Анна ВАРАНИЦЯ

Ізоляція, асиміляція, освіта.

 

* * *

 

Середовище євреїв в принципі дуже специфічне. І це особливо проявилося в період «довгого XIX століття», тому що їхні моделі, їхні сценарії модернізації дуже відрізнялися від тих, які були притаманні полякам і русинам.

 

Белз, світлина 1916-1917 років

 

 

Відповідно, темою сьогоднішнього виступу буде думка про те, що рушієм змін в їхньому середовищі була внутрішня конфронтація двох найпотужніших тенденцій: тенденції до ізоляції, яка була традиційною, і тенденції до асиміляції, яка була новочасною і зумовленою зовнішніми впливами. В контексті боротьби цих двох тенденцій дуже важливе значення освіти. Вона виконує тут подвійну роль. З одного боку, вона є як інструмент досягнення цілі, з другого боку, – як самоціль. І, власне, ця самоціль пов’язана з глибоко вкоріненими в ментальність євреїв ідеалами, пов’язаними власне з культом освіти, з її святістю. Відповідно, будь-які зміни в тій сфері так чи інакше призводили до більших чи менших змін ідентичності євреїв.

 

Дуже коротко про джерела. Взагалі, щоби зрозуміти такий стартовий потенціал євреїв на момент їхнього вступу в модерну добу, треба звертатись до їхньої традиції. Їхню традицію передає Тора, Талмуд, Мідраш і Агада.

 

Тора – це є Старий Заповіт. Талмуд – це є роз’яснення Старого Заповіту і коментарі до нього. Мідраш – це є коментування Талмуду. Тобто, якщо Тора говорить, що робити, Талмуд говорить, як робити, Мідраш пояснює, чому це треба робити.

 

Єврейське право Галаха є, по суті, дуже складне, і я за нього, щиро кажучи, не бралася. Я працювала з Агадою. Агада – це є пояснення єврейського права.

 

І, власне, ті джерела дають нам можливість зрозуміти світоглядну позицію євреїв-ортодоксів, які всіма силами опиралися модернізації протягом XIX століття. Так само дуже важливим джерелом є документи кагалів (інакше кажучи, правлінь єврейських громад).

 

На сьогоднішній день я бачила документи чотирьох. У найближчій перспективі планую зробити ще три. Тобто, це був би Станіславів і це був би Перемишль (я так сподіваюся). Ті документи є дуже широкого змісту, вони абсолютно показують все життя єврейської громади, відповідно, їхні внутрішні та зовнішні контакти. Ті джерела є трьома мовами. Внутрішні є на їдиші (тобто, розмовній мові), вони стосувалися внутрішніх контактів переписки євреїв. Зовнішні – спершу німецькою, потім польською мовою (свідчать уже про переорієнтацію). На івриті є дуже мало джерел, тому що мало хто з євреїв настільки добре його знав (вони всі вчили цей іврит, але мало хто ним користувався в повсякденному житті, зрештою, іврит був до цього навіть не пристосований). На івриті існували тільки «Книги пам’яті» так звані. Це є два типи книг – книги «Хаїм» і «Широтін». «Хаїм» – це є «Книги життя» (інакше кажучи, метрика життя) і «Широтін» – це є «Книги смерті». Крім того, є ширші рамкові документи, архівні матеріали, це є передусім у фонді Міністерства освіти та визнань в AGANі у Варшаві. Власне питанням єврейської освіти там присвячено дві справи, але їх складно назвати справами – це такі великі підшивки, одна більше 1000 сторінок, друга – близько 2000. Вони також розділяються хронологічно: від початків до 1873 року і від 1873 року до 1914-го.

 

Крім того, в Варшаві також є в AGANі документи організації «Ізраїльський альянс». Це була благодійна організація, яка дуже активно діяла в Галичині, і я сьогодні буду про неї згадувати.

 

 

Пресою єврейська тема, в принципі, забезпечена дуже добре, як зовнішньою (тобто, загальногромадською – польською і руською), так само і внутрішню пресу вони мали. Якщо ми говоримо про 4 групи євреїв, то преси не мала тільки одна група – хасиди. Євреї-асимілятори видавали дуже багато чого. Вони видавали «Свято Гамор», «Вітчизна», «Майбутнє», «Хвилю», «Єврейський голос», «Єврейську газету роботнічу» і так далі. Сіоністи теж мали свої газети. Найпопулярніші були «Моріах» і «Схід». Вони всі були польською мовою. І що дивно: власне, сіоністи не бралися видавати пресу в нас, в Галичині, на івриті, тому що, знову ж таки, ця мова була майже не пристосована. Відповідно, як відповідь до цих асиміляторських і сіоністичних тенденцій, ортодокси почали видавати свою газету, що було для них в принципі новим і не притаманним. Так найпопулярніші «Інфорцплят» і «Терток». Це є дві головні газети.

 

Характерною рисою тих газет є те, що в них євреї найбільш критикували, найбільше нападали один на одного. Конфлікти з поляками, якісь там стосунки з русинами чи з німцями відходили далеко на другий план. Тобто, це вже показує нам, що вони були дуже сильно сконцентровані на власних внутрішніх антагонізмах.

 

Спогади по собі лишали, принаймні з того, що я бачила, тільки сіоністи й асимілятори. Ортодокси, тим більше хасиди в принципі не мали тенденції до писання таких речей.

 

Подібно було і з художньою літературою. Художня література переважно притаманна асиміляторам, сіоністам рідше.

 

Тепер, переходячи безпосередньо до змісту сьогоднішнього виступу, почну власне з характеристики тих тенденцій. Відповідно, першою тенденцією буде тенденція до ізоляції. Ізоляція загалом була нормою в житті євреїв. Вона була їхньою такою типовою моделлю, типовою стратегією виживання. Причому вона носила подвійний характер: з одного боку, була екзогенною, а з іншого боку – ендогенною. Її екзогенний (тобто, зовнішній) фактор проявляється в тому, що коли євреї в XIV столітті прийшли в Галичину, вони настільки відрізнялися від місцевого населення, що в принципі в них не було шансів перестати бути чужими. Їм не лишалося нічого, ніж вміститися в ту соціальну нішу, яка їм відводилася. І відповіддю на таку зовнішню ізоляцію стала ендогенна (тобто, внутрішня) ізоляція. Вона полягала в повній консолідації, відмові від будь-якої інтеграції і, відповідно, на створенні такого свого мікросвіту на основі релігії, на основі традиції. Звідси власне походить бажання жити у великих групах, тобто, відмова від радикального розсіяння. Так починають формуватися великі єврейські поселення-штетли.

