Анатолій Звіжинський

У Zenko Gallery спільно з Центром сучасного мистецтва Івано-Франківська відкрили виставку «Чеч (потік). Індивідуальні артикуляції»

 

 

Ідея проекту — показати мистецькі практики провідних художників Івано-Франківщини. Вперше в одному просторі вдалося представити в такому складі творчість різних поколінь, різних світоглядів, різноманітних естетик та ідеологій.

 

Кураторська екскурсія

 

Виставка відбулася не у Франківську. Причин декілька. Перша: відсутність відповідного виставкового приміщення в місті (цього ніби й досить). Друга: ні художній музей, ні СХ (інституції, які мають виставкові зали) не опікуються, власне, сучасним мистецтвом, а ніби зависли десь у 80-х-90-х роках минулого століття. Муніципальний ЦСМ, як того й добивалася влада міста, отримавши приміщення, зник з поля зору. Натомість восени минулого року в Харкові пройшов форум «Галіція Культ», де вчергове було продемонстровано потребу в культурних обмінах всередині країни. Ми різні, й цим треба тішитися, пізнавати і кайфувати.

 

В жовтні 2016 відбувся перший міжнародний форум Zenko Platform в курортному готелі «Коруна» (с. Татарів на Франківщині). «Ініціюючи Zenko Platform, ми ставили перед собою два основні завдання. Перше – дати можливість представникам української арт-сцени поспілкуватися між собою, обмінятися думками, домовитися про нові спільні проекти, розповісти про них представникам відповідних інституцій. І друге – познайомити наших зарубіжних колег із ситуацією в українському мистецтві і поговорити про міжнародну співпрацю», – пояснює засновник Zenko Foundation та ініціатор Zenko Platform Зенко Афтаназів. В рамках форуму відкрилася виставка «Дух часу». До експозиції увійшли твори трьох десятків авторів, які представили три покоління українського сучасного мистецтва: «нову хвилю», котра сформувалася після розпаду Радянського Союзу, авторів покоління «посторанж», які заявили про себе в середині нульових після першого Майдана, а також представників покоління, котре виникло на арт-сцені кілька років тому. Під кураторством киян (О.Соловйов, І.Абрамович) виставка мінімально вийшла за межі столичного мистецького поля, зокрема, не було представлено митців з Галичини (за винятком Сергія Петлюка). Тож виникло бажання показати місцевий варіант, котрий продовжував дослідження «духу часу», а заодно і genius loci. Карпати також варті уваги, в даному випадку як тло, що дає зрозуміти всю швидкоплинність моменту. Результатом став проект «Чеч». Слово з гуцульського діалекту, гостре, стрімке, коротке, що влучно відображає часи змін, в котрі доводиться жити. Влучне навіть тим, що воно вже незнайоме місцевим жителям, принаймні в Татарові його не вживають. Чим не історичний артефакт? Довелося в дужках дописати його значення, переклад. А заодно наголосити на місці мови навіть у візуальному образотворенні, де їй відведено вторинні позиції.

 

 

Виставка демонструє індивідуальні мистецькі практики, творить експозиційну пропозицію, дає змогу побачити різноманітність світів кожного з авторів. Багато художників мають досвід роботи в міжнародних проектах та співпрацюють із іноземними інституціями. О.Воронко та М.Джичка брали участь у декількох виставках в лондонських галереях. Є.Самборський мав виставки у Варшаві, а також набув досвіду в якості асистента Павела Альтгамера, зірки сучасного польського мистецтва, зокрема, на Берлінській бієнале, бієнале Арсенале в Києві та на резиденції в Пекіні. Р.Котерлін – учасник міжнародних виставок в Польщі, Росії, Італії, Німеччині, організатор виставок польських митців в Україні. М.Глинська під час перебування на стипендії Фулбрайта брала участь у мистецьких проектах в США, а її фото були учасниками міжнародних конкурсів в Австрії, Іспанії, Німеччині. О.Фурдіяк працював в скульптурних майстернях в Оронську (Польща), його роботи експонувалися на «Українському зрізі» в Любліні та Вроцлаві. С.Петлюк об’їздив вже пів світу зі своїми відео-арт проектами, має стипендії та нагороди. Synchrodogs теж мають багато виставок за кордоном, публікацій в пресі, відзнак та нагород, а також активно співпрацюють із зірковими іменами.

