5 травня в арт-просторі «Zenko Gallery» в с. Татарів на Франківщині відкрили виставку «Aurum місця». Проект зібрав роботи митців Києва, Харкова, Одеси, Львова, Івано-Франківська й Ужгорода. Виставка триватиме до кінця літа.
Чому важливо сьогодні говорити про місце, територію, землю? Мистецькими, а не економічними, адмінстративними, законодавчими чи військовими засобами. Та ще й в селищі Татарів, віддаленому від локацій, де концентрується сучасне мистецтво. Власне, спонукає до такої розмови історія нашої країни, кордони котрої кожного століття змінювалися по декілька разів, стиралися або занепадали колишні центри розвитку, де до цього часу відсутні державні інституції сучасного мистецтва...
Кожен автоматично потрапляє-вступає в залежність/взаємодію з територією, де він народжений, живе, працює, яка, знову ж таки автоматично, формуватиме його ментальність. Але чи насправді місце дотепер впливає на систему образотворення тих, хто там проживає? Чи потрапляє під час подорожі. Чи в еміграцію. Чи формує ландшафт ідеологію способу мислення, психологію світосприйняття, смакові рецептори, імпульсивність та чуттєвість? В глобальному світі тотальних переїздів, міграцій, переселень кожен шукає теплішого, ситнішого, заможнішого життя, не розраховуючи на завтра. Час жити вже: і тепер, і тут. Тому бажання зі старту стати заможним, а значить – незалежним, вільним, а отже – щасливим сьогодні превалює повсюдно.
Мистецькі практики, базовані на ілюструванні впливів систем виробництва, копіювання, споживання, описують фетишизований досвід відповідно до ідеологічних та економічних цілей. Зникає ієрархія, лінійність, «внутрішнє» позбавляється цінності, тому що «річ» позиціонується за ступенем рекламної привабливості, а відповідно бажаності. Процес конструювання теперішнього також зміщується, бо технології стимулюють віртуальні відчуття перебування «десь не тут і не зараз». Авторитет усувається з історії. Все сприйняття дійсності спрямовується на її тимчасовість, миттєвість. Традиційні способи самовираження перетворюються на набір різних і нерідко конфліктних понять, засвоєних практичних прийомів та напрацьованих схем.
Назар Білик, «Відстані» із серії «Кападокія» (2017)
Драматургія виставки «Aurum місця» будується за оповідальним принципом, тому її не важко послідовно переповісти та описати експоновані артефакти, не заглиблюючись в персональні біографії авторів. Перша зала задає тональність і окремі відповіді на запропоновану тему – Aurum місця, розставляє маркери, котрими позначаються вектори рефлексій. Експозиція розпочинається з абстрактного диптиху Назара Білика, котрий має налаштувати увагу глядача на метафізичний лад. Два невеликих за форматом паперових аркуша «Відстані» із серії «Кападокія» (2017) – мінімалістичні алхімічні тафлі із залишками речовини, що нагадує сріблясту поверхню старого дзеркала, де можна вловити фрагменти свого відображення, дозволяють на мить почути звук часу у вічності. Гарні зразки візуалізації спроб відображення власного досвіду – віддзеркалення медитативних практик, котрі художник пережив в стародавній печері монаха-самітника в Кападокії, перебування в якій було пошуком не aurum, а аури.
Юрій Соломко «Україна. ХХ ст.» (2015)
Щоб увага глядача не зависала надовго в глибинах підсвідомого, поруч розміщено твір Юрія Соломка «Україна. ХХ ст.» (2015) – плакатно епатажний мистецький жест-реакція на сьогодення. Чергове «цитатне» зображення нанесене на карту: ділянки землі з горами, полями, морями та актуальними кордонами. «Танець» Матісса з білими скелетами поверх червоних силуетів танцівників, що перетворює автентичний сюжет в «Danse Macabre» – рефлексії художника на історичні події в країні, де він живе. Колись географія і місцеположення програмували релігію, філософію, шаблони поведінки…. Але чи багато ще сьогодні є місць, де гармонія ландшафту стає важливішою за художні інтенції? Тих місць, де космогонія бере верх над людиною, де природна, планетарна краса і сила беззаперечно могутніші за будь-які людські фобії чи економічну діяльність. Соломко намацує вихід за межі індивідуального означення території через спроби політичного осмислення місцезнаходження, самоідентифікації.
