На велику небезпеку українства для Росії вказує кількома наворотами проф. др. Павло Рорбах у своїй книжцї "Свідоцтва самих Москалїв". Отсей титул книжки показує, що Рорбах опираєть ся у своїм викладї на свідоцтвах саме тих, що добачують згадану небезпеку українства для Московщини.
Статею Мілюкова "Російські територіяльні здобутки" зі збірки "Чого дожидаємо від війни" доказує проф. Рорбах, що побіч змагання до опанування морськими проливами другою безпосередньою цїлю Росії, яка випливала з журби за грізну внутрішньо-російську небезпеку, була українська небезпека. "З давньої української Руси, корінної области руської держави 9—13 віків, манівцями через унїю Литви з Польщею в 16 столїттю і через подїли Польщі в 18 стол. прийшов кусник до Австрії, а саме східна Галичина. Для неї, заселеної Українцями або так званими Русинами, істнує також назва "Червона Русь". Галицькі Українцї тїшили ся останнїми часами пожаданою в порівнанню зі своїми земляками в Росії національною самостійністю, а з Галичини одержував український рух в Росії доплив і оживленнє. В повнім противенстві до незнання української справи в Нїмеччинї (се незнаннє безмірно більше в Австро-Угорщинї, Ред.) творив у Росії український сепаратизм, який щораз виразнїйше став виявляти ся від революції 1905 р. й від часу першої Думи, дуже поважну журбу з огляду на одноцїльний склад російської держави та з огляду на пануюче становище Москалїв. Відірваннє східної Галичини від Австрії та прилученнє її до Росії було-ж головним бажаннєм російської полїтики вже за Олександра II, що задля сього й поставив небезпечне питаннє, чи до російсько-австрійської війни віднесла ся-б нейтрально Нїмеччина" (стор. 8).
Правда, — такий хід думок у Мілюкова, — Нїмеччина почала війну, але коли раз розгоріла ся війна, Росія постановила прилучити всю українську землю Галичини, Буковини та північної Угорщини до своєї держави. "Одначе коли виповідженнє війни приневолило Росію зачати воєнні операції, зійшов ся її стратеґічний плян з задачею "соединенія русскихъ народностей", куди належить також більшість населення Галичини. До прилучення східної Галичини змагала вже давно одна з російських полїтичних партій і вона знайшла підпору в однім з полїтичних напрямів у Галичинї, в так званих "москвофілах". В такім дусї підготовано верховодячі круги, а мілїтарному зайняттю Галичини товаришили численні заяви, що вказували на задумане прилученнє східної Галичини до Росії "по русскимъ началамъ", які одначе "буде уводити ся в життє з належною повільністю". Сї слова, які сказав ґенерал-ґубернатор гр. Ю. Бобрінский в часї прийняття польської депутації дня 10 вересня 1914 р. у Львові, ще виразнїйше передавали думку поклику головного команданта "до русскаго народа" з 5 серпня 1914 р. В сїм поклику стояло: "Спадщина святого Володимира, земля Ярослава Осьмомисла, князя Данила й Романа, яка скинула з себе ярмо, підносить прапор єдиної, великої, неподїльної Росії" (стор. 9). Імена князїв уже вказують, що Росія хотїла "соєдинити" й угорську Україну. Таким робом задумувала Росія зєдинити у своїй державі всї українські землї й нїщо не перешкаджає тому пляну утворення автономної Польщі, яка — в противенстві до того, що вже навіть досї зробили осереднї держави з кривдою Українцїв — мала обіймати лиш етноґрафічну польську територію (без української Холмщини). Етноґрафічними польськими межами обмежував автономну Польщу й проєкт польської автономії трьох мінїстрів Маклакова, Щеґловітова й барона Тавбе.
