В Єгиптї.

[Подорожні спомини.]

 

I.

 

Шлях зелїзничої дороги веде в Суезу до Измаїлії вздовж суезкого каналу. Був колись з Суезу шлях до Каїра навпростець, та біда, що тут чоловік в своїй культурній роботї зависимий дуже від обставин природи. Пісок пустинї Сагари завівав шини, так, що кождої хвилї треба було розмітувати сі піскові завали, як снїжні замети у нас на півночи. І 1868 року покинули сю лінію просту, що в чотирох годинах лучила море з серцем Єгипту. Впрочім що в Орієнтї значить час? Тут не примінюєсь американьске "time is money" ["час — то гроші". — Z]. Що кому залежить на тім, чи він приїде до Каїра в чотири чи в дванацять годин? Аджеж россійскій ґeнерал Анненков поставив шлях через пустиню середно-азійску аж до самого Самарканда, коли сего конечно вимагала заборча політика россійскої имперії...

 

Зелїзниця в Єгиптї їде собі поволеньки, повагом, як подобає вірному исповідникови пророка. На стаціях кондуктор жде, щоби побалакати из знакомими, жде, щоб закупити собі дешевого провіянту, жде, бо припадком не прибули ще на стацію заповіджені пасажири-робітники, що набрав их якійсь предприємець до робіт державних.

 

В кyпе разом зо мною їде Анґличанин з своєю жінкою, Нїмець-професор та ще кілька уфезованих, але впрочім пo европейски одягнених Арабів, урядників єгипетских.

 

Из усїх нас найпрактичнїйше їде Анґличанин. Се той тип, котрий у Американцїв зовесь world-trotter [світовий волокита]. Він вертає из подорожи по Америцї, Япанї та Индіях до своєї улюбленої old England [старої Анґлії]. Се молоде супружє в своїй повесїльній подорожи. Cook et son виготовив им плян подорожи. Cook et son старавсь про их вигоду. Они заплатили представникови фірми в Лондонї певну суму грошей — дістали натомість білєти Cook-a. Tiket [білєт] Cook-a має на цїлім світї вартість гроша. Хто їде за посередництвом сеї фірми, той знає на-певно, що для него буде місце в готелях по цїлім світї, що всюди на цїлім світї, в центрі Африки та на преріях американьских, вижидати єго будуть Соок-ові аґенти, провідники, драгомани (товмачі), всюда будуть проводити єго, все поясняти, чого лиш душа забагне. Cook — се король, більшій та ширше звістний, нїж яка-небудь коронована голова. Хто піддаєсь в дорозї під єго високу руку, той їде всюда спокійно, чи в Европі, чи в Азії, Америцї та Австралії. Усюда єго хоронить армія Cook-ових аґентів.

 

От уже в Измаїлії на двірци жде подорожних Араб, а на груди у него виднїєсь надпись "Cook et son", як би герб у середвічних чурів. Ce-ж чури модні, пахолки капіталу! А як капітал єсть интернаціональний, то й усї пахолки цїлого світа стоять на услуги тому рицареви цїлого світа...

 

Мене дожидав на двірци земляк п. Козоровскій, що служить урядником при копальни суезкого каналу. Мало єму було стрітити земляка, та й я радий був, що по довшім часї міг знов заговорити по руски.

 

З Измаїлії веде шлях по-при водопровід, що лучить Ніль з Червоним морем і достатчує води побережним містам суезкого каналу. Канал збудований в-перше Фараоном Сеті в 1350-их роках перед Христом, а на-ново відкритий та поправлений Лессепсом. По обох боках водопроводу лежить біблійна земля Ґозен, котру Фараон дав був на прожиток братам Іосифа.

 

Стація Тель-ель-Кебір!

 

Коло стації стоять ще тепер могили всякої всячини: розбиті фляшки, порожні коробки бляшані і т. и. Ce слїди і останки табору войск анґлійских 1880-их років. Там дальше гарно удержане кладовище з кипресами та пальмами, з гарними трестами та памятниками. Тут за сею гарною огородою в тїни сеї зелени спочивають останки анґлійских полків, що тут під Тель-ель-Кебіром сточили рішучій бій з Арабі-пашою.

 

Недалеко від сего кладовища ледви запорпані кости борцїв зa єгипетску нaціональну идею, войовників Арабі-паші. — "Єгипет для Єгиптян a не для Европейцїв!" — був оклик сего національного руху. Розуміє ся, що сей оклик був не до вподоби Европейцям, а особливо Анґличанам. Туда через Єгипет иде дорога до Индій. Треба було конечно знівечити сю національну язву. І знївечили, де-кого грішми, що тут звесь "бакшішем" [се-б то подарунком], а дурних идеалістів баґнетами. Кедівови Тевфікови ведесь дуже добре під охороною Анґличан, а сам Арабі-паша живе собі в гарній вілли интернований на Цейльонї. Тель-ель-Кебір прозвали Єгиптяне "Тель-ель-Бакшіш"...

 

"Ой біда, біда, чайцї небозї, що вивела дїток при битій дорозї", співали наші козацкі гетьмани, сумуючи над долею свого любимого краю і свого народу. Біда чайцї небозї — і в Єгиптї! Єгипет — то "бита дорога" з Европи в Африку, в Азію та Австралію. Хто лиш коли-небудь в исторії мав силу та значінє в Европі, той добивавсь панованя над Єгиптом. Добивались Греки, потім Римляне, відтак Араби а опісля по порядку всякі Европейцї, починаючи від хрестоносних походів а кінчаючи Анґличанами.

 

Для Анґличан Єгипту конечно треба. Ce річ ясна. Єгипет — то одно звено того великого ланцюха, що починає ся Ґібральтаром a кінчить ся Индіями та Австралією. І oни мусїли добитись до того і сидять тепер твердо в Єгиптї, не дбаючи о протести францускої републики, і будуть сидїти, чи кедив буде зватись Тевфік, чи Аббас, чи якій-небудь другій Мегемет...

 

На дворі стояла спека. "Хамеїн" несе жгучій свій дух з Сагари пустинї і засипує нам очи та запирає віддих. Вікон в купе не можна отворити. В купе задуха, а на дворі ще гірша. Пісок продираєсь крізь усї щелини. В кількох годинах їзди ми всї чорні, як вуглярі, на нашій одежи лежить груба верства піску та пороху.

 

Вїзджаємо до Заказик. Haм на зустріч вибігають усякі голодранцї та предкладають до покупу всякі старо-єгипетскі Изиси, Озириси, скарабеї [святі хрущі з каміня або паленої глини] і таке наше. Торговля се дуже видатна. Попит за єгипетскими старинностями так великій, що в Єгиптї завелись фабрики, котрі пречудним способом підроблюють та фальшують старих богів.

 

На вулицях, на полях стоять машини всякі. Всї поржавіли та поснїтились, колеса их вже від давна не обертають ся. Підчас американьскої війни хибло було Европі бавовни; Америка не могла єї продукувати. Промислові европейскі капіталісти підбили кедіва Измаїла, щоби завів в своїй земли культуру бавовни. Проба удалась прегарно. Пійшли бариші Европейцям та Измаїлови... Війна скінчилась, культурні та економічні обставини змінились, a машини заржавіли, а на бавовняних культурах ope своїм передвічним плугом феллах [селянин-хлїбороб] і порпає намул під кавуни.

 

Село феллахів — то могила гною та бруду. Хати, коли их так можна назвати — малі лїпянки из сушеного намулу Нілевого. Дїра при входї служить за двері та вікна. Криша з листя пальмового. Перед хатою в болотї або в глубокім поросї сидить, і орудує, і забавляєсь уся родина. Голі дїти з надутими животами та з цїлим роєм мух коло каправих очей, нехарні жінки в брудних темно-синих сорочках, одинокім своїм строю, та мужчини покриті лахманами. Все те кричить та гармідерує, біжить на зустріч зелїзници, обганяючи віхою уперті мухи, котрі обсїдають роєм их голе тїло, мов-би проклін Мойсея ще й до тепер сповнив ся на тих малих потомках славних Фараонів.

 

Се именно останки того народу, котрий давав нам, т. є. Европі, культуру, зреформував по части нашу христіяньску віру і лишив навіть до тепер в убраню папи римского — з єго тіярою та кривим жезлом і білою свитою — слїди давних звичаїв своїх царів-священиків. Сі раби-феллахи — потомки того народу, що побудував пишні святинї і піраміди, котрі й тепер у нас людей нового столїтя машин і телєґрафів викликують щирий подив за-для своєї величавости, — потомки того народу, що в той час, коли про наших предків і слїду і слиху не було, витворив из себе пречудну теософію, астрономію і инчі науки, — народу, котрий вірив в безсмертність душі і стояв в науцї та культурі так високо, що Греки та Римляне могли обома руками черпати з того бьючого жерела.