Андрій Сагайдаковський «А де ви?»
На сусідній стіні експонується килим Андрія Сагайдаковського «А де ви?»: схематичний пейзаж з написами. Питання прописними буквами – ще один аспект розмови про місце, немовби постійна мантра-нагадування, на кшталт «будьте уважні». А й справді, де ми? Для Сагайдаковського проблема малярства часто глибоко вкорінена у фундаментальне питання мови. Ясність помислу має бути виражена максимально влучною фразою. В який спосіб мова (вираз) комунікує зі світом речей (зображень), і чим для них є спільне поле порозуміння? Своєрідні візуальні дослідження залежності між назвою і названим, між описом і станом. Слова добираються до образу, а образ вимальовується опісля промовленого. Один з найважливіших художників українського contemporary принципово не переїхав до котроїсь зі «столиць», а мешкає і творить у Львові. Його «зрізи й коментарі» перехідного часу бувають промовистішими за фотографії дійсності. Живописний килим «А де ви?» іронічно змальовує дезорієнтованість та відірваність від місця сучасної людини.
Євген Равський, «I.D.L.F.» (із серії I don’t like Fish)
На стіні навпроти розташовуються два полотна ще одного львів’янина Євгена Равського: «Sonny» та «I.D.L.F.» (із серії I don’t like Fish). Палкий шанувальник творчості Караваджо, Равський велику увагу приділяє грі світла й тіні. Його сюжети – мікст історії та реальності. Цього разу це таємничий, зловісний, герметичний, змовницький світ байкерів, черговий етап художнього освоєння реального світу в намаганні наблизити мистецтво до дійсності. Міф залишається для автора важливим засобом художньої типізації життєвих явищ в ідеальних формах. Емоційний стан героя протиставлений пафосу статичної композиції. Компактне кадрування, зосередженість драматичного ефекту, гіперболізованість світло-тіньового контрасту створює підкреслено театральний ефект. Равський реконструює міфологію старих міських історій, де статистами запрошено друзів художника, що додає інтриги упізнавання.
Василь Цголов, «Калина красная»
Розташована поруч «Калина красная» Василя Цаголова і стилістично, й ідеологічно опонує до картин Равського. Манера автора з великою кількістю незафарбованих плям та білою грунтовкою полотна – немов би невмисне протиставлення лакованим, темним, лискучим псевдостаровинним полотнам Равського. Твір Цаголова – чергова інтерпретація-ілюстрація ментальності «братнього» народу, де під маскою високодуховної культури ховаються агресивна жадібність, брутальність й неповага до себе та інших. Великоформатне зображення відсилає до однойменного російського фільму (1974), але оповідає про сьогоднішню «ватну» свідомість, неспроможну позбутися ментальних травм минулого. Така собі побутова сценка з життя ексцентричного етносу. Орнаментальний вертикальний рапорт із зірок та серпів-молотів – символ нездатності на інакше, нове, нешаблонне мислення. Безмежність неосвоєних просторів, здавалося би, обіцяє оптимістичні перспективи. Та коли маєш зброю в руках – все стає до дупи. Поруч з живописом Цаголова доречним став об’єкт Юрія Соломка «Лижа»: справді справжнісінька лижа з черевиком на ній, яку декоровано картами зоряного неба (лижа) і Землі (черевик), що мало би нагадувати філософам про моральний закон, хуліганам про копняк, спортсменам про спорт.
