Богдан ТИХОЛОЗ

 

Нині, 7 березня, 38-річний франкознавець Богдан Тихолоз офіційно став директором Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка – п’ять днів тому його кандидатура перемогла на відкритому конкурсі, а тепер її погодила сесія Львівської обласної ради. Напередодні пан Тихолоз поділився із Z міркуваннями щодо актуального стану в музеї, своїми планами на найближчу перспективу та тими стратегічними змінами, які хотів би реалізувати.
 

 

Життя у музеї повинно буяти!

 

Чи повною мірою уявляю ситуацію в музеї? Так – хоч і не настільки, як попередній керівник, адже він її формував і зробив дуже багато доброго за 24 роки. Він отримав цей музей як продукт радянської епохи: з відповідними експозиціями, кадрами та практично відсутньою науковою роботою. Це те, з чим починав працювати Горак – і йому не позаздриш, бо таке дуже складно міняти. Тому це не той випадок, коли можна казати: "До мене там нічого не зроблено! Я прийду і покажу!" Ні, звісно. Чудово розумію, що ці роки не минули даремно: був "Науковий вісник", 20 випусків якого побачили вже світ; зробили літературну експозицію; дві кімнати меморіальної експозиції. Але у тому всьому бракує життя…

 

У музеї Франка складна ситуація, бо всі звикли до того, що музей – це місце, де тихо та спокійно, ніхто нікого не рухає. Відтак відвідувач – це потенційний ворог музейника, бо він руйнує спокій і претендує на його зону комфорту.

 

Зрозуміло, що я не маю якихось терористичних намірів розганяти колектив – але хочу, щоби він працював, адже там є 48 ставок. Там життя повинно буяти! Жодного дня не може минати без акцій! У музеї 18 ставок наукових працівників, 30 – допоміжного персоналу, але це не тільки прибиральниці чи сторожі. До прикладу, є сад – зараз там лише одна грушка родить. Хоча у нас є Лісотехнічний та Аграрний університети, є наукові школи садівництва, великий сектор бізнесу, який садівництвом займається. Тож у тому саду треба рай зробити!

 

Значною мірою закритий музей і для дослідників. Співробітники музею опрацьовують фонди – але ті, хто хоче прийти туди ззовні, наштовхуються на певний бар’єр. Я сам із цим стикався. Сказав би, що музей перетворився на таку доволі закриту структуру.

 

 

Ще одна проблема – досі музей існував у інформаційному вакуумі. Коли проводив опитування в Фейсбуці, то 83% респондентів сказали, що помітність музею в інтернеті та інших медіа можна оцінити на двійку або нижче. Підписників на сторінці закладу у ФБ – всього 250. Музей має сайт, але це стидобисько. Та що мене найбільше травмувало, як і багатьох інших відвідувачів (це видно з мого опитування), – навіть ті люди, які ходять до музею й отримують позитивні враження, не знають, чим їм там ще зайнятися. Вони не мають стимулу залишитися там на довше чи повернутися знову. Зрештою, інколи там просто некомфортно, бо немає банального гардеробу, де можна було би залишити мокрий одяг у дощову погоду.

 

Меморіальний будинок – то святиня

 

Музей не існує задля музею як такого. Звісно, це науково-дослідна та культурно-просвітницька установа. Жодна з цих функцій не може бути підважена і, звичайно, ніхто у жоден спосіб не заперечує меморіального значення музею. Можу відверто сказати – я не планую жодних революцій у цьому сенсі: є меморіальний будинок, є доволі якісні експозиції. Можливо, там потрібно дещо оновити чи уточнити, та загалом це святиня і рухати її не можна.

 

Однак є інший будинок – вілла Увєри (будинок торговця тканинами А. Увєри, який музеєві Франка передали 1991 року, – ред.), маємо чудову відкриту ділянку між цими домами для проведення культурно-мистецьких акцій, є хвіртка в Стрийський парк – можна залучати і цей простір. Гріх цього не робити, щоби привернути відвідувача. Але відвідувачів треба чимось зайняти – люди, прийшовши у музей, повинні отримати якусь пропозицію.

 

Музей повинен давати живе відчуття присутності не лише місця, де жив великий чоловік, а й живе відчуття його самого, що він поруч із нами. Це відчуття дуже багатогранне – візуальне, тактильне, акустичне. І все разом дає ефект присутності. Коли людина має оце живе відчуття, то з нього виростає  симпатія, любов і повага.