 

А тепер? Тепер — то робучі воли, лиш образи чоловіка, що разом з буйволом і на взаводи з ним черпають горшками воду з Ніля, та поливають без тямки в вічнім забутю поля своїх панів-Арабів... Усе они затратили, навіть бесїду свою старовіцку забули, і аж треба було Нїмцїв, щоб доказали своїм научним дослїдом, що давні гієроґліфи — то та сама бесїда, котра доховалась ледви в книгах церковних христіяньскої секти Коптів та ледви в деяких виразах Феллахів. І Копти лепечуть свою "службу Божу" не poзуміючи нї слова з того величного историчного забутку, і магомеданьскі феллахи обходять де-коли "реліґійні" — єсли так назвати можна — звичаї, що стоять в звязи з старо-єгипетскою реліґією та культурою.

 

Так то мстить ся над народом исторична Немезида, коли висчі верстви, що носить культуру, не дбають про свого "менчого брата" та не старають ся подвигнути єго д’собі і звязати єго з собою звеном культури, — коли висчі верстви дивлять ся на мужика як на "худобу". Фараони-владики гнали батогами своїх підданих до робіт панщиняних, до робіт коло пірамід, палат, святинь. Феллах слухав, бо нагайка свистала. Тій верстві, котру в наших віках назвали "висчими тисячами", жилось знаменито... Та звіялась буря — і змела ті тисячі з лиця землї з цїлою ихною культурою кастовою. Пропала в Єгиптї культура, бо не стояла на широкій підставі народу, а остав ся бідний мужик з своїм передвічним ралом з часів ще фараоньских, з своїми передвічними "сакіями", котрими він з покон-віку до тепер черпає воду на поливанє чужої рілї. На що-ж єму бесїди тої, в котрій він чув лиш прикази та проклони? Прийшли другі пани з инчою бесїдою, то й приняв він для свого обходу кількадесять слів та зворотів, кілько єму треба, аби порозумітись з паном та виразити свої незложні чувства.

 

Свищи нагайко дальше! Єгипет змінив своїх панів і буде міняти дальше до кінця віка, доки або висчі раси не піймуть своєї задачі, або прибитим мужикам не стане дальше терпцю видержувати таке скотске житє.

 

Те саме дїєсь і де-инде в світї...

 

[Дѣло, 01.02.1892]

 

II.

 

Візджаємо до Каїра.

 

Дворець пристроєний в зелень і лямпіони. Перед тижднем приїхав сюда princе of Wales з своїм сином prince of Clarenсe and Avondale, щоб відвідати свого доброго приятеля кедива Тевфіка. Французи підняли крик. Яким-дї робом сміє анґлійскій принц вїзджати до землї, котра лежить в сфері интересів француских, та ще там держати ревію над войсками? "Вибачайте, — пишуть Анґличане — Єгипет же має свою єгипетску управу. Що головно-командуючій сердар єгипетскої армії єсть Анґличанином, се річ приватна. Єго-ж поставив на уряд кедив. Ми Анґличане дивимо ся лиш на то, щоби все дїялось в порядку, щоб Єгипет управляв добре своїми фінансами, щоб міг сплатити своїх вірителїв. Вірителї — Европейцї. Отже ми Анґличане стоїмо на сторожи европейских интересів". Beati possidentes.

 

Нам на зустріч гамір, крик, гармідер, гіршій як в Дантовім пеклї, аж в ушах лящить. Думав би хто, що яка бійка або колотнеча. Нї! то така вже тут установа, що тут люде виявляють свої чувства та бажаня в fortissimo. Хрипливі та харкливі звуки арабскої бесїди вражують немило непривичне ухо. Один тягне нас сюда, другій туда. В тім заколотї конечно заховати флєґму, котрої мусить набратись усякій подорожник, що волочить ся по світї. В такій спосіб найлекше импонуєсь масї, що накидуєсь на нас з своїми орудками.

 

З клопотом добули ми повозку, що скорим бігом чистої крови араба везе нас до готелю. В сих гарних землях треба мати або личних знакомих або рекомандуючі письма, бо инакше чоловік не вдоволив би усяких справедливих та несправедливих вимагань. У мене було порученє до Hotel d' Orient. Длятого приняли мене тут досить чемно та дали за не дуже високу суму 15 франків денно прегарну комнату з бальконом та харч. Зараз таки прийшов представитись готелевий драгоман і предложив свої услуги. Се звичай давний, ще фараоньскій. На дворі тих царів держались драгомани, се б то товмачі для чужих бесїд. Осталась они до тепер в Єгиптї і становлять між собою цех, так характерний для сеї старої землї. За не дуже високу цїну беруть они подорожного в опіку, опроваджують і показують усе, та хоронять єго против визискувань. Добрий та честний драгоман — то правдиве золото. Жаль, що их так мало. Мій Юссуф був таким честним чоловіком. Христіянин з Сирії, впрочім по народности Араб, тілько що в сих землях реліґія становить головну різницю між народами, то він звав себе "румелі" т. є. римлянином.

 

Був вечір теплий і я вийшов з своїм драгоманом на балькон, щоби кинути оком на Каїро. Готель мій лежав на Єзбекіе проти публичного огорода. Оком можна було обглянути прегарні новомодні европейскі будинки та старі историчні мошеї. Підо мною в огородї грала войскова музика. Туда то ми й справились.

 

Сей огород — то пречудне дїло кедива Измаїла. Тут на просторі одного або двох морґів зібрав він найрідші дерева, цвіти і зїля цїлого світа, тут розстелилась ковром зелень гарного травника, котра так мало вражає око кождого Европейця, а котру тут під пекучими лучами жгучого сонця удержують великими коштами. Музика грала різні мельодії з опер, перемішуючи их турецкими та арабскими маршами з переражаючим писком свиставок та оглушаючим гармідером бубнів. По-під сикоморами та пальмами проходжувались поважні шейки з сивими бородами в старосвітских кафтанах та великих турбанах, нове арабско-турецке поколїнє "шиковцїв" в стамбулках (чамарах) з невідступним фезом, молоді европейскі паничі та елеґантні дами в париских строях. Француска бесїда переважувала арабску в сїм зборі high-life. В тїни дерев на лавках порозміщувались ті пари, котрі і в Европі в публичних огородах шукають тїни — котрі не дбають про цїлий світ, бо им досить себе самих. Се ті самі усюда "він" та "она". Она тут, правда, носить заслону, що закриває долїшну часть лиця, лишаючи тілько жгучі очи. Але-ж кілько то можна сказати самими лиш очимa?... Тут то там проходжав ся мовчаливий мундир червоний анґлійскій, та спідничка шкотского вояка. Их геркулесові постати і почутє своєї сили кладуть печатку на их горде чоло. Civis anglicanus sum!

 

Мій Юссуф, обнявши провід моєї особи, розпорядив, що менї треба було ити в дїльницю чисто арабску, щоби побачити тамошне житє. Я на єго розказ проміняв свій индійскій капелюх на фез турецкій. Зараз обступили нас поганячі віслюків, кождий вихвалюючи свого голубого. Bismarck-esel!... Gladstone-esel! camina come vapor austriaco! (біжить як пароход австрійскій) — накинулось на нас з усїх боків в окрушках усяких европейских язиків. За помочію палицї, котра все-таки діткнулась плеча неодного упертого хлопця, добились ми двох віслюків і погнали в дїльницю арабску.

 

Улички вузкі, криві та темні. В декотрих стоять хати не шириною а углом до улицї, з чого виходить, що улиця біжить зикзаком. "Енте! енте!" — закликають нас молоді дївчата, що сидять та лежать за закратованими вікнами на турецких диванах та перских коверцях. Ми спішимо до арабского театру.

 

В театрі саля битком набита. Усюда червоні фази, лиш денеде виднїє турбан. Диму повно, бо кождий курить або нарґілег або циґарету. Сегодня буде виступати танечниця, славно звістна прімадонна з горішного Єгипту.

 

На сценї йшло вже представленє з житя турецкого смішка "Карагіеша". На стїнї представлялись в тїни сцени з житя Карагіеша в різнородних ситуаціях. Сцени нераз комічні і дуже трівіяльні. Чим грубша і реальнїйша сцена, тим більшій сміх і аплявз.