 

Так само звідти ж походить релігійний фанатизм. Юдаїзм як ніяка інша релігія добре надавався до такого замкнутого типу життя. Це була єдина віра, яка пропонує повний соціальний уклад і повну соціальну ієрархію.

 

Відповідно до тих принципів існують такі основні ознаки. По-перше, це є знецінення фізичної праці та зневага до людей фізичної праці. Другий момент – це є знецінення багатства, багатство не є якоюсь вартістю. І третій момент – це є культ освіти.

 

Відповідно, єврейське середовище можна поділити за такими статусами. Найнижчий статус займали ті євреї, які, як не дивно, були найбагатшими. Які працювали, входячи в контакти з «гоями», тобто, з християнами. Сюди входять лихварі, корчмарі, купці і так далі. В єврейському середовищі їхнє багатство аж ніяк не сприяло підвищенню їхнього статусу. Вони нібито забруднювалися, входячи в контакт з неєвреями. На другому місці, трошки вище від них, були євреї, які також працювали, але працювали в межах громади, тобто, ми маємо тут шохетів (кошерних різників), маємо тут тукерів, людей, які обслуговували ритуальні лазні, меламедів (вчителів), маємо бельферів (помічників учителя), також сюди можна зарахувати рабинів.

 

Найвище в соціальній структурі знаходилися талмід-хахами. Талмудисти (тобто, вчені Тори), люди, які все своє життя присвячують інтелектуальному розвитку і такому дуже односторонньому розвитку, виключно в релігійному відношенні.

 

Що стосується статусу жінки, то він визначався абсолютно статусом чоловіка, це у них було принципово. Проте, яке би місце у соціальній ієрархії не займав єврей-чоловік, він у кожному разі мусив вчитися. Це було приписано законами релігії і пов’язано з тим, що кожного єврея періодично викликали до читання Тори в синагозі, і уявити собі таку картину (для батьків це жах), що сина викликали в синагозі читати Тору, а він не в стані прочитати. Це така багрова ганьба на всю родину.

 

 

Відповідно, хоча б якусь освіту, хоча би на рівні читання і відтворення звуків на біблійному івриті забезпечити намагалися всі. Першим етапом в освіті був хедер, тобто, початкова школа. Досить довго вона проходила, переважно від 8-10 років у різних місцевостях, у різних традиціях. У Галичині переважно до десяти років вона йшла. Якщо учень виявлявся здібним, то він міг продовжити своє навчання в єшиві. Це така була вже талмудична вища школа. Після неї він мав два варіанти. Якщо хотів заробляти і був вільним, міг піти здати рабіністичний іспит і стати рабином. Якщо він мав можливість, або якщо мав багату дружину (тому що чоловіка-талмудиста забезпечувала повністю дружина і її сім’я), він, відповідно, вибирав цей другий шлях, який був престижнішим.

 

Випускники єшиви

 

 

Крім того, можливість безперервно вчитися була дуже глибоко сакральною у сіоністів. Про це свідчить навіть сам термін. Євреї ніколи не вживали слова «синагога». Синагога – це є грецьке слово і воно означає будь-яку святиню як таку. Євреї вживали на ідиші, у нас в Галичині поширеному, слово «шуль», і причому «шуль» означало одночасно і школу, і святиню (тобто, синагогу).

 

Крім того, уявлення про освіту були дуже тісно пов’язані з уявленнями про рай. Я вам навіть процитую «Талмуд»: «Йди сміливо і споживай мед, бо ти вчив Тору, а вона прирівнюється до меду. Напийся вина з виноградника шести днів створення світу, бо ти вчив Тору, а вона прирівнюється до вина. Посередині росте дерево життя, яке своїм гіллям покриває весь рай. В тіні гілля сидять знавці Письма і коментують Тору. Кожен з них має два балдахіна: один – із зірок, другий – із сонця і місяця. Посередині сидить Бог і пояснює таємниці Тори».

 

Причому цей наведений уривок показує ще один цікавий момент. Він показує елітарний характер юдаїзму. Присвятити все своє життя вивченню Тори, очевидно, могла дозволити собі людина, яка могла дозволити собі не працювати, тобто багата. Інакше кажучи, в раю місця зарезервовані для багатих. Бідний – це є апріорі не святий. І така несправедливість фактично доводила до конфліктів внутрішніх, до конфронтації. І розв’язанням, і апогеєм, зрештою, тих антагонізмів стала поява в середині ХVІІІ століття хасидизму. Хасидизм, його появу, можна трактувати, що він однозначно був революційним, але питання в тому, наскільки він був у релігійному сенсі революційним, і наскільки – в соціальному. Мені здається, що він більше все-таки мав роль соціальної революції.

 

 

Хасидизм категорично заперечив елітарність. Він відкинув повністю будь-яку освіту. Тобто, вона залишалася для хасидів важливою, але в тому плані, що з нею треба було воювати всіма силами. Він запропонував натомість релігійний екстаз і абсолютний авторитет цадіка, такого деспотичного лідера, який встановлює зв’язки між людиною і Богом. І, по-перше, поділ євреїв на ортодоксів і хасидів тільки поглибив процес їхньої ізоляції. Тому що тепер чужі опинилися серед колишніх своїх. Обидві сторони намагалися підкреслити всіма силами свою відмінність між собою. Тобто, хасиди – змінити, наприклад, традиційну чорну ярмулку на широкий чорний капелюх. Вони зробили з пейсів обов’язковий атрибут. Вони ввели ті довгі чорні халати. І ті євреї, які приїжджають, наприклад, до Умані, однозначно всі хасиди. Натомість євреї-ортодокси більше висміювали хасидів. Тобто, їх висміювали за їхню примітивність, за їхнє сліпе наслідування цадіка. Навіть була в них така народна пісенька, фольклор-ідиш: «Аз дер ребе танц, аз дер ребе танц, танцен аль хасиде», тобто, «коли ребе танцює, танцюють всі хасиди». І відповідно до того, як відбувалися інші дії, відповідно все повторювалося, фактично їх висміювали.