Чому так дуже завзяла ся Росія прилучити австро-угорські українські землї до своєї держави, відомо нам добре. Не для добра України. Незайвим доказом націоналїстичних московських посягань під сим оглядом можуть бути дві статї якогось Дмитра Муретова п. з. "Ерос у полїтицї" й "Великий і малий націоналїзм" у сїчневім зошитї лїберального місячника "Русская Мисль" з минулого року, орґану відомого Петра Струве. Перша статя може бути збанком холодної води на голову сих оптимістів, які не стратили ще надії, що в Росії можуть уложити ся умови корисного розвитку української нації. Ось вона:
Ерос у полїтицї.
Се викривленнє націоналїзму уважати любов до свого народу за моральне відношеннє. Не можу любити чужих жінок так, як свою власну, а чужі народи любити так, як мій, бо любов, про яку говорю в сих разах, заперечує щодо своєї істоти рівність відносин. Щодо своєї істоти вона є нерівністю, несправедливістю і пристрастю. Націоналїзм се пристрасть, яка не терпить нїякої рівности. Як можна приступати до нього з приписами рівноправности? Націоналїзм не має претенсій до справедливости, а кождого разу, коли хоче доказати обєктивно й льоґічно кращі прикмети свого народу нїж усїх инших, вбираєть ся у форму, чужу його істотї. Такі докази в своїй основі схолястичні, себто їм недостає значіння переконуючого висновку: націоналїзм розбиває арґументації славянофіла та зречеть ся їх, але не зречеть ся свого висновку, він не покине віри в свій народ.
Щирий і свідомий своєї істоти націоналїзм не боїть ся признати ся, що він не може доказати, а навіть вияснити підстави свого життя і своєї любови до свого народу. Доля націоналїзму щодо сього така, як доля кождої особистої любови.
Чи неморальною є пристрасть, яка творить істоту націоналїзму? Вона нї моральна нї неморальна; нї не є чеснотою нї провиною. Божеська вона, чи чортівська? Чи має обличє Христа, чи антихриста? Нї се, нї те. Вона є глибоко людською і — трохи забігнувши наперід — ґенїяльною. Корисна, чи шкідлива? Нї одно, нї друге. Вона дїяльна, вона є формою народньої свідомости, поза чим не може бути жадної національно-творчої дїяльности. Вічна вона, чи пережила свій час? Думаю, що про неї можна сказати те саме, що Сократ сказав у своїм "Бенкетї" про "Ероса": "Він не є нї смертним, нї безсмертним, але одного й того самого дня цвіте й живе та вмирає і оживає наново".
Чи в наших очах не вмер безповоротно, як здавало ся, вже похований московський націоналїзм? Загалом дивно сходять ся наведені дефінїції з дефінїціями Плятонового Еросу. "Він анї добрий анї гарний, але не думай тому уважати його мерзенним або злим". "Він не є нї людиною, нї Богом, але чимсь, що стоїть по серединї між смертним і безсмертним: він є великим ґенїєм". "Чим він корисний для людей?... Він є Еросом уродин" — ми сказали-б: творчого уформування. — — —
Що є Ерос відповідно до Плятонової науки? Він є пристрастю до індивіду. Сим відріжняєть ся від чесноти, яка є осягненнєм загально-доброго, ідеї добра. Пристрасно любити значить слїпо любити, поза розум і поза межі його понять. У сїй слїпотї, у сїм позбавленім розуму характері Еросу лежить його сила та його небезпека. А коли предметом такої слїпої любови, що проходить мимо розуму та справедливости, стане не поодинока людина, а цїлий народ, тодї повстає полїтична екстаза (одушевленнє): — націоналїзм: Тому мусить він деколи входити в суперечність з обєктивними нормами права та справедливости, а деколи навіть викликати ненависть против инших народів і "погордити"— як каже Плятон — "всїма звичайними правилами життя і порядности, якими хвалив ся давнїйше".
