Бозна коли шкільний історик, випускник Вищої партійної школи, відволікшись від теми уроку, розповідав нам, учням середніх класів, про те місце, де ми навчалися. Вів розмову, що над пивницею, де наш навчальний корпус, колись стояла церковна фара з мощеним каменем двором, і піп Грабар вінчав молодят.
Згодом я ще вичитав на великому церковному дзвоні угорською мовою ім’я Antal Hrabar. Це означало, що в часі його пастирської праці в Широкому Лузі дзвін був відлитий в угорському місті Шопрон 1883 року Фрідєшем Шелтенґофером.
Була ще одна, не менш цікава деталь. Кожного Різдва в нашій парафіяльній церкві колядують довжелезну колядку «Божий син днесь народився». Ця колядка зафіксована в молитвословах «Хліб душі». Укладачем того молитовника був канонік Пряшівської єпархії Олександр Духнович. Ту саму колядку співають у кожній хаті Широкого Лугу, в сусідніх селах вона не побутує. Автором цієї колядки є мукачівський єпископ Василій Попович, родом з села Великі Ком’яти. В часі його єпископування Антоній Грабар (1825-1896) отримав парохію Широкий Луг. На десять років раніше в церковних документах зафіксований дяк Георгій Русин, що також був присланий на парохію єпископом. Либонь з цими двома особами прийшла в село колядка «Божий Син днесь народився…» й побутує в ньому близько 160 років.
Василій Попович
Після Першої світової війни, з приходом Чехословацької Республіки громада перейшла на православ’я, й тільки старожили згадували приснопам’ятних уніатських попів, яким треба було платити ненависну «коблину», церковний натуральний податок. Антонія Грабаря забули, храм святої Параскевії продали, першу кам’яну фару забрали під шкільний гуртожиток, потім розібрали, а на тому місці побудувалася далекий нащадок дяків Георгія й Стефана Русинів.
Дражнили дяків у селі «лемаками», бо походили з тих країв, де вживають частку «лем», а мараморощани таке не кажуть.
Храм святої Параскевії, куди прийшов служити Антоній Грабар, був маленький, складений без гвіздка, але позначений на всіх угорських військових топографічних мапах. Число парафіян на початок попування Грабара не складало й півсотні вірників. Можна тільки уявити широку млакувату гірську долину Тересви Лужанської з купками курних хат-солом’янок, острівки поодиноких на той час зимарок-літувок, куди отцю Антону доводилося підніматись до хворих чи в двометрових снігах брести за тілом.
Отець Антон походив з освіченої, як на ті часи, священичої родини. В кам’яних стінах фари під дахівкою з букової дранки пили каву з філіжанок, виготовлених у Відні зі знаменитого берегівського каоліну, й панотець, певно, єдиний уже в поважному віці вичитував інформації з газет «Kelet» («Схід») і «Ґереґ-католікуш семле» («Греко-католицький огляд»), доносячи в медвежі закутки посесії вісти з єпархіального центру Унґвару (Ужгорода).
Дев’ятнадцяте століття в Мукачівській греко-католицькій дієцезії (ecclesia sui juris – Церква свого права, прямо підпорядкована Ватикану) знаменувалося будівництвом мурованих базилік. Вже у 80-х роках роках XIX століття Антон Грабар веде переписку з марамороським вікарієм про будівництво кам’яної церкви в селі Сийлешлонко (Szeleslonka – Широкий Луг). «Етимологічний словник топонімів комітату Мараморош» тлумачить назву села як переклад з угорської назви, де на заболочених лугах 350 років тому осіла розбійницька банда з «Польщі». Під «Польщею» тоді розуміли Галичину: закарпатці називають галичан «поляками», а галичани закарпатців – «мадярами» й досі.
Будівництво храму вимагало високих матеріальних видатків у невеликій на ті часи громаді, де статки мешканців рахували на кількість гольдів землі (гольд дорівнював 0,66 га). В Угорщині існувало Міністерство культів, звідки також надходила фінансова допомога. Імена пожертвувачів на храм зникли в часи реновації церкви ортодоксією Московського патріархату вже в нинішньому столітті, і тільки з рапортів єпископу Ґебею дочасного адміністратора Лугу о. Михаїла Бендаса можна дізнатися, хто дарував під храм ділянку землі (й то досить приблизно).
Юлій Фірцак
Антон Грабар у 1895 році встиг освятити разом з єпископом Юлієм Фірцаком церкву, не зовсім закінчену. Юлій Фірцак, як і Василій Попович, належав до єпископів-народників, був депутатом угорського парламенту й організував «Верховинську акцію» Едмунда Еґана на захист місцевого населення від визиску й лихварства. Після Ференца Ракоці русини страшенно зубожіли й ледве животіли в гірських місцевостях.
У XIX столітті в Широкому Лузі, судячи зі списків власників земельної інтабуляції 1864 року, побутувало кілька провідних родів. Ці роди фундували нову церкву, в ній утворили (чи й перенесли зі старої) фамільні ряди чоловіків і жінок. Найбільш розгалужені родини Шелемба й Мідянка мають аж по два ряди.
Хрест, колись освячений о. Грабарем
Зі священикування Грабаря в локації зосталися тільки легенди. На стайні парохії дідько висадив на горище коней. Родичі так жорстоко сварилися на межі, що йшло до головництва (криміналу). Тоді священик одяг чорне облачення, з церкви взяли корогви й процесія богомільних жінок і чоловіків пішла святити межовий камінь, який мав бути недоторканним, як і престольний. Той камінь і нині стоїть замшілий в кількадесятьох метрах від мого дому. Певно, з часів Грабаря залишилася місцева традиція п’ятиразового колінопреклоніння під час Божественної Літургії, чого нема навіть у ортодоксальних монастирях.
Гробниця Грабарів на цвинтарі села Рокосово
Антоній Грабар помер у Широкому Лузі 1 листопада 1896 року, відслуживши у селі сорок два роки. Тіло перевезли в село Рокосово тодішнього комітату Уґоча, звідки він походив, і поховали в родинному склепі. Через 120 років після поховання в капличці ортодокси тримають господарський непотріб, і там неможливо нічого відзняти на «цифру», як не старалися знайомі рокосівчани.
У Широкому Лузі справу Грабаря продовжив інший Антоній – Ізай (1862-1932), старанням якого на церковну вежу були підняті дзвони, з будапештських іконописних майстерень придбаний іконостас. Тоді ж придбали розкішний «Служебник» зі золотим тисненням на титульній сторінці імен доброчинців, зокрема, півцоучителя Стефана Русина з дружиною Пелагією Бледе (румунка з походження).
Це були часи Першої світової війни, що передували Тріанонському мирному договору, після якого угорський національний прапор довго був приспущений на половину щогли.
Потім у гори прийшла схизма, війна за храм, торжество ортодоксії, минущість ненависної «коблини», а заодно й пам’яті про тих, хто служив у часи прадідів.
Антоній Грабар заслуговує бодай незначної згадки.
02.02.2017