 

 

Загалом ізоляція була для євреїв цілком комфортною. І навряд чи в кінці XVIII – на початку XIX століття вони би робили якісь кроки, щоби змінювати таку ситуацію. Зміни швидше були пов’язані з зовнішніми обставинами – тобто, з поділом Польщі і переходом Галичини до Австрії. Тому що в Австрії реалії були іншими. В Речі Посполитій євреї, незважаючи на внутрішню градацію, в принципі незрозумілу для тогочасних християн, займали позицію окремого стану, який приблизно можна співвіднести зі статусом міщан в розвинутих феодальних суспільствах. Натомість Австрія з її новочасними віяннями, з її бажанням врегулювати суспільство, фактично порушує цей статус-кво і змушує євреїв наново шукати своє місце в соціальній ієрархії.

 

Те, що відбувалося з єврейською елітою (переважно елітою), найкраще пояснює термін «асиміляція». З’являється в нас друга тенденція. У процесі асиміляції вимальовуються три етапи. На кожному з цих етапів створюються окремі групи-течії, які між собою співіснують, конкурують (конкурують не тільки між собою, але й із традиційними середовищами, тобто з хасидами й ортодоксами), і в межах їхньої конкуренції проходять певні зрушення. З’являються певні нові явища.

 

Перший етап припадає на кінець XVIII – середину XIX століття (так звана «акультурація»). У цей період в середовищі ортодоксів з’являються перші прихильники виходу в світ. Самі себе вони називали «маскілім». «Маскіл» – «той, хто зрозумів». Їхні біографії були дуже типовими. Вони переважно походили з багатих родин, і настільки багатих, що могли дозволити своїм дітям навчання у віденській рабіністичній семінарії, яка тоді дуже популяризувалася активно самою Австрією. Власне там вони вперше знайомилися з ідеями Гаскали – єврейського Просвітництва, суть якого зводилася до того, що світ не є ворожий відносно євреїв, що в світ треба вийти і стати разом і (важливо!) на рівні з іншими в тому світі. Але стати на рівні з ними і об’єднатися з ними, означало солідаризуватися з «тим іншим». І тут виникає перша проблема. Виявилося, що середовище «інших» є неоднорідним.

 

Вже перші маскілім усвідомлювали, що в принципі перед ними є два проекти – проект австрійський і проект польський. Польський був очевидно дуже проблемним. Тобто, ми маємо ностальгію за втратою держави, ми маємо цей романтизм, мрії про бунт, нічого конкретного, але, крім того, найбільша проблема полягає в тому, що польський проект не припускає релігійного дуалізму. Тобто модель є дуже чітка: поляк, католик, патріот. Крапка. Місця для єврея (юдея тим більше) немає.

 

Натомість Австрія пропонувала таку набагато привабливішу програму. В неї була держава, з конкретно якою вже можна було солідаризуватись, і, крім того, вона сама пропагувала толерантність. І, таким чином, ті маскілім, які приїжджали, важливу роль тут відіграв їхній власний, віденський досвід, тому що Гаскалу вони пізнавали в німецькому варіанті у Відні. І повертаючись уже в Галичину, маскілім ставали першими такими пропагандаторами німецько-єврейського зближення. Вони гуртувалися, вони поширювали свої ідеї в так званому «бейт мідраш» – це є місце, де талмудисти, знавці Тори, дискутують між собою.

 

 

Складно сказати, наскільки широкий вплив вони мали. Очевидно, що не дуже, бо євреї, які не виїжджали за межі свого штетла, в принципі були нездатними мислити такими категоріями. Переважно збільшення чисельне прихильників Гаскали, прихильників тої жовто-чорної асиміляції, збільшувалося династично. Такі погляди спадкувалися. Нащадки таких перших маскілім дуже часто отримували світську освіту, отримували світську професію, але при тому (що важливо) вони все-таки намагалися працювати і реалізовуватися в межах громади. Вивчився на лікаря – значить він буде лікувати тільки євреїв. Розв’язати, вийти з того кола – це було ще занадто радикально, це був ще занадто серйозний крок. Але навіть попри таку помірковану акультурацію вона викликала – особливо в період її чисельного збільшення – дуже агресивні реакції в ортодоксів, які однозначно домінували.

 

І інструментом санкцій в межах громади ставала синагога. Тобто, таких людей дуже часто не допускали до читання Тори. Їх могли вигнати з того «бейт мідраш». Їх могли публічно засуджувати на проповідях, на гзоргах їхніх.

 

Так само санкції були відносно їхніх дітей. Тобто, вони навіть якщо давали дітей у світські школи, намагалися забезпечити їм освіту хоча би в неділю в хедері. З хедеру дітей виганяли. І оці процеси таких утисків досягли апогею в 1850-х роках.

 

І власне в оцих 50-х роках, в середині ХІХ століття закінчується цей перший етап поміркованої асиміляції. Починається другий – асиміляції вже більш радикальної. Власне, цей процес пов’язаний з радикалізацією передусім ортодоксів. І відповіддю на це стала радикалізація асиміляторів. Утиски, у синагозі призвели до того, що асимілятори почали шукати альтернативу. Альтернативою став «темпель», ідея якого прийшла з Пруссії. «Темпель» – так звана реформована синагога, реформована святиня. Вона відрізнялась тим, що служба Божа (важко сказати служба), тобто, обряд проходив німецькою мовою, потім польською мовою. Він був дуже скорочений. Під супровід органу. Так само теоретики того реформованого юдаїзму говорили про те, що закон Галаха (тобто, єврейський основний закон) слід оновити. Вони перевели суворі ті правила кошерності й обрядовості, шабату і так далі на особисту справу кожного. Тобто вони зняли цей культ.

