20 лютого виповнилося 110 років від дня народження кіноаматора й, по суті, першого в Галичині українського кінокритика та теоретика кіно Володимира Гумецького, автора відомого у міжвоєнному Львові маніфесту «Мусимо фільмувати».
Непересічна особистість, він мав неймовірне почуття гумору й полюбляв «ховатися» під не менш оригінальними псевдонімами на шталт Е.Кран, Тессар, Ікс Фікс, Куд-Кудак, «Х-27». Його справедливо називають провісником української фільмової думки в Галичині.
Володимир Гумецький (зі збірки Романа Бучка)
Майбутній кінокритик побачив світ у селі Спас (нині Рожнятівський район Івано-Франківщини) у родині священика-москвофіла. Початкову освіту здобув у рідному селі, а в часи Першої світової (1917) разом із батьками був висланий австрійською владою подалі від російського фронту – у чеське місто Пільзно, де перебував до 1918 року. Наступного року в родині сталася трагедія – з життя передчасно пішов батько, о. Корнило Гумецький.
Після повернення додому Володимир продовжив студії у класичних гімназіях Долини та Львова, де 1926 року склав іспит на атестат зрілості. 1927 року вступив на гуманітарний факультет Університету Яна Казимира (нині – Львівський національний університет ім. І.Франка), який успішно закінчив за спеціальністю «польська філологія» і здобув ступінь магістра філософії.
Роман Інґарден
Ще під час університетських студій юнак зацікавився теоретичними дослідженнями в царині естетики й історії кінематографа. Цьому посприяло середовище, в якому він перебував, – студенти полоністики часто слухали лекції з естетики мистецтва професора філософії Романа Інґардена, брали участь у дискусіях і вечірках львівського кіноклубу «Awangarda». Там Володимир Гумецький познайомився і потоваришував із Болеславом Левицьким, кіножурналістом, популяризатором польського кіно й організатором кіножиття у Львові, став активним членом згаданої «Awangardy», долучався до всіх ініціатив клубу.
Болеслав Левицький
Після закінчення університету Володимир Гумецький і Болеслав Левицький разом «розпочали працю як учителі у львівських гімназіях, обидва мали наукові прагнення, писали про кіно та творили фільмову культуру у своїх середовищах». Їхнє багатолітнє приятелювання було прикладом того, як навіть за напружених українсько-польських взаємин зацікавлення кіно ставало на якийсь час точкою перетину спільних творчих інтересів. Коли вже після Другої світової війни Болеслав Левицький описав заслуги кіноклубу «Awangarda» та його широкого оточення на шпальтах «Kwartalnika Filmowego», один примірник часопису він надіслав до Львова – давньому приятелеві на згадку про спільну справу.
Кінорежисер Євген Деслав (Слабченко)
Володимир Гумецький мріяв стати кінооператором, але не мав фінансових можливостей поїхати навчатися за кордон, тож написав до Євгена Деслава (Слабченка), відомого на той час режисера авангардного кіно, який мешкав у Парижі, й отримав рекомендації, як почати знімати. Уважно стежив за іноземною періодикою, передовсім передплачував німецький ілюстрований кіножурнал «Lichtbild-Вühne», читав польські та чеські фахові видання з кіномистецтва.
Володимир Гумецький і його кінопроектор (зі збірки Романа Бучка)
Володимиру Гумецькому належить понад три десятки кінознавчих публікацій у львівських часописах «Кіно», «Література. Мистецтво. Наука» (додаток до газети «Мета»), «Назустріч», в яких він порушував актуальні проблеми та технічні можливості розвитку фільмового мистецтва у світі та аналізував перспективи українського кіновиробництва в Галичині. Також опублікував низку практичних і теоретичних матеріалів у польській пресі – фільмовому додатку до газети «Słowo Polskie» під назвою «Х і ХІ Muza», редактором якого був Болеслав Левицький, незалежному ілюстрованому тижневику «Awangarda», присвяченому справам театру, радіо та кіно, та незалежному громадсько-політичному місячнику «Sygnały». Більшість матеріалів його авторства підписана псевдонімами та криптонімами.
