Це був надрукований на "Збручі" переклад статті Катарін Вайнер «Як технологія підриває основи правди» з Guardian. Мова йшла про вплив і небезпеку соціальних мереж у поширенні неправдивої, неперевіреної інформації. Що стосується поширення фейкових новин, то Цукерберг пообіцяв вмонтувати у ФБ алгоритм перевірки фактів. Враховуючи, що 40% американців беруть інформацію власне звідти, а не з авторитетних джерел, наприклад ЗМІ, – нічого дивного, що вони вибрали Трампа, який постійно бреше або є «неправильно інформований». Давно пора поставити цей факт чекінг.
Не менш цікавим або небезпечним, залежно як на це подивитися, є «бульбашка фільтрів» – тобто така персоналізація пошуку і показу інформації у ФБ, при якій я як користувач бачу тільки те, що мені подобається, відповідає моїм поглядам. Можна навіть сказати, що це так я ніби слухаю людей, які мають такі ж інтереси і систему цінностей, як моя. Небезпека в тому, що якщо зависнути там (а багато зависає), то виникає ілюзія, що всі навкруги думають так само, цікавляться тим, що й ви, поділяють ваші погляди, що ніякої іншої dark side і немає. Особливо зараз, під час третіх роковин трагічних подій на Майдані, якщо додати сюди ще телевізор, радіо і пресу – то складається враження, що весь народ України якщо і не був на барикадах, то принаймні підтримував прагнення до свободи, рівності, гідності, європейський вибір.
Про те, що є трохи інша картина світу і не всі «за» та на барикадах, ви «починаєте дізнаватися», коли чуєте, що «за Януковича було краще, бо долар був по вісім» – це говорить вам львівський таксист і не він один, а раніше ви чули це від старших людей, переважно пенсіонерів. Це на третьому році війни. А потім ви читаєте у журналі «Країна» репортаж про містечко в Тернопільській області, де, за словами високопосадовця, «раніше наші люди хотіли жити як в Америці, потім як у Польщі, а тепер як за Януковича». І містечко це не бідне – навпаки, його мешканців в області вважають заможними, навіть багатими. Основним джерелом доходу є заробітки в Польщі, Італії, Португалії, Британії, звичайно ж, Росії і навіть Штатах, де ціна ґрін-кард, виявляється, 10 тисяч доларів. Я навмисне не називаю це містечко, бо описана ситуація типова – це могло б бути й у Франківській, і Львівській області, що там уже казати про Схід і тих, хто під бомбами. Скільки у нас таких містечок, де ніколи нічого не відбувається, де нічого не виробляється, а ще недавно були якісь заводи, де центр всесвіту – це базар, де тьма церков і центральна вулиця – це ряд магазинів, кафе, ресторанів і стоматкабінетів, де обов’язково за містом, у чистім полі, є своя «елітна забудова»: вілли, палаци, замки – реалізована мрія заробітчанина.
Економічний лібералізм наголошує на фундаментальній важливості матеріальної мотивації. Хто б сперечався, але коли ця економічна мотивація є домінантною, коли крім неї ніякої іншої і немає? Згідно зі статистикою, середня українська сім’я проїдає 52% своїх доходів (для порівняння, німецька – 10%). Додайте до цього ще витрати на комунальні послуги, одяг, взуття, елементарний ремонт квартири чи холодильника. А якщо хтось серйозно захворів, а платне навчання навіть у школі... Хоча можна і не додавати – і так не стає ні на що, крім задоволення базових потреб. Як йшлося у ще одній статті на "Збручі", «Ліберальне божевілля», де Ян Сов пояснив успіх теперішньої влади в Польщі, яка роздає гроші бідним: «нащо їм якийсь Шенген, якщо вони не можуть купити собі квиток до найближчого міста?» – про які такі європейські цінності говорити з людьми, для яких «за Януковича було краще».
Вимагати від таксиста, щоби «включив голову», розказати, як формується курс валют, для чого Путін дав Януковичу кредит, ще радикальніше – поговорити з ним чи з мільйонами йому подібних про Революцію Гідності, Небесну Сотню, війну, – це так само, як просити, щоби він не слухав «спасібо дєду за побєду» (це лунало у маршрутці, яка мчала у Франківськ). Все, що він хоче від життя чи про що мріє, – це мати дешевий бензин, новішу машину, більше грошей. Всі його духовні запити – поставити касету Алєґрової, щоби по дорозі до Львова весь салон слухав «младший лейтенант». Його батьки згадують про дешеві пиріжки за 6 копійок, а дідо – як добре було за Польщі. Заробітчани, що доробилися – це, як казав Габріель Маркес, «багаті бідняки». Незважаючи на десятиліття, проведені у Європі, з тої Європи у вигляді цінностей вони не взяли нічого: вся їхня фантазія втілюється у псевдопалацах, оточених двометровими мурами, дорогих машинах, у величезних весіллях їхніх дітей із феєрверками і кінозйомкою, куплених їм дипломах, квартирах і відпочинках у Туреччині чи Єгипті.
Ми – країна бідних людей у тому сенсі, що це вже третє-четверте покоління, яке думає про виживання, для якого Європа, Захід – це просто вищий рівень споживання. Так, є винятки з правила, але на то вони і винятки. Й особливо це стосується молоді. Так, на тому ж Заході також не всі переймаються ідеалами свободи, є свої люмпени і свої обивателі – але не в уряді і не в парламенті, як у нас, де основне гасло: «а тепер, курва, ми». Так, часом на Заході бувають збої – і тоді обирають Трампа. Але у США є Конгрес, який відразу обламує хворі фантазії мільярдера-забудовника. А в нас немає механізму, який приводив би систему у рівновагу – хіба знову Майдан. Наша єдина надія або на людей, які всупереч логіці виживання не колекціонували готівку тоннами, а буквально поклали своє життя заради Батьківщини; на пассіонаріїв, більшість із яких пішли добровольцями і вже загинули на війні; на нове покоління, що випадає з правила, – або ж на шалений тиск колективного Заходу, бо занадто багато грошей вони сюди вклали, щоби так просто все це пробачити нашим верхам й знову махнути рукою на Україну .
01.03.2017