 

Прогресивна синагога "Темпль" (до 1942 року стояла у Львові на початку сучасної вулиці Б.Хмельницького)

 

 

І один з найважливіших і один з найдалекоглядніших документів стосувався відміни так званого «єврейського месіанізму», який був притаманний в принципі всім. Вони стверджували, що євреїв не можна інтерпретувати як окремий народ, євреї натомість – це є релігійна група. І в перспективі це дало можливість говорити те, що людина може бути євреєм за релігійною ознакою і, наприклад, німцем або поляком за етнічною.

 

І в перспективі, в 1920-1930 роках, це вже дуже активно використовується самими євреями. Поява темпля мала велике, колосальне значення. Тому що вперше єврей перестав виглядати як єврей, тому що отримав право зняти ту традиційну кипу і поводитися як єврей, відколи погодилися відійти від тої обрядовості. Звичайно, воно ще загострило ті внутрішні конфронтації. Якщо раніше ортодокси вважали прихильників асиміляції за таких «загублених овець», то тепер це були головні вороги. «Релігійна спільнота атеїстів, зробили собі церкву без Христа», – як ми би про це говорили. Критика з боку асиміляторів теж загострилась. Тобто, вони критикували передусім хасидів за здирництво (цадіки зазвичай були багатими, ставили собі замки, а бідні й убогі приносили їм гроші).

 

Окрім посилення взаємних антагоністичних проявів, другий етап асиміляції відрізнявся також зміною «забарвлення» асиміляції, так би мовити. Тобто, вона перейшла з жовто-чорної на біло-червону, тобто, пропольську. В принципі, це не було якоюсь драмою, це було не так принципово. Зміна проходила в межах одного-двох поколінь цілком безболісно. Проте вона сприяла чисельному збільшенню прихильників, і теологічним обґрунтуванням тої асиміляції була як би вдячність тій давній добрій шляхті і Речі Посполитій, яка прийняла милосердно євреїв, і тепер з почуття вдячності євреї повинні бути солідарними з поляками. І в цей період з’являються перші форми політичної активності євреїв у товариствах.

 

Так, наприклад, у Львові виникло товариство «Ахім-агуда». Яків Хаєс, його засновник, свої погляди висловлював так: «Маю обов’язок ствердити, що в стосунку до польської справи не може вестися жодна політика, тільки що політика примикання, пристосування, поєднання, зрівняння різниць, політика асиміляції». І власне його справу продовжив його син, і вже спогади його сина Віктора Хаєса називаються «Pamiętnik Polaka wyznania mojżeszowego».

 

Тобто, дійшло вже до того, що він перестав бути польським євреєм, а став поляком єврейського походження. Це рух, такий пропольський, дуже підтримували самі поляки, особливо «станьчики». Головним апологетом був Станіслав Тарновський. Відбулася у Львові така велика дискусія: чи можна євреїв допускати до якихось певних посад. Тоді він заявив у сеймі, такі відомі слова: «Єврей не може бути львівським архиєпископом, тому що він єврей. Але щоби він через це не міг бути бургомістром Львова – це все рівно несправедливо, як і нелогічно». Така риторика, очевидно, заохочувала євреїв. Ну, і, крім того, залишатися в ізоляції в другій половині ХІХ століття – це було не зовсім те саме, що на 50 років раніше. Тобто, світ навколо змінювався.

 

І поступово ця чисельність зростала. Вона зростала навіть досить активно, і в принципі говорити про закінчення того другого етапу немає сенсу. Він тривав. Але паралельно з ним у 80-90-х роках ХІХ століття з’являється нове явище, яке змінює трохи ракурс дискусії. Йдеться про появу єврейського націоналізму. Причому ключем до розуміння цього процесу також може виступати асиміляція. Бо вона як процес, у своїй природі, має можливість до прогресу і регресу. І появу сіонізму можна просто розглядати з позиції регресу асиміляції. Зараз про це трохи детальніше.

 

Взагалі першопричиною появи такої течії були єврейські погроми. Перший єврейський погром, такий значний, який набув резонансу в Галичині, це є 1872 року. Звичайно, хасиди й ортодокси дуже тішилися: «Ми ж вам казали, що від тих чужих нема чого чекати чого доброго». Асимілятори пропольські були в повному шоці. Вони говорили про те, що от у нас такого не може бути, польська автономія – це не російська деспотія. Але вийшло, як вийшло. І все це повторилося 1898 року, коли пройшли єврейські погроми в Галичині.

 

Відповідно, власне тоді дуже радикально починає реагувати молодь. Сіонізм – це в принципі бунт молоді. Ці люди походили з асимільованих родин, тобто, з родин уже пропольських, і факт оцих погромів став для них аргументом на користь того, що їхні батьки помиляються, що насправді все це не так, і потрібно кардинально змінити напрямок. Говорити про те, щоби повернутися до ізоляторських тенденцій, не було можливості. Бо це були люди, виховані вже в модерних умовах, на новочасних зразках. І відповідно вони не знайшли нічого кращого, ніж використати вже знайомі їм, вже запозичені модерні моделі і просто наповнити їх своїм змістом.

 

В основі того сіонізму лежала, звичайно, просто теза про те, що євреї – це окремий народ, але ніяк не релігійна група, про те, що вони втратили ідентичність через зовнішні впливи і мусять до неї повернутися. Відмовитися від їдиша, відмовитися від польської, німецької мови і розвивати свою мову іврит. Вони були дуже категорично антипольськими, і це в певний момент навіть штовхало їх до зближення з русинами. Досить відомою є спільна виборча кампанія 1907 року, коли з допомогою русинів троє євреїв-сіоністів пройшли до сейму.

 

Таким чином ми маємо чотири групи, які виникли в Галичині. Ми маємо ортодоксів, (інакше кажучи, традиціоналістів), хасидів, асиміляторів і сіоністів. І власне в конкуренції цих проектів проходила модернізація. Що стосується конкретно в цьому контексті освіти? Якщо для поляків і русинів в процесі модернізації освіта була питанням, так би мовити, істотним, то для євреїв вона була одним із найважливіших. Тобто, знову ж таки, це пов’язано з ментальним зв’язком з освітою як цінністю. Можна було заперечувати її цінність, але ставитися до неї ніяк було неможливо. Так, наприклад, поляки і русини могли її ігнорувати (вони, в принципі, її довший час й ігнорували), але для євреїв це було неможливо.