Ліворуч - фрагмент твору Романа Тремби «Соловей», праворуч – селфі з ним
На протилежній стіні залу таємничо виблискує ефектне полотно Руслана Тремби «Соловей», суціль вкрите поталю тло з невеликим контурним зображення пташки у верхньому кутку. Подібно до того, як місця у тривалому часі змінюють свою геологію і абриси, слова також піддаються семантичним затиранням, змінюють звучання і значення в інших мовах. Цього разу давня грецька лексема аура – віяння, перетекла в латину терміном аурум – золото. Соловей тут може звучати і як Нахтігаль, нагадуючи про золото Рейху. А ще, згідно з теорією античного мислителя Плотіна, живопис за своєю природою не має справи з вищим духовним світом, але може до нього наблизитися, подібно до музики, якщо зосередить зусилля на ритмі й гармонії. «Матерія ототожнюється з масою і темрявою, а все духовне – це світло, тому живопис, щоб прорвати матеріальну оболонку й досягнути душі, має уникати зображення просторової глибини й тіней. Зображення поверхні предмету повинне випромінювати сяйво, котре є відблиском внутрішньої форми, її красою». Одним словом, ефектне тло для селфі й красивий декоративний елемент для інтер’єру.
Юрій Соломко, «Двуглавый орел – наш»
Ще одна карта Юрія Соломка в цій залі – «Двуглавый орел – наш» – є спробою мистецької експропріації чужого символу, відповідно і територій, а отже – й ідеологій. До двоголового геральдичного птаха поверх мапи України художник додав елементи, що розповідають про криваву історію цих земель. Груди пернатого вміщають «малий герб» із зображенням серця, голови увінчані царською короною та будьонівкою з зірками та серпом-молотом, у кігтях меч, булава з зіркою Давида, кримсько-татарська держава, поміж голів – тризуб, оповитий жовто-блакитною стрічкою, котра переходить з одного краю в біло-червону, з іншого – в біло-синьо-червону. Написи «Україна. Масштаб 1:635000» та «Двуглавый орел – наш!» підкреслюють пафос та розпач від нескінченних політичних інтриг.
Віталій Коваленко, «Прохач»
Посеред зали, на подіумі, розташована скульптура наймолодшого учасника виставки Віталія Коваленка «Прохач». Антропоморфна фігурка склеєна, змонтована, змодельована з назбираних по берегах річок уламків деревини, благально апелює до глядача. Що це – розпач? Прохання? Жебрацтво? Скріплена безліччю шарнірів скульптура схожа на пораненого, покаліченого героя, який потребує уваги й допомоги. Чи правильно ми ставимося до природи? Чи надовго вистачить її терпіння й ресурсів? Скульптуру пасувало б розмістити в природному середовищі, біля річки, де вона змогла б безмовно розчинитися в засміченому ландшафті й ненадовго, до приходу перших варварів, отримала б статус genius loci. Без Aurum. Завершується огляд першої зали телевізором з відео Ростислава Котерліна «Next to Giotto» 5*17. Іронічний сюжет, відзнятий в Падуї, у парку біля капели Скровені, тішить своєю невимушеністю та легкістю, й дозволяє з незвичного ракурсу подивитися на те, що ховається за таємницями творення. Чи творять artists, чи виживають?
В наступній залі монументальний диптих «Нацпрому» (Олег Тістол та Микола Маценко) «Торт» і «Троянда» в традиційній іронічній манері демонструє ставлення авторів до умовностей (стереотипів), котрі формують державну (ідеологічну) символіку, атрибути кордонів місця і сили влади. Оголені сидячі фігури чоловіка й жінки в оточені пальм та крісел з тортом, трояндою та кельмою в руках символізують безкінечність роду, радість процвітання, працелюбність, красу та незакомплексованість. Орнаментальний мотив свідчить про стародавність і неперервність традицій. Пафос врівноважено декоративністю, загадковість – чіткістю думки. Що це – раціо досвіду? Світосприйняття чим далі прагматизується, раціоналізується, матеріалізується. Місця і речі набувають ціни за ступенем рекламної привабливості, а відтак бажаності. Адже за що ми любимо «своє» місце, місто, країну, планету? Зручно? Комфортно? Красиво? Багато? Чи ще щось?