 

Між публикою пійшов шопіт. Наперед виступили співаки і славна балетниця з Ассуан. Музика ударила в бубни в родї горшків [дарабуке], а пискливі скрипки почали мельодію протягливу, оріґінальну. Ґавазі [танечниця] почала свій оріґінальний танець. Гарна она з виду, гарні єї очи яснїють искрами, постать єї вигинаєсь як гнучка тополя. Єї танець, се чудесно відчута і представлена міміка найголовнїйшої страсти людскої — любови. Те, що наші европейскі балетницї хотять представити pirouett-ами і всякими скоками та викрутасами, — ті вирази любови, бажаня і инчих страстей не знаю, чи для кого зрозумілі і чи кого вдоволяють. Арабска ґавазі стоїть, можна сказати, нерухомо. Она ледви-не-ледви посуває ся в перед та в зад, не піднимаючи ніг від помосту. Зате рухи єї рамен, поворот голови кілько виражують! Она цїла дрожить, мускули бедер двигають ся в пристрастних рухах, грудь знимає ся. Се цїлий драмат, що тут розграваєсь перед нами, драмат починаючої ся любови, бажаня, нещастя і запокоєня страсти. Ґавазі паде на поміст в екстазї найвисчого щастя і вдоволеня. Пристрастна публика кричить-горлає "Ас! яс! фаллам." При тім танци співають співачки піснї, з котрих одну наводжу тут в перекладї:

 

"О моя люба Ганелльо! Коли ти проходжаєш ся по садочку, то й вітер, цїкавий подивитись на тебе, відкриває твою заслону. Соловейко перестає співати і рожа відвертаєсь з зависти до тебе та гнучка тростина гнесь перед тобою, поклін тобі віддаючи. О цвіте ґранату, о цвіте помаранчі росою нічною розвитий! Щасливий той, хто тебе обняти може; божевільний, хто відриває руку від твого гнучкого стану!"

 

На конець пійшов ще один танець "ель Наглег". Вийшли дві молоді дївчата одягнені в легкі тулінові строї білі та червоні. Музика почала удавати жужчанє комах. Дївчата шукають комаря і нїби боячись, щоби комар не укусив утїкають танцюючи і — скидають из себе одну по другій заслону та завитку.

 

До пізної ночи тревала тут забава, на улицях та уличках рух, крик, гармідер і веселість підбиті ракією [горілкою з дактелів] і колотнечі вийшовші з того самого жерела.

 

На гарних австральских конях розїзджає всї дїльницї анґлійска патруля.

 

[Дѣло, 03.02.1892]

 

ІІІ.

 

Ранним ранком поспішив я на базар Хан-Галіль в нарід.

 

Муеззин закликав з високого мінарету до утренної молитви. Хто міг, спішив до мошеи, a хто розстелив свій коверець, де попало, і відбивав свої ранні поклони. "Не годить ся, щоб сонце світило на голову спячого мусулманина" — каже арабска пословиця. Араби идуть скоро на спочинок, але зі сходом сонця они при роботї. Голос муеззина розносив ся на утренній зори, голос трудний, широкій: "Аллаху акбар! ла иллаха ил Аллах! ва Магомет рассул Аллах!" [Бог всемогучій! нема инчого бога як він один а Магомет єго пророк!] "Гам алас салла! [Спішіть на молитву!]. Кождий, хто коли небудь читав якій опис з Орієнту, безпечно здибав на першій картцї ci слова. Они майже стеоретипні. Та все-таки нїхто не міг позбутись того вражіня, яке они викликують в душі подорожного. За кождий раз, коли я их чув, настроювали они мене поважно. Они вражують глубше, нїж дзвони христіяньскі.

 

На улицях почав ся рух усе більшій та більшій. Склепи та маґазини відчиняють, люде товчуть ся на улицях та площах. Лондоньска city єсть осередком торговлї і пристанищем капіталу. В певні години дня жене все до city в однім напрямі, а в другі дїльницї в противнім. Се безконечна вандрівка народів.

 

Базар в Орієнтї — се склади, склепи а одночасно мешканє людей та звірят. В одну мить відчиняють ся ворота — і житє кипить, як би на знак чародїя. Тут верблюди, вози, пси і віслюки. Коло них в одній масї товчесь та глотаєсь товпа голих та на-пів голих постатей людских усякої фарби та раси, усе з криком та гармідером. Се не вид для европейских невростеників! Тут треба довшого часу, щоб упорядкувати в своїм мозку вражіня, котрі притьмом накидають ся на чоловіка. "Акль ез снуну!" [пожива для ластівок] — кричить один, величаючи своє печиво. "Чудні дївчата пустинї!" — горлає другій, вихвалюючи свої дактилї. Нарід глотить ся коло уличних трактерів і, прикучнувши на пяти серед улицї, споживає свої ласощі з мяса, котре варить ся таки тут на улици, та жує свої кавуни, огірки, цибулю і т. п. "Аллах єсть всемогучій — бережи свої зуби!" — закликає водонос, захвалюючи свіжість свого напитку. Посеред тої глоти та метушнї біжить саіс з палицею поперед свого пана, що їде верхом або повозкою. Він кличе: "Ємінако!" бережись! твій правий бік! твої плечі! твоя голова, пане!" Поміж нарід просуваєсь каравана верблюдів навючених усяким добром. Нераз то почуєш над головою пару горячого віддиху верблюда або удар єго хвоста по лици. "Далал" — ліцитатор розносить свої товари на голові та викликує их цїни, розхвалюючи своє повірене добро. За ним цїла юрба, що добиваєсь торгу. То все снуєсь і товчесь по тих вузких уличках та заулках з глотом і криком на всяких можливих бесїдах людских. Чисте вавилоньске столпотвореніє!

 

Тут видко Нубійця з цїлою родиною, майже цїлком голою. "Madame Nubia" називають купцї тую запасчину из шкіряних френзлїв, що носять Нубійки за всю одежу. Але чорна их шкіра не робить вражіня наготи. Навпаки, менї самому здавало ся, коли я раз був у купели з темно-кожими людьми, що я в-двоє нагій, і таке саме вражінє мали, здаєсь, чорні, споглядаючя на мене.

 

Так само описує своє чувство Stanley в своїЙ книжцї In darkest Africa, коли то по однорічнім побутї між сочисто-чорною фарбою Неґрів здибав у-перше білих людей, що вийшли напротив него.

 

З якимсь гордовитим самопочутєм поступає бедуїн з пустинї Лібійскої. Лиця их виразисті, з орлиним носом, з чорними жгучими очима, цїла их постать здаєсь лише з жил та костей. За мужчинами ступають их жінки. Они не криють свого лиця, як те приписує коран, — их темні очи і гнучка стать нагадує наших циганок.

 

На всїх углах тих темних уличок стоять столи, за котрими міняють гроші. Сe бродячі контори. Та чи то очи милять мене? За столом сидить той самий пейсатий Мошко та Абрумко, той наш любимий земляк, що так добре всї єго знаємо, починаючи в Salzgries у Відни, а кінчаючи Подолом у Кіїві. Він той самий! Єгo тип і єго національний норов заховав ся усюди той самий — чи на північнім бігунї, чи під лучами жгучого сонця над екватором. І усюда він живе з лихви та з грошового бариша... Жид усюда жидом, чи він сегодня в Лондонї, чи в Парижи, чи в Каїрі, чи в Калькуттї. Усюда проворний, усюда хитрий баришник, усюда, де я єго по світї не здибав, однаково зненавиджений та погорджуваний. Хоч декуди він приноровив ся до окруженя, приняв бесїду народу за свою, то все-таки жид уважає ся за щось другого чи серед магомедан, чи серед христіян, чи і серед Гиндусів. Язик не становить ще народности... і всюда тої раси боять ся, і всюда віддїлюють єї від себе, як вівцю паршиву... Видко, лихо спочиває в походженю та в расї...

 

В малих темних маґазинах, по котрих з-верху нїхто не пізнав би, які в них криють ся богатства, сидять Перси. Пізнати их по гарних мужеских енерґічних лицях, окрашених лише вусом без бороди, та по високих войлокових шапках в родї циліндрів без крис. В сих краях студія костюму єсть заразом студією народностей. Все рівняюча европейска культура з своєю нівелюючою модою ще не сягла в сесі окраїни... Перси тут торгують славними коверцями та вишиванями і мережками. Чудо, що за гарні тканя криють ся в сих невидних маґазинах! На безладних купах лежить тут капітал міліоновий! Се не те, що в Европі, де все садить ся на виставу і кождий купець виставляє за елєктричним світлом своє добро на покуп та на покусу пішоходів. Ми Европейцї — уроджені чваньки. В Орієнтї ховають дорогі річи в тихих гаремах, щоб ними радуватись в кружку родиннім, не виставляють, як у нас, на показ за-для хвальби в комнатах для гостей, підчас коли комнати родинні, спальнї кишать від простоти або й бруду...