 

 

Відповідно, кожна з цих груп-течій мала свою концепцію освіти і школи. Ортодокси, зрозуміло, відстоювали релігійну освіту, традиційну освіту. Хасиди, теж зрозуміло, повністю заперечували освіту. У свою чергу асимілятори говорили про те, що освіта повинна бути світською однозначно і бажано, щоби в одних школах з «іншими». Тобто, щоби для євреїв окремі школи не створювалися, щоби вони ходили на рівні з іншими. Таким чином вони будуть пізнавати, інтегруватися. Сіоністи теж підтримували ідею світської школи, але їм розходилося у викладанні на івриті. Так само вони пробували, теоретично планували застосувати методу національного виховання, педагогічний підхід. Ця метода давним-давно була використана поляками і русинами.

 

Реалізація і конкуренція кожного з тих освітніх проектів розвивалася хронологічно відповідно до тих етапів. Перший етап тут – період  кінця XVIII-го – навіть середини XIX століття – на більше, ніж 90%, домінує все ще релігійна освіта – хедер.

 

Меламед

 

 

До хедера діти йшли у віці 4 років і вчилися приблизно 10 років – в залежності, знову ж таки, від штетлів, від традицій, які там були. Учив там меламед. Такий собі вчитель, освіта і підготовка якого була дуже сумнівною. Йому допомагав бельфер. Бельфер – це була людина, завданням якої було ставити учнів на місце, якщо вони були неслухняними, а так само зранку збирати їх всіх до школи, очевидно, що це були малі діти, 4 роки, батьки теж зайняті, і, відповідно, він ходив по хатах і збирав їх. І тут про таку ситуацію Конрад Маркштайн говорив: «Меламед – людина без жодної освіти, строгий і невихований, бере собі на допомогу подібних бельферів. Створює з ними зазвичай у місцях, шкідливих для здоров’я хедер, тобто, школу. До такого навчально-виховного закладу нелюдський тип бельфер тягне без сумління і милосердя до сорока голосно ридаючих дітей». Звичайно, що ця людина, Маркштайн, був прихильником асиміляції, він критикував хедери, але звіти про перевірку хедерів, коли вже виникла Краєва шкільна рада, показують приблизно таку саму картину. Тобто, місця шкідливі для здоров’я, абсолютно непристосовані, тобто, будь-які.

 

 

У таких школах діти проводили 8-9 годин на день. Причому їхній змучений вигляд абсолютно не засмучував, а навпаки дуже тішив батьків. Еталоном був такий хлопчик – блідий, худий, змучений (а бажано, ще й з поганим зором), тому що все це свідчило про те, що він насправді вчить Тору.

 

 

Знання випускника такої школи оцінювалися дуже цікаво. Так званий випускний іспит з допомогою голки. Меламед відкривав Тору, брав голку і будь-яке слово проколював. Відповідно учень, починаючи від того слова, мав відтворити дослівно зміст аж до того слова, де закінчувався слід від голки. Це було кілька аркушів. І такого результату можна було досягнути просто механічним повторенням з дня в день, з року в рік одного і того самого. Юліуш Старкер це коментував так: «Мала дитина, не має жодного поняття про себе, про світ Божий, не розуміє, що до неї говорять, просто невиразно повторює слова, а меламед витягує талмудичні книги і читає на івриті, а діти нічого не розуміють, просто тільки повторюють, як сороки, один вираз – десять, сто, мільйон разів, поки нарешті не навчаться». Ось так.

 

 

Проте вже в цей період починають з’являтися світські школи. Взагалі був йозефінський проект єврейсько-німецьких шкіл, але він провалився, ще не почавши конкретно реалізовуватись. Натомість більше довіри в самих євреїв на початку XIX століття (особливо в тих, найпрогресивніших) викликали школи, які створювались «маскілами» (тобто, самими євреями, оцими єврейськими просвітниками). Найвідоміша така школа виникла 1813 року в Тернополі – школа Йозефа Перля.

 

Всі предмети викладалися німецькою мовою. Релігії (Талмуду, Торі) було присвячено всього три години на тиждень, замість звичних дев’яти. Ну, і вчителями були німці, що теж було новим, тому що вперше фактично євреїв вчив неєврей.

 

Йосиф Перль

 

 

Учнями Перля загалом було дуже небагато євреїв. На момент створення – приблизно 0,5% всіх дітей шкільного віку, і до 3,5% – у 1840-х роках. Причому цікаво, що не всі учні потрапляли туди з доброї волі батьків. Газета «Свято Гамаор» розказує таку історію, посилаючись на спогади одного з учнів. Про те, як до євреїв з містечка Тлусте [нині Товсте. – Z] дійшла інформація, про те, що якийсь суперталмудист відкрив у Тернополі школу. Вони вирішили, що це буде єшіва, у них не було думки про те, що це може бути взагалі щось інше. Найбагатші зібралися і надумали відправляти туди своїх дітей, тому що там точно з них зроблять великих талмудистів. Вони відправили відповідні листи до кагалу і відправили своїх синів. Через три тижні на свято Рош га-Шана приїжджають їхні синочки, і відкривається страшна правда. Виявляється, що їх вчать зовсім не того і зовсім не так, як очікувалося. Про повернення до школи мови бути не могло, але найбільш агресивно налаштовані ортодокси вирішили поїхати до Тернополя і так би мовити розібратися з тим Перлєм. Але вони не врахували один нюанс: у той час Перль вже був чотири роки як світлої пам’яті. Вони не могли про те подумати. Очевидно, якщо школа Перля, то хто в ній може бути, як не Перль. Логіка проста, як двері: якщо школа Міцкевича, значить, вчить Міцкевич.