 

 

Виставка «Чеч» є спробою синтезу адекватних часові моделей художного творення. З іншого боку, колективна імпреза демонструє грані сприйняття дійсності особами, незаангажованими поняттями обов’язку, закомплексованості чи страху, а, отже, показала різнобарвність світу, в якому живемо. Різні покоління, різні естетики, різний status quo в ринкових ієрархіях. Співставлення в одному просторі індивідуальних художніх світоглядів, не пов’язаних між собою «логікою смислу», створило пістряву, але правдиву картину художніх уподобань в окремо взятому регіоні. Для Прикарпаття це характерно. На відміну від Києва, Одеси, Харкова, Львова чи Ужгорода Івано-Франківськ не обтяжений тягарем «мистецької школи». Тут не проживали знані маестро, а художній навчальний заклад, що з’явився достатньо пізно (наприкінці ‘80-х), не має впливу на мистецьку ситуацію в місті. Тому й ставлення обивателя до образотворчості в місті залишається по люмпенські зневажливим. Впродовж майже тридцяти років спостереження та участі в художньому житті міста маю нагоду «підбити підсумки».

 

Отже, про що виставка? «Поталанило» жити в часи перемін, тож, як кажуть на Сході, отримуймо задоволення від цього. Десятиліття життя в неструктурованому суспільстві, відсутність чітко виражених ринкових маркерів та довготривале очікування радісних перспектив – не причина для песимізму. Принаймні для художників. Експозиція розпочиналася коротким відео (1*42) від Ростислава Котерліна «12 seconds», котре було обране програмним маніфестом виставки. Такою собі рекламною заставкою. З бурхливої  річки на екрані раптом виринає людська голова, на якій напівпрозора панчоха із яскраво намальованими губами. Вона ковтає повітря й знову занурюється у воду. Метафора художника/поета, який виринає в цей світ час від часу, щоб нагадати, навіщо ми тут. Природа, асфіктивний дискомфорт та цифрове зображення запрошують до діалогу.

 

Synchrodogs, з серії UKRAINA

 

Synchrodogs на цей раз представлені чотирма світлинами з серії UKRAINA:  незвичний формат для дуету, відомого, в першу чергу, своїми фешн фото. Документальні замальовки з повсякдення країни, в котрій зростали художники. Повільний ритм життя провінції, невибагливі забавки, невпевненість в очах старшого покоління та оптимістичні очікування молодих. Серія нараховує 21 фото і заслуговує на окремий повний показ. Тут відсутня жорсткість і постановочна напруга, гіпертрофована реальність і побутовий бруд, характерні для харківської фотошколи. Все м’яко, розлого, іронічно, яскраво, подекуди грайливо. Поруч дидактичний живопис Ігоря Перекліти, вчителя з Галича, який малює і про проблеми гендеру, і про ставлення до навчання, і про історію Галичини, де він мешкає, використовуючи фотографію для створення переконливішого зображення та доповнюючи картини написами. Щоб все було ясно. «А Місько без піськи. Жертва гендерної політики»: двійко дітей граються в якусь свою гру: дівчинка настановчо показує вказівними пальцями на хлопчика з оголеною нижньою частиною тіла, який тримає в руках гілку, чи то стрибає через неї, чи відмахується від поглядів сторонніх. Хоча дитині ще невідомі сексуальні упередження дорослих, комплекси оголеності та інші неврози, його образ вже використано в повчальних цілях. Художник насміхається з проблем, що привносяться в наше суспільство західною цивілізацією. «1 вересня – День знань»: виразний сарказм на тему теперішньої системи освіти, в котрій працює художник. Головним для уваги глядача залишається краса молодого жіночого тіла, а не набір символічних предметів, пов’язаних зі здобуттям знань. Автор, який малює переважно з натури або використовує власні фото фіксації, не переслідує мету реалізації схожості, реалізму. Навпаки, предмети, портрети, пейзажі перетворюються на його полотнах в кічові елементи консупційної дійсності, бо найкраще продається красиве. Роботи художника справді добре продаються, що слугує додатковим стимулом до їх продукування.

