Уривок із повісти "Орлик" — продовження трилогії "Мазепа" — рукопис якої зберігся у Львові і тепер готовиться до друку в "Українськім Видавництві" в Кракові. — Пр. Ред.
Сонце, як човен — золота повен, плило по хвилях трав.
Горів обрій.
Орлик протер oчі. "Панове товариство, в поход! В поход!"
Пішли, маючи тільки траву кругом себе і небо над головою.
Трава шуміла, шелестіла, перешіптувалася, небо мовчало, тільки вряди-годи скорою блискавкою підморгувало до землі. — На погоду.
Вода, татарська закуска й короткий відпочинок над степовим ставком покріпили людей і коней.
Та не на довго. Коло півночі обгорнула їх така сонливість і втома, що похід треба було зупинити. Деякі вози лишилися далеко і що-лиш за годину надтягнули. Запорожці знову поставили з драбин фігуру, шведи затягнули варту і табор уснув.
Степ тихо шумів, ніби зідхав крізь сон, пригадуючи якісь грізні події. Легкий туман піднімався поверх страв, ніби людські зідхання підлітали від землі до неба. Крізь туман мерехтіли зірки, мов очі одаліски крізь шовковий серпанок.
Люди хропіли, коні жалісно постогнували. Нарікали на безсовісних панів своїх, що гонять ними, як собаками і висотують останки сил.
Орлик не спав. Був у гетьмана і короля, балакав із Войнаровським і з Понятовським, заходив до Запорожців. А тепер сидить біля могили і думає. З гадки дівчина з-над степового ставку не сходить.
"Я — безіменна, я — непритяменна, я — не я... Де спиш? — Хати не маю... Що пєш?... Сльози ковтаю... Чого хочеш??... не знаю".
Бачив її, чи снилася тільки? — Не вмів сказати. Але чув, що вона знов біля нього. Ось-ось і промовить, голосом калинової сопілки: "без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, не віки...".
"Сядь собі тут і скажи, відкіля ти? Чого волочишся степом, мандрівнице сумна?"
Хитається як билина на повітрі. Тільки очі блудними вогниками мерехтять... Мотрині очі...
"Дивно, як тая Мотря усім нам не сходить із гадки", — каже до себе Орлик. — "Де вона тепер?'"
І смуток підступає до нього. "Геть, геть! Не пора на жалібні думки! Діла треба, щоб направити лихо!"
"Лихо?" — відзивається голос калинової дудки. "Тихо, цить! Не буди, хай спить... Бачиш? Ще рана тепла і кров ще не скрепла, ще земля від гармат дрижить... А кінь біжить, орел летить... Орлику, Орлику, ти високо літаєш, ти далеко буяєш, уважай, щоб не сторощив крил... Хочеш славу будити з могил, що замордована спить? Якого тобі діла заманулося? Кажи!"
"Гадка гарна, але сміла. Чого не сповнив ні Богдан, ні Іван, хочеш сповнити ти?..."
І обкидає його поглядом питливим з ніг до голови.
"Га, що-ж,Орлику, лети, лети!... Від могил до могил пробуй крил, шукай сил, та чи знайдеш, не знаю.
І раменами здвигає. "Не знаю... Я на такого чекаю".
"Ти?... — питається Орлик... — Ти хто?" — І протирає очі... її нема... Шумить трава, переморгується з землею. Які-ж ті степи просторі! Мерехтять зорі. Вітер землею до сну колише, ніч на неї холодом дише, табор спить.
Орлик здрігується. — "Це в мене мабуть від безсонниці", — потішає себе. — "А може й простуда, щоб тільки не степова лихорадка. Треба бути здоровим, діло жде". — Обтулився буркою і вийшов на фігуру. Глянув: трохи возів, трохи змарганих коней і жмінка людей. Бувало, що сотник зі своєї сотні більше привозив.
Довго дивився і наслухував, чи Лєвенгавпт не йде... Нема... А вже повинен би бути. "Щоб тільки..." — але й думати про те не хотів. Ще тільки того треба, щоб з Лєвенгавптом щось сталося! Мало горя!"
