Відкриття нової галереї в Івано-Франківську наприкінці минулого року – дуже обнадійлива подія для місцевих художників, які багато років працюють з сучасним мистецтвом. Галерею було титуловано гуцульським діалектизмом «чеч»: так називали гірські струмки, потоки. Назва не випадкова, адже ще з часів Геракліта відомо, що все у цьому світі тече, «протікає», але не витікає, повертаючись на круги своя. Потік води, потік свідомості, потік мистецтва, загалом потік – гарна метафора на позначення мистецтва, котре фіксується на сучасності, на тут і тепер.
Сучасне мистецтво (те, котре contemporary або ж актуальне) є не тільки чутливим маркером реального стану культури, але й загального стану цивілізованості спільнот і країн, і загалом модерного світу. Бо це не просто естетика, це – мова, базована на універсальних принципах, за допомогою якої сучасний світ намагається триматися гуртом, обмінюватися емоціями, знаннями, відкриттями. Це спосіб передбачити і приготуватися до майбутнього, намацати горизонти культурного і політичного ландшафту, який формуватиме дійсність. І так вже склалося історично, що Івано-Франківськ має непогану історію сучасного художнього процесу, яка рано чи пізно ще стане його офіційним брендом.
Перша виставка нової галереї була продовженням кураторської платформи відомого художника і критика Анатолія Звіжинського, який вже упродовж кількох десятків років наполегливо і досить успішно модерує і системні, і випадкові явища в художньому процесі Івано-Франківська, намагаючись надати їм більш сталої, міцної форми. Адже будь-яка мистецька творчість, навіть якщо йдеться про виставкову чи суспільну і громадську діяльність – це робота з формою, намагання побудувати конструкції, на яких можна творити щось стабільне, ціннісне. Рік тому Анатолій Звіжинський у співпраці з інституцією Zenko Foundation підготував для показу в арт просторі готелю «Коруна» в Татарові (Івано-Франківська обл.) масштабну виставку західно-українського сучасного мистецтва під назвою «Чеч». Презентація отримала широкий і позитивний резонанс, започаткувавши тісну співпрацю між А. Звіжинським і Zenko Foundation, а – головне – на професійному рівні відкрила для ширшої публіки місцевих художників. Адже переважна більшість авторів виставки в Татарові були з Івано-Франківська. І саме творами цих художників, до яких долучилися ще ряд відомих митців, розпочалася діяльність новоствореної галереї «Чеч».
Основний тег виставки – індивідуальна артикуляція, тобто надана можливість художникам персонально висловитися про те, у що вірилося, що хвилювало, інспірувало колись, що є актуальним тепер і що, можливо, буде ще довго звучати лейтмотивом майбутніх творів. Тож експозиція вийшла дещо строкатою, але не безнадійною з естетичної точки зору. Різножанровість внесла певний шарм, дати створення робіт (від ‘70-тих років до 2017 року + навіть робота, створена Віталієм Коваленком вночі перед відкриттям) додали об’ємності явищу, а ніжна провокативність окремих творів стала маркером нинішньої неоднозначної дійсності. Загалом на виставці було представлено живопис, поліхромну скульптуру, фото, колаж і фотоколаж, об’єкти, інсталяцію та віджеїнг. Учасники: Юрій Боринець, Маріанна Глинська, Сергій Григорян, Микола Джичка, Анатолій Звіжинський, Орест Заборський, Юрій Іздрик, Віталій Коваленко, Мирослав Король, Ростислав Котерлін, Ольга Кукуш, Володимир Лукань, Володимир Мулик, Ігор Панчишин, Ігор Перекліта, Дмитро Петрина, Євген Самборський, Ярема Стецик, Synchrodogs, Vj group Cube, Ярослав Яновський, Мирослав Яремак.
Євген Самборський «Горизонт», 2017 р.
Когось заінтригувало концептуальне «Сонце голодного» Мирослава Короля – робота музейного рівня – десятки віддрукованих на жовтому тлі чорних виделок, що, як промені сонця, буквально нагадують кожному глядачеві, від чого ми є насправді екзистенційно залежні у цьому світі. Хтось розмірковував над великим полотном Євгена Самборського, де автор зобразив себе оголеним на тлі майже абстрактного, а може «постапокаліптичного» пейзажу. Мотив звільнення, тривоги і надії прочитувався, тож момент рефлексії для глядача був забезпечений. Природа людини – базова тема, присутня в творчості уважних художників.