 

Ігор Перекліта, «1 вересня – День знань»

 

Продовжує експозицію скульптура «Автопортрет» та автобіографічний живопис «Крихівецька, 75» Євгена Самборського, який в такий спосіб вивчає себе, ідентифікує логіку з дійсністю, шукає власне місце під сонцем. Скульптуру було створено у 2013 спеціально на відкриття ЦСМ у Франківську й подаровано в колекцію центру. Для вираження щирості жесту зроблено її повністю з речей, котрі до того слугували автору в господарці – одяг, наплічник, годинник, пулярис, навіть волосся. Для каркасу та подіуму використано дошки з паркана, в руці щуп-жердина з трубки, на котрій кріпилася антена ТБ, обличчя та руки відлиті з будівельного гіпсу у форми, зроблені з глини з городу біля хати. В кишенях одягу можна знайти дріб’язок. Віра в енергетику речей? Подарую сорочку з власного тіла? Картина «Крихівецька, 75» в сюрреалістичний спосіб оповідає історію хати і людей, родини які будували її, жили там, давали життя новим поколінням. Для автора вона знакова ще тим, що це чи не перша робота, котра зіткнулася з цензурою – директор художнього музею був категорично проти виставляти її на молодіжній виставці. Переміг здоровий глузд. Контрастувало такій теплій домашній атмосфері драстичне, мерехтливе, динамічне відео Олега Воронко «Species Barrier» про вплив мас медіа та пропаганди на свідомість. Але яке життя без телевізора? Тим паче в провінції. Це єдиний з усіх учасників автор, який не має відношення до Франківщини, що наочно демонструє модне тепер поняття пост правди (щодо виставкової концепції). Живописна репліка Миколи Джички «МС-ЄС. We are champion» зачіпала якщо не глобальні, то «великі» проблеми, про вже неактуальний вибір між митним союзом та євросоюзом, й слугувала смисловим переходом до іншого простору.

 

Євген Самборський,  «Крихівецька, 75»

 

Наступна зала за винятком двох об’єктів зосереджувала увагу глядача на людському обличчі. Найбільшу стіну займала «Мігруюча душа» Ростислава Котерліна: інсталяція, що складалася з масок та фотографій семи художників ХХ ст., творчість яких найбільше вплинула на автора. Зроблені з пап’є-маше, свого часу маски Малєвіча, Воргола, Бойса, Ван Гога, Дюшана, Пікассо, Ахипенка були використані у перформансі «Плач» на Тижні актуального мистецтва у Львові. Пізніше семеро франківських художників позували в них для фотосесії, що доповнювала бачення творчості класиків через призму сучасності. Тепер кожну маску акуратно вмонтовано у чорний бокс й перетворено в об’єкт, що беззвучно промовляє порожніми очима до нащадків. Очима можна мислити, а розумом бачити, казали древні. Картина «Hey boy» Юрія Боринця – зображення різновиду спілкування людей молодого покоління. Якщо Р.Котерлін надихався художниками, то Володимир Мулик, затятий меломан і колекціонер платівок, створив галерею престарілих рок зірок, музику яких він слухає дотепер. Кейт Річардс, Леонард Коен, Аліс Купер, Оззі Озборн та ін., а серед них – автопортрет-маска самого художника, який колись теж мріяв стати музикантом і в такий спосіб затесався в «зал слави». Ярослав Яновський в своїй давній серії «Alter ego» також не оминув можливості зафіксувати себе, молодого і красивого, за допомогою фото. Автофотопортрет чи селфі, як сказали би тепер. Але ні. Знимки зроблено в студії з відповідним антуражем та салонним тлом, також звертаються до гендерних проблем. Мало того, свого часу на всеукраїнському фестивалі «Культурні герої», вони викликали бурхливу реакцію з боку журналістів. Автора звинуватили в порнографії, директора художнього музею за те, що дозволив таке виставляти, звільнили. Чи хтось нині знайде там хоча би дрібку еротики?

