[З мандрівки по світї.]
Из 1864-го року, з памятної війни о Шлезвик-Гольштайн, — коли то Бісмарк так славно піддурив Австрію, щоби в 1866-ім дати їй заплату, — списав один капітан ґенерального штабу свої спомини. В характеристицї австрійских полків говорить він про Русинів:
"Чудо, що се за матеріял — ті рускі пoлки! При добрім проводї світ з ними добувати можна!.. Рускій вояк не зважає на смерть. Упав тут, упав там добрий товариш — ті, що лишили ся в живих, горнуть ся в лінію. Усе йде, як на ретязци. На кровавім побоєвищи сі рускі вояки поводять ся мов на майданї вправ перед касарнею..."
В 1878-ім роцї після турецко-россійскої війни питали Українцї одного ґенерала-командира, свого земляка, чому то він так нищить україньскі полки, посилаючи их на самі найнебезпечнїйші місця.
— Та же у вас, ґенерале, єсть багато Калмиків, Черемисів і инчих инородцїв, про котрих би остаточно й байдуже, єсть у вас і коренних "русских" доволї, — чому-ж ви, скажіть, так нївечите земляків своїх?
— В тім то й дїло! — відказує ґенерал. — У Українцїв і характер, і розсудливість, і головно — темперамент. Другі лїзуть та лїзуть без тямки і памяти. Де йде о дїло зухвале, — там не обійдеш ся без людей самосвідомих. От як ми переправлялись через Дунай. "Ану-ко, хлопцї, затягнїть піснї! Вали!" І повалили з піснію в устах, з завзятєм в очех проти неминучої смерти...
На Шипцї стоїть каплиця в честь "погибших русских салдатів". Лежать і тлїють их кости — і нїхто не знає имени тих, що принесли своє житє в жертві за... ну, за "велику идею руского патріотизма". Лиш один з україньских патріотів, — котрий в пориві свого патріотизму навіть сховав ся за псевдонім, звеличив ті неповинні жертви україньским стихом "Шипка". Гарнїйшій памятник виставив усїм тим неповинним жертвам усяких патріотизмів россійскій маляр Верещагин, присвятивши свою "Тамерланову могилу" з людских черепів: "всїм минулим, теперішним і будущим великим завойовникам".
"А на Шипкі все спокійно! — підписав Верещагин кровавою рукою иншій свій образ, представляючій мужика салдата замерзлого в снїжній метелици, а все-таки з ружєм на плечи.
Зібрали добрі люде кістяки з побоєвищ під Маджентою та Сольферіном, щоб не валялись по земли, і, поставивши в память тих жертв каплицю, розмістили на полицях в мавзолею черепи і кости тих, що через "патріотичну політику" були собі ворогами а тепер спочивають в-суміш, в приязни рука об руку або рука з ногою чи черепом, — як попало і як подабає добрим приятелям, — Французи, Италіянцї і всї породи австрійскої держави!
Один череп, здоровий, крепкій, так і видивив ся на мене. Білі здорові зуби — так і видно — призначені на те, щоби жувати хлїб Божій, що єго заробили мозолистими руками.
— Здоров Грицю! — відозвав ся я до него.
— Дай Боже здоровля, паночку! А як вернете до дому, кланяйтесь там моїй Парасцї!
— І Полагнї! І Марійцї! І Дзюнцї! — обізвалось нараз зі всїх кутків, з усїх полиць.
І всї черепи видивилась на мене своїми ямками-очима якось так сумно, що я не стерпів. Мене щось сцїпило за горло. І я почав, як часом священик з амвони і тим самим тоном:
— Ви сповнили свій обовязок, обовязок чести, — ви боролись за идею — і т. д., і т. д.
Черепи мовчали.
В книжцї для розбудженя чувств патріотичних серед вояків стоїть: "Капраль Кравчук кинув ся серед граду куль на знамя француске і з пожертвованєм свого житя здер єго, а наткнув на те місце прапор австрійскій. При тім був ранений. За сей учинок відзначено єго золотим хрестом заслуги."
Серед синьої Адрії стоїть малий островець, памятний з послїдної війни австрійско-италійскої в 1866 роцї. Там адмірал Теґетгоф побив далеко сильнїйшу фльоту италійску. На малім кладовищи стоїть марморний лев на памятку побіди і яко надгробний камінь для погибших. Тут полягли — стоїть на камени — Василь Кищук, Иван Хомяк, Петро Клїшевскій... І богато инчих, котрих имен я не стямив. Земля вам пером земляки-молодцї!
В 1840-вих роках, коли то усюда по Европі розбудив ся дух національний і більше або менче глубоко пустив коріня в полки австрійскі, — на Италіянцїв спуститись не було можна. Они так і перебігали в ряди партії національної. В морскій службі австрійскій не стало офіцирів, на котрих би спуститись було можна. Тогдї то головнокомандуючій ґенерал Дюляй [Gyulai] пригадав собі на капітана морскої служби у відставцї — на Ивана Кудрявского, котрий ще в 1830-их роках на чолї австрійскої ескадри очистив грецкі порти від нападу піратів. І Кудрявскій не завів покладеної в него надїї. Він звязав в одно звено всїх своїх офіцирів і на чолї своєї ескадри завдав богато шкоди Италіянцям.
Про себе в своїй автобіоґрафії пише той Иван Кудрявскій: "Я походжу з України, з козацкого роду. Мої предки служили при Полтавскім полку..." і т. д. Предки плавали на чайках по Днїпрови та по Чорному морю, а их потомок, австрійскій адмірал, пійшов на нагінку на грецких піратів та италійских націоналів.
Так то служили ми вірно та щиро і бились за всякі идеї. "Козаки маладци", "ruthenische Regimenter" — чудо що за матеріял!" — так і лящить з усїх боків.
— А дослужились ви до чого для самих себе? — питав мене Американець, котрий зводить усякі идеї і пориви на практичну основу.
— Та — відказав я — думали ми послужити й самим собі. Увесь нарід устав був за свої принципи і думав устроїтись на широку ногу, щоби великій верстві народу жилось добре. Знялось повстанє широке, якого ще не було видати...
— Ну, кажіть дальше! — зацїкавив ся Американець.
— Ми собі вибороли були свободу, чужина з краю забрала ся, і...
— Ну? — допитуєсь в нетерпячцї Американець.
— І завели у себе знов Статут литовскій, той самий закон, против котрого воювали...
— Котюзї по заслузї! — замітив Американець, розумієсь, по американьски.
[Дѣло, 27.02.1892]
27.02.1892