Андрій Содомора

І в пам’яті народній не загину,

Допоки наша мова буде жить…

                           Дж.-Г. Байрон

(переклад Миколи Лукаша)

                                                           

«Час рікою пливе…» Спливають, даленіють людські діяння, люди, постаті… Одвічному часоплину протистоять лише нечисленні – ті, хто не шукав легкої стежки в житті, хто, задля духовного поступу, зважився «проти рожна перти, проти хвиль плисти…» Серед них – постать Франкового гарту, кипучої творчої енергії, великий муж, чий порив, як у Каменяра, був тяглістю, а тяглість – поривом: Микола Лукаш. У тій бистрині ось-ось, у 2019-му, зрине перед нами ювілей – сторіччя від дня народження геніального перекладача, поета, великого українця, патріота.

 

 

Гарним передвісником тієї дати став літературно-пісенний вечір, анонсований як «Літературно-музична композиція за творами Миколи Лукаша» під назвою «Моє серце в Україні…» – вдала спроба живо і яскраво, поєднуючи пісенне слово (численні Лукашеві переклади вже стали популярними піснями), музику, танець і сценки з життя перекладача (за документальними матеріалами, спогадами), строкато, мов у калейдоскопі, представити настроєве й жанрове розмаїття багатогранної творчості Миколи Лукаша: від його ранньої оригінальної лірики й перекладів – до знаменитих «шпигачок». Літературний вечір в оригінальному ключі продовжив низку вечорів, що їх започаткувала завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура ЛНУ професор, доктор філологічних наук Роксолана Зорівчак.

 

Успішним цей захід був завдяки напруженій пошуковій, творчій роботі, яку провели організатори вечора: доцент згаданої кафедри Валентина Савчин, автор першого у перекладознавчій літературі солідного наукового дослідження – книги «Микола Лукаш – подвижник українського художнього перекладу» (Літопис, 2014) і Тетяна Савчин, асистент кафедри іноземних мов для природничих факультетів. Вечір був не лише успішним, а й пізнавальним: з високої сцени, що в актовій залі університету, вперше прозвучали не відомі досі Лукашеві переклади. Задум організаторів натхненно, з великим ентузіазмом втілили у динамічне дійство студенти Франкового університету, а також Національного університету Львівська політехніка, Львівського музичного коледжу імені Станіслава Людкевича та Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка.

 

 

Цікаво, що більшість задіяних у літературному вечорі осіб (37 із 63-х!) – студенти технічних і природничих факультетів! Це не лише цікаво, а й обнадійливо у нашу, здавалося б, безнадійно спрагматизовану, затехнізовану добу: між «ліриками й фізиками» повинна бути не суперечка, що є знаком дегуманізації суспільства, а єднання навколо високого, людинотворчого Слова. Таким, людинотворчим, українотворчим, і є поетичне, пісенне слово нашого геніального перекладача. Саме є, а не було: воно завжди буде у теперішньому, поки його озвучуватиме наша українська душа, що віддавна, завдяки перекладачам, причащалась із найчистіших джерел світового письменства.

 

Велетенський обсяг Лукашевої творчості, звісно ж, представлений був вибірково. Але й ця вибірковість промовиста – присутні бачили Миколу Лукаша, його духовний і фізичний образ: з екрана у залу дивився Лукаш – молодий і старший, засмучений і бадьорий, відповідно до тональності декламованого чи співаного твору. Не просто українською мовою, а й душею Лукаша промовляли протилежні за  звучанням і настроями (принаймні у рамках вечора) поети: поривний і вигадливий в енергійних ритмах Юліан Тувім («Бал в опері») – і заслуханий у свою тягучу пісенну млість Поль Верлен («Осіння пісня»); філософськи заглиблений, перейнятий долею людства Імре Мадач («Трагедія людини») – і грайливий у побутових сценках Роберт Бернс («Приїхав жених»). Промовляли саме душею Лукаша: хай якими протилежними не були б першотвори, а домінує його, Лукашева, тональність; він не полюбляв перевтілюватися: надто був безкомпромісний, надто виразними були карби його вдачі – життєстверджуючий оптимізм, вибухова, поривна енергія:

 

«У всякій знегоді героєм тримайсь,

Зав’язуй усі неув’язки!

Для вас я, мадам, – і для вас, і для мас –

Не скину веселої маски»

            з «Оптимістичних куплетів» М. Лукаша

 

Ця «весела маска», що рефреном звучить у кожній строфі, – радше метафора: то не маска, то справжнє обличчя, жива душа несхитного, мужнього, але й ліричного Лукаша – як у першого європейського лірика Архілоха, що його так любив і перекладав найближчий приятель, рівно ж великий перекладач Григорій Кочур. «Найважливіше у житті – грати одну лише роль»; дослівно: «носити лише одну маску» (Сенека), тобто завжди бути собою. Собою був М. Лукаш і тоді, коли письмово звертався до найвищих державних інстанцій з проханням дозволити йому «відбути замість Дзюби І. М. визнане йому судом покарання» (під час вечора цей документ був висвітлений на екрані). Можливо, не всі звернули увагу на слова, що стояли під особистим підписом автора заяви: «З належною повагою». На міг же М. Лукаш написати просто «З повагою»: вона тут – формальна: офіційно належить «сильним світу цього»; під Лукашевим пером – ще й іронічна, з жанру «шпигачок» (нинішнім молодіжним сленгом – «прикольна»).