 

Ростислав Котерлін, «Мігруюча душа»

 

Сергій Петлюк у «Живому пейзажі» прагматично використав людські обличчя, точніше, їх фрагменти, мікроміміку, гендерну фактуру для моделювання картини холодного, відчуженого цифрового ландшафту. На думку художника, відео «про постійну взаємодією між містом і людиною, про постійну трансформацію кордонів: особистих, психологічних, культурних, географічних, економічних тощо. В цьому проекті місто показане як джерело постійних та незворотних змін, що впливають на кожну людину. Разом з тим цей проект апелює персонально до кожної особистості як до елементарної частинки процесу урбанізації, кожна з яких впливає на життя, розвиток і розуміння міста. Це портрет звичайної людини, яка знаходиться постійно в пошуку, очікуванні, напрузі. Водночас це умовний груповий портрет мешканців умовного міста». Художник за допомогою відео проекції досліджує емоції людини, її взаємозв’язки з технікою, здатність реагувати на незвичне, а також – наскільки цифра здатна проникнути у тілесне і навпаки. Суцільна Ars electronica, одним словом. Живописна портретна серія Миколи Джички дозволяє ретельно розглянути застиглу непорушність емоцій сучасників, приятелів, друзів: тих, хто творить атмосферу спілкування, відображає ще один спосіб, можливості фіксації «духу часу». Художник розкриває характери портретованих згідно авторської іконографії, без огляду на диктат вимог замовника. На відміну від релігійної метафізичності сакрального живопису чи пафосності парадного портрету, у всіх роботах присутня нотка іронії, елемент, що приховано-ненав’язливо вказує на зв’язки портретованого з соціумом.

 

Сергій Петлюк, «Живий пейзаж»

 

«Ангел» із серії «Повітряна Галіція» Сергія Григоряна наочно демонструє один з практичних варіантів використання інформації – творення нової міфології. Об’єкти серії поєднують дві містечкові події столітньої давності, коли Станиславів початку ХХ ст. був релігійним центром зі значною кількістю синагог, костелів, церков, кірх, і водночас прогресивним авіаційним осередком – загоном молодих бравурних літунів та летовищем на околиці міста. Це історичний приклад майже утопічного суспільства, де чудово уживалися високі технології і християнські норми гуманізму. Відповідно, храми, точніше, ангели і літаки, злилися в кумедних фанерних об’єктах, розписаних темперою і розцяцькованих вакуумними радіолампами для переконливої техногенічності. Підвішені на тросах, прикрашені шурупами, болтами, петельками та іншим металевим причандаллям, ці ангели техногенності опозиціонують невидимому духу метафізики.

 

Олекса Фурдіяк, «Бібліотека та Читач»

 

Чи є сенс бути розумним? «Бібліотека та Читач» Олекси Фурдіяка дозволяють задуматися про потрібність багажу знань, який ми накопичуємо й потім носимося з ним впродовж життя, про ефективність використання набутого. Спадщина, збирання, колекціонування, пригадування. «...Бібліотека – набір проявів та слабкостей людини, яка громадить її, однак поступово забуває, розпорошує», – констатує автор. Коли людина стає розумною? Як вміти використати те, чого навчили? Де межа знань? На відкритті виставки по стерильно-білесеньких поверхнях об’єктів повільно стікало чорне чорнило – колись ним, переписуючи, тиражували знання, інформацію. Тепер чорнило утворювало калюжі на підлозі, в котрі ступала нога неуважного глядача, залишаючи слід від взуття в залі галереї. Артефакт?