Найчисельнішу групу становлять статті, в яких публіцист на фаховому рівні висвітлював такі важливі технічні моменти, як акустична деформація звуків у звукових фільмах та шляхи її вирішення, рухома камера та її додаткові можливості, світлова зйомка та світлочутливість, принцип роботи тогочасної записної та репродукційної апаратури тощо. Більшість із них автор об’єднав у цикли, як-от: «Звукове розпуття», «Кіно й «кіно»», «Musa trifrons», «Тон а тонфільм», «Від олівця до сочки», «Методика кінорежисури», «Технічні основи згукової фільми». Не менш цікавою для Володимира Гумецького була тема про розвиток кіномистецтва, його мистецьку вартість і особливості впливу на глядача.
Шпальта ч. 11 журналу «Кіно» за 1931 рік зі статтею Володимира Гумецького
Шпальта ч. 8 фільмового додатка до газети «Słowo Polskie» під назвою «Х і ХІ Muza» за 1932 рік зі статтею Володимира Гумецького
Володимир Гумецький вважав кіно «мистецьким посередником між світом а глядачем: показує дійсність дійсною, не деформує її літературним субєктивізмом та малярським експресіонізмом, одначе все таке стилізує її по свойому, по кіновому». Бурхливі дискусії в закордонній пресі стосовно нових можливостей світового кінематографа не змогли залишити його осторонь. У своїх публіцистичних виступах симпатизував візуальному образові у кіно як можливості фантазувати і творчо інтерпретувати, а звуковий фільм, «цей сварливий пеґаз-крикун», на його думку, перекреслив увесь естетичний канон німого фільму, втрутився у структуру кіно та «підняв руку на його інтеґральну частину — «кіновість»». Особливо кінокритика дратував той факт, що звукові ефекти не додавали стрічкам мистецької вартості, лише ускладнювали їхнє сприйняття через численні технічні неузгодження й асинхронність звуків і зображення.
Шпальта ч. 15/16 журналу «Кіно» за 1933 рік зі статтею Володимира Гумецького
Чимало уваги Володимир Гумецький приділяв перспективам національного кіновиробництва та розбудові власної кіноіндустрії в Галичині, обґрунтовуючи «велитенську ролю короткометражовика, як виховника майбутнього українського фільмарства ЗУЗ [західноукраїнських земель – Д.В.] на всіх ступнях його розвитку, від примітивної аматорщини аж до того порога досконалости…».
Українські кіноаматори в Галичині завдячують кінокритику маніфестом «Мусимо фільмувати», опублікованому 1935 року окремою брошурою накладом журналу «Кіно» під псевдонімом Е.Кран. Автор у формі доступних запитань–відповідей закликав галицьку громадськість до активного фільмування всього, що є українським і важливе для українців. Зокрема, переконував галицьких кіноаматорів у потребі знімання т. зв. культурфільмів – короткометражних документальних стрічок на господарські та громадсько-культурні теми, які би підкреслювали самобутність українців як нації. Він переконував, що потрібно зорганізувати й забезпечити належний доступ до кіносеансів сільського населення та розвитку кінокультури у невеличких містах і селах, покладаючи ці завдання на місцеві товариства «Просвіти». Володимир Гумецький розумів, що саме українське «аматорське кіно було єдиною можливістю уникнути цензурних утисків польської влади і знайти свого глядача», а відтак прокласти шлях до професійного кіновиробництва на західноукраїнських землях.
Обкладинка брошури «Мусимо фільмувати!» під псевдонімом Е.Кран
Окрім цього, активно виступав як кінокритик – рецензував популярні того часу американські та європейські стрічки, періодично вступаючи в полеміку з іншими дописувачами української преси, які публікували кінорецензії, – його обурювало, що рецензенти вдавалися до непрофесійних оцінок, поверхневого аналізу та безпідставної критики відомих іноземних кінострічок.
Шпальта ч. 3/4 журналу «Кіно» за 1933 рік зі статтею Володимира Гумецького
Із приходом «совєтів» Володимир Гумецький припинив свою публіцистичну діяльність. Можна припустити, що це сталося не лише із причини закриття всіх українських часописів, із якими до того часу співпрацював публіцист та до яких міг потенційно дописувати, а насамперед тому, що в умовах нового режиму незалежна кінокритика була неможлива за визначенням. Розуміючи реальний стан речей, публіцист вимушено зосередився винятково на бібліотечній роботі, залишаючи захоплення кіноестетикою та кінокритикою суто приватним інтересом – про кіно міг хіба що поміркувати з приятелями за філіжанкою кави.
