наполітано порушив свою обіцянку піти геть від президентського палацу, щоб очі його не бачили. Італійців (але й не тільки) цікавить радше питання: а пощо це все? Не зміг же Наполітано І допомогти у формуванні уряду, то чим зарадить Наполітано ІІ? Що, знову глухий кут, знову патова ситуація?
А тут ще й Беппе Ґрілло підкладає дров до багаття, розігруючи звичні для нього комічні спектаклі: «Зрада, зрада! В республіці державний переворот!» Його політична сила закликає прихильників виходити на вулиці для акцій протесту. Хоча, який державний переворот, якщо нового-старого президента обрали цілком леґально переважною більшістю голосів, без жодного порушення духу чи букви Конституції? І навіщо ті протестні акції, якщо треба нарешті створити кабінет міністрів. Два місяці життя без уряду ще вилізуть боком країні, яка й без того потерпає від боргової кризи. Анархія ще більше відлякує потенційних інвесторів чи кредиторів.
І тут порятувати Апеніни зможе лише традиція — стара й добра, як піца чи Fiat. В Основному законі держави записано, що «Італія — це демократична республіка, яка ґрунтується на праці». Але знавці звичок і традицій цю тезу формулюють трохи інакше, ближче до реального життя: «Італія — це демократична республіка, яка ґрунтується на вуйкові».
Ні, це зовсім не про непотизм йдеться, а про сімейні цінності, про родину, про її значення у суспільстві. То на чому ми спинилися? На вуйкові. Є у вищих ешелонах італійського політикуму такий персонаж, як Джані Летта — чоловік у поважному віці (78 років) і з не менше поважними заслугами. За часів правління Сильвіо Берлусконі він був таким собі (за українською аналогією) «директором парламенту», а заразом і правою рукою самого «кабальєро».
Чому ми про нього згадали? Та тому, що він має гідного небожа — Енріко Летту. Той обіймає посаду віце-секретаря Демократичної партії, яка творить кістяк лівоцентристської коаліції. Номінально вуйко й небіж є політичними конкурентами. І саме 46-літному Енріко президент Наполітано надав мандат на формування нового уряду. Тож маємо досить підстав сподіватися, що його як прем’єра акцептують і свої лівоцентристи, і берлусконівська правиця. Бо родина в Італії — досі найвища цінність.
24.04.2013