 

Мирослав Яремак у своєрідний спосіб також вступає в діалог з історією, пам’яттю, спогадами й демонструє варіант документації об’єктів з власного перформансу 1991 р. Тоді під час відкриття виставки він розкидав залою власноруч виготовлені і розфарбовані паперові літачки, котрі потім акуратно було викладено для показу, як один з об’єктів виставки. Тепер реквізит перформансу, паперові літачки, акуратно запаковано в рами під скло, мов пійманих дослідником жуків чи метеликів. Бракує булавки. «Літачки» – жест, що торує доріжку до музеєфікації живого дійства і перетворює його в документальний, заспиртований артефакт.

 

Ростислав Яремак біля своїх «Літачків»

 

В наступній кімнаті демонструвалася збірка робіт на декоративно прикладну тему, для прикрашання інтер’єрів офісів чи помешкань. «Стелс» Юрія Бакая – спроба у фотографічний спосіб абстрагувати дійсність. В якості сюжетоутворюючого механізму обрано вісь симетрії. Однією з різновидностей симетрії є нескінченість, а ідеальний випадок рівноваги світу – це противага його собі самому. Неможливо здогадатися, що фото зроблено у Версалі. Важко зрозуміти, про що воно. Буйство трави впорядковане чітким ритмом паралельних смужок. Колір пропонує певну варіативність. Динамічно заспокійливо. Експресивні роботи Юрія Боринця випадають за межі одного стилю чи течії. Сам художник зізнається: ніколи не міркує над майбутнім твором. Усе залежить від настрою. Сюжет не має значення, важливою залишається експресія жесту, плакатна мінімалістичність і виразність, розкутість і легкість поруху пензля. Заворожуюча ритміка орнаментів, обмежена декількома кольорами палітра незафарбованого тла – дикунсько-шаманський живопис людини ХХІ ст.

 

Мирослав Король, «Сонце голодного»

 

Художня космогонія Мирослава Короля вибудовується навколо слова, або предмета, що слугує метафорою слова. Карколомні, несподівані співставлення творять нові смисли поезографіки, де образи є синонімами слів і навпаки. «Сонце голодного» – жовте тло та чорні відбитки виделок. Лаконічно, просто і ясно. Вадим Харабарук впевнено і своєрідно продовжує розвивати традиції поп-арту, орієнтуючись на Енді Воргола, створюючи тутешній варіант постконсупційного арту. Трафарет, композиційна варіативність, мінімалістична, але вишукана палітра – й маємо декілька витончених зразків апробованого стилістичного висловлювання. Щоби розрядити статичний живописний ряд в залі розташовано телевізор з короткотривалими відео оповідями Маріанни Глинської, створеними під час перебування на стипендії Фулбрайта в США. Фільми змальовують внутрішній світ молодої жінки, рефлексії на оточуючих, складності екзистенції, варіативність комунікацій, проблеми співіснування, потоки підсвідомого та вивчення мови порозуміння. Все, що виловлюєш в чужій країні.

 

Юрій Іздрик, «Профільанфас»

 

Ім’я Юрія Іздрика асоціюється, в першу чергу, з письменницькою славою «станіславського феномену». Але, починаючи з ‘90-х, він спорадично бере участь в художніх авантюрах, вміло доповнюючи літературні досягнення образотворчістю. Найбільш інтригуючим поняттям, яке щодо себе самого застосовує поет, письменник, художник, є імітація. Фальшування. Підробка. Якщо прийняти їх за ключові, то вибудовується певна парадигма, в котрій напрям всієї Іздрикової творчої діяльності можна визначити як «деміфологізацію мистецтва». Колажі з серії «In Theo» наглядно це ілюструють. Композиція будується  навколо умовного черепа, схожого на замкову дзюру, або жарівку. Сюжети з’являються  навколо отвору. Насправді, сюжети неважливі, знання неповні, бажання невгамовні. Скільки не підглядай, але ми поставлені перед радикальною непізнаваністю і майбутнього, і реального. Палімсестність багатошарових зображень, неодноразово замальованих поверху, надає аркушам історичної ваги, значущості та віри в те, що за допомогою таємничих Х-променів можна буде довідатись про те, що ж там «під», з чого все починалося? Три аркуші із серії «Колекція» відсилають до часів концептуалізму у його творчості. А триптих «Розмови з Богом» – про захоплення живописом. Не сакральним. Поруч дві дрібні графіки Мирослава Короля із серії «Блокнот»: «Страх» і «Приниження», візуальне пояснення про екзистенційну неможливість діалогів. Ні з усевишнім, ні з самим собою.