«Нацпром» (Олег Тістол та Микола Маценко), «Торт»
«Нацпром» є не стільки об’єднанням, скільки ідеологічно-художньою програмою, в рамках якої творчість обох митців тим чи іншим чином втілюється і при створенні сольних проектів. Серед ключових аспектів, досліджуваних художниками – проблема ідентичності, інтерпретація історичного досвіду та його інкорпорація в актуальні культурні процеси, різноманітні масові стереотипи і міфи.
М. Маценко, «Просвіта»
«Троянда» О. Тістола – спроба означення тимчасовості місця й скороминущості часу: пафосну й радісну обкладинку популярного радянського журналу «Огоньок» випуску 1968 р. наклеєно на фанеру й доповнено трафаретними символічними зображеннями троянди, православних хрестів та гір. «Просвіта» М. Маценка – геральдична мітка або впорядкований набір символів, що мали б спонукати до навчання або ж позначати його необхідність для персонального і суспільного розвитку.
Назар Білик, «Портрет»
Посеред диптиху «Нацпрому» розміщено великоформатний «Портрет» Назара Білика. Розмите фото чийогось обличчя, як універсальний знак неуважного ставлення одне до одного. «Для Білика саме цей радикальний розфокус стає необхідною передумовою перенесення центру уваги з зовнішнього на внутрішнє. З плином часу подібний процес відбувається і в нашій пам’яті. Художник документує особисті спогади і говорить про те, що знання навіть про близьку людину – завжди туманне і неповне, і його можна добути, лише позбавившись власних шаблонів сприйняття», – констатує мистецтвознавець Аліса Ложкіна. Умовність зображення в «Портреті» на контрасті фланкуючих її праць Нацпрому ніби розмиває чіткість й логіку місії людини на цій планеті. Незрозумілість зображеного ілюструє умовність впізнаваності та недовговічність людської пам’яті.
Олександр Ройтбурд, «Без назви»
«Без назви» Олександра Ройтбурда – метафізична ведута міста-міфу. Після нещодавнього повернення в Одесу в творчості художника знову яскраво почали проявлятися містечкові мотиви. Місто-порт надихає, особливо коли дистанціюватися від його атмосфери затхлої провінції. За допомогою фантасмагоричних мотивів автор творить нову урбаністичну міфологію. «Одеса - місто-симулякр. Меседж цієї архітектури заснований на ідеях Просвітництва. Конфліктом служить боротьба за одеський міф, руйнівником якого я себе вважаю. Одеса свого часу віджартувалася від радянської влади, тепер тут розігрується драма між реальністю та її відображенням, а метафізика апелює до над-відчуття... Це живопис-містерія», – характеризує цей етап своєї творчості сам О. Ройтбурд.
Павло Маков, «Укриття. Пейзаж»
«Укриття. Пейзаж» Павла Макова – химерна і скрупульозна схема фрагменту міста з поясненням порядку дій при виникненні загрози, без надії на порятунок. Механістична інструкція, шаблон, котрими так полюбляємо користуватися, не замислюючись про інваріанти. Педантична чіткість цифр й поетичне розшифровування будівель творить магічну мапу Задзеркалля, де неможливо загубитися. Знаковий, за словами автора, твір, що дозволяє підбити підсумки проробленої роботи і розпочати працю над новим етапом множення смислів. Чи можливо укритися, чи потрібен план втечі? Логічна схематичність індустріального логосу «першої столиці» контрастує з загадковою метафізикою південної Пальміри.