 

Делегація з Тлустого приїхала до Тернополя, з горем знайшла ту школу, стоять і чекають, коли вийде той вчитель. І так вийшло, що за іронією долі першим вийшов німець. Звичайно, вони вирішили, що це був Перль. І остання крапля була, коли він вийшов без кипи, тобто, без тої традиційної шапки. Історія закінчилася тим, що її, мабуть, загубив, тому що він поганий єврей. Складно говорити, наскільки ця історія правдива…

 

 

Приблизно такий поділ лишився десь до середини ХІХ століття. Тобто, більше, ніж 90%, все-таки ходили ще до традиційних релігійних шкіл. Перелом відбувся вже на другому етапі і причому 1869 року – конкретно, коли вийшов державний шкільний закон. Він впроваджував загальний шкільний обов’язок для всіх дітей. Тобто, також для дітей євреїв і пізніше – для єврейок, що було, в принципі, нове. Якщо раніше питання освіти вирішували батьки, то тепер у них було два варіанти: або погодитися відправити свою дитину до школи, або платити штраф.

 

Євреї-асимілятори (особливо ті, що вже встигли переорієнтуватися на пропольський напрямок), зрозуміло, зустріли той закон з великим ентузіазмом. Чого не можна сказати про прихильників ізоляції. Процес масового поширення освіти не міг бути для них неболючим, тому Крайова шкільна рада, за порадами євреїв-асиміляторів, які прагнули поширювати світську освіту, почали шукати різні способи, щоби полегшити такий перехід. І одним з варіантів були школи Чацького та Конарського у Львові. Вони формально були польськими, але фактично були єврейськими. Вони працювали за окремим регламентом. Тобто, перша відмінність полягала у мові викладання. Діти почали вчитися німецькою мовою, набагато ближчою до ідишу і тому зрозумілішою. Польська впроваджувалася поступово, але ставала предметом вивчення відразу. Другий момент – це те, що було впроваджено біблійний іврит як необов’язковий предмет. Тобто, за бажанням батьків дитина могла його відвідувати і навіть адміністрація могла йти на такі поступки – оплачувати ще одну посаду вчителя. Ну, і третя – вихідними були всі єврейські свята (22 дні в рік). Це не стосувалося шабату, але на шабат старалися розклад збудувати таким чином, щоби не треба було писати (тобто, читати було можна, не можна було писати) – ставили релігію, ставили читання, ставили географію, історію, природу, такого плану щось.

 

Іншим варіантом подолання протиріч була діяльність в Галичині того товариства, про яке я вже згадувала, – «Ізраїльський альянс». Ця організація фінансувала створення польсько-єврейських шкіл. Мовою викладання була польська, але педагогічний підхід був єврейським. Вони враховували те, що діти не знають польської мови. Відповідно, починали те навчання на зовсім іншому рівні. І вихідними були шабати. Крім того, вони видавали навіть підручники окремі, пристосовані до юдаїзму. Вони є двомовні. Зверху на івриті, а знизу є по-польськи. Всі сюжети є пристосовані. Тобто хлопчик називається Берл, аж ніяк не якийсь там Броніслав. Так само, відповідно, герой – рабин дуже часто і так далі.

 

Барон Моріс де Гірш

 

 

Потім, 1891 року, всі школи, створені Альянсом, перейшли під фінансове забезпечення фонду барона Гірша. Це дуже збільшило фінансування, відповідно, дозволило створювати по декілька шкіл у межах шкільного округу. На початку ХХ століття в кожному шкільному окрузі існувало від двох до 5 шкіл Гірша. Це був дуже добрий результат. І вони, знову ж таки, були дуже добре забезпечені. І характерно, що через таку активну діяльність власне на школи Гірша і на школи Альянсу були направлена найбільша агресія ультраортодоксів. Вчителів і організаторів таких шкіл вони називали «мисливцями за душами».

 

В тому сенсі дуже прославився рабин із Коломиї. Історія склалася так, що в січні 1887 року місцевий адвокат Едвард Мільдґром написав до президента того альянсу про те, що взялися вони відкрити школу. Він мав тоді досить добрі контакти, відповідно досить швидко на це зреагували, і вже в березні 1887 року приїхав Мавріцій Фрідляндер (секретар і відповідальний за Галичину інспектор альянсу) і, відповідно, було створено шкільний комітет. До комітету входили як професійні вчителі, так і п’ятеро євреїв, godnych zaufania, так би мовити, і так само входив місцевий шкільний інспектор. Вони вже встигли навіть купити будинок шкільний, і, відповідно, навіть почати вже ремонтні роботи. Але тут спротивився їхній рабін. Він говорив, що світська школа – це зло, більше школи – більше зла.

 

Його проігнорували, понадіявшись на те, що він з часом змириться. Але він не змирився, не заспокоївся і вибрався аж до Відня, аж до президента «Ізраїліше Альянс» Давіда Деґудмана на зустріч з ним. На тій зустрічі був присутній оцей Мавріцій Фрідляндер, про якого я вже згадувала, секретар, і він згадував цю зустріч так: «Він кричав, заклинав іменем єврейської громади і Месії, щоби школи в Коломиї не створювали. Залиште нам, каже, наш фанатизм. Нам не потрібна освіта. Залиште нас у спокої і не збурюйте його. Створенням школи накличете велике нещастя на місто, кинете між нами вугілля, яке вибухне пекельним вогнем і знищить усіх нас».

 

Після такого скандалу роботу над створенням школи тимчасово перервали, але відновили вже наступного року. І врешті 14 вересня 1889 року школа була відкрита. Ну, але рабин звичайного не міг з цим змиритися і він почав (чи він, чи за його розпорядженням хтось) розклеювати по цілій Коломиї, особливо по єврейських районах, такий плакат-звернення до населення: «Залиште нас євреями! Ми не дамо себе вихрестити! Нащо нам географії й інших предметів? Маємо святу Тору і Талмуд. Там є всі науки для нашої душі, більше нічого не потребуємо. Відтяти вуха, які це слухають. Хто знає єврейсько-німецькі школи у Львові і в Станіславові, той знає, що учень, який з такої школи виходить, більше не є євреєм».