 

Перси найфанатичнїйші исповідники исламу. В день смерти пророкового внука Гассана збирають ся они на площи Румелі перед мошеєю Гассана і відбувають свої кровні фанатичні процесії. Не дуже то безпечно важитись невірному ґяврови на близьку участь в сих реліґійних обходах. Цїлою лавою сунесь процесія в радах по чотири люда. Геркулесові их груди та плечі обважені. "Гассан! Гассан!" — добуває ся з их грудей оклик мрачним, густим голосом. За кождим окликом спадає вістрє меча і ранить голову та плечі. Кров точить ся.. Улиця червонїє... Тут то там пале один знеможений убігом крови, але він щасливий тим, що міг скатувати, збичувати своє тїло в честь пророка. Музулманьскій правовірний народ горлає, реве і впадає в демонічну екстазу на вид проливу крови і тих обявів спасаючої віри.

 

Нераз серед білого дня на базарі можна бачити дервішів на-пів голих, из здичілим фанатичним видом, як брязчать ланцюхами і в реліґійній екстазї катують себе дротяними нагайками або острими кинжалами пробивають собі лице та руки. Або нераз зберуть ся і починають кружлятись на однім місци, виючи имя бога-Аллаха. "Гу! гу!" [він один!] добуває ся з их задиханих грудей, аж піна точить ся им з рота і на смерть знесилені падуть на землю. Такій обморочений дервіш — то особа свята, бо в ту-ж мить — після віри магомеданьского народу — душа єго покидає тїло і лучить ся з богом. Або знов коло мошей подибати можна на-пів збовванїлих дервішів, що постановили собі в честь бога не рушати ся з місця і до нїкого не говорити слова, крім одного магомеданьского трапістичного "memento mori"...

 

В конторах великих маґазинів та в урядах державних можна часто подибати типи, що здаєсь так і зняти з старо-египетских статуй та портретів. Се Копти, христіяньскі потомки давних тубольцїв, що через своє реліґійне віддїленє найчистїйше доховали признаки своєї старо-єгипетскої раси. Пізнати их по темній одежи і темно-червоному фезї. Позаяк пануючі магомеданцї зборонили исповідникам инчих вір одягати ся в світлі шати, то і Копти до тепер придержали сей темний убір і носять єго з якоюсь гордостію, так як гордо називали себе "жебраками" нідерляндскі революціонери, прозвані так своїми королями. Копти нераз гордо покликують ся на своє фараоньске походженє, але по правдї, се дуже слабі потомки своїх великих предків. Историчні обставини та утиск довголїтний витиснули на их характері пeчать, котра их робить не дуже то симпатичними. Они уперті, скриті і завзяті. Мицкевичівскі Конради Валєнроди геть-то водять ся між ними. Цїль святить средства... Взаїмна ненависть і недовірчивість характеризує відносини других народів до Коптів. По мові Копти вже цїлком Араби, коли мову можна брати за мірило народности, тілько-ж як дуже різнять ся они від Арабів гордих, бутних, але не без благородних поривів!

 

Пануюча раса в Єгиптї — Турки або ихні потомки від усяких білих невольниць. Сам кедив походить из всхідної Румелiї з міста Каваля. Від Турків або взагалї из білої раси походять усї висчі урядники в службі єгипетскій. Хоч приняли арабску бесїду за свою, она все таки держать ся за щось лїпшого. До недавна були ще в мошеях два колодязї, що служили до реліґійних обмивань, один для Турків а другій для Арабів.

 

Лиш недавно, від яких двацять лїт почав в урядовій політицї брати верх принцип національний египетско-арабскій. Повстанє Арабі-паші було одним з таких проявів волї народу. Тілько-ж богато ще води уплине, поки з тої мішанини — котра від себе так віддїлюєсь і відокромлюєсь через реліґію, і через характер, і через походженє — сотворить ся якась одно-цїльна раса з своїми окремішними прикметами, як на примір сотворились Американцї из сполученя усяких европейских кольоністів різних язиків, різних вір та різних норовів.

 

[Дѣло, 04.02.1892]

 

IV.

 

В чужій земли годить ся представитись заступникови своєї держави, так я й удав ся до нашого австрійского консуля.

 

Як мало вразило мене, коли я по кількох словах, сказаних на нїмецкій мові, довідав ся, що наш консуль — з роду Галичанин, a єгo панї походить з повіту бучацкого. Чужина зблизила нас до себе. В их родинї провів я хвилї, котрі зачисляю до наймилїйших своїх споминок з єгипетскої подорожи. Чолом бью перед патріотичною матерію, котра на чужинї, в бурлацкій службі консулярній, що то перекидає урядника з одного кінця світа на другій, уміла своїм власним дїтям, малим хлопчикам, вщепити патріотизм і любов до свого народу. Серед оріґінальної обстанови та гарного умеблюваня, зведеного умілою рукою з виробів цїлого світа в одну гармонійну цїлість, при вечері, котру служили нам чорні дїти Африки, говорили ми про наші народні справи, про минувшину та будущину, і, розуміє ся, про невідступний темать спеціяльно-галицкій — про справу руско-польску.

 

У сего паньства довідав ся я, що до австрійскої кольонії належить дуже поважаний в Каїрі аптикар п. І. Білиньскій, мій тїcнїйшій земляк. Зараз таки поїхав я на улицю Мускі — поздоровити земляка. "Pharmacia hellenique" — стояло на вивісцї гарно удержаної аптики. Пана Білиньского не було дома. Я вийшов поки-що на улицю, щоби пройтись і придивитись уличному житю в тій найголовнїйшій жилї каїрскої торговлї.

 

До тепер ще не можу собі пояснити, як то стало ся, що я, побачивши перед собою одягненого по европейски молодого чоловіка, в ту-ж мить подумав собі: се пан Білиньскій. — "Здорові, пане Білиньскій!"— кличу до него по руски. Се він і був. Духом пізнав я земляка серед глоти народу, хоч з роду не бачив я єго на свої очи. П. Білиньскій з Тернопільщини, переїхавши сюди перед 6—7 роками, доробив ся тут на чужій земли поважаного становиска.

 

При нашій стрічи пaнy Білиньскому з-разу тяжко приходило говорити по руски. Язик якось не складав ся. Мимо волї сунулись на тямку слова арабскі та францускі. Послїдний раз говорив він по руски, коли п. Теодор Білоус в своїй подорожи до святої землї пробував якійсь час в Каїрі. Та се було вже перед роком чи двома.

 

П. Т. Білоус лишив по собі довготревалу памятку. Хоч не маю чести знати п. Білоуса лично, то все-таки знаю єго из оповідань, які ходять усюда по Галичинї, де тілько говорить ся нашою бесїдою. Я пізнав єго і немов побачив живого, коли тілько почув кілька характерних черт з єго побуту в Каїрі. Жаль менї дуже, що до тепер ще не попало ся менї в руки "Путешествіє" п. Білоуса до Святої землї, котре п. Білоус мав намір описати і оно вже мабуть вийшло. При типічній индівідуальности автора — оно мусїло би бути цїкаве, бо єго личність мусїла би відтиснути печатку на всяку єго роботу.

 

Довго ми з п. Білиньским говорили про наших спільних знакомих і про всяку всячину з нашого далекого краю. "Що діє той, а другій?" — а щоб і без того не було: "чи тота панна вийшла за-муж, чи нї?" — і т. д. Жаль, що я сам уже давно не бував на рідній земли, то й не міг ві всїм заспокоїти ураганної цїкавости свого земляка. Свої родинні звістки черпав я через рік чи два з "Дѣла", богато з єго епархіяльних та дрібних вістей. А все таки і сеї каплї було для п. Білиньского досить. З якою цїкавостію і радостію читав він опісля тих десяток нумерів "Дѣла", котрі я одержав цїлою пачкою в Суезї. Про політику руску зайшла також горяча дебата бо де-ж се можливо, щоб два Русини, котрі я одержав цїлою пачкою в Суезї. Про політику руску зайшла також горяча дебата, бо де-ж се можливо, щоб два Русини, котрі припадком зійшлись, не заговорили про політику велику чи малу, бодай про картки кореспонденційні, ті постійні рубрики в наших ґазетах з вiчним рефреном: "Qnousque tandem?!"

