Люди настрою є мінливими. Вони повсякчас хочуть цього позбутися, аби мати хоч якусь стабільність і зрозумілість у житті. Для того намагаються прив’язати свій настрій до якихось речей. А що таких, котрі змінні і постійні водночас, не так вже й багато, то кидають якір біля пір року і свят, особливо тих празників, що мають мігруючий характер, от-як Великдень, аби тримати баланс й не кидатися в море крайнощів. Аби подібне лікувати подібним.
А що така потреба виходить за межі одних лиш людей настрою, то й інші нерідко піддаються впливові природи на своє самопочуття.
І найважчим періодом, сповненим депресій, є час від листопада до квітня. Період перманентного болота в наших широтах. Для сієї пори ми споряджаємося словами, ручками, пензлями та фотоапаратами, щоби просто перетривати її, пропустити через сито сих фільтрів, аби пізніше усвідомити й засвоїти урок. Тих речей, котрі є майже органічним продовженням нас, бо те, чого нездатні здолати самі – віддаємо на аутсорс, ніби дітей, котрих сплавляють бабцям та дідусям на літні канікули. Аби розвантажити мозок. Аби делегувати повноваження несвідомому. Аби мати результати, в котрих можна покопатися в наступний такий період, якщо раптом вичерпаються по закамарках залишки натхнення.
Сі дні існують для рефлексії. Для того, аби побути собою й з собою. Для самозаглиблення, внутрішніх розкопок, котрі можуть допомогти нам видобути із себе якісь таланти, пробудити зі сну генія, котрий давно в нас задрімав, чи навіть відкопати щось нове й незвідане в закапелках свого мозку та серця. Головне при цих роботах не – застрягнути в сипучих пісках, через котрі мусимо продиратися, себто снігах та болотах наших дум та душ. Чи необачно не видобути скелетів, про котрих і думати вже забули.
Недарма «FM "Галичина"» Тараса Прохаська починається в середині листопада та закінчується в перших днях березня. Себто якраз тоді, коли потребуємо найбільшої підтримки. Потребуємо бути чесними із собою, ніби вести щоденника. Ніби готуємося до сповіді. Мусимо в той час бути в собі й не забувати про найближчих, аби вчасно подати їм руку, якщо загрузнуть.
Цей час дуже схожий на сутінки, бо оприявнює всі негаразди, робить видимим наше свинство, оголює справжню суть речей та людей, усю подвійність та потрійність натури. Гори сміття вилазять з-під талого снігу, заступаючи собою підсніжники й первоцвіти. Так вилазять у цю пору всі ґанджі та слабкости наші. Й часто, уздрівши те все в собі, сахаємося й не беремося розгрібати завали, а даємо слабину й зростаємося з ними так, що не годен уже відділити. Аж починаємо ідентифікувати себе не з перемогами, а з поразками.
Недарма найвідоміша мелодія нашого народу – Леонтовичева музика до «Щедрика», пісні про закликання весни, себто про очікування та надію.
Недарма найважливіші християнські свята припадають саме на цей час. Різдво маємо на розпутті, аби підбадьорити нас дорогою, щоб Христос трапився нам, ніби подорожнім на шляху до Емауса. Великдень ж – се логічний підсумок цієї складної доби. Він знаменує собою її закінчення. Тому найважчі часи – посередині між Різдвом та Великоднем. Між відчуттям чуда та надією. Провалля поміж двох рятівних берегів.
Різдво звернене у минуле, до пригадування. Воно віддає дитинством, пахне мандаринами та щасливими митями, котрих не повернути, тому ще більше занурює після себе в цю грузьку атмосферу.
Любов до Великодня – це перемога весни. Перемога синкретизму. Єднання віри й квітучої зелені, душ та духів, котрі зливаються воєдино, аби нам стало трохи легше. Аби ми могли відпустити. Витріпати із себе лозою всі темні думки, стріпати з рамен ті артефакти внутрішніх розкопок за цю пору, котрі носили з собою. Вибити пил із килимків наших душ.
Великдень – це підсумок рефлексій. Квітка. Момент переродження. Жирна крапка, котра перетворюється на кульбабку й здіймається від подиху в повітря, аби здійснилися задумані мрії та бажання.
23.03.2018