 

Звичайно, плакати було знято, на них особливо уваги ніхто не звернув, а це ще більше роздратувало рабина, і він почав цілу акцію залякування членів шкільного комітету і батьків, які віддавали своїх дітей до цієї школи. Він виганяв їх із синагоги, дітей знову ж таки – з того самого хедера, він їх переслідував, кричав. Зводилось до того, що він кричав якісь образи в їхній бік. Ну і невідомо, скільки би ще тривав той конфлікт, якби він наступного року не помер. Конфлікт вирішився сам собою. Він за собою не залишив ідейних наступників, і, відповідно, школа так вже існувала.

 

Паралельно проходила так само ідеологічна робота. Прихильники асиміляції почали видавати художні твори. Вони їх публікували в пресі, часом окремими виданнями. Їхній зміст був дуже типовим, дуже таким примітивним, тобто, це можна навіть графоманством назвати. Головний герой, переважно бідний єврей, отримує світську освіту, береться до якоїсь простої світської роботи і, відповідно, досягає якихось неймовірних успіхів. Так, наприклад, той самий Фрідляндер написав оповідання «Троє бельферів». Троє випускників школи через тридцять років після випуску зустрічаються і розказують, як у кого життя склалося. Один, який став після школи слюсарем, вже на той момент був власником великої фабрики в Манчестері. Другий пішов робітником до краківської тютюнової фабрики і вже став її власником. А третій, який був слабенький і не надавався до фізичної роботи, став професором філософії в Парижі. Ну, і такого плану зміст – абсолютно типовий, змінювалися хіба виміри тих успіхів. Навряд чи все-таки та пропаганда давала якісь результати, це визначити неможливо, але все-таки найбільше, напевно, подіяла загроза штрафів.

 

За даними Крайової шкільної ради, на 1898 рік з усіх дітей-євреїв шкільного віку до школи ходили 83%. Але тут цілком можлива похибка, тому що ходити до школи і бути записаним до школи – це дуже різні речі. Діти часто втікали з хедерів, але, по суті, це не змінює факту, що шкільний обов’язок, як і надіялися асимілятори, збільшить кількість асимільованих. Особливо це стосувалося, знову ж таки, тих бідних єврейських родин. Вони часом дуже перебільшували масштаби загрози тих штрафів. Вони їх сприймали досить буквально, і для тих бідних родин це часто могло стати катастрофою. Відповідно вони пильнували, щоби ті діти ходили таки до школи. По закінченню такої школи (звичайної світської) єврей переважно шукав реалізації в широкому світі. Повертатися до внутрішнього замкнутого єврейського середовища було дуже складно. Навіть не тільки через те, що він запозичив якісь культурні зразки, але й через те, що, навчаючись у світській школі, він пропустив більшість з того, що має знати єврей. І навіть йдеться не про талмудиста, навіть йдеться про менш престижні заняття. Тобто, наприклад, шульхеном. Щоби стати шульхеном, треба було сім років вчитися у старшого шульхена, що, по суті, означало робити за нього його роботу і нічого за то не отримувати. Не всі батьки були в стані забезпечувати своїх синів ще протягом такого довгого часу. Відповідно, євреї йдуть дуже часто до світських професій. Вони навіть інколи продовжують навчання. Тобто, це або учительські семінарії, або якісь торгово-промислові школи, або навіть реальні школи. Тим більше їх заохочували, що євреї майже всі, які вчилися у фахових школах, отримували стипендії від Гірша – тобто, вже якась фінансова вигода була. Таким чином в єврейському середовищі з’являється нове явище – професіоналізація євреїв. Причому зарівно з появою робітництва. Якщо раніше ми маємо суто інтелігенцію серед асиміляторів, то тепер появляється і так званий пролетаріат. Поруч з тим проявляється ще одна дуже яскрава риса модернізації й організації – євреї починають їхати до великих міст, тому що там була робота, особливо, якщо вони були кваліфіковані.

 

Ще одним абсолютно неочікуваним ефектом освіти для євреїв стала емансипація жінок. Зазвичай єврейські родини були дуже чисельними. За даними «Книги Хаїм» (тобто оцієї метрики народження), на 1861 рік в Галичині на жінку припадало від 3 до 18 дітей. В середньому це було 9-12 дітей у сім’ї, причому більшість із них жінка народжувала протягом перших 10 років сімейного життя. Таким чином на початок 1870-х років у родині середньостатистично ми маємо по 6-7 дітей шкільного віку. Платити за всіх штраф було дуже вже дорого і непосильно. Відповідно, в такій ситуації більшість батьків приймали рішення пожертвувати дочку заради освіти сина. За сина вже, Бог з ним, заплатимо штраф, а вона хай іде до школи, нічого страшного не станеться. Ну і тут вони дуже сильно прогадали. Бо єврейки переважно ходили до мішаних шкіл. Мішаних як у гендерному плані, так само і в національному.

 

Тут вони засвоювали перші, уроки новочасності. Авторитет чоловіка падав, тобто, вона, закінчуючи школу, була значно освіченішою вже, ніж він, її потенційний чоловік. А він переставав бути цікавим. Крім того, якщо вона опинялася в едукаційній школі, вона починала конкурувати з хлопцями, з однокласниками. Знову ж таки, традиційний той авторитет падає.

 

І ще один момент, дуже важливий. Єврейки виходили заміж традиційно дуже рано, тобто у 12-14 років. 14 років – це вже крайній термін, щоби вийти заміж. Натомість єврейки, які ходили до школи разом із польками або русинками, вони бачили, що їх трактують як дітей. Фактично вони вийшли з постійного перебування в середовищі євреїв, яке працювало як чинник акселерації, такого пришвидшеного дорослішання. Цей чинник перестав бути настільки інтенсивним. Відповідно, з цим пов’язано дуже часто небажання рано виходити заміж і небажання раннього народжування дітей. Звідси походить одна така виняткова риса емансипації єврейської жінки – це є бунт проти сім’ї і бунт проти материнства. Особливо це стосується жінок, які в перспективі десь себе реалізовували в світі. Вони дуже часто кидали сім’ї. Маємо такий приклад, дуже яскравий – це є Пуа Раковська, яка в 15 років вже мала двох дітей, у 18 мала чотирьох. І вона їх кинула і втекла до Варшави, стала у Варшаві вчителькою. Потім вона вдарилася в сіонізм і зрештою стала депутатом першого Кнесету.