 

П. Білиньскій був менї милим товаришем і провідником по Каїрі. Однаковий наш вік зблизив нас ще більше до себе. Ми розговорювались і зрозуміли cя. Коли прийшла година прощаня, ми не могли якось розстати ся. І у п. Білиньского заблисло в очех і мене щось сцїпило в горлї. Чи побачимось ми знов коли в житю?...

 

Вечером були ми в театрі. Театр збудований на лад европейскій.

 

Цивілізатор та марнотратник Исмаил-паша, починаючи заводити европейску цивілізацію на египетскій земли, пересадив лише самі вершки та парости европейскої культури. Се, що він яко богатий пан бачив в Парижи, чого уживав сам, треба було як самий succus цивілізації, пересадити над Ніль. І пішли в Каїрі францускі шансонетки, балетницї з тисячами платнї, пішли тінґль-танґлї, шулєрнї, і авантурники европейскі найгіршого сорта. На головних улицях повстали чародїйним способом палати принців і пашів, за добрий тон уважало ся ходити до театру, їздити в фаетонах, пити шампаньске, — хоч коран се збороняє, — удержувати балетницї, і таке инше, — словом: пригорщами викидати гроші на всякі примхи европейскої псевдо-культури. Опісля палати арабских принців та беїв перейшли на власність европейских авантурників та авантурниць. Европа розжила ся в Єгиптї. Измаїл мусїв зречи ся трону, а за довги заняли Єгипет Анґличане, як де-инде займають жиди-лихвярі землю легкодушного довжника, шляхтича та мужика...

 

Опера чинить вражінє цїлком европейске. Тілько деякі льожі для гаремових пань завішені коронковими заслонами, а все таки так прозорчастими, що через них видко все, що дїє cя на сценї. І Бoгoви свічка і чортови огарок. І приписи корана сповнені, і вимогам европейскої культури вдоволено. За заслонами видко дуже добре чорні очи гаремових красавиць. Впрочім тут в Єгиптї великі панї мусулманьскі одягають ся цїлком по европейски і тілько на променадї в повозах накидають на себе чорну шовкову хламиду, а на лице досить прозорчасту заслону муслінову. В тім зглядї тут уже поступ та цивілізація... За мого побуту розказувала chronique scandaleuse, що добрі приятелї одного принца прислали єму фотоґрафію єго улюбленої одаліски в постати і костюмі сфінкса, як то она казала себе для когось знати ся... Безпечно пригадають собі читателї той скандал гаремових дам султаньских в Константинополи, коли то Исмаїлові жінки показались на улици в своїх по єгипетски европейски модернізованих строях. Аж самого "улему" — сторожа віри і моральности — підбили на анатемізованє тих нових вибриків европейско-єгипетских...

 

І публика тут в театрі цїлком европейска. Лиш де-не-де фез на голові нагадує, що се земля орієнтальна.

 

На сценї давали "Аіду" в францускій мові.

 

Які то гарні часи були для всїх, яка то шаленість опанувала всїх в Єгиптї, коли то першій раз давали на сїй сценї сесю саму оперу — в честь відкритя Суезкого каналу, коли то Исмаїл витав і по королівски гостив у себе стілько голов коронованих! Сам композитор Верді управляв орхестрою до сеї опери, котрої темат відчитав в гієроґліфах Маріетте в святини Готори в Тебах. В головній льожи сидїла гарна цїсарева Француска Євгенія з своїм пречудним профілем і рудаво-золотим волосєм. Она усміхалась кокетно до Исмаїла, щасливого тим, що смів їй подарувати ново-збудовану палату — дїло з "Тисяча і одної ночи", палату Гезірег, і сказати памятні слова: "Vous etes chez vous, madame!" [Ви у себе дома, панї!]

 

Єгипет розширив свої границї аж на полудне від екватору. Там на чолї екваторіяльної провінції стояв Ґордон-паша, потім Джессі-паша, а опісля Емін-паша. То був кульмінаційний пункт... А тепер? Исмаїл на вигнаню коло Неаполя, а Євгенія, осиротїла вдовиця, в Анґлії...

 

В першій льожи розсїв ся sir Grenfell, сердар [головний командант] єгипетскої армії, а там дальше анґлійскі офіцери в evening dress, дарма, що у них на голові червонїє фез турецкій. Усюда чути их бесїду. Они панами ситуації...

 

[Дѣло, 06.02.1892]

 

V.

 

Мій драгоман узяв повозку і перед сходом сонця рушили ми на лївий берег Ніля до села Гізег. Сегодня зібрав ся я дивитись на Єгипет историчним оком на "Га-ка-птаг" — дім слави бога Птаг — на арабске Маср та на біблійне Мізраїм.

 

Шлях пречудний, рівний, мурований в тїни галузистих сикомор. Се аллея Шубра, місце прогульок каїрскої haut volée. Потім губить ся той шлях в піску пустинї Лібійскої. Метелиця піскова засипає дорогу, так що для охорони треба було мур провести.

 

Вже з-далека побачили нас бедуїни. Харкотливим голосом витають они нас. З усего их харкотаня чує Европеєць лише слово "бакшіш" [заробок]. Се перше слово, яке Европеєць почує, ступивши в Орієнт, і се чародїйне слово жужчить і бренчить в ухах, як завзята комаха всюда, де тілько поступиш ся. Cі бедуїни мають привілей на провідників. У них треба конечно окупитись.

 

Недалеко від того місця, де тепер стоїть Каїро, славилась перед шістьма тисячами років столиця Мемфіс. Тут панували могучі фараони. Світлі учені, котрих трактати фільософскі, астрономічні та медициньскі, ми тепер уміємо читати і розуміти, від коли Шамполіон та Лепсіюс відкрили тайну гіероґліфів, мали тут свої університети. Тут на сїй земли в перше повстала наука про єдиного бога сотворителя вселенної Амона, Раг або Птаг, обявляючого ся в тройци Озіріс, Изіс та Горус. Озіріс — то идеалізація безсмертної мужескої сили творчої, Изіс — персоніфікація вічно відроджуючої ся, заплідняючої ся, но вічно непорочної жіночої сили природи. Горус — син их єдиний — персоніфікація вічного світла і тепла, яке виходить из сонця. Чудове алєґоричне представленє і пониманє сили природи, що вічно остаєсь під різними формами безсмертною. Для простолюдина була, розумієсь, инча віра, так як буває й в инчих віруванях: идеальна віра — то одно, а почитанє самволів — друге. Апіс, чорний бугай з звіздою на чолї, роджений з корови, заплідненої непорочно лучем місяця, був символом творчої сили мужескої і представником Озіріса. Корова була символом Изіса, а орел, котрий одинокій міг — після віруваня Єгиптян — взноситись до сонця і дивитись в него, був символічним представником Горуса. В народї, розумієть ся, почитались бик, корова та половик яко истинні боги і им то віддавали честь божу. Тут стояли величаві святинї, посвячені котрому-небудь уявленю вседержителя Амона; "Пе-те-фра" — слуги бога — співали тут свої акафисти, вичисляючи 75 прикмет найвисшого божества.

 

Все те минулось і щезло з памяти, тілько одна невірна жінка-кокетка лишила по собі на віки лиху славу і покаляла память мужа Путифара, т. є. священика, закривши чесним єго именем своє каригідне жениханє.

 

Великі фараони управляли з-відси своєю землею, подїленою на 24 повітів, котрі розмірювались на-ново після кождого розливу Ніля. Над берегом Ніля стояв державний мірник, котрий показував, як за високо прибув Ніль. Після вишини повени виказаної на мірнику, судили фараоньскі уряди, як за далеко розлилась благодатна вода після того розкладали податки. Зі всїх повітів, в котрих намістниками були звичайно свояки фараоньскі, мусїли в означені днї року зявлятись ґубернатори з чолобитним поклоном. Фараон в великій парадній одежи з тіярою на голові, окрашеною білими струсовими перами, символом правди, та головою змиї урсуса, яко символа мудрости, з жезлом та канчуком в руках, знаками власти, приймав их сидячи на престолї, в головах котрого світилось лїтаюче сонце.