 

Франко – це історія успіху

 

Ми говоримо про своє, рідне в контексті цвинтарному – поминаємо, "вони були великі" і т. д. у такому заупокійному тоні. Та повинні ще й "за здравіє" поговорити – і розуміти, що якщо ми цих людей через 100-200 років згадуємо, то це означає, що вони щось таке вагоме зробили, що не вмерло і продовжує жити. А ми всіх великих (не лише Франка) зводимо до ролі страдників: вони все життя боролися, все життя мучилися – і невідомо, до чого домучилися. Ми ж говоримо про них не тому, що вони мучилися! Я для себе цю формулу знайшов: мученик – це не той, хто мучиться (бо всі ми так чи інакше мучимося), а той, хто зберігає віру і переходить у результаті на якийсь інший щабель, долає муку. Тому мучеництво – це також приклад успіху. Франко багато страждав – але подивіться, скільки він зробив, що він після себе залишив.

 

Франко – це історія успіху. Якщо взяти співмірні постаті – короля Данила, Михайла Грушевського, Митрополита Шептицького – то Франко є найбільш експортною постаттю, найбільш брендовою. З-поміж усіх згаданих іноземцеві найлегше пояснити, хто такий Франко, чим він важливий і великий, бо мене дратує оця некрофільська риторика.

 

 

Погляньмо, як ставляться до своїх брендових фігур поляки, німці чи австрійці. Вони їх поважають. Вони також мають культ Моцарта в Австрії чи Ґьоте в Німеччині – але це живий культ. Вони не ритуалізовані. Це не просто раз на рік прийти на цвинтар, на могилу квіти покласти – та й усе. Ні, вони є живим простором для сучасного креативу, творчості. У мене є дуже простий приклад – якщо Франка зображають на українських грошах, то він точно входить до топ-десятки наших найбільших представників у всьому світі.

 

Зануритися в епоху

 

Для мене все зводиться до простого підсумку – "Дім Франка – живий музей цілого чоловіка".

 

По-перше, це меморіальний дім, де мешкав Франко зі своєю родиною, якого він дуже прагнув – перед тим змінив із десяток квартир і, як кожна людина, хотів десь притулитися з дружиною та чотирма дітьми.

 

Але це не тільки меморіальний дім. Це місце, де тобі добре, затишно, де тобі рідно, де ти справжній. Мені дуже хотілося б, щоби ми спільними зусиллями створили такий ефект у відвідувачів. Щоби коли вони прийшли і пережили не просто здивування від занурення в якусь іншу епоху – а мали відчуття, що тут гарно та затишно і сюди хочеться повернутися.

 

Музей не може промовляти абстракціями, необхідні доступні засоби, експозиційні передовсім. Не зводити до експонування якихось предметів – рукописів чи книжок під склом і на відстані. Оптимальний сценарій – коли ми можемо зануритися в епоху. Одна з моїх ідей – зробити Франко-6D: музей шести відчуттів. Людина матиме змогу не лише побачити якісь предмети чи картини з Франкового життя, а зможе відчути те, що й він: музику, яку він любив слухати; шуми, які його надихали; покуштувати ті страви чи напої, які йому смакували; запахи, якими пахне його творчість; послухати голоси духів і демонів, які його переслідували... Сучасні технічні засоби цілком дають змогу це зробити. Коли відвідувач музею зануриться в епоху і в його життя, тоді він матиме живе відчуття особистості – і потім розуміє, що за таких обставин оця конкретна людина досягла таких значних успіхів в різних галузях…

 

Ще один момент – співпраця з іншими музеями Франка у Нагуєвичах та у Криворівні. Ми можемо пропонувати одноденні тури до Нагуєвич, Дрогобича та Східниці чи дво-триденні маршрути до Криворівні через Івано-Франківськ і Коломию. Якщо це правильно продумати й забезпечити логістику, знайти різні форми, які наситять цей час чимсь цікавим, то це стане дуже добрим способом популяризувати Франка, привертати до музею відвідувачів і заробляти кошти на його розвиток.

 

Дискусійний клуб у Франковому стилі

 

Одна з ключових для мене ідей: Франків дім – дім діалогу, бо він таким був за його життя. Франко був дуже комунікабельним чоловіком і поки не мав проблем зі здоров’ям, то регулярно запрошував до себе гостей, навіть студентів, на обід. Як писав у щоденнику Осип Маковей: "Сьогодні знову обідав у Франка, четвертий раз на тиждень. Більше не піду".

 

 

Франко був страшним полемістом, а не занудою, який виголошує промови і вважає, що він – істина в останній інстанції. Тому цей дім також має бути домом спілкування. У Львові є такі майданчики, але є певні нюанси: вони або академічні, або пов’язані з певними закритими середовищами. Чому б тут не влаштувати дискусійний клуб і дебатувати важливі суспільні проблеми?

 

Несподівані грані

 

Франко – не тільки письменник. Він багатогранний учений – літературознавець, економіст, соціолог, мовознавець, фольклорист, історик, етнограф – перелік забере цілу сторінку.