 

Інший приклад – це є Целя Дропкін. Це є жінка – заперечення всього, заперечення всіх правил. Вона формально не залишала родини, але вела відкрито вільний спосіб життя, потім емігрувала в Америку, ну і прославилася як одна з перших письменниць на мові ідиш.

 

Контакти євреїв з представниками інших національностей в межах одного класу не завжди приводили до еміграції. Не завжди навчання в світській школі було тим вхідним білетом в світ. Часом воно ставало так званим «вовчим білетом», прирікало на вигнання. І це особливо помітно у 1880-1890-х роках – на хвилі загального антисемітизму. Часто єврейські діти дуже відрізнялися від своїх однокласників. Їх за це ображали, з ними не хотіли спілкуватися, їх якось ізолювали, навіть часом били. Але ще гірше було, коли таким антисемітом був учитель. І така ситуація сталася у житті Юліуша Фельдборна. Він цей досвід передавав так: «Настрій і дух оточення був до нас неприхильний. Кожен полячок тримався від нас здаля, а вчитель, номен омен, взагалі не впливав на зміну атмосфери. Навпаки робив усе, щоби нас принизити, а польську еліту підняти до небес. Він знущався в садистичний спосіб і не було засобів, якого не вжив. Казав до мене або до другого єврея: «Йди мийся, ти брудний, як циган». Причому виганяв києм. Я мився раз, другий, третій, все йому було мало. Клас ричав зі сміху. Не було рушника, щоб витертись і знов привід до сміху. Іншого разу я мав взуття з болотом. Забруднив, коли йшов до школи, бо був дощ. Тоді він мені сказав, щоб я чистив взуття без щітки і води. Просто мусив слинити пальці і ними витирати взуття. На таких забавах минали іноді й півгодини, далі він (а він був великим католиком) розмірковував про небо і пекло – так ніби це була ціла квінтесенція шкільної науки. Вкінці показував на якогось поляка і казав: «рай», а потім – на мене: «пекло». Тож я завжди був у пеклі».

 

І за таких обставин випускник світської школи вже виходив готовим сіоністом. І так в ситуації Фельдборна сталося, причому, за іронією долі, він став першим директором єдиної в Галичині сіоністичної школи, яка виникла в Кракові в 1908 році.

 

І взагалі з появою сіонізму дискусії навколо освіти і наслідків загострились. На початках сіоністи тільки критикували, вони нічого не пропонували, а в принципі нічого й не могли пропонувати – їм впиралося в іврит як мову викладання. А іврит, який тисячу років не розвивався і функціонував тільки в релігійній сфері, очевидно, обслуговувати школи не міг. Так само не було й відповідних підручників до навчання, абсолютно жодних. Але школу було мати важливо. Відповідно, почався процес форсованого онавочаснення мови, тобто, це було за рахунок запозичення, за рахунок злиття коренів самих гебраїзмів. Ну, і процес створення підручників. Якість їхня на початку, звичайно, була дуже посередня, але вони були.

 

І це дало власне можливість 1908 року відкрити оцю сіоністичну школу у Кракові. У педагогічному сенсі вона дуже вже впиралась у популярну теорію національного виховання. Тобто, школа використовувалася як інструмент поширення національної свідомості серед євреїв. Це була єдина школа, з якої єврей виходив з почуттям не релігійної, а національної окремішності. Крім того, школа була відома своїми ліберальними підходами до педагогічного виховання. Так, наприклад, випускник цієї школи Натан Баум згадував: «Чим відрізняється єврейська школа від польської? Тим, що в польській школі єврей мусив бути добрим учнем, можливо, кращим за інших, а в єврейській він міг дозволити собі бути поганим учнем, легковажити уроками і вчителями, доводити комусь щось, скільки душа забажає, прогулювати школу. І взагалі, єврейська школа – це оаза, острів, віддалений від польської реальності».

 

Окрім цього, так само велике значення тут мала також коедукація. Вперше єврей і єврейка вчилися в одному класі. Знову ж таки, це сприяє розвитку і відчуттю рівності. І складно сказати, чому сіоністичні школи не поширились у Галичині. Напевно, передусім через брак фінансування. Вони не мали таких потужних спонсорів, як, наприклад, асимілятори з боку тих самих поляків, з боку «Ізраїліше Альянс» і фонду Гірша. Відповідно, та школа в Кракові трималася на голому ентузіазмі. Ну, і крім того, Краків був власне центром сіонізму, і невідомо, чи такий проект спрацював би в інших містах Галичини. Хоч мені здається, що в таких великих, як, наприклад, Львів, навіть Станіславів і Тернопіль, воно би цілком могло спрацювати.

 

І підсумовуючи вже все разом сказане, говорити про повну перемогу одного з освітніх проектів звичайно не можна. Всі вони співіснували, і навіть шкільний обов’язок не міг знищити традицію хедерів, ну а світська школа стати альтернативою сіоністичній. Проте кожен з проетів, їхня конкуренція, а отже поява вибору, сприяли зміни свідомості самих євреїв. Вони змінювали спосіб мислення навіть ортодоксів, навіть всупереч їхній волі. Бо для того, щоби боротися з чимось новим, його хоча би поверхово, але належить взнати. Власне з допомогою освіти в процесі модернізації тенденція до асиміляції перемогла тенденцію до ізоляції. Звідси через необхідність виходу в світ проходили й інші, тобто похідні процеси: професіоналізація, урбанізація, емансипація. Поява хоч, може, й не масової, але новочасної свідомості, але як альтернатива полонізації, яка зрештою, інтенсивність якої і масштабність якої зрештою призвела до того, що в 1920-1930-х роках уже складно було відділити польського єврея від поляка єврейського походження.

 

* * *

 

Доповідь прочитано на 18-му засіданні історико-бібліографічного семінару Наукової бібліотеки ЛНУ ім. І.Франка 18 березня 2016 року. Авторка – аспірантка відділу новітньої історії Інституту українознавства НАН України.

 

 

Підготували Світлана ЯНІВ і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

 

11.03.2017