 

З старого города Мемфіс не осталось нї слїду. Тілько де не-де можна припадком подибати забудовані в мошеях або приватних домах останки давних святинь, капітелї і т. и. Остало ся в цїлости лиш одно — кладовище міста Мемфіс, піраміди в Гізе. Hї захланність каліфів, котрі в пірамідах глядали золота та маєтків, ні нове житє, котре в обтесаних ґранітах бачило лише добрий матеріял будівляний, не були в силї розлучити того, що споїла рука фараоньских робітників.

 

Описувати пірамід не стану. Кождий знає их з рисунків. Поетичні душі описували их стихами, вплїтаючи тут усякі більше або менче поетичні роздумуваня, — кождий, більше або менче до того покликаний, виливав при сїй нагодї свої чувства. Я скажу хиба, щоби читачам дати понятє о розмірі пірамід, що цїлий храм св. Стефана у Відни може сховатись в середину піраміди, коли-б она була порожною; висока она так, як катедральний храм в Кольонії. Подібні величні нагробні памятники бачив я лише в Цейльонї над мощами Буди. З того самого реліґійно-культурного світогляду повстали і наші україньскі могили по степах... Культ померших предків був одним з головних частей старо-єгипетского віруваня. Безсмертна душа лучила ся з тїлом, коли суд богів признав помершого праведником. З-відси то і заходи: доховати тїло в добрім станї аж до того часу, коли душа злучить ся з тлїнними останками. Фараони і великі пани ставили собі нагробники величні в виді пірамід.

 

В Гізег стоять до тепер три піраміди фараонів Хеопса, Хефрена та Микеріна. Кождий з них славить ся "господарем-самодержавцем горішного та долїшного Єгипту, родженим з такої-то матери, початої через Бога Амона втїленєм бога Горуса". Тогдї, в тих давних часах, — як декуди й до тепер — уважалась власть наданою просто від Бога. Фараони були просто втїленєм божества. Злученє власти світскої і божої в одній особі, яке лишило ся ще й доси в Хінах, в Япанї, ми бачили і в Европі.

 

Коло мумії Микеріна найдено мумію єго жінки Нітокріс, родом Грекинї з Саіс, як то описує Страбон.

 

Недалеко пірамід-нагробників стоять тепер розвалини каплиць, в котрих збирали ся свояки та приятелї, — відправляти молебни за душу усопшого. Недалеко відкрили також гроби та мумії бідаків-пролетаріїв з Мемфіс, погребаних в скомасованих гробах. Тілько не богато найдено в цїлости их тлїнних останків. Засушені мумії рубали Бедуїни на кавалки та вживали на топливо...

 

На піраміду Хеопса, найвисшу, можна вилїзти за пів години досить вигідно при помочи бедуїнів-провідників, котрі чоловіка тягнуть і сїпають на всї боки. При сходї сонця вид з сеї піраміди пречудний. Срібна стяжка Ніля вєть ся серед сочистої зелени, окружена як-би золотими рамами пісковою пустинею Лібійскою та Арабскою. На граници житя а смерти, зелени а піску, стоїть ще якій двацяток пірамід, усяких святинь та різнородних памятників.

 

Тут то, на сих місцях точилась битва між Наполеоном І. а Мурадом-беєм о панованє над Єгиптом 1798 року. Тут мав Наполеон, загріваючи своїх вояків до бою, сказати памятні слова: Songez, que de haut de ces monumente quaranta siécles vous contemplent! [Памятайте, що з висоти сих памятників глядить на вас сорок столїть!]

 

Оплативши ся за провід та вдоволивши лиш деякі домаганя "бакшіша" і, розумієсь, спробувавши їзди на верблюдї, котра у непривичного викликує симптоми хороби морскої, вернули ми назад до міста, щоби від тепер посвятити свій час оглядуваню памяток историчних.

 

На лївім боцї Ніля серед прегарного огорода взносить ся музей єгипетских старинностей, перероблений на сю цїль з одної палати кедіва. Тут під умістним проводом нїмецкого ученого Бруґша-паші уміщено і впорядковано все, що відносить ся до старини єгипетскої. Цїле житє-бутє старих Єгиптян встає тут перед нашими очима і все те бє такою вірностію, що аж не хочесь вірити, щоб усе те, що тут представлено, справдї дїялось перед 6.000 роками.

 

[Дѣло, 08.02.1892]

 

VІ.

 

Гляньмож на ту старину від тисячів лїт!

 

От приміром на одній нагробний таблици пишесь: "Тут спочиває капітан войск египетских Амес, заслужений у війнах з невірними, відзначений золотим хрестом заслуги на шию, за царюваня фараона такого-то." А поруч него: "Тут лежить моя дорога мати" — пише сам Амес. Мумію тої доброї матери віднайдено, а коли єї розмотано з приписаних бавовняних пелен, найдено на раменах, руках та ногах дорогоцїнні нараменники, нашийники з золота містерної роботи, оздоблені емалією та самоцвітами. Цїлий стіл займають сі дорогоцїнности і збуджують подив до майстерскої руки давних золотників.

 

Там знов значить ся на стїнї одного гробівця: "Тут спочиває шамбелян королївскій, займаючій серце свого пана, тайний совітник [пан тайни], маршалок двору, дорадник короля, виконавець росказів королївских, наставник над всїма роботами королївскими, шеф королївскої канцелярії пан Ті". Коло него погребено тїло єго жінки панї Не-вер-го-теп. Про неї пишесь: "Панї Неверготеп [цвіт роскоші] потїха мужа, господина дому, розвеселяюча серце мужа".

 

На инчім місци представлена робота в поли. Пан виїхав в поле дивитись на свої маєтности. Робота панщиняних мужиків кипить. Тут ope пара волів, а над ними напись: "Тягнїть, круторогі!" Там знов женцї жнуть збіже, а тут заходять ся коло виноградника. Деякі лїниві робітники представлені разом з наставником, що розмахнув ся палицею, а над ними надпись: "Плечі болять лїнивих". Плоди з рілї та худобу ведуть перед мандаторів паньских та економів, а ті записують усе в книги папірусові. У пана Аменготепа значить ся, що він посїдає в своїй власности 1.000 штук рогатої худоби, 8.000 овець, тілько а тілько усякого дробу, а тілько а тілько морґів поля, і т. д.

 

Там у прегарнім малюнку представлено, кілько то сей пан записав за "упокій своєї душі" на церкви і святинї. Там намальовані жінки, що несуть гуси; мужики, що приносять в дарі заяцї, в кошах несуть риби і всяке инче добро. Кожде паньске село має зазначено, кілько обовязане дати дачки на церкву.

 

І родинне житє і товариске представлене тут в гарних малюнках.

 

Жіноче товариство зібралось "на чайок". Господиня дому витає своїх приятельок, скороногі служницї підносять кождій ново-прибувшій чашечку чаю. Мущини забавляють ся при винї. Танечницї розвеселяють их при звуцї музики. І бідний товариш, що за глубоко заглянув в чарку, увіковічнений тут на всї часи в оріґінальний та дуже наївний спосіб. Забавляють ся мущини і в пилку і в варцаби, і в теперішну италіяньску "mоrа". Великі пани ходять на лови до Ніля на носорожцїв та крокодилїв або в пустиню на льви та леопарди.

 

Фараон Хнум-го-теп з усїма своїми символічними ознаками сидить на престолї. "Хоронитель письм королївских" передає єму просьбу семітского племени на дозвіл поселити ся в границєх єго держави. Семітів так і пізнати, такі они вірні, носаті, пейсаті з рудим волосєм та бородою. Всї они йдуть з поклоном: і жінки, і дїти з усїм своїм добром, з козами і ослами, просячи о пасовиска. Фараон не може рішитись, бо й так уже на всхідній граници єго держави розмножилось богато того насїня. Він, видко, боїть ся, щоб они не переросли єго та не запанували над єгипетским племенем. В Арабії та Палестинї живуть их одноплемінники. Ану-ж они злучать ся з ними та поборють Єгиптян...

 

І от фараон Рамзес II. каже на всхідній граници своєї держави ставити кріпости для охорони перед напастниками. Raison d'état каже єму в добре понятім власнім интересї сторожитись від семітско-жидівского елєменту. Семітских робітників уживає він на те, щоб копали прокопи, сипали засипи, палили цеглу і будували кріпости, так званий мур Сезострита або біблійну кріпость Гозен. Жидівскому племени віднимають ся дані привілеї і вольности. Се той період єгипетскої исторії, що в Біблії зовесь "притїсненіями Израїлтян".