Влодко Кауфман
Графіка із серій «Риботерапія. Птахокур» Влодка Кауфмана, залишена на стіні після проведеного перформенсу, демонструє спосіб збереження набутого – архівацію й документацію.
Влодко Кауфман, «Рибокур»
Серія перформансів, базована на графічних роботах різного формату, повертає увагу тих, хто його бачить, до конкретного місця в момент «тут і тепер». Багаторічна «документація» власної творчості, акуратно складована в папки, оживає й перетворюється в дійство, де художник оповідає-повчає неофітів елементарному – будь тут і тепер. В глобалізованому світі масових переселень і втеч люди шукають захищеного, ситого, заможного життя з ілюзією світлого майбутнього. Мода на успішність закликає брати все і одразу, вже. Питання лише у пошуку кращого місця. Адже свобода не обтяжує. Хіба тільки художників.
Наталка Шимін, «Трансформація»
Декілька об’єктів із серії «Трансформація» Наталки Шимін провадять глядача в сферу втрати справжності. Її килим виконано у незвичному матеріалі, а саме з допомогою пакувальної плівки. Тієї, котру ще називають «пінобабл» або антидепресантом. Художниця інкрустувала її порожнини кольоровими шматками тканини, і таким чином відтворила візерунки старих килимів. Крапочки-пікселі творять нові меседжі-коди, які глядач може спробувати розгадувати чи домислювати. Наскільки надовго речі спроможні зберегти тепло місця, неповторну атмосферу рідного? Чи консервуючи, реставруючи предмети продовжуємо творити дух? Як сучасні «пластикові» технології (без ГМО) можуть співіснувати з батьківським спадком? Чи можна QR-код перетворити у візерунок?
Олекса Фурдіяк, «Bawełna»
Скульптури Олекси Фурдіяка «Bawełna» і «Поет. Практика (поема)» вносять експресивний елемент в експозицію. В який спосіб мистецькі практики реагують сьогодні на багаторівневі і надзвичайно швидкі зміни в системі цінностей? Час цифрових горизонтальних зв’язків, які руйнують традиційні ієрархії, лінійність, усувають старі авторитети з насиджених місць в історії. Згідно цієї логіки сприйняття людьми дійсності фокусується на тимчасовості, миттєвості усього. За допомогою великої кількості цифр «діонісійське» суттєво витісняє «аполонівське» з арени цінностей. Недбалий, навіть брутальний крик, грубо промальований на блясі, мовчазне волання іронічно запитує про справжнє, про вічне. Почуємо?
Олекса Фурдіяк, «Поет. Практика (поема)»
Щодо іншої скульптури «Поет. Практика (поема)»,то пластика Фурдіяка вчергове мовчазно запитує словами Гельдерліна «Навіщо поет в цей убогий час?». Але будь-яке місце потребує поета. Саме він і напише міфологію місця. Крізь біль, кров і сльози. Крізь травми, комплекси, деформації спробує донести, докричатися про головне, якщо комусь відомо, що ним є тут і тепер. В іншому випадку поринаємо в довге багатокрапкове мовчання. «Поета практик ставить крапки і до і після і навіть коли зайве».
Ігор Гусєв, серія «ЛайкХокку»
Одна з робіт із серії «ЛайкХокку» Ігоря Гусєва провадить у наступну залу. «Художник протягом останніх років практично щодня публікував на своїй сторінці в Facebook короткі вірші. Найчастіше ці вірші, які автор назвав «лайкхокку», дуже точно і лаконічно репрезентували події, що розгорталися в Україні. У трьох-чотирьох рядках, немов у телеграмі, Гусєв повідомляв своїм читачам останні новини. Іноді за цими рядками відчувалася фірмова «гусєвська іронія», іноді чітко відчувалися біль і жах від лютневих подій на Майдані, на Грушевського, в Криму». (з прес-релізу Dymchukgallery). Отже, маємо перенесення місця діяльності з полотна у веб-середовище, щоби потім по-хуліганські, на гофрованому картоні фломастером візуально закріпити найважливіші поетичні мотиви – пошук інакшого місця?