Уважно зійшов по драбині й обійшов табор. Вартові хиталися, як бодяки в степу. Один прямо з ніг валився. "Лягай! Я за тебе постою!"
"Ваша милість?"
"Кажу тобі — я. Лягай!" — взяв від козака рушницю і стояв, поки не прийшла зміна.
. . . . . . . . . . . .
І знову ранок і знов похід. Вперед! Вперед!
Знов увійшли в простори, де звіра й птиці була велика сила. Зайці скакали, дрохви й стрепети перебігали дорогу, одичілі вівці в траві як у лісі блудили.
Настріляли й наловили того добра, що голоду не потребували боятись.
Забули про небезпеку й раділи гадкою, який то нині добрий обід буде.
"Але як його зварити?" — журилися шведи.
Та козаки й на це вміли собі порадити.
Як коло полудня дійшли до якоїсь балки, то зробили кізяк, висушили його в одну мить на сонці, розвели огонь і напекли такої баранини, що тільки пальці облизуй!
"Ой, якби так горілкою попити!" — зітхав котрийсь.
"Якби так матуся млинців насмажила" — насміхалися з нього.
"А тітка варенухи наготовила"...
"Та якби так під грушу"...
..Та ще з дівчиною нешпетною"... Приговіркам не було кінця, бо козаки, хоч і збідовані та стурбовані, а пожартувати люблять. Найбільше запорожці, бо тим і журитися нема чого. "Діду, діду, село горить, а він торбу і — на друге". Але жарти жартами, а пити таки хотілося.
"А підіть ви, дітоньки, в траву, та подивіться, чи де вишеньок не найдете!" — казав січовий дід, що вже їм нераз добре порадив. — "Як я туди літ тому пів сотні буде, в Польщу ходив, то траплялися вишні. Здалеку й не видно, але як добре в траві пошукати — то знайдеш".
Дід не брехав. Козаки з повними шапками вишень вернулися.
"Кислі, бо кислі, аж губи розпирають, а всетаки трохи спрагу гасять".
І гасили спрагу тими дикими вишнями, ще й короля, гетьмана та старшинських жінок ними погостити. а тішилися тими ягодами ще більше, ніж товстими вівцями, бо спрага гірше їм надокучала, як голод. Вже бралися дрімати в тіні під возами, як з фігур почувся знак тривоги. Зірвалися і вхопили за зброю. Запорожці вози в чотирокутник стягали: дишлі вгору, колеса до коліс ланцюхами.
Орлик вискочив на фігуру і дивився крізь скла.
Кілька їздців гналося в їх сторону.
"Це наші! Москалі так їхати не вміють!"
І дійсно. Їздці не їхали, а летіли, як буря.
"Сотник Мручко. Під другим так кінь не піде!"
Їздці то потапали в зеленому морі, то виринали з нього, зовсім так, як лодки на хвилях вод.
"Мручко! Мручко! — лунало з фігур, і козаки збігалися звідусіль, щоби повитати доброго товариша.
Ось і він.
Здорожений, змарганий, заболочений по самі вуха. Здовж правого лиця шрам, ще не присохлий, рука перевязана шматком сорочки. Але всміхнений і бадьорий.
Коня у землю впер і зіскочив із нього, як молодець.
Сто рук простяглося, сто пар питливих очей обскочило його.
"Здорові були!... Мої розкажуть вам усе, вони знають. Мені ніколи. Орлик де?"
Орлик злазив із фігури.
"Витай, сотнику! Що чувати?"
"Багато, пане генеральний писателю! Ходім же набік".
Пішли до Орликового воза і Мручко став розказувати свою Одисею.
Орликові в голові шуміло. Сталося, чого він так боявся. Карлова армія піддалася, Мазепиних козаків нема.
"Всі здалися?" — питався, ніби словам старого сотника не вірив.
Мручко числив:
"Генералів шведських 5, полковників 12, підполковників 13, інших старшин приблизно 400, всього душ більше тисяч чотирнадцять, прапорів, знамен і штандарів мало по 300. Пушок, гавбиць та моздірів 30, здебільшого калік".
"Умови?" — питав Орлик.