 

Ділячись враженнями від цього цікавого, колористичного вечора, варто звернути увагу на унікальну особливість Лукашевих перекладів: всі вони, якого б автора не перекладав, – на диво сучасні, навіть особистісні: «Ах ви ж, брати мої, кати! / Це ж ваш мовчок мене прирік / На довгі роки гіркоти / В жахливий сімдесятий рік, / Мої брати, мої кати!» (Поль Верлен). Або, повертаючись до історії з І. Дзюбою, – з «Заруки» Ф. Шіллера:

«Хай знає тиран, собі на біду,

Що друга я зроду не підведу,

Нехай довершить свою пімсту,

Та ціну складе побратимству!»

 

 

Чи потрібні тут пояснення – хто є хто?

 

А ось – із М. Ісаковського «В лісу прифронтовім»:

 

Ну, друзі, що ж, як нам черга,

Міцніш стискаймо сталь!

Нехай в руках росте снага,

Хай змовкне в серці жаль;

Настав наш час, як інші йшли,

Так, друзі, й ми підем!

За все, чим вчора ми жили,

За все, що завтра ждем.

 

Хіба це не голос М. Лукаша, звернений до наших хлопців – тих, хто зі «сталлю в руках» і з любов’ю до України в серці протистоять жорстокому й підступному агресорові, захищають нашу землю на Сході України?.. Що вже казати про Роберта Бернса, про оптимістичний прикінцевий акорд із його знаменитого «Джона Ячменя»:

 

Чарками дзень, чарками дзінь –

Здоров був, Джон Ячмінь!

Хай родить рід твій задля всіх

Потомних поколінь.

 

От для тих «потомних поколінь», з вірою у них – і працював Микола Лукаш. Вони й були на сцені, ті покоління. І варто було бачити їхні просвітлені обличчя, їхню акторську вправність, чути їхні голоси! Це вже не з тих, кого ваблять дискотеки, де «потужний звук і яскраве світло»; не з тих, хто слухає бездуховну, здебільшого російськомовну попсу. Це альтернатива. Це ті, хто серцем відгукнувся на назву літературного вечора – «Моє серце в Україні…», що є  парафразою з цього ж таки Бернса – віршового рядка, який обрамлює його поезію «Моє серце в верховині» у перекладі М. Лукаша (покладений на музику, цей переклад невипадково прозвучав у супроводі бандури й фортеп’яно).

 

 

Згадаймо, як цькували В.Сосюру саме за те, що він закликав, особливо молодь, серцем любити Україну, якою небезпекою вважали для себе пізніші можновладці спілкування Г. Кочура чи М. Лукаша з молоддю. Сьогодні Лукашеві переклади стають піснями – їх співає молодь: «співає «Піккардійська терція», співають сестри Леся і Галя Тельнюк, київський композитор і виконавець Ігор Якубовський, який створив близько тридцяти пісень на слова Лукаша. На музику покладені навіть Лукашеві переклади з японської, із звукорядом, що складається не із семи нот, як у європейській музиці, а з п’яти» (зі слів ведучого).   

 

 

І ось тоді, коли японською й українською звучали короткі вірші Мацуо Басьо й інші зразки середньовічної японської класики, з екрана своїм теплим, та водночас з іскринкою іронії проникливим поглядом філолога, з-за скелець окулярів, дивився в іще холодну лютневу залу старший викладач кафедри сходознавства, блискучий, дивовижно працьовитий науковець-іраніст, перекладач із перської мови Роман Гамада, що в розквіті творчих сил, на п’ятдесят шостому році життя, відійшов у Вічність («Щось не щастить нашим перекладачам», – згадую слова Григорія Кочура, коли захворів Микола Лукаш; пригадую своїх близьких приятелів –  Анатоля Перепадю, Михайла Москаленка, чутливу до слова поетесу й перекладачку Світлану Жолоб…).

 

Отож:

«І в пам’яті народній не загину,

Допоки наша мова буде жить».

 

Саме в «народній»… Та якою напруженою повинна бути боротьба, й не лише на фронті, а в повсякденному житті, щоби не знеособитися – залишатись народом, українським народом, у нинішньому глобалізованому світі! Якою наполегливою – праця, щоб наша мова, хай навіть «чиста» (так уже «вичищуємо» її нині!), хай і без суржика, була не просто достосованим до «правил» (так і їх нині пильнуємо) стерильним засобом спілкування, а соковитою, з барвами й запахами, багатою фразеологізмами й синонімами, оживленою ритмами українською мовою – Лукашевого зразка! А для цього потрібно, йдучи вперед, ступити на рятівну стежку повернення. Сказав же Сенека: «Поспішай до мене (так і Європа могла б нам сказати – А. С.), але до себе – насамперед», – до себе, до джерел, до свого кореня, до природи свого краю, до Шевченка… Стежкою повернення, йдучи в майбутнє, до нас, до грядущих поколінь, ступав і геніальний Микола Лукаш.

 

01.03.2017