Святий вечір "на Ґвінтї".

Гутірка.

Навіть у людини, найбільше в жорстокостях війни отупілої або притисненої в "Hіntеrland-ї" всякими страхітями істнованя, слова "Святий вечір" наносять на леди, якими тепер душа обросла, теплий Ґольфштром лїрики. Знаю людий, які боять ся сей один вечір бути самими, хоч поза ним не шукають гурту. Є і такі, яким не страшно лиш раз тодї доторкати ран, згадувати давно похоронені імена, мимо того, що з правила не оглядають ся поза себе, щоб не попасти в круговорот особистого терпіня, яке губить змисл для почувань загалу.

"Святий вечір на Ґміндї"! Сих кілька слїв замикає в собі один з найбільше виразних епізодів, які переживають тут наші виселенцї. Не говорю про декоративний бік річи — про "фасунок" нового одїня, церков, сїяючу світлами і ликом многоцвітних риз, або про хвою чи там "деревце", обвішане чічками напроти царських врат. До всякого рода паради і ефектовних миляних пузирів табор, що лежить як узол на лїнїї Прага—Відень, вже звик і направду не в праздничних блискальцях річ, а в сїм теплім леготї, що торкає душу, засипляє на морозї, нашептує їй забути річи і заставляє дивитися кругом себе в пошукуваню того, що живій людині святе і найдорозше — дому.

А дім як віртість духова не може істнувати на Ґміндї. Тисячі і десятки тисяч людий, яких не вяжуть нїякі збіжні інтереси, не роздїлюють розбіжні, живуть тут чорними купами, як та галич на безконечнім передновку, як побите лихом людське муравлище на велетенськім, пересильнім етапі. Вже село, "кватири", на які час до часу незначними гуртками виписують наших, дає хоч в карикатурі щось з "дому" — унормоване занятє, дрібні радости, пливучі з власного кута, в який не лізуть кожду мінуту чужі очи і ноги, а надівсе є там творча природа, в яку корiнєм вросло серце хлїбороба і якій він іде на зустріч з переобутною любовною тоскою. Наші їдуть охочо в села, але тих, що приневолені оставати ся, дуже, дуже богато.

І тому, розуміючи чулою інтуїцією, як нестерпно зле проводити такий вечір без нїякої прикраси, як болюче видїти святий день у цїлій наготі безсильного убожества, — гурт тутешної інтелїґенції з панею докторовою Бухнер, матїрю тутешного начальника табору, на чолї, задумав роздачу різдвяних дарунків для всеї дітвори Ґмінду, бажаючи сим способом хоч трохи і хоч на часинку піднести настрій у старших, внести щось з доброї суґґестії у всї приспані злиднями бараки.

Фабриканти, які ріжними часами доставляють всячину для табору, скинули тут свої лепти: було їх немало і — як на хвилю — нераз коштовні. Гурт інтелїґенції, відбувши много нарад під неструдженим проводом п. Бухнер, подїлив між себе плян роботи, не легкої, коли зважити, що у Ґмінді є ще коло шість тисяч дїтий ріжного віку, з яких кожде мало бути обдароване подарками, відповідними до пола і віку. Цїлі тижнї вперед стягано статистичні данї, клясифіковано поодинокі ґрупи дїтий, складано пакунки після родів і цїн, так, щоби кождий сортимент не перевисшав з гори назначеної суми.

І як за потертєм чарівної лямпи Алядин бачив те, чого забажав, так тут пляновий подїл працї, пильність одиниць справили, що торжество відбуло ся гладко, живо, без сутолоки і непорозумінь, а що найважнїйше, сей день був повний радісним гамором дїточим, утїхою без застережень.