 

Фараон Рамзес II. записаний золотими буквами в книзї єгипетскої исторії. Він розширив границї своєї держави і зовесь "помножителем царства". До Бактрії, Медії та Персії идуть єгипетскі загони. Заспокоївши свої границї та завівши спокій в нутрі держави, обернув фараон усї свої сили на дїла мира. Він побудував нові міста, як славне місто свого имени при уйстю Hiля. В Абідос, в Тебах, в Мемфіс поставив він святинї величаві, в Нубії та в Синаю відкрив та використував він копальнї золота та срібла, в своїй земли розширив він каналізацію Ніля, щоб орошувати поля і огороди. В Тебах заложив він бібліотеку і школу, де вчені викладали свої лєкції. Поети Пентавр та Аменемапт величають вчинки сего великого императора. Таким був сей цар, що зове ся фараоном "притїсненія".

 

В великі мавсолею, гіднім великого фараона, найдено єго тлїнні останки. На торжественнім засїданю, котрого головою був сам кедив Исмаїл, розмотано мумію з завиток. І показалось лице старого чоловіка з орлиним носом, з тонкими устами, вираз завзятя та енерґії. Таким він тепер стоїть в музею, дивить ся своїми запавшими очима на теперішний світ, і видить, як то племя, котре він в XIV віцї перед Христом задумав був стерти з лиця землї, розрослось і розпанувалось не лише в Єгиптї, але і в цїлім світї.

 

За фараона Менептаг в XIII віцї перед Христом рішились жиди покинути землю єгипетску. Тихцем збирались они в своїх соньмищах і радили раду. Мойсей, що, хоть з жидівского роду, виховував ся на дворі королївскім, став их провідником. "И збирались они в Он [Геліополіс], з Бельбес та Бубастіс, з Пітом і Таніс." Місто Рамзес було головним их зборищем. "И рушили сини Израїля з Рамзес і розложились табором в Сухот, пoтім розложились в Хетам." Хетам значить по староєгипетски кріпость; то були бастіони на всхідній граници держави при шляху Сирійскім, обсаджені добре єгипетскими вояками. Мойсей, щоби збаламутити уряд єгипетскій, пустив вістку, що йде з своїми одноплемінниками поклонитись Єгові в пограничній святини на Mоns Cassius.

 

Перед вояками в Хетам жиди настрашились. "И так повів Господь их не прямим шляхом в землю Філістрів, котрий то шлях був найкоротшій, бо Господь роздумав, що избраний нарід міг би жалувати, коли-би бачив пролив крови, і повернув би назад до Єгипту. І Господь велїв звернути [перед Хетам] на шлях полудневий до Пі Гахірот, що лежить перед Баль Зефон." Пі Гахірот — теперішне Ахруд. Пі значить по старо-египетски місце, оселя. Баль Зефов — то гори Атака, a звались они так, бо на сих горах складали Фенікійцї жертви богови Зефонови, вітрови північному.

 

Жиди стояли табором перед Пі Гахірот. І побачили они войско фараоньске, що гналось за ними. Скоренько зібрались они і рушили до Червоного моря, море відступилось і они перейшли сухою ногою. За ними погналось єгипетске войско, але вода приступила великою лавою — погребала цїле войско фараоньске, і вози, і їздцїв, що за жидами погнались у море, і не остав ся з їздцїв нї один". В новійших часах, заким Лєссепс прорізав канал Суезкій, каравани арабскі переходили багна Червоного моря в порі відпливу морского.

 

Ходячи по салях музея, чоловік пійме легко, як звістний египтольоґ Еберс міг підняти гадку, щоби представити в формі романа давне житє єгипетске і представити єго так, що оно здаєсь взятим з теперішности, тілько всаджене в трошка инчі рами. І справдї, розглядаючись по тих останках давної культури, чоловік не може поняти, що від того часу дїлять нас двацять і чотири столїтя. Ті перуки довгі, що носили мужчини, ті замітки жіночі, те намисто прегарне, ті всякі цяцьки жіночі на всякі масти та парфуми, — все так і бє живчиком теперішности, або, здаєсь ся, нїби по ходить з недавного житя наших батьків та дїдів... Або знов ті реліґійні символи старо-єгипетскі! Дивиш ся — бачиш око в трикутнику — всевідучість божу у старих Єгиптян — бачить непорочну Изіс з малим Горусом на руках, — бачить символічні звізри старо-єгипетскі...

 

Христіяньска реліґія зродилась в Палестинї, а зростала в старім культурнім Єгиптї.

 

Після окупації Єгипту Александром розпаношив ся там елємент грецкій. Однак старо-єгипетска культура замальґамувала Птоломеїдів, дарма, що они свій сойм витали словами "о андрес македонайой".

 

Коли Єгипет став провінцією римскою і по містах Єгипту стали залогою ґарнізони римскі, то все-таки, мимо фізичної власти, не могли Римляне опертись впливови культури єгипетскої. Ще до тепер стоїть гарна святиня на Нілевім острові Філє в честь богинї Изіс, котру своїм коштом казав поставити Тиберій. І в самім Римі віддавали честь богам єгипетским.

 

Почало ширитись христіяньство. В Александрії переложено в перше Біблію з єврейскої на грецку мову. Єгиптяне стали першими приклонниками христіяньскої віри. Дух нової віри, котрий уважав житє на земли яко перехід до вічного блаженьства, відповідав світоглядови давних Єгиптян. У них в Серапеум уже від давна були анахорети, що посвячували своє житє тілько роздумуваню о будучности і томили своє тїло. Принявши нову віру, они старали ся внести до неї неодно из свого народно-реліґійного світогляду. Тілько-ж з другого боку почалась реакція зі сторони давних первосвящеників єгипетских та исповідників грецких фільософій. і явили ся з одного боку мученики христіяньскі, а з другого мученики за давні звичаї та віруваня, — з одного боку свята Катерина, з другого фільософка Ипатія. Борба вела ся з великою запеклостію та з проливом крови.

 

[Дѣло, 10.02.1892]

 

VII.

 

Коли Константин Великій приняв христіяньску віру за віру державну, в той час Єгипет уже був цїлком христіяньскій. Тілько і в христіяньску реліґію Єгиптяне внесли з собою духа спекулятивного, так характеристичного для нації єгипетскої. Они почали спорити і вести війни за тонкости. Про се, чи в Христї розрізняти треба дві натури, божу і людску, чи лиш одну божу, вели Єгиптяне не тілько довгі диспути, але і проливали кров, а особливо, коли собор Халкедоньскій 451 року під впливом Греків-Візантійцїв признав доґмат, що в Исусї Христї треба признавати дві натури. З реліґійних і національних причин відлучились Єгиптяне під проводом Евтихоса від церкви православної і утворили секту монофізитів. Греки прознали сю єгипетску секту Коптами, а Єгиптяне дразнили знов православних Меликитами [рабами царскими]. В коптійско-христіяньску секту увійшло богато из стародавних обичаїв єгипетских.

 

Коли я раз в велику пятницю був в Каїрі на відправі в церкві коптицкій, все представилось менї незвичайним. Сам білий одяг священика з тіярою на голові, старинний жезл, символічні малюнки, котрі я бачив в музею, ба й лиця Коптів так і здавались менї знятими просто з якої старинно-єгипетскої статуї. Сама відправа відбувалась старинним тоном таємничим. Таким характеристичним тоном таємничим в давнину єгипетскі путифари [священики] взносили в честь Горуса свій псалом, котрий в перекладї на нашу мову звучав:

 

"Хвалїте всевишнього Господа, що небеса розвісив над нами, і землю сотворив і море одним словом: нехай станесь! Єдиний, що піклуєш ся про добро всякого сотворіня, Боже милосердний, в милосердію безконечний, властнику житя, сили й здоровля. Ти, що годуєш птицї лїтаючі в воздухах, вислухай мольби моєї, сотвори радість серцю моєму" — і т. д. Як в деяких величавих старо-єгипетских святинях ледви перетинковано старих богів, а на их місце помальовано нових святцїв, так і в відправах коптійских, a навіть і в православно-візантійских, свідущій найде натяки на єгипетску старину.

 

Національно-реліґійна борба з Візантійцями тревала майже двіста лїт. Коли утиски візантійского уряду перейшли всяку границю, Копти закликали до себе Амра ґенерала, що стояв табором на граници Єгипту, і піддались під високу руку каліфа Омара в 640 роцї по Христї. Від сего часу починаєсь панованє Арабів на земли египетскій. Богато Коптів приняло магомеданьство, богато з них перемішало ся з Арабами і сотворило нову расу єгипетску. Вплив Арабів був так сильний, що навіть старо-єгипетска бесїда, котра тревала в мужицкім демотичнім діялектї майже до Х-го віку, пропала з лиця землї і доховалась ледви в реліґійних книгах писаних в III—IV віцї.