Для кого порядність і уміркованість значать останнє слово мудрости, той буде все відносити ся з ненавистю і погордою до сеї величезної та позбавленої розуму історичної сили. Теоретичний націоналїзм, себто фільософічна наука про націоналїзм, може й мусить містити ся в усправедливленню сеї пристрасної любови, в усправедливленню Еросу в полїтицї, яко творчої сили, яко стану, в який попадає душа народу, коли хоче родити, сповнена величезним ґенїєм. Хвилево не представляю собі задачі такого усправедливлення, одначе ми переживаємо час, в якім умерлий і, як здавало ся, вже на все похований Ерос пробуджуєть ся в московських серцях. І вже почуваємо ми той божий страх і те дріжаннє, яке відчуває він, коли ростуть йому крила, як образово висловлюєть ся Плятон. Ми хочемо тільки відкрито й міцно поставити визнаннє нашого націоналїзму. З огляду на страшну небезпеку, яку переживаємо, мусимо гордо й понад усяку міру, установлену законом і розумом, любити наш народ, наш шлях і нашу думку в історії.
Московський націоналїзм не має жадної претенсії до справедливости! Він стоїть поза добром і злом і "мусить деколи попасти в суперечність з обєктивними нормами права та справедливости". Так, він мусить деколи "навіть викликати ненависть до инших народів".
Отся статейка Муретова се властиво тільки вступ до його другої статї на тему непримирености українського й московського націоналїзму. На сю непримиреність указує вже сам заголовок:
Великий і малий націоналїзм.
..."Питання про українську й московську національність се питання, які виключають себе. Хто уважає Українцїв (Малоросів) окремою національністю, заперечує саме через те їх приналежність до московського народу. Хто твердить, що народня мова України се українська мова, той заперечує національне значіннє московської мови для неї. Хто твердить: національна лїтература України се лїтература в українській мові, той відбирає Українцям право уважати Пушкина, Гоголя і Толстого своїми письменниками; для такого історія Великоруси вже не є історією Українцїв, а Україна не має жадної участи в традиціях хоробрости й самопосвяти, які сотворила найбільша держава у світї...
Є важні ріжницї, які усправедливлюють роздїл на ріжні народи, а є і неважні ріжницї, які не усправедливлюють такого відокремлення. Є великий націоналїзм і є малий націоналїзм, який неважні питоменности степенує до окремої національної свідомости. Коли я кажу: я Москаль, я кажу сим заразом: я не Нїмець. І такий роздїл людства на части усправедливлений, би Москаль і Нїмець ріжнять ся в дуже істотних і цїнних річах. Нїмцем може стати Москаль тільки тодї, коли втратить своє людське означеннє, свою правду. Українство не видержить такого іспиту. В Галичинї було се можливе, бо там свідомість: я Українець — протиставила ся Нїмцеви, Мадярови й Полякови. В Росії мусїла-б вона істнувати в противенстві до московської, бо противенство до "великоруської" етноґрафічне, не культурне, значить, не національне. Таке протиставленнє або руйнує українську свідомість або стягає її до тої сумної пспхольоґії, якою відзначаєть ся українофільство...
Дві культурні справи для одного культурного процесу — се-ж неможлива річ. І треба мати відвагу сказати: ріжність мови веде до роздїлу культурного процесу. Коли є одна російська культура, мусить і її мова бути одна. Ми не хочем, аби Пушкина читала одна частина "русскаго народа" в перекладах. Мовою школи може бути тільки культурна мова. Як довго не було жадних національних культур, так довго могла бути тільки латинська. Тепер можуть бути ними національні мови, але тільки такі, за якими стоять великі культури. Націоналїзм мусить бути великий — або він не повинен загалом істнувати.
Великі нації повстають наслїдком повільного процесу: через зверхнє відокремленнє і внутрішнє вирівнаннє. При сїм внутрішнім вирівнанню загибає дещо, що миле нашому серцю; одначе сього домагаєть ся історія. А колиб український народ поставив нам дїйсно питаннє; де-ж є Мати-Україна? ми відповіли-б йому: Мати-Україна є там, де находить ся великий Новгород з своїм молодшим братом Псковом, де находить ся славне рязанське князївство: в історії Росії, як незабутня щодо своєї принади сторона й конечна умова її теперішньої великости. ...Росія є доти одноцїльною, доки одноцїльним є "русскій народъ".