"Які там умови!" — махнув рукою Мручко. — "Всі складають зброю і піддаються воєннобранцями до викупу. Генерали й офіцери задержують свій багаж і прислугу".
"А наші?" — спитав тривожно Орлик.
"Ось вони", — відповів Мручкo, показуючи рукою на гурток людей, що скидалися на винокурів, риболовів, дроворубів, волокитів, або просто на розбишак, на все, що хочете, лиш не на людей, що належали до правильного війська. Босі, без шапок і свиток, лиш при шаблях та з пистолями за поясами. Рідна мати не пізнала б їх, такими копотами вкриті їх обличчя. Піт цюрком спливає з лоба, і як весняні потічки пологу ниву, так він жолобить закурені лиця. Впали на землю і важко дишуть, як хорти після ловів. Навіть їсти не хочуть, хоч голодні, тільки ягоди приймають. Орлик глянув на них і зітхнув.
"Мало!..."
"Добре, що й тих привіз", — відповів Мручко, і розказав коротко про свій останній бій.
Орлик слухав і хвилювався. Пригадалася дівчина з-над степового озерця... "Во імя Отца і Сина, хай буде ніч горобина, і святого Духа, хай буде бій перебій, кріпко стій і не млій!" — "Постоїмо, дівчино, постоїмо!" — обіцяв собі. І кріпко стиснув старого сотника за руку.
"Спасибі, батьку! Хоч тільки потіxи, що не піддалися так, як тамті".
"Як було піддаватися!" — кинувся Мручко. — "В пятому пункті переволочанського акорду стояло чорне на білім: запорожци і друґіє мятєжнікі, коториє окажутся при шведскіх войсках, будут видани Єво Царскому Вєлічеству... Знали ми, що воно значить!""
"І Лєвенгавпт не відкинув того пункту?!".
"Підписав, як йому Мєншіков предложив!"
"Сумно!"
"Так, невесело, пане писарю генеральний!"
"А погоні не бачив?"
"Іде. Та ще не зараз поспіє. Я де міг, та як міг, зводив їх із дороги. Покрутяться як замотиличені вівці. Але не вернуться, бо Голіцин на нас велику злість мaє. Розїлася бішена собака".
"А гетьман що?"
"Він?"
"А хто ж би? Ніхто так степу не знає, як гетьман".
"Правда. Нераз туди ходив. Але про Переволочню не кажіть йому цїлої правди, бо пощо? Хай потрохи гірку чашу ковтає... А король?"
"Королеві краще. Рана вже не ятриться".
"Славити Бога, бо на нього тепер ціла наша надія".
Орлик поклепав Мручка по плечу.
"На себе, батьку, покладаймося, на себе. Це найбезпечніша надія".
Підійшов Понятовський. Хоч "пан", він не дуже то тримався з "вашеці". Зжився з козаками і полюбив їх, пізнавши їхню хоробрість. Щиро витався з Мручком. А почувши про Переволочню, спротивився, щоби скривати правду.
"Гетьмана можете щадити, бо він недужий. Схвилюється і ще з ним який припадок станеться, і тоді ми без його проводу пропали б, як на ярмарку собака. Але король мусить знати правду. Перед ніким не мож таїти. Ви, пане сотнику, спічніть і покріпіться. У моєму возі є ще одна плящина, ликніть собі... Та не багато! — додав жартуючи. — А я до короля його милости скочу".
І побіг.
По дорозі стрінув Войнаровського. Цей був дуже прибитий. Журився недугою дядька і тим, після його смерти було би. Невесела перспектива...
"Вус до гори!" — гукнув на нього Понятовський.
"Підемо до короля".
"Да отиметься чаша сія от мене..."
"Нi, ні треба. Удвійку краще. Чому це я один маю бути вістником Йовової новини?"
"Невже ж Лєвенгавпт піддався?" — не спитав, а крикнув тривожно Войнаровський.
"А ви не чули?"
"Догадуюся... Здуpів, чи що?"
"Славний генерал, та замякий чоловік. Не наше діло його судити. Ходім!"
І поплентались до того воза, на якому на дошках, уставлених верх полукіпка, лежав король із простягненою хворою ногою, котру якраз перевязував хірург.
[Краківські вісті]
21.02.1942