 

З забором арабским став Єгипет осередком магомеданьства і магомеданьско-арабскої культури. І тут старий культурний грунт став ся в пригодї. Новий молодий нарід арабскій, принявши щепок из старої культури, розвинув єї в новім напрямі. Из щепки виросло гарне дерево, що розпустило свої галузи по цїлій Африцї, в Азії аж до Тибета, Хін та Индій, а в Европі в полуденну Италію та в Испанію.

 

Стара культура, відживши раз в христіяньстві а потому в магомеданьстві, покорила під свої ноги світ увесь.

 

Вже 909-го року по Христї заложили каліфи в Каїрі університет ель-Азгар [цвітучу школу]. Коло мошеї побудовано бурси на удержанє студентів та мешканя для професорів. На ті цїли поробили заможні люде щедрі записи. І уряд каліфів уважав від давна своїм обовязком удержувати сю школу. Недавно ще, перед шіснацятьма роками, Рагіб паша зробив запис, після котрого єго спадкоємцї обовязані удержувати в школї 135 студентів. Абу-Султан, намістник висшого Єгипту, дає 500 бохонцїв хлїба денно, міністерство просвіти дає 4.000 бохонцїв хлїба денно, і т. д. Тут усї студенти — а в роцї 1884 було их 10.000 — удержують ся на кошт або державний або стіпендійний. І найбіднїйшій має тут можність користати з жерел науки. Правда, в сих землях иде ще наука вкупі з реліґією. На підставі корана учать ся тут не лиш закона божого, але і юріспруденції, і фільософії, і т. и. Екзеґеза корана — річ найголовнїйша. Но і по-при коран викладають тут і математику, і астрономію, і инші науки. Правда, все те відбуваєсь в схоластичнім тонї, але-ж чи давно то й у нас, в Европі, покинула схоластику?

 

В роцї 1287 каліф Калаун заложив морістан — шпиталь публичний, де професори вчили медицини. Ся публична институція була в найвисшім значІню гуманітарною. Там лїчив ся кождий за дармо, діставав харч, а при виходї навіть одїж. При сїм заведеню був дім для неулїчимих хорих. Усе то дїялось перед сотками лїт і було випливом чувств, на які ледви тепер, в XIX. віцї, здобувають ся Европейцї.

 

З цїлого магомеданьского світа збирають ся студенти до університету ель-Азгар. Тут в великій сали, де стоячи під одною из ото кольон викладають лєкції доценти, надибати можна між студентами представників рас зі всїх околиць світа. Тут жовто-зелений Индієць або Малаєць лежить на коврі, прислухуючись викладам поруч з білим Персом або Турком, — недалеко від него чорний Неґр або гордовитий Берберинець та Мароканець. Усїх их лучить одна віра і одна жадоба науки.

 

Особливу спеціяльність сего університету творять слїпі студенти. Они всего учать ся на память. І з них то виходять найзавзятїйші проповідники магомеданьства.

 

Ректором університету єсть глубоко-учений кораніст шех Абасі ель-Магді, каїрскій жид, перейшовшій на магомеданьство. Теперішний поступовий уряд стараєсь зреформувати університет на европейскій спосіб. До деяких галузей из строгих наук покликано Европейцїв, але поки-що проєкти сі стрічають велику опозицію зі сторони священьства магомеданьского.

 

Ся стародавва alma mater, що закостенїла в своїй методї, все таки робить глубоке вражінє. Подумати тілько, що она заложена в 909 роцї, — т. є. в тім часї, коли в Европі нїхто й не думав про науку — в часї, коли та велика маса, живуча на північ від Греків, звала ся Скитами, Сарматами або по-просту варварами, — в часї, коли в наших сторонах, або і в цїлій Европі панував хаос, якій тепер подибати можна хиба в осередку Африки. Цїкавий і дуже наївний опис високої культури арабскої подає один з послів від хрестоносцїв, що був на дворі каліфів в Каїрі. Сей Hortensius ab Aquileja описує сі чуда так, як коли-б их описував приміром якій Неґр або Малаєць, котрому лучилось побути тепер в культурних центрах Европи або Америки.

 

Пречудні дїла штуки і архітектури виросли тут в Єгиптї, пІд впливом ново-зростаючого арабского духа. Архітектура арабска виказує тут в своїх забудованях найвисшу досконалість. Правда, арабскі завойовники в Испанії — як всюда кольоністи нарід предприємчивий — поставили своїй архітектурі найкрасшій памятник в палатї Альгамбрі, але й тутешні дїла не потребують встидати ся. От приміром мошея Гассана з своїми просторими дворами, з кольонадою, з тими прегарними підково-формними склеплїнями вікон і воріт, з тим спеціяльно арабским орнаментом, званим сталактітами, — се чудо досконалости в виконаню і в плянї. Позаяк коран не дозволяв ставити монументів та образів, в чім церков христіяньска дала той важний товчок европейскому малярству та різьбарству, то Араби розвинули в своїх церквах та палатах орнаментику плоску. Дивлячись на ті з каменя ковані галузки і хитро злучені букви з цитатів корана, розсїяні по стїнах мошей, чоловік думає, що се коверцї порозвішувані по стїнах. Старо-арабске куфійске письмо надаєсь дуже до тих орнаментів, букви так і зливають ся в прегарні цвіти і галузки*).

 

В Каїрі стоять сотки мошей з прегарними мінаретами, сотки нагробних каплиць усяких каліфів, шехів-намістників і инчих великих мужів. Aлe всї они тепер обдерті, потріскані, по-части в звалищах та в упадку. Видко, і Араби вже пережились. Арабску культуру витискає культура нова і самих Арабів витискає з Єгипту нове племя Европейцїв.

 

В Єгиптї у народу магомеданьского зійшла віра на виконуванє певних приписаних форм і на забобонне почитуванє реліквій. В мошеї Амра стоїть кольонна, котра — після переказу — у воздухах влетїла з Мекки до Каїра на приказ каліфа Омара, коли сей духом угадав, що Амр на сїм місци почав будувати мошею. Сю реліквію почитують вірні яко святість, так само як і відтиск стіп Магомета, що находить ся в мошеї Каіт. Одна свята кольонна в мошеї Баркук дав жінкам длідність, друга розвязує дїтям язик, инча знов лїчить від усяких хороб, коли єї потресь святою цеглою з Мекки і відтак злиже он сей сок.

 

Копти віддають честь сикоморі, під котрою — після переказу — відпочивала Матїр Божа в своїй утечи перед Иродом. В малій коптійскій церкві Абу Серґе показує священик в підземелю жолоб, де крилась Матїр Божа, і мале коритко, де она купала Исуса. Жолоб і коритко наповняють ся свяченою водою, котра уважає ся особливо цїлющою на всякі хороби. На острові Рода в Каїрі показують місце, де дочка фараона найшла Мойсея. Все те почитаєсь, всюда відбувають ся процесії.

 

Між тим европейско-американьска культура з своєю рішучостію і безоглядностью бере тут верх. Білий чоловік, той найбезогляднїйшій хищник, тут тепер верхом. До него тепер иде Єгиптянин та Араб на науку: Исмаїл до Парижа, Тевфік до Нїмця, а Аббас до "Терезіянум" у Відни. Та, здаєть ся, нїчо се не поможе. Кождий нарід сповняє свою задачу в місії культурній. Кождий нарід зростає, процвітає, дає свою роботу до поступу та цивілізації — і відтак сходить з арени. Поки-що були Єгиптяне, Греки, Римляне, відтак Араби, потім романьскі раси Испанцї, Италіянцї, Французи, тепер черга на Ґерманцїв, Анґличан-Американцїв та Нїмцїв. Вже заяснїла зоря і для Славян. А хто по Славянах? Чи не монгольска раса з Хінцями на передї як то так дотепно доказав Barthelemy St. Hilaire?...

 

*) Нїгде не лучалось менї читати доказу на те, але дивлячись на ту пречудну орнаментику з букв, що так зросла ся з штукою Арабів, я не міг освободитись від думки, що і наш спосіб лученя і вязаня букв, якій подибуємо в надписях в церковно-славяньских старих книгах, переняли ми від Арабів, може за посередництвом Візантійцїв.

 

[Дѣло, 12.02.1892]

12.02.1892