У листопаді 1939 року влаштувався практикантом до бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка, а коли її реорганізували у бібліотеку Академії наук УРСР (нині – Національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника), перейшов на посаду бібліотекаря, згодом старшого бібліотекаря.
Будівля Оссолінеуму (зараз – Національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника)
У період німецької окупації Львова Володимир Гумецький працював на посаді бібліотекаря районної бібліотеки Шевченківського району міста Львова. У серпні–вересні 1944 року реорганізував і впорядкував розгромлену німцями бібліотеку Залізничного району і виконував обов’язки її директора аж до повернення на роботу в Бібліотеку академії наук УРСР у вересні 1944 року.
Влаштувався у відділ опрацювання – спершу на посаду головного бібліотекаря, із листопада 1944 року – старшого бібліотекаря. 1949 року очолив групу систематичного каталогу, яка була створена у цьому відділі. У лютому 1953 року був переведений на посаду старшого бібліотекаря картосховища, наприкінці наступного року – у книгосховище і науковий читальний зал (нині – відділ україніки). Ніколи не належав до комуністичної партії, чим викликав незадоволення у відповідних органів. У жовтні 1972 року вийшов на пенсію.
Про його сім’ю відомо небагато. Із того, що вдалося дізнатися з архівних документів, одруженим він не був; мав брата та сестру, які мешкали у Чехії.
Точна дата смерті Володимира Гумецького невідома. За словами львівського кінознавця Романа Бучка, який був із ним особисто знайомий, це сталося між 1991 і 1995 роками (1991 року Бучко виїхав до США, а повернувся 1995-го, коли Гумецького вже не було серед живих; родичі продали квартиру, і ніхто нічого не міг пояснити...).
Володимир Гумецький
За іронією долі, майже ніхто з бібліотечних колег і відвідувачів навіть не здогадувалися, що цей скромний і мовчазний, ба навіть дивакуватий, чоловік у чорних нарукавниках, який завжди ретельно опрацьовував каталоги, у 1930-х роках був одним із найкращих українських кінокритиків і теоретиків кіно міжвоєнного Львова.
Володимир Гумецький переносив на сторінки львівських часописів найновіші тенденції та дискусії у царині світового кінематографа, а його тексти завжди відзначалися глибиною думки, знанням предмету висвітлення, аналітичністю, влучною іронією та метафорою.
ДЖЕРЕЛА:
Бучко Р.В. Українське кіно поза межами держави: дис. на здобуття наук. ступеня канд. мистецтвознавства / Бучко Роман Васильович; Київ. нац. університет культури і мистецтва. – Київ, 2015. – 220 с. – Рукопис.
Гумецький В. Елементи кінового артизму // Кіно. – 1933 – Ч. 15/16. – С. 2–3.
Е.Кран. Короткометражовик – школа фільмарів // Назустріч. – 1937. – Ч. 8. – С. 6.
Середа О. Володимир Гумецький: маловідомі сторінки життєпису та публіцистичної діяльності // Збірник праць Науково-дослідного інституту пресознавства. – Львів, 2015. – Вип. 5 (23). – С. 611–618.
Середа О. Українська «фільмова думка» у «кіновій» пресі міжвоєнної Галичини // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2008. – Вип. 1 (16). – С. 122–132.
Тессар. Із циклю «Звукове розпуття» // Кіно. — 1931. — Ч. 11. – С. 1.
Gierszewska B. Kino i film we Lwowie do 1939 roku / Barbara Gierszewska. – Kielce : Wydawnictwo Akademii Świętokrzyskiej, 2006. – 430 s.
Світлини:
Gierszewska B. Kino i film we Lwowie do 1939 roku / Barbara Gierszewska. – Kielce : Wydawnictwo Akademii Świętokrzyskiej, 2006. – 430 s.
http://www.lewicki.uni.lodz.pl
20.02.2017