Сергій Григорян, «Гуцульська ракета», 2017 р.
Багато хто, вже навіть після виставки, задаются питанням, навіщо титулований художник Мирослав Яремак виставляє в добрих рамах якісь паперові – вільно й імпульсивно розписані – літачки. Але ознайомившись з передісторією цих артефактів, хтось дізнається про новий для себе мистецький жанр перформанс, а дехто просто насолоджується незвичними способами поширення художніх практик. Вільна творчість, позбавлена штучних меж, – це головна цінність сучасного мистецтва, яку треба оберігати. Є звичайно й незадоволені, але такі висловлюють свій «рішучий протест» в колі собі подібних глядачів. Бурчать десь тихцем по кухнях, в пивничках і майже ніколи – в публічних дискусіях. Подібну реакцію викликає також іронічна «Гуцульська ракета» Сергія Григоряна. І хоча це не Falcon Heavy, однак ця робота все одно зависає певним тягарем в головах багатьох глядачів, бо в ній фактично звучать одвічні питання про те, хто ми, звідки ми й куди прямуємо?
Юрій Боринець, «Сороки», 2016 р.
Юрій Боринець, на перший погляд, начебто працює з випадковими предметами (дощечками, якимись залізячками), речами, які перебувають в його полі зору під час творення. Фінальний твір є квінтесенцією такого собі «поєднання непоєднуваного». В підсумку виникають цікаві й загадкові живописні об’єкти, примножуючи численні знаки питання у прискіпливих глядачів. Ярослав Яновський, окрім живопису, робить оригінальну скульптуру. Його пластика – це вже фірмовий авторський стиль, в якому гармонійно поєднуються рублена масивна форма і невеличкі предмети, прикраси, якісь дрібнички нашого повсякдення, інкрустовані в скульптуру.
Ігор Перекліта «Герой визвольних змагань», 2017 р. (ліворуч), Анатолій Звіжинський «Нові герої» 1996 р. (праворуч)
Твори Ігоря Перекліти та Анатолія Звіжинського – Портрет героя визвольних змагань поруч з анонімним героєм банального пострадянського повсякдення – прекрасна ілюстрація нашої дійсності, де одні готові віддавати життя за високі цінності й ідеали, а інші «герої» займаються безкінечним пошуком винних, підгодовуючи мух. Фотохудожники Маріанна Глинська й Дмитро Петрина презентували на «Чечі» фотоколажі. Робота Маріанни була певним актом відторгнення, протестом і емоційною реакцією на дійсність, коли приватне, особистісне вступає в конфлікт з іншим приватним чи публічним. Натомість Дмитро Петрина вибудував певну знакову систему, де окремі жести тіла і фрагменти дійсності комбінуються в чітко обрамовану ретро систему. Таким чином автор намагається звернути увагу на таємниче і загадкове в теперішньому фрагментованому й поділеному світі. Стильна робота Ольги Кукуш є реакцією фотохудожниці на залежність сучасної людини від інформаційного поля, загалом від інформаційного сміття. Надмірно напакована інформацією людина втрачає можливість особистісного руху, звужує власне поле зору до мінімуму, відтак стає «калікою» і об’єктом чужих маніпуляцій.
Маріанна Глинська, Б.н., 2017 р.
Портретний жанр на виставці, окрім твору Ігоря Перекліти, був представлений також живописними роботами Миколи Джички, Володимира Мулика та фотографією від Synchrodogs. Якщо Володимир Мулик використовує контраст чистого, відкритого кольору – майже на межі поп арту, то Микола Джичка працює у діалозі зі старими майстрами. Принаймні від жіночого портрету у його виконанні виникали яскраві ремінісценції з відомим циклом образів Саскії пензля Рембрандта. Натомість в естетично виваженій фотографії дуету Synchrodogs чітко акцентований момент актуальності, коли твір працює як маркер соціокультурного діагнозу дійсності.
Володимир Мулик, «Anny», 2017 р.
Робота Юрка Іздрика – також портрет, але вже без прив’язки до конкретної персони. Тут кожен може впізнати себе чи сусіда. Гарна, фактично іконографічна метафора нашого сучасного світу, переповненого вуайєризмом. Підглядайте, і будете підглянуті, – тільки це й залишається констатувати.
