Некрологи

З початком сего року наша галицка Русь стратила двох людей, котрих память годиться спомянути добрим словом. У Львові вмер д. 29 января в ночи Дамян Гладилович, професор рускоі гімназіі, голова тов. імени Шевченка, член, а зглядно виділовий усіх народовских товариств у Львові і аміністратор "Дѣла" від самого початку єго заснованя. Покійний був характер наскрізь чесний і прямий, робітник невтомлений а притім скромний і тихий як мало хто з єго сопартійників. Хоч дуже велика часть найтяжшоі, адміністраційноі праці лежала на єго плечех, хоч можна сміло сказати, що без єго тихоі праці, без єго порядкуючоі, енергічноі руки партія народовска певно не була б двигнулася так високо, як стояла перед злопамятною угодою, то все таки по-за тісним кружком партійним майже ніхто не знав про єго діяльність, не підозрівав в нім одного з найвпливовійших людей партіі. Сам він ніколи не бажав почестей, не добивався авансів, не спекулював на популярність. Безпретенсіональний а заразом отвертий і прямодушний він хоч не належав до інтеллектуальних проводирів партіі, то дуже часто репрезентував єі сумлінє, єі почутє справедливости, котрому з причин політичних і партійних дуже рідко можна було висказуватися прилюдно. Хоч на вні він держався партіі вірно і солідарно, то все таки в нутрі єі він дуже часто був опозіцією і сімпатізував з єі опозіційними елементами. І автор отсих слів нераз мав нагоду досвідити єго вирозумілости, безсторонности. Від часу акціі угодовоі зносини наші якось то перервалися. Покійний щиро, цілим серцем ненавидів партію москвофільску, а головно єі проводирів, котрих уважав платними агентами російскими. Може бути, що іменно та ненависть попхнула єго в обійми угодовства, бо сумніваємось дуже, щоби єго манили обіцяні д. Романчуком рясні "посади і аванси", котрі евфемічно прозвано "програмою Романчука". Що при кінці житя віра єго в тривкість і пожиточність угоди була значно захитана, се доказує лист, котрий він на кілька день перед смертю написав до мене, пересилаючи передплату на "Народ" і просячи мене відвідати єго. "З остатних нрів вашоі часописи переконуюся — писав він — що Народ хоче статися справді критичним і обєктивним письмом, і для того прошу міні присилати єго." Та жаль, що слабість єго не позволила міні бачитися з ним. Честь єго памяти.

В тиждень вірнійше помер у Відні Іван Борисікевич, ветеран патріот руский, котрий ще в 1848 і пізнійше займав доволі видне місце в історіі руского відродженя. Він родився в р. 1815 в селі Увислі гусятинского повіту, скінчив права у Львові і ще на університеті перенявся народолюбними поглядами, що панували тоді (перед 1848 роком) серед ліпшоі части польскоі і рускоі молодіжі. Під впливом тих думок він трібував навіть за приміром Головацкого та Вагилевича ходити "в народ", певно переважно з цілями етнографічними, але перша єго екскурзія випала не дуже вдачно. Натямлю вже, чи в Вітвиці чи в Кальнім коло Болехова єго арештували мужики, і покійник сам з гумором оповідав міні той епізод, як то "Бойки вели єго продавати до Болехова", та тут, розумієся, єго зараз увільнено. Скінчивши права з дуже добрим успіхом, він якийсь час працював в канцеляріі адвокатській у Львові, але швидко задля слабого здоровля покинув сю роботу і вернув на село, до Увисли, де батько єго, що там був попом, купив для него хату і гарний кусень землі, на котрій він господарював майже до кінця житя, займаючися при тім яко спосібний правник веденєм ріжних процесів і правною обороною селян. Слава єго загально звісного і поважаного "панича з Увисли" лунала широко по околичних селах.

В р. 1848 Борисікевич поспішив до Львова, щоби взяти участь в організаціі Русинів. Був він одним з основателів Головноі Ради рускоі, уложив єі статути і вибраний був заступником голови. Яко делегат тоі Ради йіздив в маю 1848 року до Праги на перший зійзд славянский, де познайомився з многими знаменитими Славянами, в тім числі й з одиноким Росіянином, присутним на конгресі — Бакуніним. "Дуже він полюбив мене — розказував міні покійний Борисікевич, коли я віддвідав єго в Увислі в 1884 році. — А був то хлоп величезний, певно три такі з него були би, як я. То бувало стане коло мене, а я ледво до бороди єму головою досягну, тай говорить сміючись: "Дивіться, Славяне, ось вам образ наших народів: се Малоросс, а я Великоросс". А я також сміючись усе додавав: "Ну, ну, я ще виросту".

"Літом 1848 р. був я підчас жнив дома, у селі — розповідав далі покійник. — Десь при кінці серпня прийіжджаю до Львова — з виднійших Русинів нема нікого, крім одного Куземского. А ту межи Поляками рух, "Рада Народова" тероризує всіх, посилає депутацію до Кошута. Бем (польский генерал, участник повстаня 1831 р. і пізнійший комендант повстанців німецких у Відні та угорских в Семиграді) прийіхав до Львова, ходить по місті, рисує пляни, я сам бачив єго, як рисував плян св. Юра. Гвардіі народові польскі горойіжаться не тілько у Львові, але й по всіх містах східноі Галичини і зовсім явно говорять о близькім повстаню. А газети польскі, брошури, свистки говорять о нас з такою ненавистю... Ну, міркую собі, — тут як прийде до повстаня, то нам першим дістане ся!" Біжу до Куземского. "Преподобіє, радьте, що робити!" А він тілько рукою махнув. "А що — кажу — як би ми й собі почали завязувати по містах і місточках рускі гвардіі?" Врадувався Куземский тою думкою і зараз пойіхав до губернатора — і ми почали організуватися!" Розповідаю тут сей незвісний доси епізод так як він міні лишився в памяти, яко причинок до історіі руху руского в 1848 році.

Так само належав пок. Борисікевич до ініціяторів славетного зйізду руских учених. По збомбардованню Львова, йіздив разом з Куземским до Оломуца в депутаціі до цісаря Фердінанда І., щоби заявити вірність Русинів. В часі реакціі 1840-1860 рр. відбув кілька подорожей по Европі, загостив був навіть до Америки. В ері констітуційній вибираний був два рази послом до сойму краєвого у Львові, а раз від сойму єго вислано делегатом до Відня. Видним парляментаристом покійник не зробився, до сего бракувало єму постави, голосу і тоі, як Німець каже, Schlagfertigkeit, без котроі і найкрасші спосібности, найліпше знанє житя і потреб народа не зроблять іще парляментариста.

В остатніх літах хорував богато, особливо на очи, і за для сего й продав свою маєтність в Увислі, котру первісно думав був записати "Просвіті", і перенісся до Відня. Щиро привитав він появленє нашоі часописи, в котроі першім рочнику і була поміщена одна статейка єго пера. В Відні він радо бував у кружку тамошноі рускоі молодіжі і молодів душею, слухаючи розмов про нові ідеі та погляди, які зростають серед неі. Там я й бачив єго остатній раз в р. 1890 в товаристві М. Драгоманова. Згадував тоді, що пише своі спомини: чи і кілько йіх написав — не знаю. А були б вони певно інтересним причинком до історіі нашого відродженя. Честь єго памяти!

[Народ]