 

Він дуже цікавий самостійний філософ, який умів людською мовою говорити про складні проблеми. Я до Франка прийшов саме як до філософа, спочатку прочитав його філософські праці. У той час вивчав класичну німецьку філософію Канта, Гегеля, Шеллінга та Феєрбаха і думав, що наш Франко не дурніший за них і вміє написати просто. Він великий громадський і політичний діяч, великий комунікатор, який гуртував довкола себе людей.

 

Але попри ці публічні іпостасі, є ще Франко-батько, Франко-чоловік, Франко-грибник, Франко-рибалка. Є Франко-мандрівник, якого називають засновником пішохідного краєзнавчого туризму – бо він не тільки сам ходив, а й брав із собою молодь, мандрував Бойківщиною та Гуцульщиною, писав про це вірші. Франко інспірував ціле покоління людей, які заснували спортивні товариства, скаутську організацію «Пласт». Чому б до цього музею не привести цих спортсменів і пластунів, не запропонувати цікаві акції?

 

Мені кажуть, що на промокампанії потрібні кошти – а їх не дадуть, бо нема. Це типова жебрацька логіка – дайте нам грошей, бо у нас їх немає. Ми з дружиною зробили проект "Франко наживо" цілком безкоштовно і ще створили дзеркало у Фейсбуці. З травня минулого року – понад 40 тисяч відвідувачів із 60-ти країн світу. Нуль гривень усе це коштувало! Все це не так потребує великих видатків, як ініціативи та креативності.

 

Франко обличчям до дитини

 

Обов’язково мають бути програми для дітей. Якщо ми не приведемо їх до музею, то він не матиме майбутнього. На власних дітях перевірено – якщо в музеї є життя, то вони питають, коли зможуть прийти наступного разу. А от якщо кажуть "коли ми вже підемо додому", то це означає – щось не так. 

 

 

До прикладу, у винниківському краєзнавчому музеї роблять виставку "На рівні генія" – твори вивісили на рівні зросту чотирирічних малюків і влаштовують для них навчальну програму. Спочатку діти малюють на камені, як первісні люди. Потім вивчають жанри живопису, тоді будуть стіну, складають із пазлів відомі шедеври живопису. Пізніше  малюють власний шедевр. І все це займає годину-півтори – а малюки виходять звідти і кажуть, що хочуть ще повернутися. Вартість всього цього дуже невелика, натомість ефект – величезний. Хіба таке не може бути в музеї Франка?

 

Молодь по-іншому дивиться на світ, і ми повинні на це зважати. Зрозуміло, що потрібен віртуальний музей, 3D-тур. Це доволі прості речі – і є люди, готові таке зробити. Також додаток для смартфона, який може забезпечити інформаційний супровід під час екскурсії.

 

Франко на смак і на доторк

 

Десь поруч відвідувач повинен мати можливість випити триповерхової Франкової кави, з’їсти тістечко, яке любила випікати Франкова дружина чи невістка. Ми бачимо це по всіх музеях – обов’язкова зона гостинності, де є музейна кав’ярня, музейна крамниця із сувенірами, бо ж людина хоче з цього місця привезти щось на пам’ять. Цю тему дуже вульгаризують, дехто вже до мене вчепився, почалися закиди. По-перше, ці плани в перспективі. По-друге, не треба думати, що ми винаходимо ровер чи організовуємо революцію, бо у законодавстві передбачено, що музеї можуть надавати платні послуги від продажу квитків аж до ресторанного обслуговування. Зрозуміло, що це не може суперечити основній функції закладу – не можна перетворити музей на супермаркет чи фастфуд.

 

Ідучи додому, людина повинна мати змогу щось взяти на пам’ять – тому треба думати про сувенірну продукцію та книги. От зараз маємо різні цікаві книги про Франка, але в музеї їх немає. Крім того, футболки, торби, ручки та блокноти, горнятка і т. д.  Також  можна організувати Франкову пошту: купуєш прямо там якусь колоритну листівку, тут же тобі ставлять красивий штемпель – і ти з дому Франка відправляєш комусь із близьких чи навіть собі самому поштівку. Люди купують листівки та магнітики. Чому цього всього немає і що в цьому поганого?

 

У людей, які  виходять з музею Франка, має після відвідин скластися головний месидж: чоловік, який тут жив, – дуже цікава особистість, він дуже багато зробив та заслуговує того, щоби не лише ми про це знали, а й іншим розказали, а це місце варте того, аби ми сюди повернулися – і не самі. Оце головна мета, задля якої хочу прийти в цей музей і щось зробити. Це перетворить Франка на відкриту сучасності постать, а не на дідуся з портрета у шкільному кабінеті літератури.

 

Записав Тарас БАЗЮК

 

 

07.03.2017