Ігор Панчишин, «Ніч», 1997 р.
Ярема Стецик та Ігор Панчишин запам’яталися на «Чечі» своїми пейзажами. Роботи контрастували між собою і стилістично, і колоритом. Світлі, модерно стилізовані майже до абстракції гори Яреми Стецика і – як певна конфронтація – нічний пейзаж Ігоря Панчишина. Гарний приклад, як по-різному в мистецтві можна працювати з сюжетом, формою і кольором.
Ярема Стецик, «Гори», 2017 р.
Майстер модерного іконопису та живописних ребусів Володимир Лукань показав на виставці монохромну композицію, наповнену внутрішнім рухом, і одночасно не позбавлену прихованих структурних таємниць. Робота, що на перший погляд виглядала як орнамент, містила базові композиційні елементи, помітити які можна було, лише дуже прискіпливо розглядаючи цей твір. Відповідно до хронології створення однією з найдавніших робіт в експозиції є колаж авторства відомого франківського художника і педагога Ореста Заборського. Модерний, як на свій час (датований ‘70-тими роками), твір не втратив своєї аури новизни й сьогодні. Він міг би бути чудовим свідченням епохи в музеї сучасного мистецтва. Питання лише за створенням такого музею. І це неминуче станеться рано чи пізно.
Володимир Лукань, «Три куби», 2017 р.
Піонерами впровадження новітніх технологій в соціальну й культурну тканину міста є Vj group Cube (Сергій Пілявець, Денис Овчар, Роман Шкромида, Юрій Овчар). Своїми мультимедійними проектами ці художники істотно пожвавлюють дещо заскорузле мистецьке середовище Івано-Франківська. Їхня знакова відео інсталяція «Multi person» демонструє таємничу цифрову персону-примару з близького майбутнього. Художники задаються питанням про те, як особистий досвід людини впливає на ідентичність, і де проходить тонка межа, коли людина втрачає себе й перетворюється на багатоликого зомбі. Закони світу базуються на дуалізмі. Виклик полягає в тому, що ініційований людьми штучний інтелект здатний як успішно створювати, так і не менш успішно руйнувати.
Однією з найпомітніших і резонуючих робіт на «Чечі» була скульптура Віталія Коваленка «Прохач». Виставлена на масивному камені сидяча фігура людини, майстерно скомпонована художником з вимитих водою кореневищ, гілочок, які приносять води Бистриці. Ефектна робота і естетичному, і в метафоричному сенсі. Такий собі екологічний образ відмитої/вимитої природніми стихіями людини в ролі прохача. Але якщо є той, хто просить, то мусить бути і той, кого просять.
Віталій Коваленко, «Прохач», 2017 р.
Прем’єрна виставка в галереї «Чеч» яскраво засвідчила, що потік мистецтва в Івано-Франківську не цілком замулений, і що у місті є багато цікавих авторів різних поколінь, здатних якісно працювати на виставкових майданчиках як в Україні, так і закордоном. Отже, найболючіша проблема сучасного українського мистецтва – підтримки і промоції – отримала позитивний приклад вирішення в Івано-Франківську завдяки партнерській допомозі юридичної компанії Моріс Груп. Саме вона допомогла громадському об’єднанню Ініціатива ЦСМ відновити в місті галерею сучасного мистецтва. Тобто, можемо говорити про появу у Франківську представників соціально відповідального бізнесу, які розуміють роль мистецтва як елементу престижу, що здатний формувати відповідно якісний статус країни.
Ярослав Яновський, «Чеч», 2017 р.
PS. Друга виставка в галереї «Чеч» «КОЛЕКЦІЯ» (кураторський проект Анатолія Звіжинського у співпраці із Zenko Foundation, до 4 березня) демонструє кращі взірці українського сучасного мистецтва зі збірки вже згаданої фундації. Ця виставка є дуже важливою для діяльності галереї і водночас ключовою для місцевого художнього процесу. Масштаб і висока якість представлених на ній творів дають можливість побачити у Франківську українське мистецтво міжнародного рівня. Скористайтеся, води «Чечу» пливуть до океану світового мистецтва.
20.02.2018