На манівці

​

Трохи більше року тому я таки дав слабину і зійшов на манівці. Збився, так би мовити, з путі. Ну, нечистий поплутав, з ким не буває? І ні, щоби поплутати якось серйозно, щоб тицьнутися обличчям в гріх по самі патісони, як купа довколишніх, щоб і приємне з корисним, то він, тобто я, – по-дрібному. Бо ж диявол – в деталях. І я в деталях. Себто мій інстаґрамний профіль, котрий завів, аби тепер був теребовлянський ліс в деталях, кожна кам’яничка та вагоничка (бо язик не повертається назвати кам’яницею ці архітектурні чупакабри, обшиті вагонкою). Все це: усі плитки, сходові марші, балкони, дерева, кущі – все-все крупним планом й в деталях. Не подумайте, що грішним ділом відкрив яку автомайстерню і таким робом зараз вам її просуваю. Ні, йдеться таки про деталі міської архітектури та периферійної природи. Саме ними нашпигований мій інстаґрам, ніби кишка гречкою. Хоча якраз ні кишки, ні гречки ви там не знайдете.

Так-от, завів я той інстаґрам, аби довести самому собі, що в Теребовлі, як і в інших малих містах, є що показати світові. Не тицяти приїжджим туристам той самий сухпайок з фортеці та церков, котрим годували їх кілька десятків літ поспіль на наших теренах. А показати, що в місті взагалі багато всього цікавого. Що воно, врешті-решт, таки місто.

Ми настільки звикли до своїх бурґів, що не помічаємо тих нечисленних чудес, котрі в них вціліли. Не підносимо голови від хідників, аби не роз’юшити собі носа на квасне ябко і аби не уздріти крику про потребу в негайній псих(олог)ічній допомозі від власників магазинів та рекламних агенцій, котрі завішують вітрини своїми анамнезами й радіють тому, як цвячку.

Та й, аби зоставити нащадкам на пам’ять хоча б відбиток останніх представників популяції вітражів, кованого декору, стрічкових функціоналістських вікон, флюгерів та інших живих-привидів. Врешті, аби підтвердити собі, що зовсім не знаю міста, скільки би про нього не читав, скільки би його не розглядав, скільки би його не описував, скільки би в ньому не мешкав.

Це я так зараз все красиво трактую. А насправді було як: хотів повимахуватись, що можу знимкувати незле на «мильничку». Так і завів. А показувати щось треба – то як сидиш в тій Теребовлі денно і нощно, – будь люб’язний, її і знимкуй. Не людей же фотографувати. Бо який ти тоді (мікро)урбаніст. Гуманіст хіба що. Але ні-ні, на ці манівці мене жоден нечистий не заведе.

Проте зовсім не шкодую про цей досвід, бо стеження за іншими в інстаґрамі (звучить куди детективніше, ніж насправді) дозволяє частково зрозуміти, куди все котиться. Точніше, дає ілюзію такого розуміння. Куди горнеться та гортається, мов інстаґрамна стрічка.

І от приходжу я зі своєю Теребовлею в інстаґрам (не дарма ж кажуть, що я з нею ношусь, як дурник з писаною торбою), а там довкола одні мотивації, саморозвитки, проактивності, мандри, самореалізація, кава, їжа, кава, кавуся, кавалькада, авада кедавра. І всі такі успішні, що навіть підсумки – і ті попідводили.

Злі язики плескають, що як постійно повторювати в інстаґрамі слова «саморозвиток» і «мотивація» – то всі одразу розвиваються й мотивуються. Мене одне лиш турбує – хто всіх цих дітей стільки років демотивовував (невже меми-демотиватори?), що вони тепер без напучувань вискочок з інстаґраму навіть собі кави зробити не можуть наважитись – мусять перевірити, чи це все ще в тренді?

Люди підлаштовують своє життя під соцмережі. Прогинаються під них, впадають в залежність. Закликають інших жити яскравим різнобарвним життям, а самі замикають себе в цій зоні комфорту однотонних профілів. Ганять інших за нещирість, а самі запостити знимки без постановки й кілограмів віртуальної штукатурки не можуть. Власне, сам значок геш-теґу «#» можна читати не лише як «дієз», а й як «ґратки». Решітка тієї самої зони комфорту, в котрій себе зачиняємо добровільно. В цім вимисленім світі ідеальних життів, повних успішности, експертности, самореалізованости, гіпермотивованости, проактивности, креативности та інших слів, що найгучніше означують порожнечу. Життів, котрі мають вкрай мало спільного із життям реальним.

І добре, коли там часом трапляються такі профілі-манівці, на котрі можна збочити, ніби втрапити на задвірки якогось вигаданого міста, й просто насолодитися деталями периферії. Бо інстаґрам – це розтягування світу на візуальні цитати. Один із найкращих виразників доби відірваности сенсу від контексту. Краси заради краси. Деталей заради деталей. Не соромтеся своїх Внутрішніх Підгайців та Микулинців, Глинян та Рудок, Долин та Більшівців – вони прекраснішають через нас.