Олексій Борісов, «Нічна дорога додому»
Олексій Борісов, «Запости моє море скрізь»
Картини та фото Олексія Борисова – невибагливі поетичні рефлексії на тему ландшафту, коли пейзаж стає не тільки спогадом, але й знаком, символом, ностальгією, красиво внесеним на площину полотна. Своєрідні дизайнові вправляння з естетики кольору та дисциплінованості композиції. Написи, слова, що інколи з’являються на поверхні радше як елементи загальної світобудови, аніж носії дискурсу, орнамент, а не оповідь.
Влодко Костирко, «Bunt revoljucijnyj zryv agresyvnistj» (Cycjky nalezatj narodu)
Невеликі за форматом картини Володимира Костирка є своєрідним заграванням з історією мистецтва, з інтелектом глядача, зі смаками колекціонера. «Я прихильник номіналістичного мислення, але у випадку відстоювання важливих, на мою думку, вартостей – то я солідаризуюся з «Новими Давніми» Дональда Куспіта. Йдеться про зміцнення позиції естетичного переживання. Є реалісти і є доктринери. Реалізм – це синтез, відкритість. Доктринерство – це закостенілість і закритість. Суголосся мистецького середовища може ревіталізувати різні традиції. Як на мене, головною рисою львівських мистецьких середовищ є відповідальність за спадщину. А це служить синтезу класичних формул з авангардовими винаходами», – вважає Володимир Костирко. Щоби показати, як життя відображається в мистецтві, автор використовує фрагмент картини Караваджо «Давид з головою Голіафа» (1605-06) з автопортретом Караваджо в образі голови Голіафа. Рана на чолі живописця – результат чергової бійки на вулицях Неаполя. Тож у Костирка Караваджо одночасно є і жертвою, і героєм, й сумним провидцем власної долі – за декілька років художник помре (1610). Костирко, цитуючи Караваджо, відкидає цю тонку інтонацію оповіді про смерть: на його картині незрозуміло, що мова йде про відрубану голову. А напис «ja maljuju v styli barokko» привносить нотки іронії в драматичний сюжет, немовби стверджуючи фабулу, що життя – то тільки гра. Наступні роботи автора, представлені на виставці – «Bunt revoljucijnyj zryv agresyvnistj» (Cycjky nalezatj narodu) та «Picasso i modeljka» (Zodnoji erotyky, tiko sex!) – підтверджують цю тезу.
Ростислав Котерлін розлого пояснює концепцію власного фото «Колоніальний пейзаж». «Можна по різному трактувати історію, так само відмінно можна тлумачити художні твори, – пояснює Котерлін. – Залежить від точки зору інтерпретатора. Проте історичні факти, як і художні образи, попри те що вже відбулися й сталися, все одно продовжують діяти. Попри різні точки зору. Літній пейзаж околиці Давнього Галича, місця, шо втратило свою цивілізаційну велич понад 700 років тому. Устромлений в землю патик, з-під якого йде дим. На ньому шапка, шо блищить золотом з місця уявної кокарди. Шапка кроляча, радянського крою, прикрашена пір’ям червоного, білого, синього, сірого і чорного кольорів. Натяк на символи колонізаторів? Нагадує городнє опудало, щоб відганяти птахів? Нічого не ясно, але названо «Колоніальний пейзаж». Сьогодні декларована державою декомунізація бореться з мертвою «комунізацією», але мало хто каже про деколонізацію. Місцеві старожили майже в один голос говорять таке: “Найкраще тут було за Австрії, за поляків було зле, але найгірше було за совєтів”. Але чи хто з них скаже, кому було тут добре за Ярослава Осмомисла? А як воно було за монголів, татар чи ще якихось зайд? Це дуже гарне місце. Давно вже слід говорити, що найкраще тут – зараз! Це найважливіше, бо цю землю ми любимо, а колонізаторів вона й далі продовжує притягувати аурою місця і міфів».