"Сї проби московської фільософії вистарчать, — каже проф. Рорбах. Коли московський націоналїзм топче ногами право инших народів, се дїєть ся саме тільки з "пристрасної слїпої любови до власного народу", отже сим "Еросом" у полїтицї здобуває заздалегідь усправедливленнє кождий з його злочинів! Якими невинно-наївними дїтьми є наші всенїмцї, наші найскаженїйші анексіонїсти поруч пана Муретова! Одначе коли візьметь ся під увагу, яку ролю відграє в російськім духовім життю така часопись, як "Русская Мысль", мусить ся взяти досить поважно сї виводи Муретова, ще поважнїйше нїж подібні заяви напр. наших всенїмцїв.
"У своїй другій статї, а саме про українське питаннє, освітлює нам Муретов попередньо розвинені думки так виразно, як се тільки можливо. Він позволяє собі скинути останню маску й виявляє в повній наготї не тільки загально-російський, але виключно "великоруський", себто московський націоналїзм. Коли до Українцїв, тридцятьмілїонового народу, кличеть ся просто: ваш націоналїзм малий, отже неусправедливлений, і відмовляєть ся їм навіть права рідної мови в школї, а на відшкодуваннє призначуєть ся їм великодушно сторінку з славної історії московських насильств, так виявляєть ся тут та доля, яку придумав великоруський націоналїзм також иншим своїм "малим братям". Може знайдуть ся деякі читачі, які дивуватимуться тим, що між Великорусами й Українцями істнує загалом ріжно або навіть собі противно успосіблений націоналїзм. Чейже трапляють ся "свідомі річи" учені не тільки в Росії, але також і в Нїмеччині, які з міною, буцїм-то вони обдумали справу, заперечують характер українського питання яко загалом дуже важної та поважної проблєми для Росії, як і для европейської полїтики. Чому се робить ся в Росії, легко побачити. У Франції й Анґлїї, де, не зважаючи на загальне незнаннє ґеоґрафії, все-таки частїйше бистрий є погляд на полїтичні реальности заграницею, зовсїм не трактують Українцїв яко, так сказати-б, "винайденої нації", тільки знають, що тут містить ся велика російська трудність для теперішности й ще більше для будуччини. Муретов яко Москаль оцїнює досить поважно український рух, коли він кличе до Українцїв: Не можете мати жадного націоналїзму, бо ви замалі! Які непослїдовні сї фанатики й рапсоди великого, себто московського націоналїзму в Росії, се виходить з того, що вони, правда, уважають Українцїв з їх 30 мілїонами незначними, щоб мати національні цїли, але Сербів і Чехів, хоч одні й другі виносять ледви третину того, що Українцї хвалять за їх націоналізм і їх піддержують" (стор. 37—38).
"Московський націоналїзм лишить ся на все таким самим щодо своєї істоти й щодо своєї цїли, а по війнї потопче він своїми ногами сильнїйше нїж коли серед своїх границь усе "чужоплемінне", бо невдачу сеї війни припишуть "інородцям"! Вони заплатять воєнне відшкодуваннє, яке наложить на них Великорос у формі примусового вивласнення просторих земельних посїлостей на поселеннє великоруських мужиків на Заходї: вже довершені "лїквідації" й масові заслання чужоплемінних "утїкачів" на Сибір се достаточний доказ сього" (стор. 38).
Відношеннє Муретова до українського націоналїзму се відношеннє широких російських кругів типу Струве до української справи. Вірно відмічує у своїй книжцї проф. Рорбах, що винародовлює інородцїв у Росії не тільки саме російське правительство, але й московська суспільність, з лїбералами на передї. Не автономії відмовляє Московщина Українї, не більших політичних прав, нїж були досї, але навіть права бути собою — Українцями. Між становищем Українцїв і посяганнєм "великого націоналїзму" на "малий націоналїзм" не може бути примирення. Як що не відпаде яка українська територія від Росії в теперішнїй війнї, між Українцями, що лишуть ся в тій державі, й московським націоналїзмом закипить боротьба на життє і смерть і ми певні, що "малий націоналїзм" віднесе світлу побіду.
[Вістник Союза визволення України]
28.01.1917