Менї випала роля роздавницї на XVI. секції. Барак був чисто вимитий, за всю обстанову мав два столи, заставлені війском подарків, на серединї горіли свічки на ялинцї, прибраній чічками і срібною пряжею, між усїм тим увихала ся "матечка", уставляючи на лавках в спосіб шиковний і приманчивий дїточі черевички, розгладжувала малї волїчкові кафтаники з білою обшивкою на ковнїрі і рукавцях. В декотрім черевичку сторчав полїшинель, жовнїр з крісом, кістяна тарахкавка, мячик з целюльоїду. Я мерзла серед всеї тої мертвої пишноти, фізично й душевно мерзла... Служачий з надвору став саме пускати довгим ланцом матери з немовлятами на руках, сестер з малими дїтьми, що судорожно чіпали ся спідниць старших, боячи ся чогось неясного для себе, батьків змарганих, з червоними від плачу очима й такими ж дїтьми на руках. Служачий дїлив напливаючих після віку, серединою поставив тих небожат, що закутані в коци і хустки як Самоєди заризикували прийти самі. Скілько зоркого, сумовитого проміня сипало ся на покусливі яблока, забавки, книжочки з пестрими картинками. Матери поглядали мило, жіночою льоґікою, яка опираєть ся на сентиментї, розсуджуючи, що треба роздатницю зєднати для своїх дїточок. Добирали хвилї, щоб я звернула увагу на всї принади сих позакутуваних в лахмітє малих людий, флїртували карими й голубими очима, допрошуючи ся окремих поглядів. Ударяло мене, які всї ті дїти — старі... Як привиди, що їх натовплює уява в прикрім снї, так вони, одно до одного майже подібне краскою лиця й виразом очий, стояли, жадібно витягаючи вперед тонкі шиї. Нїде руху пустоти, нїде свавільного сміху, що відбиває в собі дїточе блакитне небо. Я звернула ся за поясненєм до сестри, бо як не як, є ще й здорові дїти "на Гвінтї".

— Вони всї із шпиталїв — обясняє вічливо сестра, світловолоса "Reichsdeutsche" з гострим носиком і тонкими, енерґічними губами.

Так, дїйсно — до котрого небудь, що на руках у матери я схилю ся, заговорю, кидає собою мов в страху у бік, не раде й глянути, ховає голову і кричить. Матерям се неприємно і вони оправдують дїтий, кажуть їм подавати руку, кланяти ся, і бувають сердиті та діткнені у своїх надїях, як вони не хочуть того всего робити. Се є нестерпно сумне і я збентежено йду від них.

Від знаку сестри все тихне, лиш свічечки на ялинцї порскають світлим пилом і мов іде від них монотонний, дрібний шум, як коли моросить мрака. Починаю свою скорбну річ: ось переводжу подібности в судьбі тої, що втїкала в світ за очі перед Іродом, так як неодна українська матір перед ворогом по ямах ховала ся, по лїсах, аж прибила ся у край чужий, далекий, з дорогим тягаром на руках...

Се, що приходить тепер, є як зойк, з внутренностий душі видертий, люди сплакують з душі камінь, скидають непосильний тягар від теплої, сердечної сльози.

Не можу говорити, голос рветь ся, і я скоро, штучною енерґією, кінчу. Беру в руки картку заповнену з нїмецька перекрученими назвищами, викликую, кладу у милі рученьки таємничі пакунки, коробки, одїж, аж поки сей довгий хоровід не видровадить слуга за двері салї. Столи стають чим раз пустїйші, барак світить вапном обдертий з прикрас і понурий як кожде незамешкане житло. Дїти, що раз у рік дірвали ся яблок та цукорків, їдять живо та голосно, як крілики, оглядають на ходу ріжні паперові і бляшані дива, зиркають боком на ті, що в руках у сусїда. Крізь отверті двері пхаєть ся мороз, з улицї доходить скрипучий танок дїточих ніг, у якім помітна радість, наче похмілє.

— Чому держите таку велику дитину на руках? — питаю ся чоловіка з чорним, розкошланим волосєм, що полою кожуха заслонює звисаючі ноги може осьмилїтної дївчинки.

Обернув на мене червоні очи і сплакав:

— Тому, що воно — сирота, мама на Ґвінтї померла, прошу панї...

Бідачисько! він живе ще після понять старого часу, означує людські болї і житєві факти старими назвами, він ще не прибив ся душею до того траґічного берега, де вартости признані ще вчера вічними, нинї стали сентиментальною завадою, що її відкидає без скрупулів сучасна anіmа mіlitans...

Кидаю останні річи між жіночу юрбу і виходжу на простір. З усїх секцій пливуть струмками дїти, руки у них повні всяким веселим крамом, шапки зуховато почіплені від бадьорости, ноги підстрибують незвично на деревляних підошвах.

Вечером я вийшла на битий шлях і в котрий барак поступила, всюди грали ся на долівках дїти. Вони призабули солодку різдвяну кутю, якої тут не мають, і щораз торкали питанями старих, що сидїли серед тяжкої застанови, оперши счорнїлі лиця на долонях.

[Дїло]