 

«Мультиперсона М» VJ group Cube 

 

Завершується експозиція давнім артефактом з колекції ЦСМ. «Мультиперсона М» VJ group Cube велично і незворушно медитує, мов будиський монах, та дозволяє насолодитися тишею. Насправді, примарно, бо як усі техногенні пристрої, коли придивитися уважніше і вдягнути навушники, починає денервувати перманентною нескінченністю перевтілень та рванністю звукового ритму. Датована 2007 роком інсталяція й дотепер виглядає актуально. Скульптура-об’єкт, що оживає на час презентації для перфомансу, в статичному варіанті оснащена екраном, на котрому в повільному ритмі змінюються людські обличчя. А звуковий noise, що лунає з навушників, переносить глядача у сфери вічного та нескінченного. На час відкриття проектований на стіни віджеїнг, запропонований художниками групи, в стислому вигляді ознайомлював глядачів зі стилями абстрактного живопису – супрематизм, ташизм, інформель, експресіонізм, конструктивізм і ін. «Мультиособистісна людина з теле-, інтернет штампами замість власного досвіду» – з авторської експлікації. Воістину. Різна тематика, різні техніки, різне осмислення поданого та вміння дистанціюватися від об’єкту створюють фрагменти багатогранної картини світу, ілюструють потік емоцій. Насправді різність об’єднує більше, ніж схожість. Тим паче, вона цікавіша.

 

Виставка в Татарові вчергове показує, що без створення в Івано-Франківську привабливого мистецького майданчика, наприклад, музею сучасного мистецтва, містечко й надалі залишатиметься «перелазом до Карпат», як майже сто років тому влучно окреслила його статус Олена Кульчицька. Окремої зауваги заслуговує чітка логістична та оперативна поліграфічна робота працівників Zenko Gallery. Якщо б так продумано і відповідально працювали в державних установах культури, принаймні в Івано-Франківську, оточуючий світ став би іншим.

 

Команда Zenko Gallery: Зенко Афтаназів, Яна Сімошенко, Адріан Афтаназів та Роксана Афтаназів із єпископом УГКЦ Борисом Гудзяком на відкритті виставки

 

«Виставкові проекти, що концентруються на регіональній мистецькій сцені, дають можливість детальніше придивитися до сучасного мистецтва регіону, самобутнього і цікавого. Що дуже важливо для вивчення українського сучасного мистецтва і культури в цілому, — зазначає засновник Zenko Foundation і Zenko Gallery Зенко Афтаназів. – А оскільки наш головний арт-простір розташований у Татарові, тож мистецькі дослідження ми починаємо з заходу України».  

 

«Чеч (потік). Індивідуальні артикуляції» буде експонуватись в арт-просторі Zenko Foundation, у готельному комплексі «Коруна», до 1 квітня. Вхід вільний.

 

Партнери проекту: Фонд культурних ініціатив ArtHuss, Центр сучасного мистецтва Івано-Франківська, готель-курорт «Коруна»

Zenko Gallery – заснована у 2016 р. як підрозділ Zenko Foundation. Основні завдання галереї — виставкова діяльність, зосередженість на кураторських експозиційних проектах, а також представництво українського сучасного мистецтва на міжнародних арт-ярмарках і аукціонах. У 2016 році Zenko Gallery брала участь в арт-ярмарку Art16, Лондон, Великобританія, а також у Kyiv Art Week. Дебютним виставковим проектом в Україні для Zenko Gallery стала експозиція куратора Анатолія Звіжинського «Чеч (потік). Індивідуальні артикуляції», що відкрилася в лютому 2017 р. в Татарові. Другим проектом буде експозиція куратора Юлії Нужиної Love Contemporary, яка стартує 2 березня у Музеї історії Києва.

 

 

28.02.2017