Розташоване посеред зали «Рятівне коло» Юрія Соломка із серії «Зоряне небо» – об’єкт абсурдно оптимістичний. Замість глобуса Землі на підставці крутиться рятівне коло із зображенням ландшафту планети. Що він символізує: порятунок для планети чи Земля як символ порятунку?
Андрій Сагайдаковський, «Хочеш бути високим – стань на стілець»
Ще один килимок Андрія Сагайдаковського «Хочеш бути високим – стань на стілець» саркастично пояснює простоту здійснення мрії. «Андрій – один з найіронічніших сучасних українських художників, який постійно звертається до повсякденних тем, які на полотнах постають перекрученими за своїм змістом», – пише Галина Скляренко.
Назар Білик, «Декілька напрямів» із серії «Кападокія»
Фото Назара Білика «Декілька напрямів» із серії «Кападокія», розташовані у вузькому коридорчику, немовби торують шлях пошуків власних світів. Подорож художника до однієї з найцікавіших і найживописніших точок світу – турецької Каппадокії – роздруковані камерним форматом. «Місце, де сторіччями жили християнські пустельники, і де в одній з колишніх печерних келій пощастило пожити кілька днів і Назару Білику. Згідно зі стародавніми свідченнями, вбога малесенька келія для справжнього подвижника стає рівною цілому універсуму», – пояснює Аліса Ложкіна. Фото старої мапи, отвору печери, поверхні ландшафту окреслюють місце та його значення для спогадів й роздумів.
В останній кімнаті поруч з пластиковим килимом «Трансформація» Наталки Шимін розташовані об’єкти Юрія Соломка – «Теніс», «Туфельки», «Кушать подано», «Черпак» із серії «Зоряне небо» – набір побутових предметів, одягнутих в мапу чи то планети Земля, чи то зоряного неба над нею. Банальні предмети, перетворені на абсурдні артефакти, нагадують про «моральний закон в мені…» і, покинувши думками простори планети, провокують замислитися про безмежність. А «Широка страна родная» – злісний пастиш на царька із сусідньої країни. Колись деякі філософи вбачали в золоті причини воєн, людської нерівності, численних злочинів та розпусти. Чи має золоту все ту ж негативну енергію в нашому світі, позбавленому містики і міфів, чи є тільки ринковою вартістю? «Золото скіфів», «Золото інків», «Золото Аляски», «Золото Третього Рейху», міф про «Золоту добу», «Золото Полуботка», «Золото Маккени», «Тибетське золото», «Золото Карпат»...Тисячолітні конфлікти поміж міфом і логосом, вірою та знанням, романтизмом і прагматизмом започатковують нові процеси чи добігають кінця? Аурум творить місце чи місце володіє аурою, що творить привабливість? Скільки простору потрібно, щоби наїстися?
Юрій Соломко, «Широка страна родная»
Завершує експозицію відео Ростислава Котерліна «Collectors» 3*31, де художник намагається дати відповідь, хто такий колекціонер сьогодні. Алхімік, який перетворює золото в щось значиміше, важливіше? «Хто ці люди? Колекціонери! Розумні й наївні, хижаки і жертви водночас, незалежно від того, що колекціонують. Вони намагаються зануритися в час, зачепитися за дійсність, зафіксувати смак. Колекціонери? Чи цікавить їх краса і потворність безпосередньо, чи задають собі питання, навіщо люди, названі художниками, створюють красиві, гидкі, абсурдні речі, названі згодом творами мистецтва. Чи шукають вони в дотиках до цих абсурдностей відголоски змісту і сенсу?».
P.S. Виставка відбулася за сприяння ZenkoFundation. Окрема подяка арт центру Я галерея Павла Гудімова за надані роботи.
24.07.2018